Участь випускників Віленського військового піхотного училища у розбудові культурно-освітніх відділів у польських таборах для інтернованих українських військ (1920-1923 рр.)

УЧАСТЬ ВИПУСКНИКІВ ВІЛЕНСЬКОГО ВІЙСЬКОВОГО ПІХОТНОГО УЧИЛИЩА У РОЗБУДОВІ КУЛЬТУРНО-ОСВІТНІХ ВІДДІЛІВ У ПОЛЬСЬКИХ ТАБОРАХ ДЛЯ ІНТЕРНОВАНИХ УКРАЇНСЬКИХ ВІЙСЬК (1920;1923 РР.)

2017 року Україна відзначає 100-річчя від початку національно-визвольних змагань 1917 — 1921 рр. У цьому контексті заслуговує особливої уваги питання розквартирування українських військ на теренах Польщі, після відомого переходу за Збруч. Останнім часом історики все більше уваги приділяють умовам життя інтернованих українських військ у Польщі в таборах Каліші, Ланьцуті, Шипіорно, Олександрові, Пікулинцях та ін. До цієї теми побіжно зверталися Г. Месняєв [1], А. Буравченков [2] Я. Тинченко [3], К. Науменко [4] однак спеціального історичного дослідження, присвяченого участі віленців у розбудові культурно-освітніх відділів інтернованих військ наразі немає, що робить цю розвідку актуальною.

У надважких умовах українські військові не втрачали витримки, організувавши культурно-освітні відділи. Зокрема, значних зусиль до цієї справи доклали окремі випускники Віленського військового піхотного училища Н. Лазаренко, М. Калинець, Л. Головко, П. Кравченко, М. Марченко, які працювали у витоків організації культурно-освітніх відділів у таборах інтернованих. Ці відділи стояли на сторожі бойового духу українського війська у найскрутніші часи поневіряння на чужині! Адже в умовах існування — на межі можливості, вдалося організувати освітній процес, спортивні, театральні та інші секції, облаштувати бібліотеки, школи, налагодити випуск інформаційних видань тощо.

Висвітлюючи питання організації культурно-освітніх відділів, зазначимо, що у різних документах того часу ці відділи називали по-різному: культурноосвітні, культурно-просвітницькі, культурно-просвітні, освітньо-культурні тощо. Враховуючи написання назви відділів у базових документах того часу та утвореної культурно-освітньої управи як координуючого органу, є підстави визначитися з назвою — «культурно-освітні».

Для дослідження організації справи просвітництва в таборах інтернованих цінним є документ під назвою «Список співробітників культурнопросвітницьких відділів при таборі в Пікуленцях», складений інспектором В. Федорком 30 грудня 1920 р. у Ченстохові [5, арк. 20]. Цей документ дає змогу встановити пряму причетність випускників Віленського військового піхотного училища до розвитку культурно-освітньої справи.

Отже, зі змісту «Списку» випливає, що у складі І-ї Запорізької дивізії культурно-просвітницький відділ очолив хорунжий Михайло ОстроверхаОсика (народився 1897 р. у м. Тульчин на Поділлі) і поруч з ним були його безпосередні помічники — віленці. Зокрема, поручик Назар Лазаренко (1894 року народження — з Поділля), який окрім цивільної освіти (Казанська 2-а реальна школа) здобув військову у Віленському військовому піхотному училищі. А другим помічником М. Островерхого-Осики був хорунжий Микола Калинець (1895 року народження — з Поділля) й окрім педагогічної освіти також закінчив Віленське військове піхотне училище.

Обидва помічника, Н. Лазаренко й М. Калинець, швидко долучилися до просвітницької справи і результати їхньої плідної праці заслуговують уваги.

«Протокол Подаємо.

«На.

Подаємо.

«Порядок.

• 1. Регістрація
• 2. Призначення
• 3. Організація
• 4. Видання
• 5. Улаштування
• 6. Організація
• 7. Віднайдення

Слухали:

Ухвалили:

Слухали:

Ухвалили:

Слухали:

Ухвалили:

Слухали:

Ухвалили:

Слухали:

Ухвалили:

Слухали:

Ухвалили:

Враховуючи фінансовий звіт, прийняли рішення звернутися за підтримкою до керівництва [6, арк. 73/73 зв.].

Отже, віленці Микола Калинець і Назар Лазаренко взялися за справу, підґрунтя для якої слід було створювати кропіткою працею. М. Калинець був і помічником голови культурно-освітнього відділу, й брався за створення бібліотеки та її каталогізацію. У свою чергу, Н. Лазаренко головував у редакційній колегії «Запорожця».

