Соціальне забезпечення населення

Серед питань, що постали з початком війни, було соціальне забезпечення інвалідів, поранених та хворих військовослужбовців, сімей військових, дітей, яких осиротила війна. 26 червня 1941 р. Президія Верховної Ради СРСР встановила порядок призначення й виплати допомоги сім'ям військовослужбовців рядового і молодшого командного складу у військовий час, і надала їм певні пільги⁸⁰⁴. Загалом в УРСР на 1 січня 1945 р. на обліку було 3 938 867 родин військовослужбовців, з них 1 483 478 сім'ям виплачено 1 392 778 тис. крб. державної допомоги, а 323 044 сім'ям — пенсій на суму 283 010 тис. крб.⁸⁰⁵. Окрім того, сім'ї фронтовиків мали право на довготермінові кредити для будівництва житла, на безкоштовне надання ділянки для заготівлі будівельного лісу, інших будівельних матеріалів, насіння для індивідуальних городів тощо. Так,.

1944 р. в Сталінській області 147 417 сімей військовослужбовців мали індивідуальні городи, посівна площа яких становила 38 903 га; в Києві відповідно — 32 137 сімей і 1433 га. Допомога киянам посівним матеріалом того року становила 870 т картоплі та 360 кг насіння різних культур⁸⁰⁶. А всього в республіці 725 214 сім'ям військових виділено під індивідуальні городи 174 266 га землі⁸⁰⁷.

Демобілізація після закінчення війни здійснювалась на основі Закону про демобілізацію, ухваленого ХІІ сесією Верховної Ради СРСР 23 червня.

1945 р., в декілька етапів. 25 вересня 1945 р. була оголошена демобілізація другої черги, а з 20 березня 1946 р. — третьої черги. Відповідно до Закону демобілізовані перевозились додому державним коштом, безкоштовно забезпечувались обмундируванням і взуттям, їм виплачувалась разова грошова винагорода відповідно до терміну служби в армії у період війни. Місцеві органи влади були зобов’язані протягом одного місяця забезпечити колишніх воїнів роботою, житлом, паливом, будівельними матеріалами, для індивідуального житла надавались позики.

Багато воїнів поверталось інвалідами. Частина інвалідів втратила під час війни родини, і їх направляли до інтернатів та будинків для інвалідів, де, на жаль, матеріально-побутові умови були на украй низькому рівні і люди просто не бажали там мешкати. Перевіркою дев’яти областей України в грудні 1946 р. встановлено, що внаслідок жахливих умов інтернати були майже пусті. Замість створення інвалідам сприятливих умов життя, міністерство соціального забезпечення вигадало «реорганізацію» і стало зачиняти ці заклади, натомість відкриваючи будинки відпочинку⁸⁰⁸. Числені недоліки викривалися в багатьох містах. У Львові на 20 жовтня 1945 р. було відремонтовано 28 помешкань інвалідів замість 94. У Харкові із 122 інвалідів, що їм планували надати житло, квартири одержали тільки 20, відремонтовано 35 помешкань із запланованих 77. У Чернівцях інваліди не отримували палива для помешкань.

Вкрай погано забезпечували офіцерів-інвалідів промтоварами. Фонди, виділені для інвалідів війни — мешканців Києва, Львова, Харкова, задовольняли до 30−40% потреб. На продовольчі картки інвалідів у Львові видавали неякісні харчі, а в серпні та вересні 1945 р. їх взагалі не забезпечували⁸⁰⁹. Не кращим становище було в Тернопольській області. На кінець 1945 р. лише за звітом облвиконкому в м. Тернополі без житла залишилося 35 демобілізованих, у м. Чорткові - 29. Також жоден тутешній демобілізований не отримав палива на зиму. В Чорткові колишніх воїнів тривалий час не працевлаштовували, що змушувало їх, і насамперед інвалідів, йти на базари торгувати або навіть жебракувати. Скрізь нехтувалося сім'ями загиблих⁸¹⁰. У помешканнях зазвичай були відсутні вода, електрика. Про бездушне ставлення до інвалідів, хамство свідчить такий факт: інвалід війни Галкін звернувся до голови міськради м. Чернівці з проханням допомогти йому провести світло до квартири. На це чиновник відрубав: «Служите в армии хоть 40 лет, меня это не касается, а электроэнергию все равно не получите». Виходило, що, з одного боку, держава їм компенсувала втрату працездатності через органи соціального забезпечення, нараховуючи пенсії, щоправда, змушуючи щорічно проходити медичне обстеження для підтвердження інвалідності навіть тих, хто втратили руку, ногу чи інший орган, а з іншого — їх просто викреслили з суспільного життя.

