Виховний потенціал праць «жіночої» тематики

Теоретичний доробок Софії Русової, умовно об'єднаний у другу групу творів періоду еміграції, є чи не найменш дослідженим. У ньому переважають публіцистичні статті, призначені для широкого загалу, портретні замальовки, спогади, звернення, відозви тощо. Як уже зазначалося, найбільш повно у працях цієї тематики представлені різні аспекти національного й морального відродження українського жіноцтва, обґрунтовується його дидактично-виховна роль у суспільстві та в сім'ї, і на цій основі вимальовується ідеал жінки-українки нової доби. Тобто вони написані про жінок і адресовані насамперед жіноцтву. Однак аналіз цих публікацій дає змогу стверджувати, що підняті в них питання виходять за рамки «жіночої» тематики. Оскільки їх писала жінка-громадський діяч і педагог, то вони мають яскраво виражену соціальну спрямованість, містять відповідний педагогічний потенціал.

Лейтмотивом праць цієї тематики виступають слова: «на нас жінках лежить обов’язок зміцняти в усіх поколіннях пошану до ідеалу та закликати до служіння йому». Відповідь на питання, що розуміла С. Русова під цим ідеалом, дає уже згадувана «Легенда», написана нею незадовго до смерті. Для жінок різних епох і народів цей ідеал свій: для Марії Магдалини він «втілився в слово Великого Вчителя», для Жанни д’Арк — «в дорогу їй Батьківщину», для Шарлотти Корде — «в Революції», а для Лесі Українки — у «вільній незалежній Україні» .

Таким чином, ідеалом, якому сміливо й безкомпромісно має служити жінка-українка, за переконанням С. Русової, виступає незалежна Українська держава.

Саме з цієї позиції вона виходила, створюючи портретну галерею жінок-українок — як відомих на рідній землі й за її межами, так і маловідомих, яких називала «тихими героїнями» .

Серед них на перше місце С. Русова ставила жінок, які «високо пронесли в Україні ідею соціального і політичного визволення народних мас», з не меншою, ніж чоловіки, самовідданістю «йшли на муки, на фізичні страждання» в ім'я цього ідеалу. Такими є змальовані у спомині «Серед ідеалістів 70-х років» народоволки останньої третини XIX ст. Марія Ковалевська і Людмила Волькенштейн, які закінчили свій життєвий шлях на засланні в Сибіру. Серед представниць героїчної когорти жінок XX ст., що сміливо «пішли їх слідами в політичну боротьбу за волю свого народу» і загинули «майже на наших очах», С. Русова називає галичанку Ольгу Басараб.

" Незапримітні", на перший погляд, але такі, що залишили «глибокий, виховний слід», є учасниці національних визвольних змагань 1917;1920 pp., передусім Віра Бабенко, про яку С. Русова зворушливо розповіла в матеріалі «Тихі героїні». Одна з «видатних учениць» української гімназії у Києві, В. Бабенко при «першому натискові більшовиків … зуміла забути про своє особисте, про себе саму й усією душею віддалася боротьбі за батьківщину» і за неї загинула з передсмертним «Слава Україні!» .

Будучи переконаною в тому, що не одною політичною боротьбою осягається визволення народу, а є ще шлях освіти («народ конає в неволі, поки він темний»), Софія Русова захоплювалася жінками, які «вхопились» за власну освіту та забезпечували просвіту народу. Першою в Україні справді вченою жінкою вона вважала історика Олександру Єфименко, з якою була особисто знайома ще з періоду життя в Чернігові у 70-х pp. XIX ст. «Яка це прекрасна жінка була! — писала про неї С. Русова, — … з такою дужою душею, з таким ясним розумом». Просвітительку особливо вражала величезна працьовитість О.Єфименко, що допомогла їй самотужки дійти до вершин національної історичної науки.

Софії Русовій — організатору українського жіноцтва на Великій Україні та в еміграції - щиро імпонувала культурно-освітня діяльність Н. Кобринської - «піонерки» жіночого визволення на західноукраїнських землях. За її висновком, вона «відкрила нове джерело культурних скарбів для свого народу… закликала галицьке жіноцтво скинути з себе кайдани темноти, економічної залежності, моральної пригнобленості, сміло йти до знання, до духової й економічної незалежності, й на цьому шляху виявити усі свої до того часу приспані творчі сили та нести їх на добро свого народу» .

