Медіологія Режі Дебре у дискурсі наук соціально-комунікаційного циклу

Медіологія Режі Дебре у дискурсі наук соціально-комунікаційного циклу

Незважаючи на те, що фрагменти перших теоретичних узагальнень у галузі соціальних комунікацій знаходимо ще за часів античності, і в подальшому розвитку ракурс, під яким розглядалася «людина, що спілкується», змінювався відповідно до пріоритетів певної культурної доби, формування цілісного уявлення щодо зазначеного процесу відбулося лише на початку ХХ ст. Термін «комунікація», який за тривалу історію існування набув багатозначності, нині став науковим «трендом» і використовується у низці дисциплін із тим значенням, яке відповідає саме їхньому дослідницькому полю. ХХ ст. характеризується першими спробами побудови метатеорій, які б узагальнювали комунікаційні процеси. Основоположником цих концепцій вважають Ч. Кулі, котрий визначив комунікацію як «механізм, за допомогою якого існують і розвиваються взаємини між людьми — всі символи свідомості разом із засобами їхньої передачі й збереження в часі» [7, с. 287]. Ці спроби тривають і в ХХІ ст., типовим прикладом є медіологія французького філософа Режі Дебре, яка суттєво збагачує і урізноманітнює уявлення про зазначений феномен.

На пострадянському просторі рефлексія щодо внеску Р. Дебре у дослідження соціокомунікаційних особливостей насамперед пов’язана з його роботою «Introduction a la mediology» (2000), яку було перекладено російською мовою 2009 р. та видано спочатку в університетській серії «Перший цикл», а потім у соціологічній серії «Образ суспільства» [2]. На розвідку вийшла низка рецензій із діаметрально протилежними оцінками теоретичного доробку науковця. «Методологія Дебре — це саме спічрайтерство, унікальне наукове красномовство, що здатне підтягнути до об'єкта дослідження артилерію та піхоту із різноманітних дисциплін й авторів, але так, що в підсумку ми нібито знаємо лише те, що й так уже знали» [5], — такий суворий вердикт виносить один із критиків. Іншу оцінку знаходимо в рецензії Л. Стародубцевої, яка віддає належне трикстерському характеру філософа, що справило певний вплив і на роботу: «Перед нами — гострий, проблемний, парадоксальний текст, який скоріше запитує, ніж відповідає; скоріше шокує, ніж переконує. І ще — перманентно інтригує і провокує читача. Книга бунтарська за духом і підкреслено неакадемічна» [11]. У будь-якому разі очевидно, що праця заслуговує на ґрунтовний аналіз. Таку спробу зробив Г. Почепцов у статті «Режі Дебре як представник французької школи медіадосліджень» [8], в якій виокремив головні ідеї автора щодо медіології. Безумовною заслугою французького філософа, яку відзначає більшість авторів публікацій, є введення до обігу власне терміна «медіологія», що в науковому дискурсі використовується і як «медіалогія» (частина науковців їх розрізняють, інші вважають, що це лише різний переклад, а тому ототожнюють), але неодмінно з посиланням на Р. Дебре. Сьогодні медіа (о)логії присвячено чимало публікацій на пострадянському просторі (А. Калмиков «Медіалогія Інтернету», Н. Кирилова «Медіалогія як синтез наук», O. Ландяк «Методологічний інструментарій медіалогії в сучасних культурних дискурсах» та ін. [3; 4; 6]), що, безперечно, є «відповіддю на поклик часу з його пошуком мета-наукових, інтегративних теоретичних моделей, які протидіють традиційним таксономіям і класифікаційним бар'єрам вузько диференційованого знання» [10].

Метою статті є аналіз головних положень медіології P. Дебре для залучення їх до теоретико-методологічного інструментарію досліджень соціально-комунікативного циклу.