Враховуючи, що інтерновані війська існували в замкненому просторі і їм бракувало інформації ззовні, відповідальність на Н. Лазаренкові була значна. Саме влучним словом він мав підтримати патріотичні настрої серед вояк, запобігти зневірі та протистояти диверсійним крокам шпигунських груп, які працювали на розклад моральності й бойового духу українських військових. Цілком впевнено можна стверджувати, що виховання, одержане у Віленському військовому училищі під гаслом «Один у полі і той воїн!», дало потрібні паростки й підтримку в складні часи поневіряння на чужині. Викладені нами надалі факти з біографії обох хлопців ще раз доведуть значення віленського вишколу. Справа, до якої вони долучилися, була складною, проте кропіткою працею вони наближали її до успіху.

Отже, згідно змісту окремої доповіді № 2 «Про стан культурно-освітньої справи в 1-й Стрілецькій Запорізькій дивізії» ми з’ясовуємо, що налагодження культурно-освітньої справи в цій дивізії було доручене колегії з 6 осіб — начальників культурно-освітніх відділів бригад та їхніх частин. Спільними зусиллями було «закладено секції:

• 1) драматично-хорову;
• 2) науково-освітню;
• 3) спортивну;
• 4) господарчу" [7, арк. 18].

У доповіді зазначено, що виявили бажання читати лекції вже названі нами віленці, а саме поручик Н. Лазаренко — з історії України, хорунжий М. Калинець — з географії України й окрім них підпоручик Монтуляк — з німецької мови, а урядовець Гречанівський також з історії України. Окрім виконуваної роботи, про яку ми згадували вище, Н. Лазаренко й М. Калинець взялися за викладацьку діяльність.

Таким чином, культурно-просвітницька робота проводилася для всіх вищеназваних військових частин інтернованих у Пікуленцях, а конкретніше, там знаходилося 640 старшин, 1950 козаків, 10 цивільних урядовців, 145 військових урядовців, 13 лікарів, 11 лікарських помічників, 13 сестер жалібниць, 2 фельдшери, 8 юнаків, 58 жінок, 8 дітей, 16 інвалідів, 108 «виздоровлюючих» та інших прошарків інтернованих [8, арк. 19]. Загалом, близько трьох тисяч осіб були охоплені турботою просвітницьких осередків.

Зрештою,.

І невдовзі культурно-освітній відділ І-ї Кулеметної дивізії прозвітував, що готовий заснувати школи грамоти для 3-х категорій військових, курси українознавства для 2-х категорій, бібліотеку-читальню тощо. Окремо, з гордістю підкреслювалося, що 17 грудня 1920 р. при дивізії засноване Товариство «Просвіта», яке дуже тісно співпрацює з культурно-освітнім відділом, і обидві організації доповнюють функції одна одної й національноосвітню роботу проводять спільно. Зазначалося, що навіть є лекторські сили, однак бракує меблів для навчальних класів, бракує дошки, освітлення, букварів для школи-грамоти, видань Товариства «Вернигора» або «Батьківщини» і Головної культурно-освітньої управи. Що ж стосується видання часопису, то є відповідні літературно-публіцистичні сили, налагоджений редакційний апарат і вихід першого числа (номеру видання часопису) вже призначений на 1 січня 1921 р. Однак лишається не розв’язаною велика потреба в коштах [10, арк. 73].

Привертає увагу особливий Протокол засідання колегії культурноосвітнього відділу І-ї Запорізької Стрілецької дивізії 26 грудня 1920 р. Серед активістів й організаторів засідання був і Лазаренко. Усі присутні ухвалили: реєструвати неграмотних і малограмотних козаків; призначити сотенних інструкторів за погодженням зі Штабом Дивізії; відкрити школу грамоти й підшукати відповідне для неї приміщення.

Зі змісту складеного кошторису необхідних видатків, розробленого цим відділом І-ї Кулеметної дивізії 4 січня 1921 р. в Пікуленцях, випливає, що на організацію його роботи, а зокрема, на закупівлю меблів, книжок, облаштування театру, музичних секцій, спортивних майданчиків та придбання спортивних знарядь, на друк часопису, газет, журналів, освітлення класів та інші потреби необхідно було дістати 67 300 марок [11, арк. 50].

Однак достеменної інформації чи віднайшли кошти на всі культурно — просвітницькі потреби табору немає.

