Нормативно-правове забезпечення обліку і аудиту вексельних операцій

З вексельним обігом пов’язуються небезпідставні сподівання щодо оздоровлення вітчизняної економіки. Однак формування вексельних відносин серед суб'єктів господарської діяльності, яке викликало позитивні економічні зрушення, виявило водночас і чимало негативних явищ. Останні значною мірою пояснюються пошуковим характером відродження векселя, застосування якого у господарському обороті припинилося внаслідок проведення фінансово-кредитної реформи 1930—1932 років, що призвело до втрати практичного досвіду здійснення вексельних операцій суб'єктами підприємництва. Так само й державні інститути втратили або ж зовсім не набули досвіду державного регулювання вексельних відносин, у зв’язку з чим виникають численні протиріччя, якими супроводжується розвиток вексельного законодавства в Україні. Подолання вад періоду становлення вексельного обігу є першочерговим завданням, вирішення якого потребує поєднання зусиль державних інститутів, фахівців у галузі вексельного права та фінансів, а також суб'єктів підприємницької діяльності.

Універсальність сфери застосування, різноманітність видів та форм, у яких векселі можуть виступати на внутрішньому і зовнішньому ринках, а також функції, що їх векселі виконують у господарському обороті, перетворили вексель на один із провідних фінансових інструментів ринкової економіки.

Використання векселів у міжнародних розрахунках стало причиною того, що правове забезпечення вексельного обігу (вексельне право), відповідаючи національним потребам кожної країни, завжди було спрямоване на уніфікацію в інтересах світового співтовариства. Використання векселів для міжнародних розрахунків спонукало країни, пов’язані між собою економічними та культурними традиціями, здійснити ряд заходів щодо уніфікації вексельного законодавства й усунення колізій вексельних законів. Із цією метою у 1930 році на Міжнародній женевській конференції було розроблено і прийнято три вексельні конвенції: Конвенцію № 358 про встановлення Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі; Конвенцію № 359 про врегулювання деяких колізій законів про переказні векселі та прості векселі; Конвенцію № 360 про гербовий збір стосовно переказних векселів та простих векселів [19, с34].

У 1991 році Україна фактично підтвердила дію вексельних конвенцій на своїй території Законом України від 12 вересня 1991 року № 1543-ХІІ «Про правонаступництво України», який став правовою основою відродження вексельного обігу.

Наслідком цього було прийняття Постанови Верховної Ради України від 17 липня 1992 року № 2470-ХП «Про застосування векселів у господарському обороті України». Проте спроба запровадження вексельного обігу на той час не отримала позитивного результату. Передусім це сталося через відсутність в Україні будь-яких механізмів упровадження векселів у господарський оборот. У тексті Постанови № 2470 містяться лише вказівка «ввести вексельний обіг з використанням простого і переказного векселів відповідно до Женевської конвенції 1930 року» та доручення «Кабінету Міністрів України разом з Національним банком України до 1 липня 1992 року розробити і затвердити правила виготовлення та використання вексельних бланків» і «Кабінету Міністрів України до 1 вересня 1992 року здійснити заходи по координації підготовки міністерств і відомств до використання векселів у господарському обороті» .

Наступним етапом розвитку вексельного обігу стало запровадження у 1996 році випуску та застосування казначейських векселів, яке, на думку його ініціаторів, мало одночасно розв’язати проблему бюджетного фінансування та погашення податкової заборгованості суб'єктів підприємницької діяльності — кредиторів бюджетних організацій. Крім цього, казначейські векселі, які на першому етапі свого обігу виконували функцію бюджетного фінансування, на другому етапі прирівнювалися до звичайних векселів суб'єктів підприємницької діяльності й виконували функцію засобу розрахунку або товару [6, с.53].

Значним кроком у подоланні вад та протиріч вексельного законодавства стало прийняття Закону України від 6 липня 1999 року «Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року, якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі». Цей закон вільний від будь-яких обмежень, але поряд із ним триває дія Постанови № 528 із її особливостями застосування векселів у господарському обороті.

