Запорозьке козацтво у творчості польського історика Л. Подгородецького

Серед польських україністів Л. Подгородецький (1934;2000 рр.) [1] посідає особливе місце, позаяк писав свої праці для широкого загалу читачів, а отже, суттєво вплинув на становлення тамтешньої суспільної думки про Україну та її минуле. Його спеціалізацією була історія Польщі та України ранньомодерного періоду. Він один із небагатьох польських істориків, які займалися українознавчими студіями в ПНР, та взагалі єдиний, хто написав монографію про запорозьке козацтво [4, c. 304]. Його погляди на історію України перерегукувалися з візією іншого тогочасного польського україніста В. Сєрчика, і характеризувались відходом від поглядів традиційної польської історіографії. Л. Подгородецький розглядає історичний процес на українських землях як поступальний розвиток місцевої людності, і з середньовічних часів уже називає українцями, вважаючи їх рівноправним народом поряд із поляками та росіянами. Цікаво, що Л. Подгородецький вважав шкідливим для Польського королівства приєднання українських земель у 1569 р., оскільки це призвело до {{некорисних для краю змін внутрішніх (сприяло децентралізації) та негативно вплинуло на закордонну політику" [5, c. 213−214]. Адже відтепер, фактично всі сили держава кидала на залагодження питань східних «кресів», серед яких одним із найбільш нагальних, було козацьке. Іншою фундаментальною ідеєю, якої дотримувався історик, було визнання Війська Запорозького з 1649 р., як " першої в історії самостійної української держави" [5, c. 270].

Л. Подгородецький вважає, що на формування українського козацтва сильно вплинув природній фактор Наддніпрянської і Подніпрянської України. Тут умови навколишнього середовища інтенсивно сприяли розвитку землеробства, а в степовій частині — тваринництва [4, c. 7−8]. А у випадку власне Запорожжя, природні багатства краю були настільки високими, що їх розробка промисловиками навіть призвела до девальвації ціни на хутра деяких тварин, наприклад бобрів до 5-ти грошей за одну «сороку». Автор наголошує, що порівняно з польським селянством, українське в часи формування козацького стану було значно багатшим, тому, коли на цей терен поширилося магнатсько-шляхетське землеволодіння, українські селяни відчули різку зміну [4, с. 8]. Дослідник виокремлює такі чинники формування запорозького козацтва:

• 1. Поширення на територію України магнатсько-шляхетського землеволодіння (наслідок реалізації Люблінської унії) призвело до поширення на відносно вільне українське селянство системи кріпосних відносин. При цьому панщина до кінця XVI ст. була 3−5-ти денна.
• 2. Одночасно з поширенням кріпацтва зростав релігійний та національний тиск, що призвело до втрати національної еліти — української аристократії, яка швидко спольщилася та окатоличилася. Тим самим зникла та єдина верства українського суспільства, яка на той період мала найбільше можливостей легально боронити українські національні та культурні інтереси. Окрім того, як зазначає автор, полонізація аристократії мала наслідком те, що «відстань, яка ділила люд від магнатів, поглиблювався» [5, с. 218].
• 3. Перехід Кримського Ханства у васальну залежність від Туреччини призвів до розриву попереднього литовсько-татарського антимосковського союзу й грабіжницьких виправ татар на українські землі: " На Україні запанував стан війни, який унеможливлював загосподарювання південної частини краю" « [4, с. 13].

При цьому слабке литовське й польське військо не могло забезпечити надійної охорони, тому не дивно, що на традиційних татарських битих шляхах рідко яке поселення могло простояти більше 10 років [4, с. 14].

4. Розчарування мешканців краю в офіційній владі та усвідомлення необхідності розраховувати майже виключно на свої сили під час захисту від татарських нападів. Адже, починаючи з 1474 р. [2, с. 20], татарські орди майже безперестанно вчиняли напади на українські воєводства ВКЛ і Корони Польської: «Чи ж можемо дивуватись, що люд… України не тішив своїх панів симпатіями? Що почав мріяти про силу, яка б його захищала від татарів і панів польських? В такій то ситуації творилося козацтво» «, — пише автор [4, с. 14].

Отже, через слабкість кресової влади Речі Посполитої, українці в обороні перед наїздами орд часто могли покластися тільки на козацтво [5, с. 227]. історичний дослідник козацтво Автор наголошує: питання про виникнення українського козацтва потребує ґрунтовного вивчення, й наводить приклади, які показують, що в XIII — середині XV ст. слово «козак» «не тішилось у поспільстві доброю славою» [4, с. 15]. І характеризує три найпоширеніші теорії виникнення цієї формації - українську, польську й радянську [4, с. 21].

