Розділ 1. Школа як провідний чинник соціального виховання

Сутність соціального виховання

У процесі соціалізації дитина засвоює велику кількість знань про суспільство, суспільні відносини, соціальні статуси і ролі, норми і правила соціальної поведінки і багато іншого. Він також набуває різні уміння і навики, які допомагають його інтеграції у суспільство. Причому найбільш інтенсивно цей процес проходить у дитинстві. Відомо, що дитина до 5 років засвоює велику кількість знань, які в подальшому житті, здебільшого, корегуються і доповнюються.

Нагадаємо деякі положення з анатомії, фізіології, психології, педагогіки та інших дисциплін, які характеризують специфіку освоєння соціуму дитиною, які мають відхилення від норми.

Якщо народжується нормальна (фізично і психічно здорова) дитина в нормальній сім`ї, то її фізичне, психічне і соціальне становлення відбувається за відомими законами. Завдяки органам зору, слуху, дотику дитина спочатку освоює фізичний простір, вчиться орієнтуватися в ньому: повзати, сидіти, ходити, бігати і т.д. Спочатку це простір, який оточує дитину вдома, потім вона освоює вулицю, знайомиться з природою, новими предметами, оточуючими її. Одночасно з цим дитина освоює соціально-психологічний простір. Цей процес вживання у соціальне життя, вирощення у людську культуру — дуже складний і тривалий. Спочатку відбувається сприйняття людей як живих істот, потім відокремлення близьких (батька, матері, рідних, оточуючих дитину). Дитина рано звикає до того, що він має своє ім`я, рано починає реагувати на нього: посміхається, повертає голову; далі вона звикає до певних дій по відношенню до себе з боку матері, батька, оточуючих її близьких людей. У дитини формуються соціальні уподобання, почуття, формується перший соціальний досвід. Діти привчаються до того, що у них є своє місце в оточуючому їх соціальному середовищі. Потім вони починають відокремлювати себе з навколишньої обстановки, усвідомлювати однорідність своєї особистості і особистостей оточуючих людей [5].

Особлива роль в соціальному становленні дитини приділяється освоєнню нею мови. Розвиток мови пов`язаний у дитини з тривалим та важким процесом, в якому дитина вчиться володіти формами тієї мови, у атмосфері якого він розвивається. При вступі до життя дитина одержує готову і сформовану мову, якою вона має оволодіти, щоб вступити до спілкування з оточуючими її людей. Разом з мовою дитина непомітно для себе засвоює цілу систему ідей, розуміння світу і людини в ньому. Все, що зберігається у скарбниці народного духу, переходить у душу дитини за допомогою мови. У мові відбивається історія народу, його характер, традиції, звичаї. Опановуючи мову, дитина освоює і народну культуру, соціальний досвід і соціальні традиції. Якщо дитина не опановує ці знання, то у неї можуть виникнути труднощі у розумінні навколишньої дійсності, труднощі інтеграції її в суспільство.

Соціальне дозрівання дитини, розвиток і формування соціальних умінь та навичок лише частково відбувається у серйозній взаємодії з навколишнім середовищем, оточуючими її людьми. Найголовніший соціальний розвиток дитини відбувається у грі; за допомогою ігор діти знайомляться з різними соціальними позиціями, вживаються у світ інших людей, проникають в сутність взаємовідносин людей. Наприклад, діти, граючи «в батьків», роблять ті дії, які вони помічали у батьків, повторюють їх рухи, відтворюють слова, які вони чули, повторюють позиції батьків; через гру відбувається певне емоційне вживання дитини «в іншу душу». У процесі гри діти не лише копіюють те, що вони бачили, але і виявляють самостійність, активність; у грі обов`язково присутній політ фантазії. Так відбувається творче засвоєння соціального досвіду, соціальних ролей, вживання в різноманітні соціальні позиції, знайомство з безмежною кількістю соціальних відносин [30].

Якщо ж дитина народжується з фізичними або психічними недоліками, то природній шлях засвоєння і фізичного, і соціально-психологічного простору значно утруднений. Так дитині від народження сліпому, набагато важче опанувати фізичний простір. І шлях її руху від природної домашньої середи у зовнішню, більш велику, стикається з різними труднощами; ще більші складнощі виникають у дитини, якщо до цих недоліків додаються інші, наприклад, сліпота, порушення координації руху, складнощі у засвоєнні мови та інше.

У такої дитини виникають серйозні ускладнення і при освоєнні соціально-психологічного простору, у спілкуванні і взаємодії її як з дорослими, так і з ровесниками: здоровими дітьми і дітьми з проблемами. Якщо така дитина розвивається у звичайній родині, то рішення задачі її соціального становлення перекладається на батьків, які до цього не завжди, а частіше просто не готові.

Інша ситуація, коли дитина в силу деяких причин, виховується і розвивається в не звичній, необхідній для неї середі, наприклад, у будинку малютки, потім у дитячому будинку. В цьому випадку неможливо освоєння природнім шляхом деяких соціальних ролей: матері, батька, брата, інших родичів [6].

У таких і інших подібних випадках повинні існувати спеціальні методики і технології, які дозволяють формувати у дітей певні знання і уміння, які сприяють освоєнню ними соціального досвіду і інтеграції їх у суспільство.

