Збройні змагання Нестора Махна та Симона Петлюри

Розглядаючи збройні змагання Нестора Махна, варто відзначити, що у квітні 1918 р. в історії Української революції розпочався новий період, який тривав трохи більше ніж півроку, — період Гетьманату П. Скоропадського. Неприйняття аграрної політики гетьманського режиму та каральних дій німецько-австрійських окупантів на небачений рівень підняли соціальну активність селянства. Документи засвідчують, що важко в 1918 р. знайти якесь село чи поселення, з якого б не надійшло в урядові інстанції повідомлення про напади селян на поміщицькі маєтки, про опір карателям, убивства окупантів. На серпень 1918 р. у повстанських загонах налічувалося 80 тис. чоловік, а втрати окупантів та Гетьманської державної варти становили 50 тис. осіб [54, с. 156]. Поряд з Київщиною та Чернігівщиною селянський повстанський рух охопив Волинь, Полтавщину, Харківщину, Херсонщину та Катеринославщину, де під ідейним впливом Н. Махна силу і масштабність руху опору не могла стримати жодна тогочасна сила.

Неординарність ситуації полягала в тому, що в 1918;1921 рр. Н. Махно умудрився воювати проти всіх: проти Центральної Ради, Гетьмана П. Скоропадського, Головного отамана С. Петлюри, генералів А. Денікіна і П. Врангеля, проти інтервентів з Німеччини, Австро-Угорщини, Франції, проти загонів німецьких колоністів в Україні, проти більшовицької Червоної армії, загонів ЧК і комітетів незаможних селян. Селянські маси степової України, не маючи власної політичної еліти, висували своїх нових ватажків, як колись запорізькі козаки обирали на керівництво кращих з-поміж себе.

Район, в якому розгортався махновський рух, охоплював переважно південь Лівобережної України і схід Донбасу. Махновці діяли й на Правобережжі, переважно в Катеринославі, а також на Полтавщині і Чернігівщині. Ядро району знаходилося в містечку Гуляй-Поле, населення якого й до Громадянської війни не забувало своєї козацької слави [9, с. 6]. Найбільш активною постаттю махновського руху були селяни Степової зони України, які за 1862−1914 рр. купили у поміщиків краю майже половину їх земель [67, с. 18−20].

Махновський селянський рух умовно можна поділити на три періоди. Перший — період революційної повстанської боротьби, який починається з часу окупації України німецькими та австро-угорськими військами і до початку 1919 р. Майже весь цей час тривала боротьба з режимом Гетьмана П. Скоропадського та окупантами. Другий період — від відновлення радянської влади на початку 1919 р. й до НЕПу. У цей час Н. Махно вів позмінну збройну боротьбу з більшовиками, арміями А. Денікіна, П. Врангеля. Третій період — від початку запровадження більшовиками в Україні НЕПу до серпня 1921 р., коли Н. Махно був змушений покинути свою батьківщину та перейти кордон з Румунією. Останній період проходив у боротьбі виключно з більшовиками.

Звільнений у березні 1917 р. з Бутирської тюрми революцією Н. Махно повернувся до рідного Гуляй-Поля, де розпочав політичну діяльність. У серпні 1918 р. він створює невеликий повстанський загін для боротьби з німецькими та гетьманськими органами влади. Дії загону загалом були успішними, лави його швидко зростали, а разом з тим зростала слава Н. Махна, якого повстанці-селяни шанобливо називали «батьком». З кінця 1918 р. цим титулом він почав підписувати численні накази та відозви [60, с. 87].

