Соціально-педагогічні погляди С. Русової

Софія Федорівна Русова — активний громадський діяч періоду української революції, перша жінка педагог-теоретик в Україні, соціальний педагог, письменниця. Дослідники вважають, що за обсягом і рівнем просвітянської роботи С. Русова стоїть на одному щаблі з Оленою Пчілкою і Христиною Алчевською, а за силою і пристрасністю, з якими звучало її слово на захист української культури, духовності, рідної мови Русової можна зрівняти з Лесею Українкою.

Епіграфом для викладу соціально-педагогічних ідей Софії Федорівни можуть стати віршовані рядки Т. Шевченка:

Мені однаково, чи буду, Я жить в Україні, чи ні.

Чи хто згадає, чи забуде, Мене в снігу на чужині,.

Однаковісінько мені.

Та не однаково мені,.

Як Україну злії люде, Присплять, лукаві, і в огні.

Її, окраденую збудять.

Ох, не однаково мені.

У працях С. Русової знайшло висвітлення та обґрунтування таке нове, актуальне і для нашого сьогодення, соціально-педагогічне поняття, як «соціалізація світогляду» учнів.

Педагог розуміла його як «розвиток громадської свідомості», що сприятиме виробленню звички «постійно керуватися в своїх чинах не тільки своїми власними інтересами, а й інтересами товаришів, співгромадян». У теоретичній спадщині С. Русової є велика кількість книг та журнальних статей з педагогіки, історії освіти, порівняльної та соціальної педагогіки. У них систематизовано найкращі перлини світової педагогіки та знайшли місце глибокі роздуми і висновки видатної просвітительки про майбутню українську школу.

Багато педагогічних творів С.Ф. Русової досі не опубліковано.

Одні лише назви цих праць становлять довжелезний список, серед них найбільш фундаментальним є «Соціальне виховання, його значення в громадському житті».

Керуючись положенням про те, що «розвиток дитини проходить під впливом трьох головних факторів: виховання, спадщина, оточення», базуючись на дослідах зарубіжних (німецьких, бельгійських, чеських) учених, вчена розкрила специфіку соціального виховного впливу середовища.

Неодмінною умовою його результативності вважала таке: «осередок, в якому розвивається дитина, не мусить бути занадто широким і складатися з дуже великої кількості різноманітних осіб». Крім того, педагог виокремила соціальні групи («соціальні одиниці»), які найефективніше впливають на виховання дітей: родину («але треба, щоб у неї не вимагалось занадто великого підлягання дитини авторитетові батьків»), дошкільні заклади (ясла для немовлят, дитячі садки, дитячі хати, ігрові майдани), школу, «в якій соціальні потреби й змагання мають урівноважитися і з якої мають виходити ані люди законсервовані в традиціях минулого, ані мрійники-ідеалісти, не здатні до практичного сучасного життя».

Основна ідея і тема, що об'єднує більшу частину досліджень Русової, концепція національного виховання.

Може саме тому, що вона була дочкою двох народів і виросла серед третього, українського, що споконвіків вирізнявся етнічною терпимістю і національним братолюбством, Русовій, як жодному педагогові світу, було притаманне гостре зацікавлення справами розбудови національного шкільництва. Вслід за К. Д. Ушинським, педагогічна система якого теж сформувалася під благотворним впливом української народної ідеології та етнічної педагогіки, Русова твердо стояла на тому, що школа і виховання в ній можуть успішно здійснюватися за умови, коли ця школа, це виховання, будуть національними, народними.

Для реформування школи, на думку Софії Федорівни, мало її націоналізувати, ввести рідну мову, необхідно змінити весь її устрій, запровадити принципово інші цілі і принципи виховання, наповнити роботу новим змістом. Школа повинна бути активною, будуватися на принципі самодіяльності дітей. Вона має стати школою соціального виховання.

У своїх працях С. Русова детально проаналізувала принципи як індивідуалізації, так і соціалізації виховання. Індивідуалізацію називала першою вимогою справедливого виховання, яке повинно формувати індивідуальну моральну свідомість кожної дитини. Мета індивідуального виховання — дати широкий, вільний розвиток усім духовним силам дитини та її здібностям. «Але людина стає людиною, стверджує С. Русова слідом за П. Наторпом, — лише в громаді».

Соціальне виховання розвиває в дитині ті особистісні риси дитини, які дадуть їй змогу стати найкращим громадянином.

Стара школа цілком ігнорувала об'єднання, учні виховувались як окремі суб'єкти, підготовлені для якоїсь кар'єри або спеціальності. Лише поступова демократизація життя поставила перед школою, педагогами нове завдання: виховати громадянина, підготувати його до активної участі у соціально-політичному, культурному житті.

