Психолого — педагогічні основи сучасного уроку

З історії розвитку форм організації навчання

Урок як основна форма організації навчання, яка забезпечує активну і планомірну учбово-пізнавальну діяльність групи учнів визначного віку, складу і рівня підготовки, спрямовану на рішення поставлених учбово-виховних задач, міцно зайняв своє місце у вітчизняних школах у вигляді основної організаційної форми навчання. Звернемося до історії розвитку форми організації навчання. Загальнопризначено, що урок є основною організаційною формою навчання. Урок, як форма учбової роботи існує з XVII століття, тобто більше 300 років. Не дивно, що багатьом уявляється, мовби урок існував завжди. Це педагогічна винахідливість виявилася життєздатною, що і в наші дні урок залишається активною формою організації учбових занять. В цьому визначені «основна форма» — попередження: не захоплюйтесь другорядними формами роботи учбової; намагайтеся повністю використовувати великі можливості уроку перш за все. На уроці учні не тільки вчаться, але й працюють в колективі, звикають до норм спілкування в ньому разом і кожен окремо переживають своє відношення до предмета, один до одного, до вчителя. А це ж і є виховання.

Хоча урок є і основною формою навчання, але не єдиною. Зокрема уроку, існують і інші організаційні форми навчання: екскурсії, семінарські заняття, конференції, диспути, практикуми, позаурочна і позакласна робота, практика виробнича і тому подібне.

На зорі розвитку людства підростаюче покоління оволодівало елементарними трудовими навичками виробництва зброї праці, обробки металу, навичками і вміннями освіти в основному на основі наслідування практичним діям дорослих. По характеру засобів навчання і способів отримання знань і навичок подібний тип засвоєння суспільного досвіту назвали практично-наслідувальним. Його структура: учні сприймають зразок і виконують дії за зразком. Нескладним було і керівництво цим способом засвоєння знань і навичок слова, мовлення грали тут підпорядковану роль мовлення.

Але з розвитком зброї праці розвивалося і сільськогосподарське виробництво, і це викликало необхідність в передачі наукових знань підростаючому поколінню. Тоді виникли такі нові галузі знань, як арифметика, астрономія, філософія, музика, література та інші. Школи, виникаючі в той час, призначалися дітям рабовласників. Наряду з наслідуванням застосовуються ігри, як засіб оволодіння новими знаннями і навичками. В афінських школах використовувалися рукописні книги. Вони були великою рідкістю і уявляли велику цінність. Навчання зводилося до диктовки учням цілих сторінок, які учні записували на дощечках, а потім заучували. Заучування текстів — основний метод навчання в афінських школах існують наочні посібники — картини, рукописні підручники з малюнками. В римських школах велику роль грала лекційна система, диктовка матеріалу, запис і заучування. Римський педагог Квинтеман велику увагу приділяв вправам, усному переказу чи теоретичному наставленню. Підкреслював, що в дитинстві навчання повинно носити характер забави, рекомендував застосування різних мір заохочування за успіхи.

В середньо столітній школі великий вплив на процес навчання оказувала релігія. Більше 3 років уходило на те, щоб хлопчики навчилися писати, лічити, читати. Школяр спочатку заучував напам’ять молитви, псалми; потім сідав за азбуку, писав склади на дощечках. Після цієї підготовки лише не багатьом вдавалося перейти до граматики — основа навчальних предметів.

Діти поступали в школу в різній час. Кожен з учнів йшов сам своїм темпом і тому, хоча діти в класній кімнаті і сиділи разом, кожен вчив своє, а вчитель, викликаючи учня, займався з ним окремо. В наступне століття навчання перетворилося в завчанні готових запитань — відповідей. Цей тип навчання получив назву словесно-догматичний. Його структура: сприйняття словесного матеріалу — запис-заучування-відтворення. Педагогічне керівництво: повідомлення нового матеріалу (розповідь, читання тексту вголос) — розтолковування — диктовка — перевірка якості заучування — схвалення чи покарання. Закінчуючи школу багато учнів погано розуміти те, що вивчали.

