Система обліку праці українських селян у громадському виробництві 1950-1960 років

Система обліку праці українських селян у громадському виробництві 1950;1960 років

Протягом значного періоду існування радянського суспільства основною формою організації сільськогосподарського виробництва залишалися колгоспи. Вони являли собою специфічні об'єднання як за умовами взаємин з державою, так і за внутрішніми громадськими відносинами. Однією із найважливіших відмінностей колгоспного устрою була оплата праці членів сільськогосподарської артілі. Сьогодні від тих, хто пройшов школу колгоспного життя, можна почути висловлення, що українські колгоспники «працювали за палички». Тривалий час у житті українського селянина саме така форма оплати праці була розповсюдженою у всіх без винятку господарствах. «Паличка», або трудодень, була основною мірою участі колгоспників у громадському виробництві й одиницею обліку праці в колгоспі, що визначала частку кожного члена в прибутках. При такій системі праця селянина вимірювалась не робочим часом, а його кваліфікацією та характером роботи. Виходячи з того, що більшість сільських мешканців України були зосереджені в колективних господарствах і їх життя обмежувалося основними статутними вимогами, доцільним є вивчення питання про систему обліку та оплати праці в колгоспах.

Метою цієї статті є вивчення системи обліку та оплати праці в колгоспах у 1950 — 1960;х рр. Автор вважає доцільним розглянути механізм створення фонду оплати праці, охарактеризувати діяльність колгоспних структур, які були відповідальними за облік та нарахування трудоднів, висвітлити питання про додаткову оплату праці колгоспників, проаналізувати зміни в системі оплати праці в окреслений період.

Історіографію статті представляють роботи, присвячені загальній характеристиці українського села. Насамперед це фундаментальна узагальнююча праця — «Історія українського селянства» [1]; проблемам сільського господарства та українського села приділяли увагу В. Баран, О. Завальнюк, І. Рибак, І. Лубко, П. Панченко, І. Романюк, Є. Талан та інші [2]. Доцільно відзначити, що їхні роботи мають велике значення для розуміння тодішніх проблем селянства та змін, що відбувалися на селі. Однак, слід звернути увагу, що ці роботи висвітлюють макрорівневі процеси в суспільстві, не приділяючи увагу людині в повсякденні, а саме системі оплати праці як механізму, який впливав на поповнення бюджету окремої селянської колгоспної родини, добробут і матеріальні можливості вдосконалення свого буденного життя.

Джерельна база статті складається з документів вищих органів влади, матеріалів бюджетних обстежень колгоспників, засідань правлінь колгоспів, зборів членів сільськогосподарської артілі та сесій сільських рад, статистичних даних та документів з опитування учасників подій.

Основоположним документом у житті будь-якої сільськогосподарської артілі був Статут, який затверджувався під час загальних зборів членів колгоспу. У примірному Статуті, затвердженому Радою народних комісарів та Центральним комітетом ВКП (б) у 1935 році, зазначалося, що правління колгоспу розробляє та загальними зборами колгоспників затверджує норми виробітку та розцінки в трудоднях за всіма видами сільськогосподарських робіт [3,526]. Передбачалося, що бригадир підраховує всю роботу членів бригади і відповідно до розцінок записує до трудової книжки кожного колгоспника. Список членів артілі із зазначенням трудоднів щомісяця демонструвався членам колгоспу. У Статуті зазначалося про можливість додаткової оплати праці в разі перевиконання норм виробітку бригадами і, навпаки, відрахування від членів бригади трудоднів у випадку недовиконання плану [3,527].

Отже, у колгоспах України було створено відповідний механізм, який мав забезпечувати облік та нарахування оплати праці членів сільськогосподарської артілі. У колгоспах складалися річні виробничі плани і прибутково-видаткові кошториси та виробничі завдання бригадам, фермам і ланкам. Під час загальних зборів колгоспники затверджували Наказ, у якому визначено було розміри врожаю в окремих культурах [4,арк.37]. При складанні плану колгосп виходив з державних планових завдань і вимагав їх виконання [5,31]. У плані зазначалася сума сплати державі прибуткового податку, страхових платежів та зборів, повернення позик та інше. Далі в плані згідно із Статутом сільськогосподарської артілі називалися суми для внесення до неподільного фонду, витрати на виробничі, адміністративні та культурні потреби і лише після цього зазначалася сума коштів для видачі грошей колгоспникам [6,34].