Сучасний стан вивчення медіа характеризується термінологічною невизначеністю, що цілком природно, адже воно триває зазвичай у межах междисциплінарного підходу, а тому, як слушно зауважує В. Савчук, «виникає дивне почуття, що майже до будь-якого терміна можна додати слово „медіа“, і він буде працювати у новій суспільній та науково-технічній ситуації» [9]. Окрім того, постійно, попри наявні тенденції постнеокласичної науки, виникає спокуса створення нової дисципліни, яка б узагальнювала знання про медіа (media studies, medialogie, communication studies). Зокрема, російська дослідниця Н. Кирилова у низці робіт обґрунтовує потребу виокремлення медіалогії як комплексної гуманітарної науки, що спирається на культурологію, теорію журналістики, історію, політологію, соціологію, інформатику, педагогіку, менеджмент. У останній праці дослідниці медіалогія взагалі маніфестується як синтез наук [4].

Завдання автора терміна «медіологія» Р. Дебре значно скромніші; його мета не інтеграція наук, а скоріше пошук «ніші» в науках, певною мірою причетних до вивчення медіасфери. Відповідно, поле наукових досліджень він визначає апофатично: «Чому ми не психологи, не семіологи, не соціологи, не прагматики, не історики?» [2, с. 283−294].

Такою «нішею» Р. Дебре вважає феномен «передачі» (transmisson), який відмежовує від феномену комунікації, що стосується перенесення інформації у просторі в межах однієї й тієї самої просторово-часової сфери. Натомість передача — це перенесення інформації у часі між різними просторово-часовими сферами [2, c. 16].

Що до такого поділу, то він цілком логічний стосовно більшості західних теорій комунікації, в яких увагу акцентовано лише на її синхронному зрізі. Водночас, слід зазначити, що і в окремих західних, і в радянських та пострадянських концепціях комунікацію розглядають як процес, що здійснюється як на синхронному, так і на діахронному рівнях (Ю. Лотман, А. Соколов). І пильніший аналіз дає змогу вбачати в ідеях французького філософа багато спільного і з поглядом на комунікацію в культурі засновника тартуської семіотичної школи, і з акцентом на таких концептах, як «соціальна пам’ять», «соціальний інститут» відомого санкт-петербурзького теоретика соціальних комунікацій. Серед західних напрацювань найтіснішу аналогію викликають роботи в межах міждисциплінарного напряму з дослідження культурної пам’яті (cultures memory studies) і, безумовно, теорія комунікації М. Маклюена. Р. Дебре активно послуговується термінологією та прикладами, які використано в текстах відомого канадського культуролога, і визнає його та інших представників «Торонтської школи» (Г. Інніс, Д. де Керков) своїми попередниками. Але, попри ці аналогії, в медіології Р. Дебре є й власна оригінальна територія, на суттєвих ознаках якої варто зупинитися докладніше.

Насамперед це аналіз механізмів передачі. Пильну увагу саме до феномену передачі в протиставленні її до комунікації філософ пояснює як подолання певної розбіжності, що сформувалася в епоху модерну, для якої характерним є захоплення засобами «підкорення простору» порівняно із засобами «підкорення часу». Як наслідок, «коли вся земна куля може одночасно дивитися по телевізору чемпіонат світу з футболу (синхронія), Расін або „Страсті Христові“ стають мертвою літерою для французьких школярів (діахронія)» [2, c. 21]. Така ситуація, звісно, непокоїть. Відповідно, важливим є визначення науковцем ролі соціального інституту в процесі передачі на прикладі бібліотеки, функція якої не лише зберігати запаси пам’яті, а й фактом свого існування слугувати матрицею для освіченої спільноти з її власними ритуалами. Нехтування соціальними інститутами призводить до того, що фізичне перенесення інформації сприймається як соціальна передача знань. І саме в акценті на ролі посередників Р. Дебре вбачає одне із завдань медіології та закликає згадати місце інституціонального моменту в процесі передачі загалом. В умовах сучасних трансформацій, які докорінним чином змінюють організаційно-функціональні засади традиційних соціальних інститутів, а подекуди й загрожують їхньому існуванню, такий підхід є надто актуальним.