Надзвичайно болісною була проблема працевлаштування демобілізованих. Наприклад, у Дніпропетровській області не працювали 6720 демобілізованих, з них 1108 — офіцери. У самому лише Дніпропетровську станом на 1 лютого 1946 р. безробітних було 4550 чол. У м. Червоноармійську не працювали 515 демобілізованих, у т. ч. понад два місяці - 66 чол., понад три — 76 чол., чотири — 30, п’ять — 19. У Київській області не працювали 2733 демобілізованих, у т.ч. 1825 офіцерів; у Сталінській області не працевлаштовано відповідно 8508 та 734 чол.; в Харкові - 1075 та 1225⁸¹².

Кепським було і забезпечення демобілізованих житлом. В УРСР станом на кінець 1946 р. 3897 офіцерів просто не мали де жити. Тільки в містах Дніпропетровськ, Кривий Ріг, Нікополь, Марганець 975 демобілізованих не були забезпечені житлом. У Жовтневому районі м. Дніпропетровська не виконано 63 санкції прокурора про надання помешкань офіцерам. Всевладні партійні органи також допомагали мляво, роботу демобілізований міг одержати лише «за дзвінком» чи «запискою», та навіть й це не завжди давало бажаний результат. Так, підполковник Сухачов (м. Дніпропетровськ) за півроку здобув 12 записок, а так і не зміг працевлаштуватися⁸¹³. Звичайним для офіцерів запасу було шукати роботу від 3 до 7 місяців, або одержати некваліфіковану і низькооплачувану роботу. В м. Черкаси із 36 офіцерів були працевлаштовані тільки п’ятеро, причому, наприклад, полковник Чаплієв одержав призначення директором млину, якого не існувало.

У повоєнні роки чинною була постанова ЦК ВКП (б) від 22 січня 1943 р. «Про заходи поліпшення роботи радянських органів та місцевих партійних організацій щодо надання допомоги сім'ям військовослужбовців», у якій йшлося, що повсякденне піклування про задоволення матеріальнопобутових потреб сімей військовослужбовців має величезне воєннополітичне значення і є значною частиною всього піклування про Червону Армію⁸¹⁴. Згідно цієї постанови при раднаркомах союзних республік діяли управління, а при виконкомах місцевих рад — відділи державного та побутового забезпечення родин військовослужбовців. Тим часом перевірки областей України свідчили про вкрай незадовільну роботу цих органів, що спричиняло числені скарги громадян. Так, протягом 1945 р. у відділах держзабезпечення зареєстровано (!) 642 298 скарг і заяв.

Про важке становище багатьох сімей військовослужбовців свідчать скарги та листи громадян. Наприклад такий лист: «…Толя, квартира меня загоняет в гроб, вот уже несколько раз выбрасывали меня с детьми на мороз, не считают нас за семью военнослужащего. …Я уже не прошу у них отдельно квартиру, хотя бы какой-нибудь теплый уголок, где бы можно было согреть детей-малюток. Если будет так продолжаться, то я уйду с этого проклятого света, чтобы не видеть этих мучений, не страдать как я сейчас страдаю» (м. Миколаїв, 1946 р.)⁸¹⁵. І, звичайно, коли таким чином обходилися з воїнами-переможцями та їхніми сім'ями, то годі вже казати про якусь турботу щодо сімей військових, що «пропали без вісти» або загинули в таборах військовополонених (протягом війни в таборах тільки на території Німеччини загинули 58 тис. радянських офіцеріввійськовополонених, з них 10 тис. — українців).