Епоха Відродження — початок розвитку капіталістичного способу виробництва, розквіт науки і культури. В цю епоху виникають школи гуманістів, де більшу увагу приділяли спостереженням за природою і за виробничими процесами на мануфактурах. Педагогічне керівництво мало наступну структуру: повідомлення завдань для спостереження — інструкція — контроль за роботою учнів — допомога учням, корегування їх діяльності - рішення про роботу учнів. Але таких шкіл було мало, їх очолювали педагоги-ентузіасти. Хоча вони і хотіли змінити раніш існуючу форму навчання, але їх уроки не мали чіткої системи. Виникла необхідність в подальшому удосконаленні організації учбового процесу. Такий новий спосіб вперше застосували в XVI столітті в братських школах Південно-Західної Русі. Цей дослід і став основою в розробці Яном Амосом Коменським класно-урочної системи. Великий чеський педагог як би підсумував найбільш видатні педагогічні ідеї епохи Відродження. Вклав він свою дидактичну теорію в праці «Велика дидактика».

Він намітив щорічний початок навчання в школах ділення учнів по класам у співвідношеннях з віком, розподілення часу занять суворо за розкладом, запропонував розділити курс навчання по рожам, і кожному року визначити свою програму, яку клас повинен був виконати за рік.

На протязі дня навчання організовувалося по годинам, на протязі кожного уроку вчитель повинен був повідомити визначні знання. Класно-урочна система стала розповсюджуватись в школах найбільш розвинутих країн Західної Європи, її структура і чуттєве сприйняття (натуральних об'єктів чи реальних зображень) — сприйняття словесної інформації - розуміння — закріплення знань — відтворення. Педагогічне керівництво заключається у демонстрації наочності, коментарях до неї, повідомлення нової інформації, пояснення, закріплення і повторення, перевірці і оцінці знань. Класно-урочна система навчання дозволяє свідомо школярам засвоювати знання, розвиває активність і самостійність в навчанні. Розробив ряд цінних рекомендацій відносно проведення уроку. Костянтин Дмитрович Ушинський вважав, що матеріал потрібно повідомляти ясно, образно; урок повинен бути насичений наочним матеріалом. В дореволюційній Росії найшла розповсюдження система словесно-пояснювального навчання. Головна її задача — це осмислення учнями викладеного матеріалу.

Таким чином, поява і розвиток класно-урочної системи виявилася найкращою формою навчання. Вона дозволяє досягнути більш ефективного результату у вихованні і навчанні підростаючого покоління.

Дещо нам відомо з історії і про школи 20−30 років. Основне завдання цих шкіл полягало в тому, щоб кожному учневі дати змогу стримати гарну освіту, а для цього важливо, щоб вона базувалася на історико-культурній та економічній основі. І школи, вирішуючи це завдання, висували сміливі ідеї, які передбачали докорінну зміну форм організації педагогічного процесу. Вивчення досвіду роботи тогочасних шкіл засвідчує, що учні, окрім того, що навчалися, активно працювали в учнівських виробничих бригадах на пришкільних ділянках, у колгоспах.

Серед організаційних форм навчально-виховної роботи шкіл у 20−30 роках заслуговують на увагу і шкільні кооперативи, які тільки-но починали зароджуватись.

Дитячим кооперативам пропонувалося продукцію, яку вони вирощували на городі чи саду, вимінювали на хліб, масло, молоко, які використовували для харчування дітей в школах.

Діти у шкільних кооперативах збирали лікарські рослини. Чимало таких закладів організовували картонні, столярні майстерні та виготовляли наочні посібники для школи. Досвід шкільних кооперативів був спрямований на те, щоб зацікавити дітей новими знаннями, такими необхідними в житті.

Таким чином, досвід шкіл 20-х років в Україні безперечно, хоч і з деяким застереженням, може бути використаний у школах незалежної України.