Вже у вересні 1918 р. кількість бійців загону сягала 120 багнетів та шабель з 4 кулеметами [58, с. 56]. Це був типовий для того часу регіональний загін селянських повстанців, якими була наповнена Україна. Тоді ж махновські повстанці підняли свій перший чорний прапор, на одному боці якого були слова «Страшна смерть буржуям», на другому — «Веселе життя біднякам». Сам Н. Махно у цей час в такий спосіб формулює свою програму: «В завдання Революційно-Повстанських Загонів імені Батька Махно повинно входити: вилучення у наших ворогів якомога більше зброї та грошей і якнайскоріше підняття селянських мас відомих нам районів; об'єднати їх, озброїти до зубів і повести широким фронтом проти існуючого ладу та його захисників» [26, Т.3, с. 125].

Здебільшого Н. Махно діяв сміливо і рішуче, вміло командував загоном. За неповними підрахунками, на чолі свого загону він здійснив 118 нападів на окупантів [9, с. 14]. Для збройної боротьби потрібні були чималі кошти. Під час нападу на філію банку у с. Жеребець Н. Махно заволодів 28 тис. гетьманських карбованців. За ці гроші у селян було придбано кулемет, який встановили на трофейному німецькому тарантасі, що був запряжений четвіркою коней. Так, у серпні 1918 р. в степах України та й взагалі в Європі з’явився новий вид озброєнь — «каравелла степів» — тачанка [3, с. 34−35]. Поповнення махновського загону безпосередньо залежало від наявності зброї, тому одним з головних завдань Н. Махна було здобуття трофейної зброї та вилучення її у поміщиків і селян. Захопивши хутір, махновці накладали контрибуцію та конфісковували зброю і боєприпаси. Це робилося без сваволі й насильства. Коней реквізовували лише у тих господарствах, де їх налічувалося не менше чотирьох. Часто незаможним селянам залишали втомленого махновського коня, беручи взамін свіжого селянського. За добровільно передану махновцям гвинтівку господареві виплачувалося 3 тис. карбованців із суми контрибуції [59, с. 115]. Однак якщо у господаря знаходили приховану зброю, його розстрілювали самочинно або за вироком сільського сходу.

На початку грудня 1918 р. військові формування Н. Махна налічували близько 4 тис. повстанців, 30 кулеметів та 6 гармат. Він розпочав активну реорганізацію свого війська, намагаючись із дрібних загонів, які налічували по 50−100 повстанців-односельців, створити «вільні батальйони» для фронтових операцій. Ці батальйони мали бути закріплені за певними територіями і пов’язані із кавалерійсько-тачанковими загонами, метою яких було здійснення рейдів по ворожих тилах [58, с. 65]. У Гуляй-Полі, яке стало центром не тільки махновського руху, але й усього революційного руху Південної України, Н. Махно створює органи управління територією, підконтрольною повстанцям, — революційну районну раду і штаб. Його обирають командувачем усіх повстанських загонів та начальником штабу, а військо починають називати — махновцями [3, с. 41−42]. До штабу повстанських сил увійшли найближчі друзі та земляки Н. Махна — С. Каретник, О. Марченко, Г. Василевський, Ф. Щусь, О. Чубенко, В. Білаш, І. Лютий, В. Куриленко [58, с. 87−89].

На початку 1919 р. махновські війська приєдналися до Червоної армії, а сам Н. Махно став червоним комбригом. У цей час війська білих армій витіснили махновців, які змушені були залишити Гуляй-Поле, оборона якого стала найбільш героїчним епізодом махновського руху. В ході жорстоких боїв Гуляй Поле декілька разів переходило із рук в руки. За 15−27 січня 1919 р. у цих боях вбитими, пораненими і полоненими махновці втратили близько тисячі бійців [57, с. 256].

