Передумови виникнення науки управління

Управління (менеджмент) як результат суспільного поділу праці налічує багато тисячоліть. Археологічні дані свідчать про те, що в давній Шумерській державі у Ш-му тисячолітті до нашої ери існував певний регламент управлінської діяльності, пов’язаний з комерційними операціями і управлінням державою.

У давньоєгипетській пам’ятці писемності «Повчання Птаххотепа», датованій 2000 — 1500 рр. до н. є., розглядаються найважливіші питання управління державою: суть влади, значення стилю і методів керівництва тощо. Чимало настанов, що містяться у «Повчанні», не втратили актуальності і в наші дні: «Якщо ти начальник, будь спокійним, коли слухаєш ти слова прохача; не відштовхуй його, перш ніж він облегшить душу від того, що хотів сказати тобі. Людина, уражена нещастям, хоче вилити свою душу навіть більше, ніж добитися сприятливого вирішення свого питання» (История всемирной литературы — М.: Мысль, 1983, Т. І, с. 63 — 64).

Про управління як особливий вид людської діяльності писав античний філософ Сократ. Підкреслюючи важливість поділу праці і спеціалізації, він бачив завдання у тому, щоб поставити кожну людину на належне їй місце. Сократ та інші давньогрецькі філософи стверджували, що причиною бідності суспільства, як правило, є відсутність потрібного керівництва.

Учень Платона Аристотель (384—322 рр. до н. е.) описав усі існуючі на той час держави (близько 300), виділив дві системи господарювання: економію, за якої виробляється майже все необхідне для власного користування, і хрематистику — мистецтво багатства. Аристотель заклав основи вчення про домашнє господарство (прообраз політичної економії).

Наукові положення про досягнення взаєморозуміння між співробітниками, правильне ведення дискусій, побудову виступів описано у «Трьох трактатах про ораторське мистецтво» Марка Ціцерона (106—43 рр. до н. е.).

Вченню про найкращу форму правління (державного устрою) присвятив свою працю «Загальна історія» відомий грецький історик Полібій (близько 201 — 120 рр. до н. е.). Інший давньогрецький письменник, історик І філософ Плутарх (близько 127—46 рр. до н. е.) у своїх «Паралельних життєписах» виклав моральну проблематику людського спілкування, ідеали гуманності і громадськості, морально-ціннісні критерії героїв (насамперед полководців) давніх часів.

Відомі спроби наукового підходу до організаційної побудови імперії (284 р до н. є.) Діоклетіана — імператора Стародавнього Риму, який за допомогою ієрархічного принципу і лінійної структури помітно зміцнив управління державою, полегшив контроль за лояльністю і надходженням податків із усіх частин Римської імперії.

Чимало античних держав відзначались чіткою формальною структурою, поділом і високою дисципліною праці. Лише в результаті скоординованих зусиль величезної маси людей могли з’явитися висячі сади Вавилону, інкське місто Мачу Пікчу, знамениті єгипетські піраміди.

У багатьох змістовних працях італійського державного і політичного діяча Макіавеллі (1469—1527) викладено деякі положення, що значною мірою передують сучасним ідеям у галузі управління. Підкреслюючи, наприклад, важливість своєчасності у прийнятті управлінських рішень, він робив порівняння із захворюванням людини на сухоти: «спочатку цю хворобу важко розпізнати, але легко вилікувати; якщо ж вона запущена, то її легко розпізнати, але вилікувати важко» (Никколо Макиавелли. Государь.— М.: Планета, 1990, с. 9).

Макіавеллі зробив спробу сформулювати рекомендації щодо організації управління державою, певні норми поведінки керівників, включаючи їх щедрість і бережливість, жорстокість і милосердя, вміння (коли треба) дотримуватися слова, позбуватися ненависті і презирства тощо.

Певний вплив на формування науки про управління суспільством справили представники соціальної утопії (Т. Мор і Т. Кампанелла). Наприклад, Томас Мор (1478—1535) виклав ідеальну, на його погляд, соціально-політичну побудову держави, що становить федерацію із 35 міст. Кожне з них має виборну (знизу догори) систему влади, суспільну власність на засоби виробництва, 6-денний робочий день. Основним: виробничим осередком у сільському господарстві він вважав велику (не менш як 340 чол.) общину, що працює за типом цехової організації, без експлуатації і примусу до праці, в умовах «загального достатку».

Як галузь управлінських знань менеджмент почав формуватися в другій половині XVIII ст., а його становлення відбувалось на початку XX ст. Вихідним моментом менеджменту є система принципів управління, інваріантних відносно об'єктів і суб'єктів управління.

Загальноприйняте, що принципи раціонального менеджменту були сформульовані в 1912 р. у книзі американського менеджера Г. Емерсона «Дванадцять принципів продуктивності»: точно поставлені ідеали або цілі; здоровий глузд; компетентна консультація; дисципліна; справедливе ставлення до персоналу; швидкий, надійний, повний, точний і постійний облік; диспетчеризація; норми і розклади; нормалізація умов; нормування операцій; письмові стандартні інструкції; винагорода за продуктивність.

Змістовні принципи висвітлені в роботах Ф. Тейлора, А. Файоля, М. Вебера та ін.

При більш детальному вивченні історії менеджменту можна виділити такі етапи його розвитку.

• 1. Наукові школи, що передували появі «класичної теорії», її представниками були Роберт Оуен, Чарльз Баббедж, Генрі Тоун та ін.
• 2. Класична теорія управління.
• а) науковий менеджмент. її представники — Фредерік Тейлор, К. Берк, Френк і Ліліан Гільбрет, Генрі Гант та ін.;
• б) адміністративний менеджмент — Анрі Файоль, Г. Форд, Честер Бернард, О. Челдон;
• в)бюрократичний менеджмент — Макс Вебер
• 3. Біхевіористська теорія.:
  • а) ранній біхевіоризм — Д. Уотсон, Гюго Мюнстерберг, Мері Фолліт;
  • б) школа людських відносин — Елтон Мейо, Фрід Ротлісбергер;
  • в) біхевіористський науковий підхід — Дуглас Мак-Грегор, Абрахам Маслоу.