Таким чином фонд оплати праці в колгоспах формувався за залишковим принципом, тобто його розмір залежав від залишку продукції після розрахунку колгоспу з державою за всіма видами обов’язкових поставок і за роботу МТС (до їх реорганізації у 1957 р.). У 1950 році до виплати за трудоднями по колгоспах України залишилося 18,6% всього валового збору зернових, у 1951 році - 14,2%, у 1952 році - 20,2% [7,127]. До того ж, були колгоспи, сума відрахувань яких була більшою за суму грошового прибутку. У 1955 році їх кількість в Україні складала 497 господарств [8,303].

У кожному колгоспі існувала своя система з обліку праці. Особливо зросла роль колгоспних обліковців у плануванні, обліку, звітності після укрупнення колгоспів. Обліковці відігравали значну роль у розробці норм виробітку і розцінок, накопиченні грошових прибутків, зміцненні фінансового становища колгоспів, правильному розподілі прибутків, своєчасному розподілі неподільних фондів і дотриманні Статуту сільськогосподарської артілі [9,арк.73]. Отже, цей напрямок роботи в колгоспах вимагав кваліфікованих, правдивих та відповідальних людей. У передових господарствах обов’язково призначався старший обліковець, його помічник, які проводили інструктаж обліковців та бригадирів і приймали від останніх відомості обліку, перевіряли їх, а також вели «Книгу обліків трудоднів» з особовими рахунками кожного колгоспника і «Книгу обліку виконаних робіт та витрати трудоднів по окремих галузях» [10,35]. З останньої книги було видно, на які роботи і скільки трудоднів використано в кожній галузі господарства. Записи цієї книги давали змогу наприкінці року точно нарахувати додаткову оплату по окремих культурах і галузях, а також контролювати бригадирів: чи дотримувалися вони запланованої кількості трудоднів на вирощення певної культури або виконання робіт.

У бригадах та окремих галузях господарств облік праці здійснювали бригадири, а також спеціально призначені правлінням колгоспу обліковці. Бригадири мали два зошити, у яких щодня фіксувалося, хто працював і скільки виконав робіт. Зошити почергово передавалися обліковцям, які на підставі записів, згідно з розцінками, затвердженими загальними зборами, нараховували колгоспникам трудодні за виконану роботу та вносили їх у відомості нарахування трудоднів. Раз на тиждень перед здаванням заповнених відомостей у контору, обліковець записував до трудової книжки колгоспника дані про вироблені трудодні за кожний вихід на роботу.

На тваринницьких фермах трудодні нараховували раз на місяць, залежно від кількості одержаної продукції - надою молока, настригу вовни, від приросту живої ваги тварин, збереження та вирощування молодняку. Далі старший обліковець та його помічник записували вироблені трудодні до особових рахунків колгоспників. Щомісяця наприкінці першої п’ятиденки трудодні, вироблені за попередній місяць, вносили до списку, який вивішувався в конторі. Це давало змогу колгоспникам перевірити кількість вироблених трудоднів.

У середньому по Україні на один день роботи припадало у 1954 році - 1,57, а у 1955 — 1,68 трудоднів. По областях України цей показник коливався залежно від природно-кліматичних умов та оснащення технікою. При цьому у 1955 році відбулося деяке збільшення трудоднів на один день роботи. Найменше нарахування трудодня на один день роботи було у Львівській області - у 1954 році - 1,32, у 1955 році - 1,37. Найбільша кількість трудоднів на один робочий день у зазначений період припадала на Полтавську область (1,6 і 1,72 відповідно по роках), Харківську (1,65 і 1,78), Дніпропетровську (1,72 і 1,85), Миколаївську (1,89 і 2,09), Одеську (1,65 і 1,82) [11,арк.10].

Як правило, на кожну роботу існували норми і розцінки. Поденне нарахування трудоднів проводилося як виняток на таких роботах, де не можна було визначити норму, наприклад, під час відрядження [10,36]. Всі роботи в колгоспі поділялися на 9 груп. Різниця між ними становила 0,5 трудодні. Праця голів колгоспу, трактористів першої категорії, старших трактористів, механізаторів складних машин оцінювалася за найвищою шкалою. За денну норму їм записували два трудодні. Найменше цінувалася праця прибиральниць, сторожів та розсильних — півтрудодня на день [7,127].