Тільки у кривавих боях 27−28 січня махновці зуміли відбити Гуляй-Поле у чеченських полків Добровольчої армії. На переговорах у Гуляй-Полі 31 січня з більшовицьким комдивом П. Дибенком Н. Махно заявив про своє можливе підпорядкування керівництву Червоної армії, погодився прийняти у свої полки призначених більшовицьких комісарів, створити у полках політвідділи [58, с. 84]. 12−16 лютого 1919 р. у Гуляй-Полі відбувся ІІ з'їзд повстанців і селян 35 волостей. З'їзд загалом схвалив входження махновців до складу Української радянської армії. 29 березня 1919 р. махновці оволоділи Маріуполем, де захопили величезні трофеї: 40 локомотивів, 4 гармати, 2 пароплави, 2 катери, бронепоїзд. П. Дибенко високо оцінював стійкість та мужність бійців махновських підрозділів. Червоний комдив пропонував нагородити окремі полки почесними червоними прапорами, а Н. Махна представив у травні 1919 р. до нагороди орденом Червоного прапора [58, с. 93]. Після взяття Маріуполя було створено махновську маріупольську військову групу: 4 полки, бронепоїзд, кавалерійську групу. Цій бригаді, яка належала до червоної Задніпровської дивізії, було наказано наступати на м. Таганрог. Більшовицькі комісари повідомляли, що махновські полки переукомплектовані великою кількістю добровольців.

Наприклад, лише до 5-го полку записалося близько 24 тис. чоловік [58, с. 94]. Однак напруга і конфлікти між Н. Махном і більшовиками продовжували зростати. Влітку 1919 р. Л. Троцький звинуватив Н. Махна у дезорганізації фронту, партизанщині, заколоті протии радянської влади. Обурений діями командування Червоної армії, яке оголосило його поза законом, Н. Махно склав свої повноваження. В липні, перейшовши на правий берег Дніпра, махновці об'єдналися із загоном григор'євців. Отамана Н. Григор'єва Н. Махно вбиває [60, с. 130−131]. Шляхом агітації він залучає на свій бік величезну кількість бійців з червоноармійських частин, що відступали. Під командування Н. Махна цілком перейшло дві бригади 58-ї дивізії більшовиків, вся кавалерія дивізії [8, с. 40]. Повстанці так розрослися чисельно, що у серпні 1919 р. Н. Махно віддав наказ про реорганізацію їх в армію, яка отримала назву Революційна повстанська армія України (махновців).

Н. Махно та його оточення швидко зрозуміли, що союз з більшовиками довго тривати не буде, а тому прагнули зміцнити боєздатність Повстанської армії. В ніч на 26 листопада командувач Південним фронтом М. Фрунзе наказав розпочати операцію зі знищення махновської армії.

Провівши декілька боїв з частинами Червоної армії, Н. Махно до 15 липня 1921 р. втрачає половину загону, всі обози та кулемети. Його атака Гуляй-Поля силами 500 махновців-кавалеристів і близько 100 піхотинців на тачанках потонула у крові повстанців [58, с. 371]. З 21 липня 1921 р. Н. Махно із 120 кавалеристами здійснює рейд до Дону. Поблизу Таганрога відбулися останні збори командирів та бійців Повстанської армії, які мали вирішити долю махновського руху. На цих зборах Н. Махно навіть пропонував здійснити рейд в Галичину і з допомогою селян-галичан створити нову велику армію, яка зможе повернутися у степову Україну. Н. Махно навіть розрахував, що планом повстання можна в Галичині зацікавити більшовицьке керівництво, яке мріяло про світову революцію. Однак більшість командирів хотіли продовжити боротьбу лише на батьківщині, а серед донських козаків Н. Махно підтримки не знайшов. Повернувшись в Україну, Н. Махно 11−16 серпня 1921 р. веде постійні бої з червоними військами. Біля Перевалочної махновці були оточені і під вогнем кулеметів переправилися на Правобережну Україну через Дніпро. До загону махновців приєдналися загони місцевих отаманів Іванова та Марусі (Марії Наливайко, колишньої більшовички), але нові жорстокі бої спричинили втрату семи кращих командирів та багатьох бійців. 28 серпня 1921 р., обеззброївши червону прикордонну заставу біля с. Кам’янки, залишки недавньої багатотисячної армії Н. Махна (77 чоловік) переправилися через Дністер і перейшли на територію Румунії [58, с. 376−378]. В Україні залишилися лише невеликі махновські загони, які продовжували боротьбу з більшовиками до кінця 1922 р.

