О виробленні російської ідеології виховання молоді

О виробленні російської ідеології виховання молодежи

Какие б складні, суперечливі, а де й руйнівні, процеси не відбувалися в суспільстві в перехідний пе-ріод, хоч би як складалися відносини між людьми різних поколінь, і соціальних верств, завше залишається актуальною проблема виховання російської молоді. Виконання цього завдання можливе лише за умови формування якісно нової виборчої системи громадських відносин, створення життєвого середовища, об'єктивно стимулюючої «…виховання особистості інтелектуально активної, високоморальною, різнобічно професійно підготовленої і сомневающейся в самоцінності свого життя «(ШепельВ.М., 1991).

Основные причини, які виникли у вихованні російської молоді, следующие:

1 виникнення у суспільстві стихійної, деструктивної у розвиток молоді, небезпечної але своїм наслідків соціальної ситуации:

2 поява нової виборчої системи вимог суспільства до личности:

3 розмивання і деградація системи традиційних цінностей як наслідок, втрата наступності поколений;

4 посилення бездуховності, падіння освітнього й культурного рівня підростаючого поколения,.

5 переоцінка ролі освіти і зниження ролі виховання, що виникли внаслідок помилковою лінії ідеологів «реформы»;

6 впровадження далеких російському суспільству духовних ценностей;

7 забуття вітчизняної історії, культури, традиций.

На думку, нові теоретичні підходи до виховання поки що дуже обмежені. По-перше, концептуальна розробка виховання значною мірою зводиться тільки в сфері шкільного виховання. Ми вважаємо, що, крім до виховні роботи повинні включитися філософи, соціологи, культурологи, психологи та інші фахівці. Лише внаслідок комплексних досліджень, з урахуванням з’ясування найзагальніших і складних проблем можна визначити більш вузькі напрями школи. У цьому особливе значення мають роботи у сфері соціальної філософії, пов’язані з дослідженням проблем становлення та розвитку підростаючого покоління. Лише на самій такому теоретичному фундаменті, з участю державних та громадських організацій, різних соціальних інститутів, може розроблятимуться й здійснюватися успішна молодіжна политика.

Во-вторых, при постановці й розв’язанні нових виховних завдань багато фахівців і дослідники ще досить враховують визначальне значення у формуванні особистості тій чи іншій соціальної групи і громадській середовища. Тому сім'я, школа та інші соціальні інститути змушені коригувати цей процес у руслі конкретних педагогічних установок. «Виховний процес у своїх масових проявах є дзеркало „свого“ суспільства: від визначає цілі й характер виховання» («Концепція виховання учнівської молоді», 1993 р.). Не виховання визначає економічне, політичне й духовний розвій суспільства, він і його продуктом, воно відбиває громадські чесноти та вади. Саме тому лише утримання і методичні основи виховання, але його результати багато чому визначаються громадськими умовами. Недоліки і кризові явища суспільства мусять позначатися на соціальному, моральному і патріотичному формуванні особистості, особливо — молодого поколения.

1. Відсутність стабільності у економічній та соціальній сферах спричинило появу низки чинників, надають негативний вплив на виховний процесс:

2. объектная спрямованість виховання, стандартизація виховного процесу, невизначеність, розмитість виховання, відсутність в нього теоретичних основ, що відбивають реалії дійсності: відрив виховання від навчання: авторитарний стиль виховання, викликає протест молодих людей:

3. порушення спадкоємності і стабільності взаємозв'язку між сім'єю, дитячими дошкільними закладами, загальноосвітньої школою. Збройними силами, вузами і др.:

4. посилення негативної дії засобів на молодежь.