Попри це, 31 грудня 1920 р. з табору в Пікуленцях Командуючий 1-ю Запорізькою дивізією направив «Черговий доклад № 1» [12, арк. 56] на ім'я начальника культурно-освітньої управи Головного управління Генштабу. У доповіді повно описувалися усі заходи, що ця управа вже встигла організувати і чого зуміла досягти.

У розділі «Внутрішня організація відділу» ми натрапляємо на знайомі прізвища віленців. Виявляється, що лише три особи: начальник відділу 1-ї Запорізької дивізії Михайло Островерха-Осика, його перший помічник віленець поручик Назар Лазаренко та другий помічник віленець хорунжий Микола Калинець взялися за організацію просвітницької роботи. На допомогу їм призначили діловода Семена Корнієнка.

Згодом організатори відділу звітували, що під їхнім керівництвом вже запрацювали секції: «науково-шкільна, театральна, редакційна, спортивна й господарча» [13, арк. 56].

Із Зокрема, хорунжий М. Калинець щотижня читав по дві лекції з «Географії України», а поручик Н. Лазаренко дістав статус «запасового лектора» з «Історії України» [14, арк. 56 зв.].

У розділі «Редакційна секція» згаданої доповіді вказано, що в таборі виходить друком літературно-науковий тижневик Війська Запорізького «Запорожець». Зміст журналу становили розділи: літературний, військовонауковий, інформаційний, гумористичний. Крім того було заплановано видрукувати нариси з історії Запорізького кошу УНР за спогадами старших запорожців дивізії. Журнал мав бути ілюстрований оригінальними фото й малюнками, адже «при редакції журналу улаштували „фотографію“ і художній відділ» [15]. Метою ж редакційного відділу журналу «є фіксація й публікування в художніх рисах моментів сучасного життя». Перший номер «Запорожця» повинен вийти протягом кількох днів і редакція планувала його надіслати начальнику культурно-освітньої управи Головного управління Г енштабу УНР.

У У розділі «Спортивна секція» звітували, що періодично організовують ігри у футбол, а в розділ «Господарча секція» вмістили своєрідний фінансовий звіт. Тож ми дізнаємося, що кошти культурно-освітнього відділу складалися із надходжень від Штабу Дивізії (1000 марок) і добровільних внесків (6000 марок.), які на момент звітування були повністю витрачені на потреби відділу.

Водночас в Пікуленцях силами культурно-освітнього відділу було організовано навіть театральну секцію, а саме — утворено «дивізійну трупу і хор, влаштовано 2 вистави „Мартин Боруля“ і „Батраки“» [17, арк. 57].

Отже, вищевикладена діяльність культурно-освітнього відділу табору в Пікуленцях відтворює досить повну картину духовного життя інтернованого війська і цілком заслуговує схвальної оцінки нащадків.

Окремої уваги потребує й висновок із згаданої «чергової доповіді».

Організатори відділу на майбутнє ставили за мету:

• 1) Облаштувати школу грамоти, адже неграмотних козаків налічувалося 250 душ. Вони зазначали, що все для цього фактично було: і лектори, і підручники. Бракувало лише приміщення, проте й цю перешкоду хотіли здолати за рахунок читальні. По факту не вистачало лише письмових столів і лавок та дошки для класу. На всі потреби просили 7.500 марок.
• 2) Планували організувати курси іноземних мов (німецької й французької писемності) і навіть знайшли 2-х лекторів. Однак вказували, що вкрай потрібен лектор з англійської мови й підручники та кошти на оплату роботи лектора.
• 3) Підкреслювали, що невідкладно потрібен лектор для читання курсу українознавства старшинам.
• 4) Окремо засновники відділу зазначали, що слід виділити кошти на оплату лекторам, які читали курси українознавства козакам. Організатори відділу розраховували одержати кошти на придбання книжок і часописів та додавали окремий кошторис на січень [18, арк. 57 зв].

Цю досить детальну доповідь-звіт підписали Очільник І-ї Запорізької дивізії, начальник культурно-освітнього відділу М. Островерха-Осика та діловод С. Корнієнко. Змістовний документ дає підстави вважати, що троє відповідальних за організацію роботи культурно-просвітницького відділу в І-й Запорізькій дивізій (М. Островерха-Осика, Н. Лазаренко, М. Калинець) робили свою справу цілком відповідально й сумлінно.

