Наукові знання і знання людські

Праця і культура, уся життєдіяльність сучасної людини з кожним роком усе більше залежать від рівня його духовності, моральної позиції.

«Духовну повноту і насиченість життя може дати тільки широке, різнобічне утворення, допитливе пізнання світу, активне прагнення до знання, радість знання».

Дитина не може бути щасливою, якщо в школі їй нудно і погано, якщо вона не почуває себе досить здатною, що б опанувати шкільну науку. Зробити дитину щасливою — значить насамперед допомогти їй вчитися.

Навчання не дає бажаних результатів, якщо вчитель ставить перед учнем на перше місце ціль: «Вивчити, запам’ятати!». Шкода зубріння величезна — вона мимоволі знищує основні ідеї навчального предмета. Учитель повинний точно розмежувати, що треба запам’ятати на все життя, а що треба тільки зрозуміти і засвоїти без зубріння — у вправах.

Одне за іншим робить Сухомлинський маленькі відкриття: виявляється, кожен учитель, який предмет би він не викладав, повинний бути викладачем словесності…Слово — от перший крок до думки учня. «Велике лихо, вважав Сухомлинський, якщо вихователь не уміє вибирати зі скарбниці мови саме ті слова, що необхідні, щоб знайти шлях до серця дитини. Якщо в процесі виховання норм моралі і моральності ми не викликаємо позитивних емоцій, подібних тим, що з’являються в людини від зіткнення з чимось близьким і дорогим. Слово повинно бути ємним, мати глибокий сенс, емоційний колір, воно повинно залишати слід у думках і душі вихованця. Адже якщо слова, нехай навіть самі потрібні і красиві, про високу мораль не викликають емоцій, не хвилюють, то вони так і залишаться порожніми звуками, благими побажаннями. В тому і полягає майстерність вихователя, щоб розмова з вихованцем викликала в останнього власні думки, переживання, спонукаючи до активної діяльності.» [14, 165].

У виховній роботі важливий і зміст матеріалу, і тон розмови, і час цієї розмови, і зовнішній вигляд учителя, і манери його поводження.

Слово вчителя знаходить відгук у серцях учнів і стає їхнім особистим надбанням лише тоді, коли «мудрість вихователя залучає, одухотворяє вихованців цілісністю, красою ідейно-життєвих поглядів, морально-етичних принципів». Діти дуже добре почувають фальш слів, якщо вони не відповідають моральному переконанню вихователя. Вони нехтують того, хто намагається видати темне за світле, прикрити похмуре темними словами.

Десятки, сотні ниток, що духовно зв’язують вчителя і того хто вчиться, — це ті стежини, що ведуть до людського серця, ця найважливіша умова дружби, товариства вчителя й учнів. Вчителя й учнів повинна поєднувати духовна спільність, при якій забувається, що педагог — керівник і наставник. Виховання без дружби з дитиною, без духовної спільності з ним можна порівняти з блуканням у потемках.

«Інтерес підтримується успіхом, до успіху веде інтерес. А без успіху, без радісного переживання перемоги над труднощами немає інтересу, немає розвитку здібностей, немає навчання, немає знання.» [13, стор. 26].

Отже, Сухомлинський показує: діти повинні постійно переживати радість успіху, подолання труднощів. Не можна давати дитині відчути, начебто він гірший від інших, не здатний, відстає, не можна принижувати його гідність: він не винуватий в тому, що думає повільніше від інших. Постійно підтримувати дитину, не ставити їй поганих оцінок, не ставити їй ніяких оцінок, поки вона не досягне успіху. Оцінювати не знання саме по собі і не старанність, а саме просування вперед, цей результат з'єднання знання зі старанністю.