Дослідник зазначає, що на час початку формування українського козацтва в Україні південна межа осілості заледве трішки відходила нижче від лінії Кам’янця-Подільського — Брацлава — Канева — Черкас — Чернігова — Путивля [4, с. 15]. А все, що було на південь від цієї лінії, становило Дике Поле — майже безлюдну й дуже небезпечну територію, яка вабила " багато готових на все сміливців" [4, с. 16]. У соціальному складі перших українських козаків Л. Подгородецький на перше місце ставить українських селян-втікачів, які там " шукали сховку перед зростаючим утиском панів… Хто на Україні був енергійним, хто не хотів відробляти панщини, хто хотів жити вільно, той втікав в степи. Ніхто тут його не шукав, ніхто його не карав. З'явилися також мешканці українських містечок і дрібна убога шляхта" [4, с. 16]. До них також автор додавав різного роду авантюристів та тих, хто мав проблеми з правом, яких " ніколи не бракувало в Речі Посполитій" та сусідніх країнах, загалом нараховуючи представників 22-х народів [4, с. 48].

Першою хвилею запорозького козацтва дослідник називає промислове «осадництво» (уходництво), яке тривало в не зимові періоди року. А з часом «більшість осадників лишалася в степах…» « [4, с. 18]. Необхідність організації захисту від татарської загрози зумовила об'єднання уходників у ватаги на чолі з отаманами, а пізніше — у масштабнішу централізовану систему козацького самоврядування Запорожжя [4, с. 18]. Шляхетський компонент важливий на перших етапах існування запорозького козацтва, з часом його відсоток спадає до мінімуму і козацтво стає » hultajstwom cholopskim" . Але оскільки земель у степах не бракувало, козаки їх займали і ставали свого роду шляхтою [5, с. 226−227]. Історик вважає, що мілітаризований характер господарської активності запорожців вже у XVI ст. винищив козаків із загального шерегу поспільства й зробив їх де-факто рівними шляхті. Проте межа між українським поспільством і козацтвом була " дуже плинна" [5, с. 227].

В українознавчих студіях Л. Подгородецький багато уваги приділив висвітленню ролі запорозького козацтва в боротьбі з татарами й турками, залучаючи до цього цікаві документи: уривки з давніх хронік, історичних праць і тогочасного дипломатичного листування [4, с. 22−29].

Першою Січчю Запорозькою дослідник вважає Хортинську фортецю «магната» Д. Вишневецького [5, с. 228−229], який " заради пригод покинув спокійне життя і маєток" [4, с. 31].

Л. Подгородецький наділяє князя рисами фактично самостійного володаря, який інтенсивно веде дипломатичні перемовини з Москвою та Варшавою, намагаючись схилити їх до спільних військових дій проти татар [4, с. 32]. Ці його заходи посприяли тому, що вже в ІІ пол. XVI ст. Січ стає самостійною політичною та військовою силою, яка навіть вдається до зовнішньої експансії - окрім нападів на турків і татар, козацькі ватажки, такі, як брати Підкови, організовують походи в Молдову з метою посісти тамтешній трон [4, с. 38−39]. Іншими ознаками набуття запорозькими козаками значного політичного суверенітету, на дуку автора, була акція австрійського посла Еріха Лясоти, який вів перемовини з січовиками в обхід офіційної Варшави [5, с. 237], та укладення запорожцями договору 1625 р. з кримським ханом Шагін Гіреєм, усупереч рішенням уряду Речі Посполитої [2, с. 149]. Цього разу Польське королівство усвідомило загрозу своїм інтересам і вдалося до військових дій проти запорожців з метою ліквідувати їх фактично самостійну зовнішню політику. Похід польських військ проти запорожців закінчився підписанням Куруківської угоди, якою Запоріжжя формально визнавало владу Речі Посполитої [2, с. 150].

Дослідник вирізняє кілька прошарків козаків — запорожці, городові, надвірні, хоруговні (відділи, які служили в регулярному війську) та реєстрові [4, с. 47]; детально описує повсякденне життя запорожців, наголошуючи на його простоті й практичності [4, с. 4857]. Історик пояснює заборону жінок на Січі " безустанним станом війни" . Січ була єдиним великим населеним пунктом в Європі без жінок, до того ж її населення варіювалось від пори року (більше у теплі пори, менше в холодні). Культурний рівень не був низьким, як уважала традиційна історіографія, оскільки старшина та частина рядового козацтва вміли читати й писати, а одним із найпоширеніших занять була торгівля, яка вимагала таких знань [4, с. 58−59]. Л. Подгородецький описує й типовий психотип запорозького козака, як веселого, схильного до жартів і при цьому затятого й впертого. Що особливо яскраво проявлялося у творчості та вигадливих прізвиськах, які з часом ставали прізвищами. Історик зазначає, що важкі й часом небезпечні обставини життя виробили в запорожців міцний позитивний світогляд та любов до розваг — танців, музики й співів [4, с. 60−61].