Якщо порівняти рівень організації культурно-освітнього відділу в Пікуленцях з підходом до цієї справи в інших таборах інтернованих, на підставі змісту звітів (доповідей), які надсилалися у Ченстохов начальнику культурноосвітнього відділу Генштабу, — то випливає, що у таборі в м. Олександрові такий відділ взагалі не приступив до роботи вчасно. Про це свідчить короткий лист голови культурно-освітньої ради табору м. Олександрова [19, арк. 58]. Інтерновані були розквартировані в таборі у перших числах грудня 1920 р. [20, арк. 63], а розселення супроводжувалося карантином. Саме цим інтерновані там українські вояки пояснювали гальмування справи, однак для справедливості варто уточнити, що карантин насправді стосувався лише однієї частини табору [21, арк. 58]. І вже на початок січня 1921 р. освітню справу налагодять.

Окремої уваги заслуговує документ з тривожним змістом під назвою «До пана Міністра преси і пропаганди», оскільки описані в ньому умови проживання інтернованих були жахливими, а події у часі збігалися з розбудовою культурно-освітніх відділів у кожному з таборів.

Інспектував табір 25 березня 1921 р. сам М. Капустянський, фахову діяльність якого було попередньо висвітлено. Постать інспектора можна встановити лише завдяки його підпису. Огляд табору він виклав досить розлого, що дає змогу скласти об'єктивне уявлення про ситуацію, в якій опинилося українське військо, побачити умови його життя без прикрас. Ця інформація підкреслює значущість героїчних зусиль організаторів культурноосвітніх відділів, які підтримували бойовий дух українського війська всупереч складним умовам його існування.

Подаємо.

«Табір

Далі в документі є «відомість» [інформація, — уточнення авт.] на українців цього табору, складена 21 січня 1921 р.

У розділі «Харчування» зазначено, що «їжа дуже погана, зовсім не видають цукру або сахарину, цигарок. З м 'ясної.

Із.

У.

У.

У.

З погляду інспектора, «перебування війська запорожців у Пікуленцях необхідно використати для проведення анти програшної агітації» [22, арк. 70 зв.]. Слід уточнити, що в стані полонених перебувала саме Іа Запорізька стрілецька дивізія.

Лунали заклики, щоб Український Уряд перевів полонених українців, ув’язнених у більшовицьких таборах, до інтернованих.

Зміст низки подальших документів свідчить, що з часом військо пало духом. Старшини вчасно не усвідомили роль просвітницьких заходів для осіб, які перебували фактично в стані полонених, у повній ізоляції від навколишнього світу та не одержували вкрай потрібної інформації. Частині вояків дійсно не вистачало патріотичного запалу, щоб вистояти й не зневіритися в собі.

Як наслідок, по 6-й Стрілецькій дивізії, яка була розміщена в Олександрові, вийшов наказ за № 5 від 17 січня 1921 р., за підписом командира дивізії Безручка [23, арк. 59]. У ньому прямо вказано на бездіяльність старшин і козаків, які «немов не вважають себе членами української громади!» У наказі чітко й детально визначалися обов’язки старшин і командирів бригад, які мали організувати лекції з українознавства, утворити культурно-освітні відділи тощо. Поіменно були названі старшини, які мали чітко організувати просвітницьку роботу в таборі. Фактично цей наказ можна вважати ретельним планом дій, на які так і не спромоглася старшина табору в Олександрові. Проте, чи можна вважати його виконаним?

З подальших документів, а саме з протоколу засідання (від 12 січня 1921 р.) голів секцій і гуртків табору в Олександрові, випливає, що просвітницьку роботу таки було розпочато [24, арк. 60].

Згодом, в Олександрові все налагодилося й навіть, більше того, інтерновані цього табору придумали спосіб спільного виживання в скрутних умовах. Цим способом стало облаштування відповідного кооперативу. Ідеї запровадження кооперації приділимо окрему увагу.

Відтак, 12 січня 1921 р. вже відбулося 3-є засідання «голів секцій і гуртків, існуючих в таборі в Олександрові». На засіданні були присутні голова таборового кооперативу хорунжий Липовецький, представник співочої секції хорунжий Г ончарів, голова драматичного товариства імені Садовського сотник Редька, тимчасовий голова секції лекторів і вчителів хорунжий Семенів, представник гімнастичного товариства «Січ» сотник Л. Головко, представник таборової преси сотник Гладкий, начальник культурно-освітнього відділу віленець останнього полтавського випуску — сотник Кравченко [25, арк. 60]. У більшості полтавських випускників Віленського училища була педагогічна освіта. Тож військовий вишкіл і витримка, вкупі з широкою освіченістю, спрямували їхні сили на роботу в царині культурно-освітніх відділів. Таким чином, віленці контактували між собою під час розбудови цих відділів, а як відомо з вищенаведеної інформації, без відповідної підготовки у ці відділи не потрапляли.