Важливо, що В. Верстюк виокремив тактику повстансько-партизанської війни, якої дотримувались махновці: а) рейдові походи на сотні кілометрів від основного місця дислокації; б) активна розвідка та удосконалення методів її ведення; в) нав’язування противникові нічного бою та раптовість нападу; г) нищівна шабельна атака; ґ) масований кулеметний вогонь; д) винайдення і використання у військових діях тачанки. Виокремлення даної тактики є важливим для цілісного розуміння селянського повстанського руху досліджуваної доби, специфіки військових дій, адже якщо не в цілому, то значною мірою її застосовували селянські загони у боротьбі з окупантами [7, с. 106].

Натомість 31 жовтня С. Петлюра офіційно призначається Генеральним секретарем військових справ, набувши статусу міністра. На відміну від інших лідерів української революції, він зрозумів, що російські політичні течії є противниками самостійності України, що російське розуміння соціалізму і демократії є протилежне українському і що найсерйозніша небезпека для свободи і незалежності українського народу загрожує з боку більшовиків, вбачав у більшовицькій Росії нову версію централізованого імперського поневолення, ставши щодо неї на непримиренну і безкомпромісну позицію, якій він не зрадив ніколи. В. Кедровський стверджував: «С. Петлюра ясно бачив, що Україні неминуче доведеться стати до збройної боротьби з Москвою. Відповідно до цього й вироблялися всі плани нашої праці для створення української армії» .

Позаяк Петлюра розумів, що без армії держава не забезпечить собі існування, то впродовж відтинку листопада-грудня 1917 р. докладав зусиль, щоб постала реальна національна військова сила. Петлюра зробив рішучі і важливі кроки, щоб перебрати керівництво військами на фронті. Його заходами у розпорядження Центральної Ради переходять надійні військові частини, зміцнюється керівництво українізованими військовими частинами, видається низка наказів про повну українізацію корпусів і дивізій, управлінь та установ [56, с. 30].

Це був час найбільшого розмаху українізації армії. Була здійснена українізація штабів Київського і Одеського військових округів. Центральна Рада призначала в штаби округів своїх комісарів. На цей час припадає початок створення суто українських частин на фронті. Для забезпечення належного фахового рівня безпосереднього керівництва військами 10 листопада було започатковано Український Генеральний Штаб.

У ніч з 29 на 30 листопада виключно за ініціативою і під керівництвом Петлюри у Києві блискуче була проведена акція повного роззброєння десятитисячного збільшовиченого вояцтва і арешту більшовицьких ватажків, що мали намір підняти загальне повстання проти Центральної Ради. Важко уявити, яким кровопролиттям і якими наслідками могло обернутися для Києва і взагалі для української революції більшовицьке повстання, коли б воно не було так успішно і безкровно зірване.

Найважливішу роль у планах розгрому Центральної Ради більшовицький Раднарком відводив збільшовиченим фронтовим частинам. Щоб перешкодити заколоту з боку частин Південно-Західного фронту Петлюра у відповідь на накази і розпорядження Криленка розіслав телеграми штабам і фронтовим комітетам не виконувати їх, не посилати військо на Київ для розправи з українцями. Водночас він звернувся з відозвою до українського війська, в якій закликав українських вояків «стояти на сторожі прав Української республіки, боротися з погромами, грабіжниками, не давати ворожому нам військові переїздити по залізниці». При погодженні з Радою Вільного Козацтва Петлюра видав наказ про мобілізацію вільного козацтва по всій Україні [61, с. 406].

Важливим заходом оборонного характеру став наказ Петлюри про нечинність наказів більшовицьких армійських Воєнно-революційних комітетів на території УНР. Тут чи не вперше від імені високопоставленої офіційної особи вказувалося на тимчасовий статус перебування російських військ на території України, а отже, і перспективу їхнього цілковитого виведення, як чужоземних, за її межі.