Як позитивний приклад звільнення вексельного обігу від недоречного врегулювання можна навести Постанову Правління Національного банку України від 11 жовтня 1999 року № 503 «Про внесення змін в Інструкцію про безготівкові розрахунки у господарському обороті України», якою було скасовано безспірне списання коштів за опротестованими векселям Національний банк України прийняв це своєчасне рішення, зваживши на численні скарги суб'єктів господарської діяльності та банків, що їх обслуговують, для усунення порушень норм Уніфікованого закону та Арбітражного процесуального кодексу України. Що ж до узгодження Закону України від 6 липня 1999 року і Постанови № 528 від 10 вересня 1992 року на рівні Верховної Ради України, то це досі справа майбутнього. До речі, останні зміни у Постанову № 528 було внесено Постановою Кабінету Міністрів № 1576 від 27 серпня 1999 року, тобто більше ніж через півтора місяця після прийняття Закону України від 6 липня 1999 року. Як уже зазначалося, ці зміни не спростували обмежень застосування Уніфіковного вексельного закону в Україні.

Взагалі Закон України від 6 липня 1999 року можна наводити як приклад недбалого ставлення до формування і розвитку законодавчої бази вексельного обігу. Створюється враження, що серед законотворців не знайшлося нікого, хто уважно прочитав би цей закон. Інакше до Закону України «Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року, якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі» навряд чи була б додана «Конвенція, якою запроваджено Одноманітний закон про переказні векселі і прості векселі» .

Отже, становлення і розвиток вексельного обігу в незалежній Україні бере свій початок із затвердження постанови Верховної Ради України № 2470 від 17.06.92 p., якою вперше офіційно закріплюється введення вексельного обігу із застосуванням простого і переказного векселів відповідно до Женевської конвенції 1930 року. За період, що минув з того часу, законодавство, яке регулює обіг векселів, значно розширилось і поповнилось цілим рядом нормативно-правових актів, які змінювали сфери та процедуру застосування векселів, вводили певні обмеження щодо вексельного обігу тощо. Сьогодні є усі підстави говорити про існування в Україні окремого особливого вексельного права.

Законодавство, що регулює вексельний обіг, є досить складним, багато в чому безсистемним та суперечливим. Крім того, сам по собі вексель в якості фінансового інструменту, має таку специфічну рису, як багатофункціональність, що унеможливлює в достатній мірі уніфікувати порядок вексельного обігу та методи контролю за ним. Усе залежить від операцій, в яких вексель застосовується:

кредитні операції (врахування і застава векселів);

торгові операції з векселями;

гарантійні операції з векселями (аваль);

• -розрахункові операції (оформлення заборгованості, розрахунки з використанням векселів);
• — комісійні та довірчі операції з векселями.

Розглянемо, що суттєво змінює цей закон, особливо з точки зору фінансової служби підприємства.

По-перше, з 01.01.2004 року суб'єктами вексельного обігу можуть бути фізичні особи, тобто пересічні громадяни — не суб'єкти підприємницької діяльності.

По-друге, забороняється використовувати вексель як внесок до статутного фонду господарського товариства.

По-третє, платіж за векселем може здійснюватись лише в безготівковій формі, а будь-які форми вексельних розрахунків повинні в обов’язковому порядку оформлятись відповідними договорами.

По-четверте, вексель, опротестований нотаріусом (виконавчий напис), автоматично стає виконавчим документом, що звільняє векселедержателя, інших кредиторів за векселем від необхідності звертатись до судових органів у разі виникнення господарських спорів.

Ще одним важливим моментом є заборона видачі безтоварних векселів. Тобто, вексель не можна видавати (первинна емісія) в якості передоплати, а лише за фактично поставлені товари, виконані роботи, надані послуги.

Доцільно звернути увагу на положення ще одного нормативного акту. Це постанова Кабінету Міністрів України від 06.03.2004 № 262 «Про затвердження Порядку випуску, авалювання, акцептування, індосування та погашення векселів, що випускаються державними підприємствами та акціонерними товариствами, у статутному фонді яких частка держави перевищує 50 відсотків». Даним Порядком встановлені певні обмеження щодо проведення операцій з векселями для такої категорії підприємств:

випуск векселів, номінальна вартість яких перевищує розмір прибутку (після сплати податків) попереднього звітного періоду, може здійснюватися тільки з дозволу уповноваженого органу;

приймати векселі такі підприємства можуть лише за умови, що вони будуть авальовані комерційними банками;

здійснювати інші операції з векселями зазначені підприємства можуть лише за умови дотримання двох перших правил;

* підприємство не має права проводити будь-яких операцій з векселями, якщо хоча б один його вексель на даний момент опротестовано.