Третє засідання голів різних відділів і секцій інтернованих в Олександрові відвідали особливі гості - представник американського християнського союзу молоді, а також представник англійської місії допомоги інтернованим доктор Скачківська-Сушко. Головував на засіданні сотник Гладкий. Під час засідання ретельно вели протокол, зі змісту якого відомо, що інтерновані на майбутнє чітко планували розширити секції, ретельніше спланувати їхню роботу, покращити матеріальне становище секцій і, зрештою зорганізувати раду культурно-просвітницького напряму. З часом, значну увагу вони хотли приділити друку часопису «Нове життя». Збори констатували, що є недоліки в роботі окремих секцій культурно-освітнього відділу, пов’язані зі складними умовами діяльності й відсутністю єдиного координуючого центру. Отже, усі хто зібралися, прагнули організувати відповідну раду. Ідея утворити єдиний координуючий центр дійсно була прогресивною і на часі.

Показовою Голова назвав раду лише дорадчим органом культурно-освітнього відділу і закликав усі секції, не зволікаючи, приступити до роботи в таборі. Було ухвалено рішення, що до складу ради ввійдуть представники кожної із секцій.

Не можна залишити позаувагою цікаві міркування членів культурноосвітнього відділу табору в Олександрові стосовно організації та мети діяльності табірного кооперативу. Пролунала думка, щоб кооператив відраховував певну суму коштів на організацію культурно-освітніх заходів. Зійшлися на тому, що кооператив надаватиме 10 000 марок, однак остаточно рішення про суму коштів прийматимуть збори кооперативу. «Драматичне товариство» зобов’язувалося надавати 20% коштів в скарбницю товариства, «співоча секція» дала згоду фінансові питання розв’язувати самій раді. Зрештою, присутні на зборах постановили, що для всіх секцій буде корисно мати спільну скарбницю, оскільки складні умови існування не дають змоги «вижити» кожній секції окремо [27, арк. 60].

Цікавість викликає протокол засідання кооперативу 1920 р. Кооператив створювався з метою відкрити майстерні кравців для пошиття одягу інтернованим, читальні, школи столярів, власну пекарню. Як бачимо, плани були досить широкі, а підхід дійсно господарський. Надалі в документах виписаний ретельний список речей, потрібних для організації названих вище справ. Організатори кооперативу поставили за мету дістати перепустку для поїздки до Польщі з метою закупівлі потрібних товарів для роботи кооперативу. Протокол підписав голова правління кооперативу хорунжий І. Липовецький. Сотник Гладкий виступив почесним членом цього кооперативу. Оскільки віленці, котрі перебували в таборах інтернованих поповнили лави саме культурно-освітніх товариств, то є підстави вважати, що освічені й добре організовані юнаки успішно ладнали справу.

Суттєві витрати кооперативу зафіксували таким чином: 1) витрати на лотерею — 4000 марок; 2) витрати хворим бійцям в день Різдва — 1500 марок; 3) витрати на підтримку інвалідів — 750 марок.

Організатори Члени кооперативу закупили для хворих молока й хліба, інвалідів пригощали хлібом з ковбасою. Попри перші успіхи інтерновані визнали, що є неабияка потреба в «кооперативних курсах», тобто в навчанні справі кооперації. Такі курси успішно запрацювали і навчали там слухачів: кооперації, статистиці, бухгалтерській справі, політичній економії. Лекції на курсах читали з 21 до 24 години і переривали навчання лише у випадку оголошеного карантину, а це час від часу в війську траплялося. Попри те, що військовим бракувало книжок, дошки для записів, іншого приладдя для навчання, були бажання і невичерпна енергія вчитися.

У документі окремо значився звіт співочої секції, облаштованої для розваг та «поширення українських національних пісень для себе і поза межами табору, маючи на увазі, що українська пісня займе не останню роль в боротьбі за незалежність Краю» [30, арк. 62 зв.]. Ініціативна група згуртувала з цією метою 76 співаків, утворивши «міцну співочу секцію». Особлива увага засновниками секції приділялася історичній пісні. Утворена театральна секція імені М. Садовського зіткнулася з проблемою відсутності інвентарю для театру, проте вдалі спектаклі нівелювали цей недолік [31, арк. 63].