Найбільшу частину створеної С. Русовою портретної галереї жінок-просвітительок становлять «характеристики-силуети» представниць української літератури. Серед тих, хто вклав у «скарбницю нашої прози та поезії дещо… своє, цілком оригінальне… «, хто «з патріотично-етнографічної лірики» сміливо переступив у «широкий світ загальнолюдських переживань не тільки нашого народу, а й народів далеких від нас історично, але близьких до нас тими національними й політичними ситуаціями, в які ставила їх історія», С. Русова називає найперше Лесю Українку. Велику роль у пробудженні національної самосвідомості народу, на її думку, відіграла Марко Вовчок. Не українка за походженням, вона «чулим серцем полюбила український народ», «із захопленням віддалася студіюванню народної мови», збирала скарби народної творчості. Завдяки цим «пильним етнографічним дослідам» український народ у її творах виступає в «повній правді» .

" Незвичайної ваги" спогади про «чільне наше жіноцтво», яке активно працювало в галузі просвіти народу, С. Русова подала у книжці «Наші визначні жінки». Вона з’явилася в 1934 р. з нагоди ювілейного Українського жіночого конгресу, присвяченого 50-річчю заснування першої жіночої організації в Галичині - «Товариства руських женщин» у М. Станіславові. Поруч з уже згадуваними О.Єфименко, Н. Кобринської Марком Вовчком, Лесею Українкою, автор простежила внесок у розвиток національної науки, мистецтва, літератури Христі Алчевської, Гайни Барвінок, Марії Загірньої, О. Кобилянської, Уляни Кравченко, Олени Пчілки, Дніпрової Чайки та ін. Основний задум і водночас значення цього збірника «силуетів-характеристик» відтворюють слова із передмови до нього О. Кисілевської: «Вчіться на прикладах минулого;, як жити й працювати для майбутнього» .

Вивчення праць С. Русової показує, що в жінках вона цінувала не тільки відданість політичній меті (визволенню рідного народу) та високий рівень освіченості, але й таку рису, як самовіддана любов до дітей, до чоловіка, до ідеї, якій він служить. Взірцем такої жінки-дружинИ, соратниці свого чоловіка, лагідної матері стала для неї Людмила Драгоманова.

Імпонувала Софії Русовій гармонія поглядів і переконань, взаємної любові, пошани й довіри, яку створювала у сім'ї «ще одна українська зірка, що все життя своє палала любов’ю до України … і … до людей» , — Валерія О’Коннор-Вілінська. С. Русова розкрила її життєвий шлях і зміст громадської та літературної діяльності у трьох пропам’ятних публікаціях з приводу трагічної смерті В. О'Коннор-Вілінської (у грудні 1930 р. вона покінчила життя самогубством після втрати коханого чоловіка). Із цих статей покійна постає люблячою дружиною, щирою патріоткою, чесною Громадянкою, що «всім своїм життям може бути зразком для молодих жінок-українок» .

Вищевикладене уможливлює висновок про те, що С. Русова прагнула не тільки показати «героїнь», які вірно служили означеному нею ідеалові, але й створити сталий, за її словами, тип «духовно розвиненої жінки, бодай з одною з тих великих прикмет, якими бувають: розум, любов, мужність…». Це прагнення вона реалізувала у ряді публікацій 1930;х pp.: «Дещо про український моральний тип. Де шукати його зразків?», «Наталка Полтавка і її правнучка», «Жіночі постаті в радянській літературі» «Українське жіноцтво вітає Д.К.О. «. Аналіз цих статей дає змогу з’ясувати, по-перше, джерела формування такого типу особистості, по-друге, його сутність І, по-третє, завдання щодо утвердження ідеалу жінки з «поневоленого народу» .

Визначальним джерелом, у якому слід шукати «головні українські моральні типи», вчена вважала фольклор: народні пісні, думи, прислів'я та приказки. Зразком досконалості людини в ньому виступає мати — найвища на землі правда і людяність, любов і найбільша втіха життя, символ безмежної самопожертви і всепрощення, мужності у важких життєвих умовах і великому горі.

Другим джерелом, з якого українська жінка може черпати взірці для наслідування, Софія Русова визначила класичну художню літературу. Захоплюючись створеним І.Котляревським моральним типом жінки «безпосередньої душевної чистоти, довір'я до людей», головний зміст життя якої складають «праця і любов», «покірність долі, самопожертва для батьків», вірність єдиному коханню, вчена водночас підкреслювала: Наталка Полтавка — «дитина своєї епохи» — розквіту кріпацтва в Україні, «коли людей продавали як худобу…». Жінка першої третини XX ст., за спостереженнями С. Русової, — дещо інша. Замість «ніжної ідилічної» героїні з твору І.Котляревського нове століття «має перед собою загартовану в огні постійної національної боротьби українку, з очима відкритими освітою, свідомою свого «я» .