Зауважимо, що ознаки певної упередженості щодо перших спроб розгляду соціальних інститутів книжкової справи в межах соціально-комунікативного підходу були помітними в 70−80-ті рр. ХХ ст. і це насамперед було пов’язано із використанням терміна «комунікація» у вітчизняному науковому дискурсі для визначення передачі як у просторі, так і у часі. Традиційному книгознавцеві було важко зрозуміти визначення книги як «засобу комунікації», адже ця словосполука асоціювалася насамперед із засобами масової комунікації. З іншого боку, вже на початку ХХ ст. в Україні до складу переліку окремих наукових спеціальностей, що входять до галузі «Соціальні комунікації», введено теорію й історію соціальних комунікацій (27.00.01), документознавство, архівознавство (27.00.02), книгознавство, бібліотекознавство, бібліографознавство (27.00.03), журналістику та засоби масової інформації (27.00.04), видавничу справу (27.00.05), прикладні соціально-комунікаційні технології (27.00.06), соціальну інформатику (27.00.07). Такий підхід свідчить про розуміння соціальних комунікацій як галузі, що поєднує і синхронний, і діахронний зрізи та враховує як технологічний, так й інституційний боки процесу комунікації.

Порівнюючи комунікацію та передачу, до відмінностей останньої Р. Дебре відносить залучення ширшого спектра засобів комунікації. Зокрема, для медіологічного дослідження національного почуття у Франції важливим є не лише мемуари Шарля де Голля та хрещення Хлодвіга, а й мости, водогони, залізні дороги, телеграф. У цьому аспекті вчений повністю поділяє погляди Г. Ініса та М. Маклюена.

Науковець також наголошує: якщо комунікація можлива «на всі чотири боки», то передача передбачає відбір найбільш цінного для нас, тобто ієрархізацію. Передача завжди торкається перетворення, вимагає уважного ставлення до мнемотехнічних засобів. І особлива місія належить різноманітним -текам — бібліо-, піно-, гліпто-, кінема-, відео-, оскільки неможливо передавати те, що не змогли зберегти.

Отже, головним питанням медіології є дослідження матеріальних і соціальних умов, за яких відбувається наслідування, яке неминуче складається з розривів та спроб їхнього подолання. Це питання активно розглядають і в межах міждисциплінарного напряму з вивчення культурної пам’яті (cultures memory studies). Приміром, німецький науковець Я. Ассман вирізняє комунікативну і культурну пам’ять, визначаючи останню як «властивий кожному суспільству і кожній епосі набір текстів, зображень і ритуалів, які постійно використовуються та через „підтримання“ яких група стабілізує та передає далі власне бачення себе самої; це колективне знання переважно (але не винятково) про минуле, на якому група засновує усвідомлення власної єдності та своєрідності» [1, с. 12]. У дослідженнях культурної пам’яті увагу зосереджують на її формах та інституціях у соціальному та політичному вимірах. Натомість Р. Дебре розглядає проблему наслідування не так глибоко, але в ширшому контексті, не обмежуючись лише соціальним і політичним.

Ракурс наукових інтересів французького філософа пояснюють певні факти його біографії. У 60-ті рр. ХХ ст. він реалізовував власні неомарксистські переконання у професійній революційній діяльності разом із Че Геварою в Болівії і навіть був засуджений на 30 років, але під тиском міжнародної кампанії був звільнений через 4 роки. Надалі жив у Чилі і був близьким до Сальвадора Альєнди, а повернувшись у 1973 р. до Франції, займався журналістською, літературною, політичною діяльністю. Згодом революційні погляди він переглянув, але питання, яким чином медіа впливають на соціальне і політичне життя, як певні знаки, слова і образи трансформуються в дію, залишилося. І саме тому науковий інтерес він спрямував на вивчення медіа. З 1999 р. Р. Дебре є професором соціології Ліонського університету. Науковця насамперед цікавить, яким чином відбувається ефект black box, вдаючись до комп’ютерної термінології, коли на вході в цей ящик маємо слова, промови, брошури, а на виході - церкви, армії, держави. «Демонтувати цей чорний ящик означає проаналізувати факт передачі, тобто процедури перетворення одного стану в інший» [2, c. 187]. Водночас ні політична сила, ні ідеологічна настанова, що отримали владу, не зацікавлені у виявленні засобів власної перемоги, тому дія механізмів передачі маскується: «Річ у тому, що ідеологія сприймає себе як епіфанії, втручання Бога або Істини в Історію. Ось чому сукупність засобів, які задіяні, щоб зробити думку ефективною, зазвичай вислизають від мислителів „високого польоту“ [2, с. 187]. Отже, завдання медіології Р. Дебре вбачає в „деідеологізації“ ідеології, щоб зрозуміти їх вплив, треба перейти від історії ідей до історії їхньої передачі й носіїв» [2, с. 191]. У цьому французький філософ демонструє близькість власних поглядів до західних критичних концепцій (семіотики Р. Барта, У. Еко, Ю. Кристевої та деконструкції Ж. Дерриди), які визначають власне головне завдання як «розчаклування» світу завдяки оголенню знаків.

