Матеріал і результати досліджень

Професійний розвиток неможливий без загально світоглядного, який формує не лише фахівця, а й соціально активного й відповідального громадянина, лідера, здатного змінювати світ на краще. Цей процес не може стати реальністю без академічної доброчесності. Тому очевидною потребою є введення проблематики утвердження академічної порядності в академічне співтовариство, способи його самоорганізації та соціальних ролей, оскільки саме освітні установи дуже часто беруть на себе основну відповідальність у подоланні моральної кризи усього суспільства. Таким чином, усвідомлений моральний вибір, турбота про репутацію стають одним із основних механізмів внутрішньої саморегуляції академічної спільноти, визначають її етичні пріоритети, розстановку сил та логіку професійних комунікацій.

Академічна доброчесність — це моральний кодекс та етичні правила цивілізованого наукового та освітнього співтовариства. Поняття «академічної доброчесності» включає в себе такі цінності, як запобігання шахрайству, фальшуванню та плагіату; підтримку академічних стандартів; чесність і ретельність у дослідженнях і науковому видавництві. Аналіз опрацьованих нами наукових джерел показує, що в основу класичного сьогодні визначення цього поняття покладено поєднання фундаментальних чеснот — чесності, довіри, справедливості, поваги, відповідальності, а згодом і мужності [5]. Однак до сучасного розуміння цього поняття, яке сформульоване в документі Центру академічної доброчесності (The Center for Academic Integrity, 1999), що представляє собою Консорціум більше ніж з 200 американських коледжів, університетів, громадських організацій, академічна спільнота прийшла поступово [3].

Історія виникнення терміну «академічна доброчесність» є непростою і, щоб краще зрозуміти, варто розглядати її крізь призму таких понять, як кодекс, обітниця, комітет та система честі. Спробуємо розібратися у значенні кожного з них.

Кодекс честі (в академічному контексті) передбачає звід норм того, що вважається чесним та етичним всередині академічної спільноти. Це поняття виникло в коледжі Вільяма та Мері (штат Вірджинія, США, 1736). Принаймні цим роком датовані перші документи [6].

Обітниця честі - це коротка фраза, яку студенти проговорюють на процедурі прийняття до університету або зазначають на своїх іспитових роботах. Через зростання випадків порушення правил академічної спільноти студентами рада факультету Університету Вірджинії ухвалила постанову (1842) брати із них письмове засвідчення про заборону списувати. Автором постанови був викладач правознавства Дж. Такер, який першим втілив свою ідею, запропонувавши студентам записати на початку своєї екзаменаційної роботи Обітницю честі. Перший суд честі відбувся лише через дев’ять років після впровадження обітниці й порушника було покарано виключенням, що можна вважати доказом дієвості цього методу. Наразі до обітниці честі цього університету входять три основних «не»: не брехати, не списувати, не красти [3].

Комітет честі - це орган, що контролює дотримання кодексу, ухвалює рішення щодо порушників. Він складається із представників різних категорій учасників освітнього процесу, зокрема представників усіх факультетів. У форматі сталого органу виник у тому ж Університеті штату Вірджинія (1912) як відгук на потребу контролю за дотриманням принципів честі навчального закладу [3].

Система честі передбачає комплекс заходів, спрямованих на підтримання принципів честі всередині університету (поєднання попередніх елементів). Наприкінці ХІХ ст. інші вищі навчальні заклади почали переймати систему честі й приймати власні формулювання кодексу честі та обітниці честі. Якщо спочатку основний акцент у кодексі честі зосереджувався на поведінці студентів, то у наш час це поняття інколи співзвучне з поняттям «етичний кодекс викладача». У деяких університетах (наприклад, у Бостонському) ці документи об'єднано під назвою «академічний кодекс поведінки». У цих документах міститься етичний кодекс для усієї академічної спільноти. Однак, варто зазначити, що етичний кодекс викладача виник значно раніше і своєю історією відходить до витоків виникнення етичних настанов для певних професій відповідно до їх специфіки. Основними рисами, які відрізняють його від кодексу честі, є більш вільна структура документу, відповідальність за етичну поведінку студентів та пропагування принципів доброчесності серед них [3].

Безумовно, етична складова є необхідною умовою наукової діяльності, так як відносини у науковому співтоваристві повинні будуватися на довірі та інтелектуальній чесності. У цьому відношенні найбільш популярною вважається описана у роботі Р. Мертона «Нормативна структура науки» (1942) концепція, в якій автор етос науки розглядає як комплекс цінностей і норм, що відтворювалися поколіннями вчених [10]. Він чітко окреслює чотири моральні імперативи науки: універсалізм, комунізм, безкорисливість, організований скептицизм, які невдовзі були доповнені п’ятим — оригінальністю [13]. У роки холодної війни «комунізм» було замінено на «комуналізм». Така сукупність моральних принципів науки стала широко відомою під абревіатурою CUDOS (communalism, universalism, disinterestedness, originality, scepticism) [2]. Сутність концепції Р. Мертона полягала в тому що, чим серйозніше вчені орієнтувалися у своїй дослідницькій роботі на моральні норми, тим краще як в якісному, так і в кількісному відношенні досягалася мета дослідження.