В умовах реформації суспільства виникають такі проблемы:

— определение системи духовні цінності - орієнтирів для основних соціальних верств населення та груп населення, розвитку поглядів й переконань, здатних консолідувати суспільство, формувати громадянську активність, потреба до праці (без зовнішнього примусу і моральних стимулів, особливо — і при отриманні малопрестижных і малооплачиваемых профессий):

— вивчення діалектики співвідношення соціально значущих чинників виховання молоді, можливостей та умов її саморазвития:

— аналіз якісних характеристик і можливостей різних соціальних груп молоді (особливо учнівської) й визначення шляхів формування в неї соціально значущих і професійних качеств:

— вивчення ступеня заданості, жорсткості системи виховання у розвитку нового нашого суспільства та з перспективи, зокрема, співвідношення переконання і примусу в умовах демократичних свобод:

— дослідження співвідношення інноваційних та традиційних коштів, форм і методів виховання в процесі її відновлення, підвищення їхньої ефективності у формуванні поглядів молоді, особливо — розвитку в неї національного самосознания.

В останні роки пошук основних підходів до нової стратегії виховання став більш багатостороннім і інтенсивним. До цієї роботи дедалі активніше підключаються філософи, соціологи, психологи, юристи, фізіологи, медики. У в центрі їхньої уваги перебуває коло проблем, що з умовами, особливостями, механізмами розвитку особистості, формування підростаючого поколения.

Наиболее актуальним ми вважаємо розгляд співвідношення процесів соціалізації і самовиховання (саморозвитку). Можна виділити дві основні, багато в чому протилежні, концепции.

Первая — индивидоцентристская, розглядає людину, як центр і чітку мету світобудови. Її методологічні основи розробили А. Маслоу і включали до тями ролі головного теза про спочатку заданої сутності людини, закладених у ньому — із народження як у «згорнутому» вигляді. Будучи для підвладних їй, людина неспроможна мати повної свободою волі всупереч одного з ключових постулатів екзистенціалізму. Проголосивши пріоритет особистості стосовно суспільству, А. Маслоу вбачав головну призначення людини у «відкритті своєї ідентичності, свого справжнього «Я». На його думку, «повне, здорове, нормальне і бажане розвиток полягає у актуалізації людської природи, у реалізації її потенційні можливості й у розвиток рівня зрілості за тими шляхах, які диктує ця прихована, слаборазличимая основна природа. Її актуалізація повинна забезпечуватися скоріш зростанням зсередини, а чи не формуванням ззовні» (1970).

Общество і соціокультурні умови, по А. Маслоу, визначають лише, аж як позначки на шкалою своїх початкових потреб, включаючи самоактуализацию, зможе піднятися особистість. Отже, виховання має бути гуманістичним в сенсі максимально повною та адекватної відповідності справжньої природі людини. У цьому головним завданням педагога — допомогти людині знайти те, що у ньому вже закладено, а чи не навчати його, «відливаючи» у певну форму, придуману кимось заздалегідь. Вчені, які дотримуються даної позиції, борються за створення школах умов «для самопізнання й підтримки унікального розвитку кожного» в гармонії із успадкованою їм природой.

Вторая концепціясоциоцентрстскаятривалий час панувала у системі радянського виховання. Його головне ідея: человек-часть суспільства, і значимість, цінність його визначається внеском у загальну справу. Розвиток особистості процесі соціалізації здійснюється з допомогою засвоєння нею «. .цінностей, норм, установок, зразків поведінки, властивих даному суспільству, соціальної спільності, групі, і відтворення соціальних зв’язків і «соціального досвіду» (Російська педагогічна енциклопедія, 1993 г.).

В західної соціології утвердилось розуміння соціалізації як частини процесу становлення особистості, під час якого формуються найбільш загальні, типологічні, стійкі черты.

По думці Т. Парсонса, у процесі соціалізації індивід «вбирає» у собі загальні цінності у вигляді спілкування з «значимими іншими». Тому проходження загальнозначущим нормативним стандартам стає потребою особистості, частиною мотиваційної структури. Розвиток особистості ході соціалізації є і під стихійним впливом суспільства до людини, під впливом соціально регульованих обставин і спеціально створюваних у процесі виховання условий.

На думку, обидві концепції неспроможна забезпечити цілісність і ефективність системи виховання у суспільстві. Спроби її створення не враховуючи та ліквідації протиріч взаємодії нашого суспільства та особистості, нашого суспільства та соціальної групи неминуче призводять до визнанню пріоритетною ролі однієї з цих двох основних суб'єктів виховного процесу. Через війну виникає обмежена, некомплексная система, деформується механізм розвитку особи й суспільства в целом.