Спортивна секція під головуванням віленця Л. Головка була облаштована під гаслом: «В здоровому тілі - здоровий дух!». 10 січня 1921 р. провели перше установче засідання спортивної секції, розробили статут та план заходів. Близько 70 осіб виявили бажання займатися класичною, сокільською, військовою гімнастикою та легкою атлетикою. Леонід Головко самостійно розробив комплекс спортивних вправ для бажаючих підтримувати гарну фізичну форму. Крім того, подбав про спортивне приладдя. Зокрема, зміг забезпечити членів спортивної секції з сокільської гімнастики бруссями, напівчеревиками та ін. Роздобув для заняття з фехтування рукавиці, каски, інвентар, нагрудники, а для легкої атлетики — диски та багато інших корисних речей. Л. Головко завжди головував під час підсумкових засідань спортивної секції і ретельно складав перспективні плани її розвитку [32, арк. 63−64].

Усвідомлюючи факти, що свідчать про недостатню відданість просвітницькій ідеї окремих старшин таборів, враховуючи вкрай скрутне матеріальне становище інтернованих бійців, ізоляцію від суспільства, наявність сотень неграмотних козаків, бойовий дух яких повсякчас потребував підтримки, — діяльність Островерхого-Осики й Кравченка, як очільників культурно-освітніх відділів та їхніх помічників Лазаренка, Калинця, Г оловка не можна недооцінювати. Вони спромоглися організувати справу патріотичного виховання бійців табору, адже хлопці в минулому були запалені девізом: «Один у полі і той воїн!».

Активним учасником національно-визвольних змагань був також інший випускник Віленської військової школи в Полтаві, поручик Микола Микитович Марченко. Він, як і згадані вище віленці, також долучився до розбудови культурно-освітньої справи інтернованих.

Українець М. Марченко, народився 1 грудня 1894 р. в селі (поселенні) Баба Сосновицького повіту на Чернігівщині, православний та одружений. «Віленську юнацьку школу» він закінчив 1 лютого 1916 р. в Полтаві. Окремо продовжив навчання на кулеметних курсах в старшинській школі. Крім військової, одержав і педагогічну освіту, закінчивши Велико-Сорочинську учительську семінарію 17 березня 1916 р. Його освіта відіграла ключову роль у самовизначенні Миколи в українському інтернованому війську [33, арк. 58].

Станом на 23 вересня 1920 р. Миколу як хорунжого, підвищили в поручики зі старшинством наказом за № 12. У загальному, досить значному списку, під назвою «Абетка осіб що одержали підвищення», він значиться під № 147 [34, арк. 69]. Фактично йому зарахували вислугу в російській армії. Можна вважати, що нарешті військове навчання у Віленській військовій школі в Полтаві дало не лише знання, а й було враховане керівництвом та вплинуло на підвищення по службі.

З іменного списку старшин 41-го пішого стрілецького куреня нам відомо що Микола служив саме там у чині поручика.

Подаємо.

«Наказ.

«По.

«При.

Згідно.

Оригінал.

«Параграф.

Старшин.

Отже, Микола Марченко був вписаний у список старшин і навпроти його прізвища вказано, що він поручик, тимчасово виконуючий обов’язки командира кулеметної сотні «Максима» і командир І-ї роти. В українському війську Микола Марченко виконував обов’язки і курінного інструктора 41-го стрілецького куреня [35, арк. 33]. Восени 1921 р. козаків (рядових) табору зобов’язували підвищувати інтелектуальний рівень, розширювати світогляд, опановувати грамоту, натомість, старшин, — стежити за дотриманням рядовим козацтвом наказів [36, арк. 33].

Коли ми читаємо про особовий склад 41-го стрілецького куреня 14-ї Подільської бригади у графі «Призначення на посади», то знаходимо запис в особовому переліку «Кулеметної сотні Максима на двоколках». У цьому записі Микола Марченко вписаний як поручик і командир сотні [37, арк. 129]. По штату він був один. У часи, коли окремі українські військові під різними приводами полишали табір, Микола залишався в ньому. Тож і кулеметні курси визначили його участь в боротьбі за українську державність, і освіта вчителя. Адже, з часом командування довірить йому важливу ідейну справу, очолити культурно-освітній відділ табору. Він долучиться до діяльності вже відомих нам віленців по табору в Пікуленцях.

Згідно з рапортом сотника Загорайка, для командира 14-ї стрілецької бригади було складено реєстр старшин — кандидатів на інструкторів по культурно-освітній справі. У додатку до документу є підпис і сотника Бондаренка. Фактично документ являє собою зведену таблицю, в якій зазначалися ранг, прізвище та ім'я, посада на яку пропонувало кандидатуру керівництво. Так ми дізнаємось, що М. Марченка бажали призначити «керівником культурно-освітньої справи куреня». Він випробував себе в різних видах діяльності і жодного зауваження йому не було. Віленський вишкіл справив гарну послугу [38, арк. 25].