Інваліди, демобілізовані та члени їхніх сімей, шукаючи допомоги, доходили інстанціями аж до керівників республіки, у відчаї звертаючись з листами до М. Хрущова. Так, колишні офіцери М. Ф. Галушко та В. В. Зак писали: «Каждый из нас прослужил в Красной Армии по 10 лет. После победы над Германией вернулись инвалидами, не закончившими лечение. Уезжая на Родину, считали, что Родина сделает нам должный прием, но в этом мы глубоко ошиблись… Во время оккупации Киева наши семьи находились в эвакуации. По приезду в Киев ни квартир, ни имущества, находившегося в квартирах, не оказалось… Жить так, как живем мы с семьями на сегодняшний день, дальше нельзя, ибо жизнь стала совершенно невозможной»⁸¹⁶. А ось лист жінки — учасниці бойових дій Л.О. Кулаковської: «Возвратясь в Киев с семьей мы побрели в нашу квартиру, она оказалась свободной, мы ее заняли и прожили там три дня. На четвертый день я ушла за врачом к заболевшему ребенку, мужа в это время не было дома. В это время пришли работники Наркомзема, в составе пяти человек, и выбросили мои вещи и моего больного ребенка на каменный пол в лестничной клетке, где нам пришлось ночевать, потому что квартиру заняли и опечатали. От таких условий мальчик заболел крупозным воспалением легких и болел два месяца»⁸¹⁷.

На цьому тлі цікавою виглядала чинна від червня 1945 р. Постанова РНК СРСР «Про поліпшення житлових умов генералів та офіцерів Червоної Армії», що надала право генералам та старшим офіцерам, які відслужили 25 років, одержати позику на індивідуальне будівництво з терміном погашення 10 років (генералам обіцяно 35 тис. крб., офіцерам — 20 тис. крб.). Обласні виконкоми повинні були відводити в безстрокове і безкоштовне користування земельні ділянки в містах, селищах, дачних місцях у розмірі генералам — 0,75−1,25 га, старшим офіцерам — 0,5−0,75 га⁸¹⁸.

За цих обставин ЦК КП (б)У був змушений звернути увагу на діяльність Міністерства соціального забезпечення і вжити заходів щодо поліпшення матеріально-побутових умов інвалідів війни. В результаті на початку 1946 р., наприклад, Міністерство легкої промисловості працевлаштувало 693 інваліди, з них 389 одержали адміністративні посади. З 693 забезпечено квартирами 292 та гуртожитками 82 чол., ремонт квартир зроблено 136 чол. На підприємства текстильної промисловості УРСР прийняли на роботу 187 чол. У системі Міністерства торгівлі УРСР працювали 5,9% інвалідів від загальної кількості працюючих. У промкоопераціїї на 1 січня 1946 р. працевлаштовали 3244 чол., з них на керівних посадах — 850. Для інвалідів в УРСР відкрили 497 продовольчих, 193 промтоварних магазинів, 567 майстерень з ремонту взуття та 194 з ремонту одягу. За 1945 — І півріччя 1946 рр. через торговельну мережу інвалідам надано матеріальну допомогу і видано 507 376 одиниць одягу, 520 128 м тканини, 62 816 пар взуття, а також 1 699 838 одиниць одягу та взуття за рахунок закордонних подарунків. Загалом протягом 1945;1948 рр. у республіці було видано пенсій та інших виплат інвалідам війни, сім'ям військовослужбовців на суму близько 14 млрд. крб. На кінець 1948 р. було працевлаштовано 404,4 тис. інвалідів війни, що за офіційними даними становило 95% їхньої кількості. Загалом до 1948 р. працевлаштовано 2,2 млн. колишніх воїнів, з них 350 тис. — у промисловість і близько 100 тис. — на транспорт⁸¹⁹.