Однією з головних причин цих змін у працях С. Русової виступає «палка охота до освіти». Вона не «проявлялася» в сучасниць Наталки Полтавки, оскільки тоді «письменність в Україні була не своя, а чужа, тісно зв’язана з російською адміністрацією», з представниками «ненависної влади». Чужа незрозуміла мова російської царської школи в Україні відштовхувала дівчат від науки. Не могла задовольнити їх і «занадто суха програма» навчально-виховних закладів. Бажання українського жіноцтва отримати освіту С. Русова пов’язує з утвердженням незалежності України: «як тільки пролунало на селі велике слово „національна школа“ … ми бачили, — писала педагог, — як наші сільські дівчата Кинулися до навчання і які виявили на цьому терені видатні здібності» .

Думка про потребу жіночої освіти є провідною у статті С. Русової під назвою «Чи потрібна жінкам освіта?». Тверда переконаність вченої у необхідності знань випливає із сформульованого нею положення: «без морального відродження жінка не осягне своєї долі, не підготовить вона в своїх донях та синах певних громадян для України». Звідси і її прагнення — виховати матір, жінку, яка б у свою чергу змогла «виховати справжніх визволителів України». Слід зазначити, що підґрунтям вихованості педагог теж визначила освіту.

Які ж знання С. Русова вважала за необхідні для жінок? По-перше, — «практичні, життєві відомості» («як краще харчуватися, як прибрати хату, як дбати за здоров’ям»), по-друге, — «розуміння … вищих форм суспільного життя», по-третє, — розуміння «нових сучасних моральних ідеалів». При виборі способів підвищення освітнього рівня жіноцтва вчена радила скористатися досвідом організації освіти дорослих, нагромадженим у розвинених країнах світу. Турботою про те, щоб знання стали доступними дорослому населенню, повинне, за її висновком, перейнятися високе шкільництво. Крім того, осередками освіти жінок мають бути спеціально організовані «інтелектуальні центри», де б не тільки популяризувалася «чисто практична» наука, але й «велася дискусія на теми моральних ідеалів, громадянських проблем, вияснення нових поглядів на добро, на правду і красу» .

Освіту жінки-матері С. Русова розглядала як засіб усвідомлення своїх обов’язків перед рідними дітьми, як важливий чинник формування в них почуття патріотизму, що має служити «кармою для усієї моральної поведінки» сина чи доньки. Водночас її потребу вона виводила з необхідності участі жіноцтва у визволенні народу «з усяких недостойних його ланцюгів: темноти, неправди і духової неволі» .

Саме захоплення громадською працею діячка означила другою рисою «сучасних дівчат, якої не могло й бути у Наталки Полтавки». Думки-поради стосовно підготовки жінки до участі в «народнім змаганні» містить стаття «Сучасна українка». На думку С. Русової, «першим ділом» треба добре знати свій народ, а далі - розуміти його «високі моральні і соціальні закони». На цих двох основах українська жінка може і мусить, пише С. Русова, «змагати, щоб як найтісніше зорганізувати працюючих жінок, слідкувати за усіма виявами гніту й поневолення українського народу…» .

Вивчення творчої спадщини С. Русової показує, що «енергійні, сміливі, здатні на всякі жертви для ідеї, в яку беззастережно вірять», жіночі типи вчена шукала і в радянській белетристиці. Так, у статті «Жіночі постаті в радянській літературі» вона проаналізувала твори О. Донченка, О. Копиленка, f. Коцюби, І.Микитенка, Н. Рибака, в яких змальовано жінок-ентузіасток. «Дарма, — зазначала С. Русова, — що вони виростають серед нових умов життя…», що «весь час тільки говорять про нове комуністичне будівництво…». Вони й надалі «зберігають ту іскру ідеалізму, святого пориву, яким горіли великі жіночі постаті нашого минулого» .

Важливою прикметою української жінки минулого й сучасності, за переконанням С. Русової, виступають «козацькі» риси, передусім сміливість і витривалість. Як зазначала просвітителька, «з піснями ставали наші дівчата під розстріл, у ворога переможця ніколи не прохали помилування, свою хату обороняли зо свідомістю свого права» .

Створений Софією Русовою моральний тип жінки-українки, окреслені його риси та шляхи їх формування, визначені завдання щодо участі жіноцтва у вирішенні національно-суспільних, в т. ч. освітньо-виховних проблем, — це, з одного боку, взірець для наслідування. Водночас це своєрідна програма діяльності жінок сучасної незалежної України, нехай дещо схематична, викладена в популярній формі, але цінна тим, що її створила жінка «з високо поетичною прекрасною душею і незломною волею … яка не знала компромісів там, де була поганьблена честь Народу … яка всі сили свої і своє щастя віддавала на виховання нового, активного, вільного духом покоління, свідомо відданого своїй Нації, своїй Батьківщині» .

Педагогічна спрямованість літературно-художньої спадщини. Характеристика науково-публіцистичної творчості Софії Русової періоду еміграції була б неповною без огляду її літературно-критичних та художніх праць, які на рідних теренах становили чи не найбільшу за обсягом групу ' залишили помітний слід в історії української літературно-естетичної думки.