Полишав табір Микола лише раз і, відповідно до поданого рапорту, жодних зауважень чи нарікань йому з боку командування не було, він вчасно повернувся, самовільно зі служби не відлучався. Ми дізнаємося, що Наказом № 11 від 31 липня 1921 р. по табору Петроків «Товариша вик. обов. командира кулеметної сотні поручника Марченко, від'їхавшого в 10 добовий відпуск до м. Борщіва (Галичина) рахувати в стані коротко-термінової відпустки з 30 липня. Підстава. Рапорт Марченко» [39, арк. 9].

Наказом Привертає увагу витяг з низки наказів від 10 вересня 1921 р. «Про підвищення старшин козаків армії УНР». Витяг з наказу, підписаного полковником Пузіцьким, був оприлюднений за підписом сотника Бондаренка. Серед багатьох прізвищ, є і прізвище поручика М. Марченка, якого планували підвищити до сотника, адже в окремій графі, навпроти його прізвища зазначалося, що право на підвищення зі старшинством він одержав 4 серпня 1919 р. згідно з наказом № 77 по підстаршинах. Також, згідно з цим документом, Микола вже обіймав посаду курінного інструктора. З третього параграфу цього ж наказу ми дізнаємося про «список старшин, призначених керувати культурно-освітнім відділом на підставі наказу по бригаді від 19 квітня 1921 року». Отже, М. Марченку як курінному інструктору довірили й культурно-освітній відділ.

Оскільки в ті часи табір не обійшла проблема дезертирства, то слід зауважити, що українській старшині, на відміну від рядового козацтва, було менш притаманне це явище [41]. У цьому контексті ще раз згадаємо оцінки ситуації в таборах інтернованих, зроблені М. Капустянським і В. Федорком та іншими інспекторами й керівним складом збройних сил. Керівництво усвідомлювало роль культурно-освітніх заходів, адже чуткам, пліткам та радянським «інформаторам» потрібно було протиставити сильну ідею і сильне духом військо. Попри складність ситуації учасники культурно-освітніх відділів чесно й сумлінно виконували свої обов’язки, не піддаючись ані радянській пропаганді, ані паніці. Зокрема, надзвичайно вагомою проблемою, яку вони взялися долати, вважалася неграмотність козаків (рядових), адже, не вміючи читати й самостійно робити висновки про прочитане, вони увесь час ставали об'єктом підривної роботи з боку як більшовиків, білогвардійців, так і французьких, і німецьких шпигунських організацій. Отже, з приводу питань освіти, моралі, патріотичного виховання були оголошені загальні збори старшин дивізії, які проливають світло й на долю М. Марченка, вже як активного учасника культурно-освітнього відділу.

Подаємо.

«Всі.

В.

Щоденно.

За.

Розклад.

Понеділок.

Вівторок.

Середа.

Четвер

П’ятниця.

Субота.

При.

Зважаючи.

Підписав.

Підстава:

В.о.

Для молодших старшин 14-ї Стрілецької бригади відповідно була розроблена програма навчання, затверджена керівництвом. Отже, з 12 по 19 вересня 1921 р. відбувалося інтенсивне навчання українських старшин, розписане погодинно й затверджене полковником Юркевичем. Зокрема, вони вивчали «ройове навчання (змикання і розмикання ройової чоти), польовий статут, обов’язки чотових, обов’язки в бою, зміни напрямку лави, польовий, муштровий та стрілецький статути, гімнастичні вправи, фортифікацію, дисциплінарні вимоги тощо» [43, арк. 128].

З часом, ситуація з організацією освітнього процесу вийшла для М. Марченка на новий рівень коли по 5-й стрілецькій Херсонській дивізії оприлюднили витяг з наказу від 1 травня 1922 р. за № 43.

На Отже, Миколу Марченка включили до складу екзаменаційної комісії з українознавства, що стало визнанням його внеску в розбудову освітньої справи табору [44, арк. 121].

Зазначимо, що згідно згаданого наказу № 082 склали списки старшин, які мали право на підвищення зі старшинством. У таких списках знаходимо і віленця М. Марченка, його підвищили до сотника, і він сумлінно продовжив роботу керівника культурно-освітнього відділу по 41-у пішому стрілецькому куреню [45].

На підставі наказу по бригаді № 39 параграф 5 від 10.09 1921 р. курінного інструктора Марченка зобов’язали в культурно-освітньому відділі заснувати бібліотеку.