Отже, у процесі фізичного і психічного дозрівання, входження у соціум, освоєння соціальних норм, ролей, позицій дитина набуває ціннісних орієнтацій і соціальних установ; у неї активно розвивається самосвідомість, відбувається творча її самореалізація, розкривається власний індивідуальний життєвий шлях. Нормальний розвиток дитинства загалом і індивідуальний розвиток кожної дитини це важкий процес соціального розвитку дитини, оволодіння досвідом соціальних дій. Відмінною особливістю соціалізації дітей є те, що дитині важко оцінювати і контролювати норми поведінки, які пропонують суспільство і соціум, вона їх може, здебільшого, засвоювати. Тому на соціалізацію дітей великий вплив роблять батьки, родичі, професіонали, які працюють з дітьми (медики, психологи, педагоги та ін.). Саме від них залежить, щоб діти як найшвидше і краще освоювали необхідні соціальні знання і уміння і прагнули застосовувати їх у житті [5].

Застосовуючи до соціальної педагогіки це означає наступне. У процесі навчання в школі чи іншому освітньому закладі дитина, як відомо, отримує перш за все академічні знання і необхідні для їх засвоєння і використання уміння. Проте одночасно з цим він повинен набувати певні систематизовані соціальні знання, уміння і навички, які доповнюють стихійно отриманий дитиною соціальний досвід і забезпечує їй більш успішне освоєння соціальних норм, установ, цінностей, ролей. Особливо важливими такі знання, уміння, і навички стають у тих випадках, коли дитині необхідна спеціальна допомога в її соціалізації.

Цілеспрямований процес передачі соціальних знань і формування соціальних умінь і навичок, які допомагають соціалізації дитини, називають соціальним навчанням.

Поряд з поняттям соціального навчання в науковій літературі, останнім часом, часто використовують термін соціальна освіта. Термін соціальна освіта з`явився в України у першій половині 90-х років з приводу відкриття інститутів соціальної педагогіки і соціальної роботи. Проте його значення до цього часу залишається недостатньо чітко визначеним. Розрізняють два основних випадку використання цього словосполучення.

В першому випадку під соціальною освітою розуміється професіональна підготовка спеціалістів для роботи в соціальній сфері, яка включає в себе усі види професійної освіти: початкове, середнє, вище і після вузівське, а також курсову підготовку і перепідготовку спеціалістів. В цьому вживанні термін аналогічний означенням інших різновидів професійної освіти, таких як педагогічна освіта, медична освіта, юридична освіта та ін.

У другому вживанні під цим терміном розуміється освіта, у процесі якої відбувається навчання основним правилам життєдіяльності людини в суспільстві, освоєння соціальної культури, соціального мислення і дій, культури соціальних почуттів і культури соціальної організації. В цьому значенні термін «соціальна освіта» близький поняттю «соціальне навчання».

Також безперечно актуальними в нашому контексті є різновекторні напрацювання А. Мудрика. Ключем до розуміння безлічі проблем для автора є трактування процесу виховання в цілому й соціальної педагогіки зокрема як «мистецтва передбачити неминуче й зменшувати ефект того, що трапилося». Соціальне виховання дослідник трактує як виховання, що здійснюється суспільством і державою у створених для цього організаціях [6, с. 6].

Л. Нємець у начально-методичній праці Соціальна педагогіка з основами педагогічної майстерності [28]. розглядає соціальне виховання як одне з важливих соціально-педагогічних питань, аналізує види й специфіку соціально-педагогічної роботи зі школярами, а О. Безпалько трактує соціальне виховання як створення умов і заходів, спрямованих на оволодіння й засвоєння підростаючим поколінням загальнолюдських і спеціальних знань, соціального досвіду з метою формування у молоді соціально позитивних ціннісних орієнтацій [4].

Схема процесу соціального виховання в розумінні вченого повинна виглядати так: включення дитини в систему життєдіяльності різноманітних організацій, набуття й накопичення соціального досвіду, знань, умінь, їх інтерпретація, і як результат набутого досвідувідповідна поведінка особистості.

О. Богдановська у праці Засвоєння соціальних норм як складова шкільної соціалізації [8] наголошує на винятковій ролі школи й учителя у формуванні поведінкових і особистісних рис підлітка, які при правильному перебігу навчально-виховного процесу повинні відповідати прийнятим у суспільстві нормам.

При вивченні широкого спектра соціально-педагогічних проблем цінну історико-теоретичну й методологічну базу дають дослідження А. Малько Соціальна педагогіка в школі: культурологічний аспект [24], «Формування методологічних основ соціальної педагогіки: культурологічний підхід» та інші, у яких порушуються питання, пов’язані із сучасною «кризою виховання в загальноосвітній школі», що зумовлена «об'єктивними й суб'єктивними факторами» [31, с. 36].

При цьому більшість дослідників указують на те, що проблема соціального виховання — це, по суті, проблема саморозвитку, самовиховання, самовдосконалення особистості, яка вирішується, перш за все, завдяки створенню в суспільстві суб'єктивних і об'єктивних умов, що спонукають дитину формувати в собі необхідні якості за допомогою вихователя і в процесі самовиховання.

Як стверджує О. Безпалько, соціальне виховання дітей є однією з важливих складових суспільного життя. Воно, насамперед, спрямоване на досягнення таких цілей, як забезпечення у державі сприятливих умов соціалізації підростаючого покоління та саморозвиток людини як особистості й суб'єкта діяльності [4].

Таким чином, соціальне виховання на сучасному етапі є важливою складовою соціальної педагогіки й торкається майже всіх сфер соціальної життєдіяльності людини. Отже, проблема впливу соціального середовища на особистість дитини завжди була в полі зору наукових досліджень соціальних педагогів і психологів. Сучасні вчені намагаються враховувати увесь спектр соціальних інститутів, які беруть участь у процесі соціального виховання підростаючого покоління (сім'я, школа, позашкільні освітньо-виховні установи, засоби масової інформації тощо). Сам процес і результат взаємодії особистості й соціального середовища розглядається у процесі засвоєння, відтворення та розвитку особистістю соціального досвіду того суспільства, до якого належить людина.