Факти свідчать, що в УРСР порушення права громадян на отримання житла було, швидше, нормою, у цій сфері панували корупція і шахрайство. В роки війни люди вимушено залишали домівки та евакуюватися. По війні військовослужбовці, демобілізовані та члени їхніх родин поверталися і знаходили в своїх помешканнях нових господарів, які прагнули залишити житлову площу собі, відмовляючись виконувати постанову РНК СРСР від 5 серпня 1941 р. і повертати її законним власникам. Під тиском відповідальних працівників обкомів, міськкомів, райкомів КП (б)У, які самі не хотіли виселятися чи підтримували своїх працівників, родичів ті знайомих, не виконувались рішення судів та приписи прокуратури з цих питань. Номенклатура відкрито втручалася в оперативну діяльність прокуратури, тиснула та вимагала прийняття рішень в обхід закону. Непоодинокими були випадки надання житла за хабарі. Так, наприклад, за даними міського відділу міліції, 1945 р. для незаконного одержання прописки та житла в Києві (без дозвілу і ордеру) хабар інспектору квартвідділу та управдому сягав 2000;5000 крб.⁸²⁰ — величезні гроші, зважаючи на загальну зубожілість.

Керівник житлового управління Подільського району м. Києва систематично порушував постанову Раднаркому УРСР і ЦК ВК (б)У від 5 серпня 1944 р. «Про заходи з тимчасового обмеження в'їзду громадян в Київ», надаючи житлоплощу громадянам, які не проживали до війни у місті, а в деяких випадках видавав довідки за фіктивними документами⁸²¹.

Характерним показником масових порушень і невдоволення людей безладом і тяганиною була кількість скарг, що їх тільки в органи прокуратури м. Києва за 4 місяці 1945 р. надійшло 7242. За цей час на особистому прийомі у районних прокуратурах побувало понад 15 тис. осіб і в міській прокуратурі - 3652 особи (кожен день на прийом записувались по 250−300 осіб). У Прокуратурі УРСР за 7 місяців 1945 р. з житлових питань було прийнято 2500 осіб⁸²².

Прикладом бездушності чиновників та бюрократичного ставлення до людей були рішення про надання житла. Так, у вересні 1945 р. у зв’язку з передачею ЦК КП (б)У будинку на вул. Банковій була відселена співробітниця Академії наук УРСР Скатенко. Гі майно вивезли з кімнати в той час, коли вона знаходилася у лікарні. Протягом 7 місяців їй не надавали житла і вона мусила поневірятися помешканнями співробітників і знайомих⁸²³.

Типовими були випадки приховування чиновниками звільненої житлової площі, самозахоплення. Квартвідділи незаконно ущільнювали квартиронаймачів, які проживали на законній підставі і зайвої площі не мали. Непоодинокими були також випадки, коли на одну житлоплощу видавали кілька ордерів або видавали ордер на законно заселену квартиру, чи ж на житлоплощу людей, які знаходились у відрядженні.

Стиль роботи квартвідділів встановився такий, що законним порядком навіть при наявності неодноразових рішень вищих органів отримати житло було практично неможливо. Треба було самому собі «підшукати», тобто встановити особисті стосунки з управдомом і через нього за хабарі одержати ордер. Між тим на обліку в квартвідділах стояли сотні й тисячі демобілізованих, військовослужбовців, діячів науки і мистецтва, які роками не могли одержати житло. При цьому треба відмітити, що не мали значення ані заслуги перед батьківщиною потребуючого житла, ані його посада, ані навіть вказівки вищих органів. Посадові злочини вчинялися, практично, за першої нагоди.