Кожну окрему людину С. Русова розглядала передусім як члена людського суспільства і тому є дуже важливим введення її в «кооперативні відносини з соціальним середовищем».

Школа, на думку педагога, має стати тим осередком, де всі духовні, моральні враження будуть перероблятися в свідомості дитини не тільки відповідно до її індивідуального складу, а в значній мірі визначатися тією товариською атмосферою, яка складається з однолітками, і довірливими стосунками між учителями та учнями, учнівським самоврядуванням, загальною організацією навчально-виховного процесу.

Отже, суть соціального виховання в новій школі полягає у створенні наступних умов:

• 1) товариська атмосфера в школі, довірливі відносини між вчителями та учнями;
• 2) учнівське самоврядування;
• 3) заміна класу нечисленними рухливими групами;
• 4) реформа методів навчання (перехід від пасивних до активних);
• 5) заміна навчальних програм в середній школі.

Поряд із школою держава, церква, клуби, кінотеатри та інші соціальні організації також повинні мати соціальний вплив на виховання дитини.

Ідея виховання в колективі - одна з провідних у спадщині Русової. Колективне виховання має великий вплив на соціалізацію особистості.

В основу колективного виховання педагог покладала суспільну мету і спільну діяльність, спрямовану на її досягнення.

Першою «всесвітньою» соціальною формою об'єднання дітей педагог вважала гру та працю.

За її словами, саме гра та праця «завжди були й будуть тими природними процесами, в яких соціальні нахили, почуття й соціальна свідомість найкраще виявляються й розвиваються».

Водночас вона підкреслювала, що жодна дитина «не піддається пасивно впливу оточення: вона бере з нього те, до чого прагне її індивідуальність».

Софія Федорівна вважала, що соціальне виховання розпочинається з 4−5 років — дитсадки, школи, гральні майдани. Діти до 5 р. не виявляють соціальних нахилів, вони індивідуалісти, навіть егоїсти. Але з розвитком мови у дитини пробуджується інтерес до товаришування, спочатку з іграшками, потім з друзями. Першою соціальною формою є гра. Потреба у ній залишається і в дорослих.

Велике соціальне значення у вихованні має праця. Колективна праця дає вагоміші результати, ніж індивідуальна.

Крім самоврядування, поділу на групи, колективної праці та спільних ігор на соціалізацію світогляду учнів мають вплив самонавчання і програми шкільного навчання. З усіх наук на розвиток громадської свідомості найбільш впливає історія і географія.

Вони викликають національну свідомість, розуміння міжнародних взаємовідносин. Крім цих звичайних наук, нові школи раціонально вводять такі науки, які потрібні учням для кращого розуміння соціального життя і своєї ролі в ньому.

Поряд із соціальним вихованням в дитячих охоронах, захистках, садках, школах С. Русова приділяла увагу родинному вихованню і, зокрема, ролі матері. Вона вважала, що треба поширити освіту жінки на селі, щоб підняти свідомість жіноцтва та становище матері. Без неї і її ласки холодно й страшно було б жити. Ніяка школа, ніякі дитячі садки чи захистки не дадуть дитині того добра, ласки й любові, не розбудять так в дітях почуття правди, як щире виховання свідомої матері.

Якщо порівняти дітей, які виховуються з материнською любов’ю і ласкою, з тими, що в дитячих притулках, то останні ніколи не будуть такі веселі, урівноважені, як перші.

У колі педагогічних інтересів С. Русової перебували проблеми релігійного виховання, адже кожна дитина є одночасно дитиною Божою. У дусі християнського вчення нею розглядалося питання моральності.

Для соціальної педагогіки важливою є стаття Русової «Дещо про дефективних дітей у школі». У ній вона визначила особливості, педагогічні підходи до хворих дітей, а також шляхи, як зробити їх життя повноцінним.

С. Русову турбували проблеми загальної освіти. Для оволодіння нею необхідно ширше використовувати народні бібліотеки, шкільні книгозбірні, читальні, недільні школи, систематичні курси, краєзнавчі музеї, педагогічні курси для батьків тощо.

Відданість соціальній педагогіці простежується в творчості С. Русової також при формулюванні нею мети виховання на основі глибокого аналізу ідей видатних педагогів минулого та передового досвіду зарубіжної педагогіки: допомогти вільній еволюції духовних і фізичних сил дитини і в кінцевому результаті сформувати гармонійно розвинену людину, тобто людину працездатну, соціально свідому, корисну для суспільства, з піднесеною любов’ю до рідного краю і з пошаною до інших народів.