В останні роки у суспільстві дедалі більше домінує ідея пріоритету індивідуального над громадським, що є базисної системі виховання США, але він неспроможна цілком реалізована у Росії. Причина тому — як обмеженість такого підходу, але його невідповідність менталітету россиян.

Еще до затвердження — як пануючій — пролетарської ідеології у Росії були проголошені ідеї «солідарності» (П. Л. Лавров), «соборності, усеєдності» (У. З. Соловйов, П. А. Флоренський), «братства» (М. До. Реріх) як домінанти духовної життя жінок у противагу индивидуалистическому началу.

Основные функції соціально ориентированною гуманістичного виховання полягають у створенні різних соціокультурних середовищ. Своєю спрямованістю і організацією виховання спонукає, стимулює саморозвиток особистості. Отже, знімається протиріччя між соціальним і індивідуальним. Лише їх єдності можливо оптимальне розвиток цілісну особистість, формування в неї соціально значущих цінностей, визнання і прийняття нею громадських пріоритетів, культури, ідеології й т. буд. Єдність, а чи не протиставлення соціалізації і .індивідуалізації, є найважливішою умовою розвитку патріотизму у сучасної молоді. Істинний патріотизм нс може бути сформований у процесі реалізації тих педагогічних новацій, спрямованих в розвитку особистості дитини як унікального і самоцінного явища: тут порушується розумний баланс природних і соціальних якостей. Причина цього — в збереження тенденції подолання державного виховання у вигляді всебічного розвитку виховання, наверненого безпосередньо до постаті. Ця тенденція, яка грунтується на ідеях Р. Штайнера, Дж. Дьюї, З. Френе, До. Роджера та інших., характеризує процес гуманізації системи виховання в обществе.

Длительный і складний процес створення особистості обумовлений соціальними, природними, стихійними і спеціально створюваними чинниками. Тут неприпустимо штучне розчленовування чи збіднення процесу з допомогою згортання, а тим паче винятку її составляющих.

Практика показує, що соціалізація без гуманізації містить внутрішнє протиріччя, не забезпечує позитивного результату. Людина має як відповідати вимогам суспільства, а й уміти протистояти негативним впливам, несприятливим і складнішим життєвим ситуацій. Тим більше що значної частини суспільства складається з «…людей повністю соціалізованих, фактично растворившихся в соціумі, не готових і вільних до тієї активності, необхідна для протистояння середовищі, для позитивною впливу її у, отже, й у власного особистої участі у розвитку суспільства» («Концепція виховання учнівської молоді». 1993 г.).

Это-результат надмірної соціалізації виховання, у якому необхідність адаптацію цінностям та інтересам суспільства, нормам та санітарним вимогам микросреды домінує і зводить до мінімуму можливості особистості до самоироявлению і самореалізації. Гуманістична ж соціалізація створює умови для цілеспрямованого формування та саморозвитку особистості як суб'єкта роботи і як індивідуальності. Гуманізація соціалізації особи й суспільства є, таким чином, найважливіша умова оптимізації виховання, зокрема його патріотичного направления.

Достижение оптимального співвідношень між соціалізацією і гуманізацією вчених ускладнюється через чрезмерною превалювання однієї з них, відсутності відповідних мировоззренческо-идеологических основ в сучасного російського суспільстві. Колишня комуністична база зруйнована, а нова лише формується, причому цей процес складний і суперечливий. Становище посилюється й тією, що багато представників гуманітарних наук відмовляють в нраве існувати світоглядному й ідеологічному компонентами суспільної свідомості, діяльності соціальних і запровадження державних інститутів виховання. Тому теорія і практика виховання немає досі нір значимих орієнтирів і довгострокової науково-обгрунтованою стратегии.