Крім оплати за виробленими трудоднями, з довоєнних років в колгоспах існувала додаткова оплата, яка нараховувалася від відсотку перевиконання плану. З метою підвищити матеріальну зацікавленість згідно з Постановою Ради Міністрів СРСР від 19 квітня 1948 року наприкінці року в колгоспах списувалися або додатково нараховувалися трудодні. Було встановлено, що розподіл прибутків у колгоспах мав проводитися з урахуванням врожаю, зібраного бригадою, а в бригадах ланками з метою нарахування більшої зарплатні тим бригадам і ланкам, які отримали вищі врожаї. А колгоспники бригад та ланок, які одержали низький врожай, отримували за свій труд меншу платню.

Отже, вводився принцип матеріальної зацікавленості. Ті бригади та ланки, які перевиконали план, одержували додатково нараховані трудодні [12,арк.21]. У зв’язку з тим, що наслідки праці, тобто виконання річного плану, визначалися тільки наприкінці року, а оплата трудоднів у деяких колгоспах проводилася щомісяця, було встановлено мінімум трудоднів. За умови виконання плану за валовою продукцією колгоспникам, які виробили встановлений мінімум трудоднів, видавалася премія [13,9].

Протягом 50-х років ХХ ст. відбулися зміни в системі та рівні оплати праці колгоспників, особливо після вересневого Пленуму ЦК КПРС (1953 р.) Разом з підвищенням заготівельних цін на сільськогосподарську продукцію (на зерно майже у 7 разів, на картоплю — майже у 8 разів, продукти тваринництва — у 5.5 рази), списано заборгованість за обов’язкові поставки продукції тваринництва у минулі роки та інше [14,26].

Рівень оплати праці в різних колгоспах був неоднаковим, оскільки в кінцевому випадку він залежав від розміру зібраного врожаю, забезпеченості кожного господарства засобами виробництва, трудовими ресурсами, собівартості продукції та ін. В економічно слабких відсталих колгоспах селяни хоча і виробляли більше трудоднів, однак отримували на них менше продукції, ніж інші більш багаті колгоспи.

Як правило, селяни скаржилися до вищих інстанцій на порушення Статуту сільськогосподарської артілі в процесі запису і нарахування трудоднів. Більшість скарг мали анонімний характер. Про факти порушення запису трудоднів селяни говорили на загальних зборах артілі. Кількість трудоднів бригадири здавали в контору із запізненням до двох місяців, були невраховані трудодні [4,арк.3]. Трудові книжки були видані не всім колгоспникам, а трудодні в них не вписувалися [15,арк.36]. Такі факти мали місце в багатьох колгоспах Донецької та Полтавської областей. Це відображалося на трудовій дисципліні і впливало на результати праці всього колгоспу.

Документи сесій сільських рад, протоколи засідань первинних партійних організацій, засідань правління колгоспів доводять, що кількість працюючих у громадському виробництві щодо загальної кількості працездатного населення в колгоспах у 1951;1952 роках дорівнювалася 70 — 75%. Отже, у першій половині 1950;х років третина працездатного населення колективних господарств надавала перевагу роботі у власних підсобних господарствах або в державних підприємствах.

Дані на 1 січня 1954 року Центрального статистичного управління України свідчать про те, що в середньому по 12 областях республіки 4,3% працездатного населення колгоспів не виробили за 1953 року жодного трудодня, майже 32% - виробили до 100 трудоднів, найбільша кількість населення (26,5%) виробили від 100 до 200 трудоднів і майже 27% - від 200 до 400 трудоднів. Результати підраховано за матеріалами річного звіту про фінансово-господарську діяльність колгоспів УРСР за 1953 рік [16].

Керівництво колгоспів та сільрад постійно звертало увагу на погану трудову дисципліну в артілях. До населення застосовувалося різне покарання. Найчастіше за невихід на роботу правління колгоспу списувало вже вироблені колгоспником трудодні.

Серед різноманітних заходів колгоспів у залученні працездатних членів артілі до громадського виробництва найбільшу роль відігравало встановлення обов’язкового мінімуму трудоднів. При цьому в кожному окремому господарстві він був різним. За невироблення обов’язкового мінімуму трудоднів застосовувалися штрафні санкції - подвійний податок, зняття певної кількості вироблених трудоднів.