Польський дослідник наголошував, що для Речі Посполитої запорозьке козацтво було дуже дешевою військовою силою, воно брало участь майже у всіх війнах, які вело Польське королівство, часто не маючи з них для себе користі. Польський уряд навпаки, практикою обмеженого реєстру намагався постійно контролювати чисельність козацтва, чим зумовлював перманентний конфлікт [5, с. 231−232]. Історик наводить свою версію поразки гетьмана Жолкевського в Цецорській битві 1620 р. На думку Л. Подгородецького, причиною Цецорської катастрофи стала відсутність допомоги від запорожців. Адже майже у всіх попередніх виправах коронного війська саме козаки надавали істотну допомогу. Тепер, через незадоволеність козацтва Роставицькою угодою 1619 р. та через антипольську агітацію єрусалимського патріарха Феофанеса, запорожці відмовилися підтримати молдавську акцію польського війська [5, с. 245−246].

Л. Подгородецький відзначав вирішальну роль запорожців у козацьких повстаннях k. XVI — 30-х рр. XVII ст. й у перших роках національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького, зазначаючи, що саме запорожці були єдиною організаційною силою, яка була здатною підняти й повести за собою антипольське повстання [3, с. 104−105].

У монографії про запорозьких козаків Л. Подгородецький особливу увагу приділяє періоду Нової Січі. На його думку, самостійність Запорозької Січі у XVIII ст. зліквідував саме Петро І [4, с. 253]. Історик відзначає також небувалий доти господарський розвій на Запорожжі періоду Нової Січі (зумовлений у тому числі й трансформацією суспільної свідомості січовиків у бік престижності господарських занять), зокрема наводить цікаві дані щодо провадженої запорожцями торгівлі: " …у 1773р. 3-ри козаки продали татарам в Перекопі 86 шкір вівць, 350 пудів меду і 3 барилки горілки. Інший вислав на продаж 160 пудів меду" [4, с. 257]. Також слушними є його погляди на економічні причини ліквідації Січі, автор вважає, що головною з них було прагнення російського дворянства до заволодіння землями Запорожжя [4, с. 280]. Л. Подгородецький цікаво оцінює кількість людності Запорожжя в цей період: на його думку, кількість козаків у сер. XVIII ст. могла бути близько 25 тис. (з сіромою), а посполитих — 80 тис. [4, с. 267].

Щодо причин ліквідації Січі, то автор на перше місце ставить участь частини запорожців у повстанні О. Пугачова й економічні суперечності: " Участь запорожців у повстанні Пугачова визначила долю Січі. 23 квітня 1775 року в Петербурзі був ухвалений вирок на козацьку твердиню… Республіка Запорозька — осередок антифеодальної боротьби населення, єдиний в Росії терен, що мав залишки демократичних інституцій та політичної самостійності - не могла існувати в централізованій державі, керованій абсолютною монархією" [4, с. 280]. Дослідник вважає, що Запорозька Січ утратила своє військове значення для імперії після Кючук-Кайнарджийського миру 1774 р. " На багаті степи Запорожжя віддавна ласо поглядали російські дворяни, які бачили тут придатні до колонізації терени, закладання фільварків і збагачення. Тепер знайшовся претекст" [4, с. 280].

Отже, у 1970;1980;ті рр. польський дослідник історії ранньомодерної України написав низку праць, у яких тією чи іншою мірою розкриває походження, сутність та значення запорозького козацтва. На думку Л. Подгородецького, запорозьке козацтво почало формуватися у XV ст. внаслідок дії таких чинників, як: татарська загроза, відсутність сильної влади ВКЛ й Р.П. у Наддніпрянській Україні, поширення магнатського землеволодіння та через природні багатства Запорожжя. Дослідник високо оцінює роль запорожців в освоєнні Низу та через їх вклад у створення «першої української держави» в часи гетьмана Б. Хмельницького. Серед причин ліквідації Січі Л. Подгородецький виокремлює як політичний (конфлікт демократичної запорозької моделі державності й російського абсолютизму), так і економічний аспекти.

Література

l. Leszek РобИогобескі [Електронний ресурс] // Wikipedia. — Режим доступу: кИр 8://р 1.'шкіредіа.ог§/'шкі/Ье 82ек_Родкогодескі.

• 2. Podhorodecki L. Chanat Krymski i ego stosynki z polsk^ w XV-XVIII w. / Leszek Podhorodecki. — Warszawa: Ksi^zka i Wiedza, 1987. — 317 s.
• 3. Podhorodecki L. Dzieje Kijowa / Leszek Podhorodecki. — Warszawa: Ksi^zka i Wiedza, 1982. — 329 s.
• 4. Podhorodecki L. Sicz Zaporoska. Wydanie II poprawione i uzupelnione / Leszek Podhorodecki. — Wroclaw: Ksi^zka i Wedza, 1970. — 304 s.
• 5. Podhorodecki L. Zarys Dziejфw Ukrainy. Tom 1. / Leszek Podhorodecki. — Warszawa: Ksi^zka i Wiedza, 1976. — 312 s.
• 6. Podhorodecki L. Zarys Dziejфw Ukrainy. Tom 2. / Leszek Podhorodecki. — Warszawa: Ksi^zka i Wiedza, 1976. — 358 s.