Однак німецький філософ Х. Шпіннер заперечив мертонівську концепцію, оскільки, на його думку, жодна із названих Р. Мертоном моральних максим не виходила за рамки сфери знання і не пов’язувала результати пізнавального процесу з відповідальністю учених. Х. Шпіннер запропонував власну модель «нового» наукового етосу, в якій уточнив значення поняття «відповідальність» (оскільки існуюча позиція є досить невизначеною і мозаїчною) і, здійснивши деяку диференціацію в самій постановці питання, визначив суть проблеми внутрішньої відповідальності вченого за науку. Проте відповіді Х. Шпіннера не мають нормативного характеру, а є лише структурними елементами слідства, що виводяться ним з умов сучасної науки як професії і заняття [12].

Таким чином, вважаємо, що на сучасному етапі етос академічних свобод стає надійним імперативом збереження високих моральних чеснот, професійності, що створює умови для формування «здорового» академічного простору, який в свою чергу сприяє формуванню нової особистості, здатної постійно вдосконалювати себе, зростати професійно, творчо, інтелектуально; внутрішній суверенності усіх учасників академічного середовища як науковців, і як особистостей.

У контексті означеної проблеми спеціального підкреслення заслуговують й культурні виміри академічної доброчесності. Про академічну доброчесність можна говорити на індивідуальному (на рівні конкретного студента, викладача, науковця, керівника); інституційному (толерування/нетолерування таких явищ на рівні окремого вищого навчального закладу); системному (утвердження принципів академічної доброчесності на рівні усієї системи вищої освіти і науки) та колегіальному (на рівні академічного середовища у широкому його розумінні) рівнях.

Так, індивідуальний та колегіальний виміри є більш особистісними й перебувають персональних відносин, інституційний та системний — це сфера нормативного й адміністративного регулювання та відповідальності. У країнах з високим рівнем розвитку академічних цінностей доброчесність перебуває у царині індивідуальної та колегіальної культури, і втрата репутації обходиться науковцям дуже дорого. Фіксація порушень цих принципів може призвести до завершення ними академічної кар'єри, занесення до «чорних списків» осіб, яких виключають з грантових програм, дослідницьких проектів, звільняють з університету чи наукової установи і, відповідно, інституція відразу ж втрачає свою репутацію.

Однак, як стверджують науковці, в умовах слабкої корпоративної культури академічного середовища та масового толерування порушень і корупційних діянь усередині самої системи саме інституційні та системні інструменти повинні відіграти основну роль у демонтажі присутніх девіантних практик та вкоріненні нової культури доброчесності [2].

Варто також звернути увагу на документи, які впливають на сучасну університетську культуру. З-поміж них можна виділити спільно схвалене Міжнародною Асоціацією університетів та Magna Charta Observatory Керівництво для інституційних Кодексів етики в галузі вищої освіти (2012). Цей документ пропонує певну рамку, партію між основними акторами університетської сцени, що формує їхню згоду і відповідальність за слідування визначеним принципам (академічна чесність, етична поведінка в дослідженнях; рівність, справедливість, відсутність дискримінації; підзвітність, прозорість, незалежність; критичний аналіз, повага до аргументованих думок; відповідальність за використання ресурсів, навколишнього середовища; вільне, відкрите поширення знань, інформації; солідарність за чесне поводження з міжнародними партнерами), які зможуть сформувати організаційну та моральну ідентичність усього академічного співтовариства.

Відчутним проявом усвідомлення важливості етичного виміру в процесі трансформації структури вищої освіти стало проведення Міжнародної конференції (2004), вагомим результатом якої було прийняття Бухарестської Декларації з етичних цінностей та принципів вищої освіти в Європейському регіоні. На думку учасників конференції, «цінності, етичні стандарти мають впливати не лише на науковий, культурний та політичний розвиток академічної спільноти, але й допоможуть у формуванні моральності суспільства загалом. Університети повинні прикласти всі зусилля для досягнення етичних стандартів, дотримання та втілення їх у життя» [1].