Отже, виконання обов’язкового мінімуму трудоднів мало залучити селян до суспільно-громадської праці. У 1950;х роках обов’язковий мінімум трудоднів встановлювали на загальних зборах членів сільськогосподарської артілі. По різних господарствах і за статевою приналежністю він відрізнявся. У 1955 році обов’язковий річний мінімум трудоднів у 56% сільськогосподарських артілей становив 150 трудоднів на рік, у 15,3% - від 150 до 175, у 16,7% - від 175 — до 200, у 11,8% - 200 трудоднів на рік [7,128]. Середній виробіток обов’язкових трудоднів з розрахунку на кожного працездатного колгоспника з 1954 року збільшувався. Про це свідчить розмір прийнятого в колгоспах України мінімуму трудоднів на одного працездатного колгоспника. У 1954 році 43,7% всіх досліджених колгоспів встановили до 150 мінімумів вироблених трудоднів на рік для чоловіків. Всього 5% колгоспів цього ж року прийняли норму трудоднів 250 і вище. Протилежною була ситуація в 1955 р., коли всього 13,1% колгоспів дотримувалися для чоловіків мінімуму трудоднів до 150, тоді як кількість колгоспів, де мінімум трудоднів складав 250 і вище, збільшилася в чотири рази і складала 22, 5% [11,арк.46]. Як бачимо, на середину 1950;х років припадає тенденція збільшення обов’язкового мінімуму трудоднів як для жінок, так і для чоловіків.

Незважаючи на численні заходи керівництва колгоспів та сільрад, значну агітаційно-масову роботу, постанови Верховної Ради та Ради Міністрів у 1954 р., кількість працездатних колгоспників у всіх областях України, що не виробили жодного трудодня, становила 6,1%, до 100 трудоднів виробили 10,1% селян, від 100 до 200 — 23%, від 200 — до 300 — 19,6%, від 300 до 400 — 12,7%, понад 400 — 16% [25].

Наступним кроком вдосконалення системи оплати праці та підвищення матеріальної зацікавленості селян була Постанова ЦККПРС та Ради Міністрів СРСР від 6 березня 1956 року про щомісячне авансування колгоспників [17]. Зазначимо, що в першій половині 1950;х років окремі колгоспи України проводили авансування. Однак цей механізм не був налагодженим, авансування проводилося нерегулярно і, як правило, у першій половині року сума авансу була мізерною [18,арк.31]. З урахуванням розповсюдженої в колгоспах практики розподілу основної частини прибутків по трудоднях наприкінці господарчого року, що безумовно негативно впливало на трудову дисципліну в артілях і позначалося на рівні розвитку колгоспів, з 1956 року вводилося обов’язкове щомісячне авансування колгоспників [17,288]. За цим документом селяни-колгоспники мали одержувати протягом року щомісяця авансом на трудодні не менше 25% грошових прибутків, фактично одержаних по всіх галузях господарства та 50% грошей від контрактації, закупівель та обов’язкових поставках сільськогосподарської продукції [17,289]. Згідно з цією постановою 14 тис. сільськогосподарських артілей України розробили на загальних зборах колгоспників порядок і розміри авансування та додаткової оплати праці [24,124]. У 1958 році 80% колгоспів України мали грошові фонди для авансування колгоспників, 16% сільськогосподарських артілей, крім того, мали фонди натурального авансування [24,127].

Однак видача авансів проходила в колгоспах з великими труднощами, особливо з урахуванням недороду 1956 року. У Тернопільській області лише третина колгоспів видала аванси на трудодні, у Київській, Хмельницькій, Одеській, Дрогобицькій — близько 50%. У ряді колгоспів авансування проводилося не систематично. У Черкаській області в липні 1956 року працю колгоспників авансували 92% колгоспів, а в вересні лише 50%. Окремі колгоспи витрачали не за призначенням кошти, виділені для оплати праці колгоспників [24,126].

З 1957 року деякі колгоспи почали впроваджувати гарантовану, твердо визначену оплату праці колгоспників. З січня 1957 року таку систему почав застосовувати колгосп «Більшовик» Городоцького району Хмельницької області [24, 126].

Згідно з Постановою ЦК КПУ та Ради Міністрів України від 1963 року було упорядковано штатну кількість та оплату праці адміністративно-управлінського та обслуговуючого персоналу колгоспів [19]. Загалом цей документ передбачав зміцнення колгоспів кваліфікованими кадрами, усунення надлишку штату. Всі колгоспи були поділені на вісім груп за площею сільськогосподарських угідь. Найбільша кількість адмінуправлінського та обслуговуючого персоналу припадала на колгоспи I групи — 25 осіб, найменша — на колгоспи VIII групи — 15 осіб [19,7]. У виробничих бригадах і на фермах теж було передбачено управлінський та обслуговуючий персонал, крім господарств, де площа сільськогосподарських угідь була до 1500 га. Тут виробничі бригади взагалі не утворювалися [19,9].

