Педагогічна наука Україні в 40-70-тих рр. Особистісно орієнтована педагогічна концепція В. Сухомлинського

Після закінчення війни в Україні розпочалася відбудова народного господарства, відновлення роботи загальноосвітньої школи. У 1949 році було запроваджено обов’язкове загальне семирічне навчання. У 1956 році був створений новий тип школи — школа-інтернат, куди приймались діти одиноких матерів, інвалідів, сироти. Важливим завданням у галузі народної освіти у 60-ті роки було здійснення в країні загальної обов’язкової середньої освіти, перехід школи на новий зміст освіти, удосконалення навчального процесу і виховання учнів. Процес введення загальної обов’язкової середньої освіти вирішено було здійснити в кілька етапів. З цією метою Центральний Комітет партії і Рада Міністрів СРСР прийняли ряд постанов. Постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів від 10 серпня 1964 р. «Про зміни терміну навчання в середніх загальноосвітніх трудових політехнічних школах з виробничим навчанням» було встановлено замість 3-річного — 2-річний термін навчання в середній школі на базі 8-го класу. Суттєвим у 60-ті роки XX століття було запровадження в українській школі кабінетної системи навчання У ці роки серед вчителів шкіл і працівників органів народної освіти виділяється багато ентузіастів, добрих організаторів, справжніх майстрів педагогічної справи. Також у цей час у загальноосвітній школі широко запроваджуються нові методи навчання (проблемне, програмоване навчання, дослідницький метод та ін.).

У вихованні культури мислення певне місце відводилось шахам, які дисциплінують мислення, розвивають пам’ять, виховують зосередженість, цілеспрямованість. Для вироблення вміння вчитися важливо дотримуватись самодисципліни у розумовій праці. На думку Сухомлинського, не можна зводити духовний світ маленької людини лише до навчання. Якщо учителі будуть прагнути до того, щоб всі сили школяра були поглинуті уроками, життя його стане нестерпним. Виходячи з однієї з основних ідей своєї педагогіки — повноти щастя дитини — Сухомлинський вважав, що дитина не може бути щасливою, коли їй у школі погано. Запорука щастя — у шкільних успіхах. Дитині треба допомагати вчитися. Треба дати їй відчути себе достатньо здібною для оволодіння шкільною наукою. Вирішувати цю проблему Сухомлинський радить через відкриття навіть перед найважчим учнем тих сфер його розвитку, де він може досягти вершини, бути кращим за інших. Цьому сприяє, передусім, залучення дітей до участі у різних гуртках. Для переборення слабких сторін (в т. ч. і неуспішності з того чи іншого предмета) дитина черпає моральні сили у своїх успіхах в інших видах діяльності, де вона може найкраще проявити себе, розкрити свої духовні сили. Вихователі у Павлиші вбачали своє завдання, перш за все, у тому, щоб помітити у кожному вихованцеві все найкраще і розвинути його, не обмежуючись рамками шкільної програми. Формування моральних переконань і вчинків. Сухомлинський стверджував, що моральний розвиток є тією сферою, де панує безмежна і справжня рівність, де кожен, навіть найважчий учень, може досягти вершини, бути великим і неповторним. Основою морального виховання підлітка, показником його моральної зрілості, на думку педагога, є ідеал Батьківщини. Моральна вихованість, духовне благородство людини у роки отроцтва досягаються тим, що дитина бачить світ через свій обов’язок перед Батьківщиною; найдорожчою для неї святинею є честь, слава і незалежність Батьківщини. Моральна вихованість людини неможлива без засвоєння нею відповідних моральних знань: «Дитина робить погане не завжди тому, що її вчать робити погане, а частіше тому, що її не вчать робити добре».