У розділі Декларації «Цінності та принципи» були чітко визначені ролі академічної етики, культури, спільноти, академічна доброчесність в процесах викладання та навчання, демократичне та етичне керівництво й управління, дослідження, що базуються на академічній доброчесності й соціальній відповідальності. До ключових вартостей академічної доброчесності учасники конференції віднесли чесність, довіру, справедливість, відповідальність, підзвітність, повагу. Так, виховання чесності, за текстом Декларації, «слід починати з себе, а потім добиватися її поширення серед усіх членів академічної спільноти, не допускаючи ніяких форм обману, брехні, шахрайства, крадіжки, інших форм нечесної поведінки. Довіра є основою для клімату роботи, який сприяє творчості, індивідуальному розвиткові. Забезпечення справедливості у викладанні, оцінці досягнень, наукових дослідженнях, кар'єрному просуванні персоналу, отриманні нагород, ступенів має ґрунтуватися на законних, прозорих, справедливих, передбачуваних, послідовних, об'єктивних критеріях. Вільний обмін ідеями, свобода висловлювань базуються на взаємній повазі, яку поділяють усі члени академічної спільноти. Відповідальність повинні нести всі члени академічного середовища, що дозволить забезпечити підзвітність, вільне вираження поглядів, супротив неправомірним діям…» [1].

На окрему увагу серед усіх принципів академічної доброчесності заслуговує уникнення плагіату у власних роботах. На думку науковця Тедді Фішмена, поняття плагіату часто вважають інтуїтивно зрозумілим, відповідно використовують не зовсім доречно і подекуди некоректно ототожнюють з шахрайством, крадіжкою, порушенням авторського права. Некоректність полягає в тому, що плагіат не завжди може бути чимось з переліченого. Учений стверджує, що «плагіат відбувається у тому випадку, коли використовують слова, ідеї чи результати праці, які належать іншому визначеному джерелу чи конкретній людині, на яких не вказано посилання на працю, з якої вона була запозичена, з метою отримання певної користі, пошани, вигоди, які не обов’язково мають бути матеріальними» [7].

Як бачимо, принципи академічної чесності виступають своєрідним моральним імперативом подальшого вдосконалення вищої освіти, оскільки студент стає більш відкритий до нових цінностей та суспільних стандартів.

Досягненню єдності академічної культури, високого рівня професійної етики, слідуванню моральним цінностям та стандартам сприяє також розвинена інфраструктура міжнародних та національних організацій, серед яких чільне місце займає Міжнародний Центр академічної доброчесності (The International Center for Academic Integrity) [9], що розпочав свою діяльність в США (1992) як національна організація і у 2010 році офіційно був перейменований у Міжнародний центр академічної чесності. До 2014 року число членів цього об'єднання збільшилося до майже 250 установ і близько 1500 представників із 21 країни на всіх континентах. Основним інструментарієм, який використовує Центр, є проведення щорічних міжнародних конференцій, організація дослідницьких проектів, розробка керівництв та рекомендацій для аналізу, оцінювання і побудови ефективних стратегій запровадження академічної доброчесності в освітню практику [2].

Чимале значення в обмін міжнародним досвідом та подальший розвиток досліджень у цій галузі вносить такий науковий журнал, як Journal of Academic and Business Ethics [8]. Перше видання публікується міжнародною видавничою компанією Springer Science+Business Media, що спеціалізується на виданні академічних журналів та наукових книг. Видання є міждисциплінарним, рецензованим журналом, яке розглядає етичні питання, що виникають на всіх етапах після середньої освіти в сфері навчання, наукових досліджень та управління нею. Особливу увагу журнал приділяє висвітленню цінностей, цілей, функцій освітніх установ. Окрім оригінальних дослідницьких статей публікуються також короткі аналітичні огляди, листи, рецензії на книги.

Друге видання є органом Інституту академічних та ділових досліджень США (Academic and Business Research Institute) [8] і публікує оригінальні, досі неоприлюднені роботи, пов’язані з етичними проблемами сучасного бізнесу й освіти. Найбільш розповсюдженими темами статей, які торкаються академічної етики, є плагіат, академічна чесність, академічна політика, форми академічного шахрайства. Типовими темами статей, які присвячені діловій етиці, є корпоративне шахрайство, сексуальні домагання, інтелектуальні форми злочинності та законодавчі аспекти.

Окремої уваги заслуговує глобальна мережа Globethics.net [4], яка нині об'єднує понад 163 000 осіб і установ, що зацікавлені у різних сферах прикладної етики. Вона надає доступ до ресурсів з цих питань, особливо через доступ до провідних глобальних цифрових бібліотек в сфері етики, допомагає налагодити взаємодію в ході досліджень, проведенні конференцій, публікацій в Інтернет та обміні інформацією.

Чудові можливості для дослідження надає складова цієї мережі - глобальна цифрова бібліотека з питань етики (GlobeEthicsLib) [4] (2008), яка сьогодні включає 4 250 000 повнотекстових документів і є світовим лідером подібних бібліотек з питань етики. Мережею зараз вирішується побудова подібних бібліотек із суміжних галузей знань.

навчальний етичний академічний бібліотека.