Щомісячна оплата праці бригадира і завідувача фермою в колгоспах І групи з оплатою праці по трудоднях дорівнювалася 60 трудодням та 80 крб грошової доплати, у колгоспах VIII групи — 35 трудодням та 45 крб грошової доплати [19,11]. Найбільшу оплату на місяць у трудоднях і грошовій доплаті одержував голова колгоспу, відповідно — І групи — 100 — 110 трудоднів та 130 — 140 крб. грошової доплати [19,13].

З метою підвищення матеріальної зацікавленості колгоспів і забезпечення рентабельного виробництва продукції тваринництва з 1 травня 1965 року були введені надбавки до діючих цін на продаж державі тварин. Для України ціни було підвищено на 30% [20,618]. Того ж року встановлені премії для колгоспів і радгоспів за продаж державі цукрових буряків понад план [21]. У 1966 році були встановлені грошові надбавки в розмірі 50% до діючих закупочних цін за понадпланові закупки пшениці і жита, на просо, ячмінь кормовий, овес, кукурудзу і горох [22]. Постанова № 372 1966 року встановила першочерговість виділення коштів на оплату праці колгоспників при розподілі доходів у колгоспах [23]. Було рекомендовано з 1 липня 1966 року запровадити гарантовану оплату праці колгоспників грішми або натурою, виходячи з тарифних ставок відповідних категорій працівників радгоспів, провадити розрахунки з колгоспниками по гарантованій оплаті праці грішми не рідше одного разу на місяць і натурою відповідно до строків одержання продукції [23,5].

Таким чином, в громадських господарствах існувала окрема, досить складна система оплати праці колгоспників. Протягом 1950 — 1960;х років в умовах цілеспрямованої боротьби за підвищення врожайності і зменшення собівартості продукції, державні інституції впроваджували заходи, які мали стимулювати працю селянина в колгоспі. До них можна віднести введення обов’язкового мінімуму трудоднів, нарахування додаткової оплати праці, авансування, гарантовану зарплатню та інше. Однак, з урахуванням того, що колективні господарства мали дуже багато зобов’язань перед державою, артілями та особисто колгоспниками, більшість колгоспів були не готові виконувати такі великі фінансові та матеріальні навантаження. Отже, система оплати праці в колгоспах унеможливлювала підвищення добробуту селянської родини і вдосконалення її повсякденного побуту за результатами роботи селян в громадських господарствах.

У перспективі слід звернути увагу на дослідження безпосередньо результатів праці селянина в колгоспах, визначити частку доходів від цієї праці в структурі прибутків родини колгоспника, вивчити питання про витрати і можливості вдосконалення повсякденного життя колгоспників.

облік оплата праця колгосп.

