Розділ ІІІ. 
Нестор Махно і Симон Петлюра: потенціал союзництва і ризики конфронтації в історичній ретроспективі

У цьому розділі передбачається розглянути історичний потенціал союзництва Нестора Махна і Симона Петлюри, розкрити його шляхи, напрями, історичну долю та перспективи.

Продовженням теми українського характеру махновському руху буде розгляд стосунків махновців та Української Народної Республіки. Ці стосунки були не безхмарними, але починалися вони оптимістично — 13 грудня 1918 року отаман українських частин Катеринослава Гаврила Горобець надіслав до Махна пропозицію про союз проти білих. 15 грудня махновська делегація в складі 4 чоловік (Чубенко, Херсонський, Горев, Миргородський) підписала з українською адміністрацією відповідну угоду. Зокрема в цій угоді були пункти щодо можливості мобілізації до війська УНР відповідними інстанціями української влади на території «вільного району». Натомість УНР обіцяло махновцям допомогу у постачанні боєзапасів, зброї та амуніції, в той же день махновський делегації було передано вагон набоїв та пів вагону гвинтівок та вибухівки, певна кількість амуніції.

Як бачимо, 15 грудня 1918 р. Н. Махно укладає угоду з петлюрівським командуванням, згідно з якою С. Петлюра забезпечував його зброєю, боєприпасами, продовольством, а повстанці погоджувалися на проведення мобілізації селян до армії УНР в Гуляй-Пільському районі. Але вже через одинадцять днів Н. Махно виступив проти військ Директорії спільно з більшовиками [57, с. 255].

Вночі 27 грудня більшовицькі та махновські командири розробили план спільного наступу на Катеринослав. Сили Н. Махна становили один батальйон — 500 піхотинців та кавалеристів і 6 кулеметів, а згодом їх кількість значно зросла. На вибір Н. Махна вплинуло й те, що більшовики запропонували йому посаду Головнокомандувача радянських революційних військ робітничо-селянської армії Катеринославського району. Махновські загони під час штурму захопили величезні трофеї: 10 тис. гвинтівок, 26 кулеметів, 4 гармати [58, с. 73]. 31 грудня 1918 р. Війська Директорії знову оволоділи Катеринославом. Н. Махно та більшовицький ревком виявилися нездатними організувати оборону цього великого промислового міста. Відступ і паніка спричинили значні жертви серед махновців. Близько 600 махновців втопилися в Дніпрі або загинули під час жорстоких вуличних боїв [59, с. 117−118].

Наступний етап відносин Махна з УНР був періодом його співпраці з отаманом Григор'євим, який був лояльним до Директорії на чолі з Петлюрою. В середині липня 1919 року, після об'єднання Григор'єва та Махно, вони спільно надіслали листа урядові УНР з пропозицією розпочати перемовини про військовий союз на засадах самостійності України, народоправства та радянського ладу в Україні за умови формування тимчасової головної ради Української Республіки та позбавлення влади Директорії УНР. Найвищим органом влади повинен був стати Всеукраїнський З'їзд Рад, на місцях влада надавалась Радам робітничих, селянських та козацьких депутатів.

Але ця пропозиція залишилася без погодження з боку урядовців Української Народної Республіки, чи то з причини вбивства Махном отамана Григор'єва, чи то через занадто велику амбіційність членів Директорії та самого головного отамана Петлюри, або через неодностайність думок серед «директорів».

В кінці серпня Революційно-Повстанська Армія України надіслала до Директорії чергового посланця, члена ВРР, Хому Шпоту, зустріч мала позитивний результат і отримала продовження.

20 вересня 1919 року у Жмеринці була підписана військово-політична угода між УНР та махновським рухом, з боку республіканців угоду підписали Симон Петлюра та Юрко Тютюнник, з боку махновців — Всеволод Волін та Олексій Чубенко. Згідно з угодою спільним ворогом визнавався Денікін, у випадку перемоги над ним і побудови Української Республіки махновцям виділявся автономний Запорізький район, в якому б існувала система вільних рад. УНР обіцяла надати махновцям 700 000 патронів та певну кількість амуніції, 3 тисячі хворих і поранених махновців було розміщено в лікарнях Вінниці, Жмерики і навіть Галичини [60, с. 167].