Между тим розв’язання проблеми розробки мировоззренческо-идеологических основ виховання стає дедалі насущним необхідним. Світогляд є теоретико-формирующей складової виховання, оскільки озброюємо нею «…методологією, сукупністю вихідних (філософських принципів, і методів пізнання дійсності, збагачує людини системою духовно-ценностных орієнтацій» (Лихачов Б. Т., 1992 р.). Маючи розвиваючої функцією, світогляд сприяє активної спрямованої діяльності мислення (осмислення найважливіших проблем реальної буденної дійсності, безпосередньої життя, конструктивно-творческое їхні рішення і ін.). Виховна функція світогляду реалізується у результаті те, що сформовані цінності, позиції, погляди й орієнтації припускають розвиток у особистості певних соціально значущих якостей і активно-деятельного ставлення до действительности.

Мировоззрение визначає ідеологію суспільства, зокрема й виховання нових поколений, Только якою виражено найважливіші інтереси суспільства, держави, спрямовану рішення його нагальних потреб ідеологія може врятувати нашу свідомість від тривожних сумнівів, від внутрішніх суперечностей, социальною і політичне протистояння для людей. Державна ідеологія повинна являти собою сукупність офіційно визнаних доктрин переважають у всіх ключових сферах життєдіяльності суспільства, заснованих на виключно інтересах і цінностях, традиції й перспективи, досягненнях, труднощі і проблемах.

Анализ ситуації у Росії останнім часом показує, що спочатку 90-х у масовій свідомості переважала ліберально-демократична ідеологія, що обіцяла «…повне процвітання — і добробут у разі переходу на «західну» модель суспільного ладу і енергійно добивалася руйнації системи традиційних цінностей, орієнтирів, заміни їх іншими — «загальнолюдськими», «цивілізованими», а, по суті - проамериканскими. Нетествено, що вони змогли прижитися російській грунті. І все-таки вітчизняна педагогіка пережила сильні потрясіння. Відразу було розмито її теоретичні основи, оголошено псевдонауковими здавалися непорушними концепції, наведені у розлад виховні функції найважливіших соціальних і введення державних інститутів. Маючи відверто ашитради-нионалистской, антиросійською спрямованістю, ліберально-демократична ідеологія «… 110 суті своїй є щось інше, як ідеологічну зброю для руйнації нашого й релігійної самосвідомості» (Душенов До., 1994 р.). Ця ідеологія характеризується:

а) пораженством, антипатриотизмом і державним нігілізмом, виступаючими в ролі удаваної «прогресивної» альтернативи російської державності, що нібито несумісна з «цивілізованими» нормами сучасних міжнародних отношений:

б) космополітизмом і національним нігілізмом, спрямованими проти російської соборної спільності, її національної самобутності, «мешанщей» Росії реалізувати «передовий» досвід розвинених західних страну в) релігійним неприйняттям, що його духовної агресії проти православ’я, «реакційність» якого нібито становить загрозу повернення до «середньовічному мракобіссю» і «конфесійної нетерпимости».

Таким чином, сукупність цінностей ліберально-демократичної ідеології, проповідуваної у нас зараз, є типовий зразок придушення, витіснення ідеології повергнутого противника з метою створення умов інтеграції «пострадянського простору» в міжнародні структури «нового мировою порядку». З огляду на очевидного провалу «радикальних реформ», «…небаченого національного приниження могутній колись держави і створення потужного сплеску радикально-цационалистических настроїв на масах…» (Зорькин У., 1994 р.) виявилася неспроможність цієї антиросеийской, сутнісно, ідеології. Не дивно, що вона став і стати підвалинами розробки хоч скільки-небудь прийнятною і життєздатною концепції виховання за умов реформируемого общества.

Либерально-демократическая ідеологія зазнала поразки вже під кінець 1993 року. Відтоді боротьба різних політичних сил є Росії (зокрема і ліберально-демократичних) ведеться через те, щоб бути найповніше і влучний вислів «російської ідеї». Стався швидке й певної тролируемый підйом у суспільстві російського державного патріотизму, що особливо наочно проявилося під час ході і результатах грудневих виборів 1995 року у Державну Думу. Переконливу перемогу в них здобули партії, найпослідовніше й рішуче які дотримуються патріотичної орієнтації. У цьому правомірно звернутися до набирає силу ідеології державного патріотизму, взятій на озброєння цілу низку впливових політичних і громадських рухів, які мають широкої підтримкою громадян России.