Джерела та література

• 1. Історія українського селянства. Нариси в 2-х томах. — Т. 2. — К.: «Наукова думка», 2006. — 655 с.
• 2. Баран В. Україна 1950 — 1960;х рр.: еволюція тоталітарної системи. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 1996. — 448 с; Баран В. К. Україна після Сталіна: Нарис історії 1953 — 1985 рр. — Львів: МП «Свобода», 1992. — 124 с; Лубко І.М. Спроби організаційно-економічного подолання кризи колгоспного виробництва в середині 50-х — на початку 60-х рр. // Український селянин. Зб. Наук. Праць. — Вип. 5. — 2002. — С.116 -120; Панченко П. П. Развитие сельского хозяйства Украинской РСР 1959 — 1980. — К.: «Наукова думка», 1980. — 288 с; Романюк І.М. Українське село в 50-ті - першій половині 60-х рр. ХХ століття. — Вінниця: Книга — Вега, 2005. — 256 с.; Талан Є. П. Колгоспи Української РСР в період завершального будівництва соціалізму (1951 — 1958 рр.). — К.: Наукова думка, 1966. -160 с.; Тимченко С. М. Українське село: проблеми етносоціальних змін 1959 — 1989. — Запоріжжя: ЗДУ, 1995. — 195 с.
• 3. Примерный устав сельскохозяйственной артели, принятый II Всесоюзным съездом колхозников-ударников и утвержденный советом народных комиссаров Союза ССР и Центральным комитетом ВКП (б) 17 февраля 1935 г. // Решения партии и правительства по хозяйственным вопросам (1917 — 1967 гг.). — Т.2. — М.: Изд. полит. лит., 1967. — С.519−530.
• 4. Державний архів Донецької області (далі - ДАДО). — Ф.р.3695. — Оп.1. — Спр.33. — 47 арк.
• 5. Кушнір П. Н. Планування колгоспного виробництва // Колгоспник України. — 1955. — № 2. С.31−33.
• 6. Нижній М.І. Щомісячне авансування колгоспників // Колгоспник України. — 1955. — № 5. — С.33−35.
• 7. Донець А. С. Матеріальна зацікавленість селян України в результатах своєї праці в ході проведення реформ 1953 — 1965 рр. // Наукові праці: Науково-методичний журнал. Т.27. Вип.14. Історичні науки. — Миколаїв: Видав. МДГУ ім. П. Могили, 2003. — С.125−131.
• 8. Народне господарство Української РСР. Статистичний збірник. — К.: Держстатвидав, 1956. — 535 с.
• 9. Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі - ЦДАГО України). — Ф.1. — Оп.30. — Спр.2160. — 104 арк.
• 10. Грищенко І.Ф. Як ми облікуємо працю // Колгоспник України. — 1954. — № 1. — С.35−36.
• 11. Центральний державний архів виконавчих органів влади України (далі - ЦДАВО України). — Ф.582. — Оп.24. — Спр.438. 209 арк.
• 12. ЦДАГО України. — Ф.1. — Оп.30. — Спр.1958. — 39 арк.
• 13. Підлісний Ф. Ф. Нове в організації й оплаті праці // Колгоспник України. — 1957. — № 5. — С.7−8.
• 14. Баран В. К. Україна після Сталіна: Нарис історії 1953 — 1985 рр. — Львів: МП «Свобода», 1992. — 124 с.
• 15. Державний архів Полтавської області. — Ф.25. — Оп.1. — Спр.142. — 502 к.
• 16. ЦДАВО України. — Ф.582. — Оп.4. — Спр.1925. — 234 арк.
• 17. Постановление ЦК КПСС и Совета Министров СССР. 6 марта 1956 г. О ежемесячном авансировании колхозников и дополнительной оплате труда в колхозах // Решения партии и правительства по хозяйственным вопросам (1917 — 1967 гг.). — Т.4. — М.: Изд. полит. лит., 1968. — С.288−290.
• 18. ДАДО. — Ф.р.3342. — Оп.1. — Спр.31. — 100 арк.
• 19. Постанова ЦК Комуністичної партії України і Ради Міністрів Української РСР. Про упорядкування штатної чисельності і оплати праці адміністративно-управлінського і обслуговуючого персоналу колгоспів і радгоспів. 16 квітня 1963 р. // Збірник постанов і розпоряджень Уряду української радянської соціалістичної республіки. — № 4. — К.: Держвидавполітліт УРСР, 1963. — С.5−24.
• 20. Постановление Совета Министров СССР. 1 апреля 1965 г. О повышении материальной заинтересованности колхозов и совхозов в увеличении производства и продажи мяса государству // Решения партии и правительства по хозяйственным вопросам. — Т.5. — М.: Изд. полит. лит., 1968. — С.618−619.
• 21. Постанова ЦК КП України і Ради Міністрів Української РСР. Про додаткові заходи матеріального заохочення колгоспників і працівників радгоспів за збільшення виробництва і продажу державі цукрових буряків. 29 квітня 1965 р. // Збірник постанов і розпоряджень Уряду Української радянської соціалістичної республіки. — № 4 — К.: Держвидавполітліт УРСР, 1965. — С.20−25.
• 22. Постанова ЦК КП України і Ради Міністрів Української РСР. Про підвищення матеріальної заінтересованості колгоспів і радгоспів у збільшенні виробництва і продажу державі проса, ячменю кормового, вівса, кукурудзи і гороху. 30 червня 1966 р. // Збірник постанов і розпоряджень Уряду Української радянської соціалістичної республіки. — № 6. — К.: Держвидавполітліт УРСР, 1966. — С.4−5.
• 23. Постанова ЦК КП України і Ради Міністрів Української РСР. Про підвищення матеріальної заінтересованості колгоспників у розвитку громадського виробництва 30 червня 1966 р. // Збірник постанов і розпоряджень Уряду

Української радянської соціалістичної республіки. — № 6. — К.: Держвидавполітліт УРСР, 1966. — С.5−37.

• 24. Талан Є. П. Колгоспи Української РСР в період завершального будівництва соціалізму (1951 — 1958 рр.). — К.: Наукова думка, 1966. — 160 с.
• 25. ЦДАВО України. — Ф.582. — Оп.4. — Спр.2164. — 327 арк.