Твiр на лiнгвiстичну тему. З iсторiї розвитку української мови

Твiр на лiнгвiстичну тему. З iсторiї розвитку української мови Становлення i розвиток української мови — це вiдображення iсторичного буття українського народу, органiчна, найсуттєвiша частка цього буття.

Українська мова з часiв її зародження в лонi спiльносхiдносло-в'янсь ких мов, з часiв її унормування як загальнонародної в XIV ст., з чарiвного перiоду українського вiдродження, з класичної доби лiтературної iсторiї ХIХ ст., з часiв революцiї й сьогодення постала у кращих зразках творiв великих майстрiв слова, якi плекали мову, насичувалися нею i повертали народовi витонченi в словесних гранях мовнi образи. Звiдси постає велика сила мовотворчостi письменникiв, якi завжди наголошували на тому, що пiзнання свiту — це вивчення рiдної мови й iнших мов у взаємозбагаченнi людського досвiду.

Не можна не захоплюватися тим, що це розумiли ще нашi предки. Так, Володимир Мономах у своєму «Поученiї» зазначав: коли щось умiєте робити добре — не забувайте того, а коли не вмiєте, «тому ся учите, яко же бо отец мой, дола сiдя, изумьете язык, в том бо честь єсть от иных земель». Причину необхiдностi вивчення рiдної та iнших мов славетний князь пояснював так: людина народжена для добра, але щоб дiяти добре — вона повинна знати свiт, розрiзняти, що є добро, а що зло. У зв’язку з цим насамперед треба знати, вважав Володимир Мономах, свiй рiд i родовiд та своє призначення в ньому.

Цiлком логiчно, що не лише Володимир Мономах, а й Iлларiон Туровський та iншi славнi мужi Київської Русi знання мови пов’язували з культурою й освiтою, прогресом Руської землi. Ярослав Мудрий уславився на весь свiт тим, що заснував при славетнiй Київськiй Софiї бiблiотеку, де зiбрав численний загiн книжникiв — мудрецiв, лiтописцiв.

Прозвiсником мудрої сили, золотого слова — сили, яка здатна об'єднати людей, їх дiло, емоцiї й розум, поєднати людину з природою, став автор «Слова о полку Iгоревiм». Тут уже зароджуються прекраснi словеснi символи добра i зла, життя i смертi, символи обов’язку, честi, вiрностi.

Мовна символiка, синонiмiчнi ряди, що складалися на грунтi чудових образiв природи, обрядiв, вiрувань, ставали складовими загальнона родної мови, узвичаювалися в нiй, але об'єднувалися в комплекс реалiй, якi висвiчували етнiчнiсть народу, його свiтосприйняття. Слово постава ло вiдбиттям iсторiї, характеру й долi народу, об'єднувало людей, роди й племена в соцiальну, полiтичну, моральну й духовну цiлiснiсть, пiднiмало до iсторичної життєдiяльностi. Саме тому iноземнi завойовники протягом усiєї давньої iсторiї України прагнули потурчити, полонiзувати, онiмечити український народ. Бо доки живуть мова й культура — живе народ, його свiдомiсть, отже панування над ним не є гарантованим.

Стародавнi українськi лiтописи, численнi iсторичнi джерела, давня українська лiтература донесли до нас слова-символи: звитяга, подвиг, передвижництво, героїзммати-Вiтчизна, сповiдь, грiх, добро, доброчиннiсть i багато iнших. Вони вбирають ставлення українцiв до тих явищ, якi закрiпилися в народнiй уявi як символи патрiотизму й моралi, добра i зла. Так постає мовна особистiсть, вихована словами-сим волами, кристалiзаторами життєвого досвiду народу.

Є й багато iнших видiв закрiплення трудових, емоцiйних, iнтелектуальних звершень людей (архiтектура, музика, живопис). Але можуть гинути села й мiста, палаци й собори, буває навiть гинуть могутнi держави (як Вавилонська, Римська) — однак тi втрати не завжди обривають саморозвиток народiв. Бо вони лише окремi гранi його життя. Iнакше з мовою, що є синтезом почуттiв i роздумiв, моралi й етики, мрiй i дiяльностi людей в усiх сферах їхньої життєдiяльностi. Тому мова — витвiр i одиниць, i багатьох, не має нi початку, нi кiнця, вона невiддiльна вiд народу — носiя мови. Гине народ — гине й мова — зникає народ, як суверенний феномен вселюдської цiлiсностi.