Тому вже в липні 1919 р. селянський вождь бореться за незалежну українську державу разом з Григор'євим, а з вересня разом з Петлюрою.

Союз між Махном і Петлюрою не був розірваний і постійно підтримувався: з вересня по грудень 1919 року махновські загони діяли спільно з отаманами Мелашко, Хмарою та Дяківським на Катеринославщині, отаманом Котиком в районі Кривого Рогу, отаманами Скирдою і Молчановим на Полтавщині, постачали їм боєприпаси, як подяку за вересневу допомогу з боку УНР, коли махновцям були надані 125 тисяч патронів безкоштовно та 50 тисяч продано, а величезна кількість поранених та хворих махновців була покладена в шпиталі петлюрівців.

Вже з квітня 1921 року Нестор Махно вказував на потребу співпраці з петлюрівськими загонами, що передувало його зв’язкам з «Комітетом врятування України», який очолював пропетлюрівський отаман Струк [67, с. 176].

Відносини Махна з УНР показують нам еволюцію поглядів всього махновського руху, який в середині 1919 року відверто декларував своєю метою побудову Української Республіки на основі вільних рад робітничих, селянських та козацьких депутатів.

В еміграції Нестор Махно сприйняв національну складову українського руху, навіть співпрацював з Симоном Петлюрою.

Можна стверджувати, що в еміграції ставлення Махна до Петлюри і українського руху помітно змінився на краще. У 1920;і роки Петлюра і Махно навіть планували спільний похід в Україну. Чому він не відбувся? Може бути багато причин, починаючи від поганого здоров’я Нестора Махна і закінчуючи політичною ситуацією, яка не давала шансів на реванш.

Такі плани справді різко відрізнявся від воєнних кампаній, які Махно проводив під час громадянської війни. Очевидно, Махно усвідомив, що його війна на усі фронти була вигідна більшовикам. Якби він узяв участь не в роз'єднанні єдиного українського фронту, а в його скріпленні, то шанси на відвоювання незалежної України були відчутно вищими.

Суперечливим питанням є ставлення Нестора Махна, так само як і Симона Петлюри, до антисемітизму. Очевидно, Махно не був антисемітом та всіляко боровся з погромниками. Якщо брати позицію махновської верхівки щодо різних форм антисемітизму, то вони були різко проти. Більше того, Махно висловлювався чітко: «Антисемітизм — наш класовий ворог». Антисеміти вносять ворожнечу у єдиний революційний фронт. Махно видавав накази, які орієнтували повстанців на боротьбу з антисемітами. Також відомі випадки, коли він власною рукою розстрілював погромників. З іншого боку, не можна сказати, що антисемітизм був повністю відсутній у махновських лавах [58, с. 356].

Як бачимо, видатний політик і полководець Нестор Махно після поразки його армії і краху фактично державного утворення у Південно-Східній Україні (т. зв. Гуляйпольська Республіка) лише на еміграції усвідомив, що найбільшою його помилкою було категоричне несприйняття ідей української державності у 1917;1921 рр. Як відомо, у період постійних воєн на території України у 1917;1921 рр. керівник Робітничо-повстанської армії «батько Махно» заявляв, що найближчими його союзниками є російські більшовики. А після розгрому його повстанського війська Червоною армією Нестор Іванович був змушений емігрувати (фактично втікати) з України. З огляду на нещодавно віднайдені документи, можна аргументовано твердити, що анархіст Махно, для війська якого найбільшим ворогом свого часу була армія УНР, тільки емігрувавши до Парижа, визнав цю найбільшу свою помилку. У Парижі політичні емігранти Нестор Махно і лідер Директорії Української Народної Республіки Симон Петлюра досягли домовленості про спільний похід на Україну, щоби визволити її з-під більшовицької окупації. І лише смерть Махна, який важко хворів, стала на перешкоді реалізації такого плану.