Важливе значення для послаблення більшовицького впливу мало рішення про відпустку за місцем проживання вояків усіх запасних і тилових частин, що були призвані не з України. Згідно з наказом С. Петлюри їм необхідно було «по скінченню одпуску являтися до своїх повітових Військових начальників для призначення в великоросійські частини, котрі містяться поза межами Української Республіки. Всіх вояків великоросів, що приїздять з одпусків і скупчуються на вузлових станціях, надсилати назад у Великоросію» [16, с. 172].

За безпосередньою участю Петлюри позитивно вирішилося клопотання полонених українських січових стрільців зорганізуватися в окрему військову частину, чим було покладено початок бойовій формації - Куреню Січових Стрільців — під командуванням Євгена Коновальця.

Таким чином, саме завдяки зусиллям Петлюри, вдалося створити національні збройні формування, які постали наприкінці 1917 р. як реальна військова сила і були здатні протистояти більшовицькій агресії. Чисельність українських військ, що були на боці Центральної Ради, становила майже 400 тис. чоловік, з них 180 тис. в українізованих частинах на фронті, 150 тис. у тилових гарнізонах і 60 тис. у загонах Вільного козацтва.

С. Петлюра вважав за потрібне негайно готувати українські війська до збройної відсічі більшовикам і неодноразово наголошував на цьому у своїх виступах на засіданнях Центральної Ради та Генерального Секретаріату. Але ці намагання суперечили політичним настановам українських соціалістичних лідерів, які продовжували вбачати в них загрозу для революції. Більшовики у цей час сконцентровували великі сили регулярних військ та червоної гвардії для наступу з південного сходу. Однак керівництво Центральної Ради не усвідомлювало гостроти небезпеки, яка йшла від більшовиків. Розходження Петлюри з лідерами Центральної Ради все більше поглиблювались. Повний політичного розчарування, 18 грудня він покидає урядовий пост.

Однак, відійшовши від урядової посади, С. Петлюра не відійшов від війська загалом і від справи захисту батьківщини. За власною ініціативою він створив і очолив одну з найбоєздатніших частин — Гайдамацький кіш Слобідської України, який відіграв домінуючу роль в обороні Києва [66, с. 467].

14 листопада 1918 р. було сформовано Директорію — орган політичного керівництва на період повстання проти Гетьманату. До її складу обрано Петлюру. У складі Директорії він фактично стояв на чолі збройної сили, перед якою постало завдання оборони країни від численних ворогів.

Петлюра формує Головнокомандування Республіканськими військами, створює Головну Ставку військ Директорії УНР. Саме Петлюра прийняв рішення дати бій під Мотовилівкою загоном силою в 600 осіб проти кількатисячного гетьманського війська, що свідчить про його відвагу, рішучість та переконання підняти широкі народні маси на повстання. Повстання за кілька днів охопило всю Україну і у результаті було повалено Гетьманат. Завдяки державницькому чину С. Петлюри була відновлена попередня форма державного ладу — Українська Народна Республіка.

Коли згодом, втративши будь-яку надію на успіх подальшої боротьби, зійшли з політичної арени такі чільні політичні діячі УНР, як М. Грушевський, В. Винниченко, М. Шаповал та розпочався «великий ісход» української інтелігенції за кордон, Петлюра прийняв принципово інше рішення. 11 лютого 1919 р. він звернувся до ЦК УСДРП з листом, в якому писав: «Виходячи з того, що сучасна ситуація для України надзвичайно складна і тяжка, я вважаю, що в даний момент всі творчі сили нашого краю повинні взяти участь у державній праці, не вважаю для себе можливим ухилитися од виконання своїх обов’язків, як сина свого народу перед Батьківщиною і буду, доки це можливо, стояти і працювати при державній праці» [56, с. 367].