По думці теоретиків ідеології державного патріотизму, «загальнонаціональна доктрина має базуватися національному ідеї, яка, своєю чергою, є найважливішим умовою всіх перетворень» («Сучасна Російська Ідея і держави», 1995 р.). Це те відродження Російської Ідеї, формування науково-обгрунтованою ідеологічну засаду згуртування російського народу пов’язано насамперед із рішенням найважливішою життєвої політичної проблеми предотврашения ослаблення і розвалу Російського Государства.

Формирующаяся в як альтернатива ліберально-демократичному напрямку государственно-патриотическая ідеологія включає традиційні й історичні елементи російської культури, життя, національних звичаїв і становить собою, на думку її теоретиків, «…синтез російської ідеї, сучасних реалій і історичного, зокрема соціалістичного досвіду» («Сучасна Російська Ідея і держави», 1995 р.). Основні складового елементи цієї ідеології: державні начала,.

— відданість соціальну справедливість, властивою російським традиціям. православ’я духовні ценности,.

— соборність, общинність і колективізм, «відданість «сверхидее» як катали за-гору самосвідомості і патріотизму;

— лідерство, жертовність тощо. буд. На думку прибічників державно-патріотичної ідеології, боротьба за російську державність сьогодні неминуче ставить кожного політика та кожного громадянина перед вибором: або він, поділяючи її, за загальнонаціональні інтереси й зміцнення державних інституцій, або він сприймає чужу Росії ліберальну модель розвитку «на вітер» і сприяє процесам ослаблення і руйнувань государства.

Таким чином, відродження національної самосвідомості Росії, реалізація створеного багатьма поколіннями духовно-морального і педагогічного потенціалу нашого суспільства є домінуючою тенденцією її сучасного розвитку та за всіма параметрами тяжіють до максимально повного відновленню історичну спадкоємність, перерваної в XX столітті серією руйнівних військовим сутичкам і потужних соціальних катаклизмов.

Вместе про те слід зазначити, що концепцію державно-патріотичної ідеології, страждаючи деякими вадами (слабка виразність духовного компонента, неприоритетность гуманістичного спрямування, недооцінка ролі й значення принципу взаємозв'язку, взаємозалежності і нерозривність духовності, особи і патріотизму тощо. буд.), ще далекою від досконалості й у процесі формирования.

Исходя з логіки взаємозв'язок харчування та взаємозалежності сфер, що з формуванням соціальних груп, нашого суспільства та особистості, можна буде усвідомити, що тенденція патриотизации російської ідеології, безумовно, передбачає і патриотизацию виховання. Тому, по-перше, дедалі більше риторично можна почути запитання про необхідності виховання r сучасних условиях.

Следует відзначити, що через переважання у самому патріотизм (цьому этане його розвитку) ідеї державності, державності і необхідності її подальшої теоретичної розробки, вдосконалення, оптимізації, філософія соціального реалізму дає можливість не брати на озброєння ні государственно-патриотическую, ні тим паче вже исчерпавшую себе ліберально-демократичну ідеологію. Російську ідеологію виховання можна розглядати, як систему формування найважливіших духовних та соціокультурних цінностей, офіційно мають національного статусу, підтримуваних громадянами общества.

В сучасному розумінні цінності виховання є «…людські думки, суспільно схвалювані і передані з покоління до покоління зразки педагогічної культури, зафіксовані в культурному образі людини, культурних зразках життя, межпоколенного взаємодії виховних відносинах, в педагогічних теоріях і системах, технологіях й засоби педагогічної роботи і поведінки» (Вондаревская Є., 1995 р.). Тому сучасна виховна стратегія має будуватися на її формуванні та розвитку серед молоді передусім духовно-моральних цінностей, гуманізму, свободи, демократії, працьовитості, справедливості, громадянськості, патріотизму і спроби деяких других.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із сайту internet.