У спробах знайти відповідь на запитання щодо ролі медіа у перетворенні світу французький філософ акцентує увагу на характерній для західної традиції опозиції «техніка-культура», в якій техніці, незважаючи на сучасний техногенний світ, в суспільній свідомості відводиться другорядне місце: «Вагомість менталітетів така, що (давня) недовіра до техніки опирається усім її успіхам, а (грецький) престиж політики — усім пов’язаним з нею обманам» [2, с. 92].

Розглянемо, як упорядковується засіб передачі: з одного боку, це організована матерія, з іншого — матеріалізована організація. Наприклад, книга упорядковується, з одного боку, відповідно до матеріальних факторів (папір, типографія, форма), з іншого — відповідно до соціальних (мова, нація, видавець). Книга як така є культурним об'єктом, а процеси, пов’язані з її виробництвом, є технікою. Для медіології визначальним є зняття традиційної опозиції та розгляд медіасфери як прикладу технокультури, що унаочнює перетин між культурою і технікою. Тому процес передачі також має два боки: логістичний та стратегічний. Перший стосується організації неорганічної матерії, другий — інституалізації, яка забезпечує канал стратегічної трансляції.

Одним із головних завдань медіології є демонстрація відносин між «вищими соціальними функціями» (наукою, релігією, мистецтвом, ідеологією, політикою) та способами запам’ятовування, представлення та зміщення, тобто, яким чином технічні інновації впливають на суспільні. Такі дослідження можуть стосуватися внутрішньосистемної інтеракції. Наприклад, вивчення впливу типографського способу виробництва письмових текстів на їхню організацію, атрибуцію, індексування або фотопортрета — на портрет художній. І таких досліджень нині чимало, що становитиме плідне підґрунтя для теоретичних узагальнень. Також вони можуть стосуватися й міжсистемної інтеракції, на якій наполягав М. Маклюен і наводив у підтвердження цієї тези численні приклади. Водночас, потрібно визнати, що на відміну від попередника Р. Дебре не радикалізує ідею про повну обумовленість суспільних процесів розвитком засобів комунікації. Звинувачення у детермінізмі він нейтралізує тим, що наголошує на браку автоматичного й однобокого зв’язку між технікою і культурою: «Без книгодрукування немає Реформації. Без Реформації - широкомасштабного книгодрукування» [2, с. 148]. Отже, маємо справу з взаємообумовленістю і підсиленням одне одного. Техніка лише надає певну можливість, а соціальне середовище відбирає винахід, який є найоптимальнішим для реалізації певних інтенцій. Відповідно, важко прогнозувати, які саме зміни зумовлять медіа. І тому, зазначає Р. Дебре (повторюючи М. Маклюена), медіологічні відкриття завжди відбуваються із запізненням. Водночас він вважає, що це не повинно стимулювати «риторику занепаду» і, навпаки, має сприяти «тверезості» оцінок медіареальності.