Зміст наступного наказу показує нам не лише буденне життя війська, а й відведені у тому житті нові обов’язки для М. Марченка. Повага до нього з боку рядових членів війська й довіра з боку керівництва простежується в найменших дрібницях. Так, відповідальних на різні посади обирали зазвичай чисельними зборами й таємним голосуванням. Цього разу Миколі висловили довіру значна кількість його товаришів по службі.

Подаємо.

Від.

При.

Параграф.

Оголошую.

Членами.

…

Запасними.

Господарем.

Помічник.

Підстава:

Як бачимо, довіра до М. Марченка була досить значною. Його порядність не підлягає сумніву. Ще одним досить яскравим прикладом бездоганної репутації М. Марченка стало обрання його до складу Суду Честі для молодших старшин.

Згідно Результати голосування характеризують М. Марченка дійсно як взірцевого військового й порядну людину! [47, арк. 21 зв., 22].

Станом на літо 1921 р. майнове забезпечення інтернованих військ невпинно погіршувалося. Вдалося віднайти «Арматурний список» на старшин і урядовців 41-го Стрілецького куреня 14-ї Подільської бригади. Складений 12 липня 1921 р. у т. Петроків, тобто на період коли інтернованих готували перевести до Стрілково. У графі «Власні речі» зазначено, що Микола Марченко має лише шинель і френч. У графі «Одержане від української команди» вписано «Марченко одержав штани, чоботи, сорочку» [48, арк. 12]. Після переведення до Стрілково, де він і проявив себе найактивніше на ниві просвітницької роботи, він нічого додатково не одержував.

Насамкінець, описуючи долю сотника М. Марченка варто звернути увагу на один простий, однак значущий факт. Переглядаючи архівні матеріали, ми знайшли й зведені списки тих старшин, які в найскрутніші для інтернованого війська часи були з ним до кінця. «На лице», як зазначається в списках, були сотник Ю. Бондаренко і М. Марченко. Тож у лихі часи поневірянь Микола не полишив служби, не потрапив до списків дезертирів, не мав жодних зауважень по службі, сумлінно виконуючи різні доручення [49, арк. 26]. З метою повного усвідомлення рівня жебрацького існування інтернованих вояків, в умовах якого хлопці розгортали діяльність культурно-освітніх відділів, варто звернути увагу на пояснювальну записку полтавця, сотника 41-го стрілецького куреня Йосипа Могилата. Зі змісту записки зрозуміло, що старшини одержували одну буханку чорного хліба в день на кількох осіб, зазвичай на 3−4-х осіб, які мешкали в одному бараку [50, арк. 7/7 зв., 8].

Отже, протягом 1920;1924 років українські війська перебували у статусі інтернованих на теренах Польщі. Однак ми оперуємо лише фактичним матеріалом станом до 1923 року включно. Проаналізовані документи дають змогу усвідомити досить скрутне фінансове й моральне становище українського війська. За цих умов окремі випускники Віленського військового піхотного училища змогли не лише пристосуватися до життя, а й успішно розбудувати його духовне підґрунтя, заснувавши у найкрупніших таборах культурно-освітні пункти, які дали змогу українським воякам займатися спортом, читати, навчатися. Тож ні холод, ні голод, ні принизливий статус інтернованих не зламали бойового духу, та й не могло бути по-іншому, якщо на його сторожі стояли сумлінні люди з бездоганним вишколом.

Список

• 1. Месняєв Г. Юнкера (Виленцы в Полтаве) / Г. В. Месняев // «Поля неведомой земли», [б. м.]. 1962. 227 с. [Режим доступу] // http: //www/xx13.ru/kadeti/armija. Заголовок з екрану.
• 2. Буравченков А. О. Офіцерський корпус російської армії в роки Першої світової війни / А. О. Буравченков. К.: «Аквілон-Плюс», 2011. 376 с.
• 3. Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії УНР (1917 — 1921 рр.) / Ярослав Тинченко: [Режим доступу]: // http://coollib.eom/b/178 326. Заголовок з екрану.
• 4. Науменко К.Є. Каліш, табір для інтернованих вояків Армії УНР // Енциклопедія історії України: у 10 т. / редкол.: В.А. Смолій (голова) та ін.; Інститут історії України НАН України. К.: Наукова думка, 2007. Т. 4. С. 36.
• 5. Центральний державний архів вищих органів влади України (ЦДАВОВУ України) — Ф. 1078, оп. 2, спр. 200, арк. 20.
• 6. ЦДАВО України. Ф. 1075, оп. 1, спр. 94, арк. 69.