Як і М. Маклюен, Р. Дебре саме творчим особистостям віддає належне у здатності інтуїтивно розпізнавати впливи, які має медіасфера на суспільство. Адже, коли йдеться про рефлексію з цього приводу, доцільно згадати не лише платонівського «Федра» як, так би мовити, першої спроби відрефлексувати, хоча і в парадоксальній формі, можливі наслідки комунікативної революції - переходу від панування усної комунікації до письмової, а й В. Гюго («Ось це уб'є те», тобто книга уб'є собор), О. Бальзака з багатосторінковим описом усієї «кухні» друкарської справи у «Втрачених ілюзіях» та багатьох інших. Зокрема, у Франції саме поети (П. Реверді, Р. Деснос, Ж. Кокто, Л. Арагон) першими зрозуміли, яке майбутнє відкривається перед кіно, і лише згодом на нього звернули увагу філософи.

Перспективу медіологічних досліджень Р. Дебре вбачає насамперед у формуванні духовної екології як науки (а краще — світобачення), в якому акцент було би зроблено на «відносинах духа з технічним середовищем». Адже визначальною рисою сучасності став катастрофічний розрив між ритмами технічного прогресу і темпом «визрівання» людства, яке постійно переймається потребою його подолання, і, як наслідок, інформованість починають визнавати за обізнаність. І вирішальна роль у стабілізації цих процесів, на думку французького філософа, належить саме соціальним інститутам, які еволюціонують повільно та вносять інерцію, а отже, і безпеку в систему, що є деструктурованою. Технічні інновації не повинні змінювати сутність усталених інститутів (прогнози щодо заміни традиційних бібліотек електронними, а традиційної освіти дистанційною). Тому медіологія — це наука насамперед розумних компромісів, спрямована на розсіювання як «хибних сподівань (рішення за допомогою нової техніки)», так і «пустих побоювань (суспільство, дегуманізоване технікою)» [2, c. 335].

Отже, напрям досліджень, який окреслив Р. Дебре, може стати методологічним інструментарієм, передусім у дослідженнях щодо перспектив розвитку соціальних інститутів, які виконують місію передачі культурного надбання в часі.

медіологія філософ дебре комунікація.

Список використаної літератури

• 1. Ассман А. Простори спогаду: форми та трансформації культурної пам’яті / А. Ассман. — Київ: Ніка, 2012. — 439 с.
• 2. Дебре Р. Введение в медиологию / Р. Дебре. — Москва: Праксис, 2010. -
• 3. Калмиков О. Медиалогия интернета. — Режим доступа: http:// www.presslife.ru/media/519f43ef932e7.pdf. — Загл. с экрана.
• 4. Кириллова Н. Б. Медиалогия как синтез наук / Н. Б. Кирилова. — Москва: Акад. проект, 2013. — 386 с.
• 5. Кралечкин Д. Книга «Введение в медиологию»: комментарии экспертов. — Режим доступа: http://ak.demo.notamedia.ru/ vvedenie_v_mediologiyu.html. — Загл. с экрана.
• 6. Ландяк О. М. Методологічний інструментарій медіалогії в сучасних культурних дискурсах. — Режим доступу: http:// www.ic.ac.kharkov.ua/RIO/kultura44/18. — Назва з екрана.
• 7. Пітерс Д. Д. Слова на вітрі: історія ідеї комунікації / Д. Д. Пітерс; Пер. с англ. А. Іщенка. — Київ: Вид. дім «КМ Академія», 2004. — 302 с.
• 8. Почепцов Г. Режи Дебрэ как представитель французской школы медиаисследований. — Режим доступа: http:// osvita.mediasapiens.ua/ethics/manipulation/rezhi_debre_kak_predst avitel_frantsuzskoy_shkoly_mediaissledovaniy/. — Загл. с экрана.
• 9. Савчук В. Д. Медиареальность. Медиасубъект. Медиафилософия. — Режим доступа: http://mediaphilosophy.ru/library/ mediaphilosophy_II/31.pdf. — Загл. с экрана.
• 10. Стародубцева Л. В. Медиа-культурология: вериги междисциплинарности. — Режим доступа: http://ntsa-ifon-npu.at.ua/.
• 11. Стародубцева Л. Медиология: ни наука, на панацея: рец. на книгу Дебрэ Р. «Введение в медиологию». — Режим доступа: wrp.mediatopos.org/wp-content/uploads/2011/05/. — Загл. с экрана.