Виключно гострою у повоєнні роки була проблема забезпеченості житлом вчителів. Республіканська влада не виділяла коштів на відбудову житла для них, цілком поклавши це завдання на місцеві органи влади, а останні - переклавши на плечі самих трудівників. У містах і селах проводили суботники та недільники з ремонту квартир учителів. Тисячі їх тривалий час змушені були жити у напівзруйнованих будинках, землянках, про що свідчать численні скарги до Ради Міністрів УРСР, ЦК КПУ. Наприклад, на початку 1950;х рр. у Літинському районі Вінничини із загальної кількості 462 учителів у власних квартирах жили 153, у комунальних квартирах — 9, у школах — 106, у найманих приміщеннях — 119⁸²⁴. Вчитель Майборода з Дніпропетровщини писав: «Понад два місяці шукаю собі квартиру, але не можу знайти, а сільська рада нічим мені не допомагає, хоч за законом вона зобов’язана забезпечити вчителів житлом»⁸²⁵. А на Кіровоградщині кількість квартир для вчителів була настільки мізерною, що ними забезпечували тільки десяту частину всіх викладачів .

Не кращим було житло й у викладачів ВНЗ. Про те, як виглядав гуртожиток професорів Київського університету на початку 1952 р., «Правда України», опублікувала листа його мешканців: «У місцях, де проходить стояк центрального обігріву, почали розвалюватися кутки кімнат. Утворилися дірки через всі п’ять поверхів, в які проходить холод. У нас в гуртожитку газу немає, ніде навіть примус поставити. Ми позбавлені можливості нагріти електропраску або заварити чай»⁸²⁷.

Не дивно, що жахливими були й умови у студентів вищих та середніх навчальних закладів. 1945 р. військова цензура цілими пакунками вилучала листи студентів, наприклад, у Харкові - 110 скарг, Київській області - 170 скарг. Характерні з них: «…В институте нет света, совсем не топят…», «…В аудиториях у нас такой холод … у всех девочек руки опухли… окна в общежитии еще не вставлены»⁸²⁸.

Стосовно дітей-сиріт від січня 1942 р. діяла постанова РНК СРСР «Про влаштування дітей, що залишилися без батьків»⁸²⁹, а з березня 1943 р. працювала Надзвичайна комісія при РНК УРСР з питань допомоги дітям. Аналогічні комісії були при обласних, міських та районних радах депутатів трудящих визволених районів України⁸³⁰. До їх складу входили керівники місцевих органів народної освіти, охорони здоров’я, представники партійних, профспілкових і комсомольських організацій.

Також були засновані позабюджетні грошові і продовольчі фонди. Створений 1944 р. Фонд допомоги дітям при ЦК ЛКСМУ на кінець 1945 р. становив 17 млн. крб.⁸³¹ Але насправді безліч дітей-сиріт знаходилися в умовах, непридатних для життя і навчання. Йдеться не лише про численних безпритульних, а й про вихованців дитячих будинків. За статистикою на кінець війни в Україні налічувалося близько 1328 тис. дітей-сиріт і напівсиріт⁸³². Ось приклад з дитячого будинку № 7 м. Чернівці, де навесні 1946 р. значилось 43 дитини, з них 28 хлопчиків і 15 дівчат. Перевірка показала, що діти спали по двоє на ліжечку, постільна білизна та натільний одяг дітей були старі та брудні. Ледь не всі діти хворіли на коросту, епідермію та стригучий лишай. Харчування було організовано вкрай погано, з січня до березня 1946 р. навіть згідно документів (!) діти не одержували потрібних за нормою м’яса, молока, сметани; хліб їм видавали тільки на 2−3 дні на тиждень. Був майже відсутній посуд — на всіх дітей було 11 ложок, 11 глибоких та 10 мілких тарілок. Ніхто з дітей не відвідував школу, бо не мали ні одягу, ані взуття.

Про байдужість, нехлюйство, нехтування правами дитини і своїми обов’язками працівників Городокського дитячого будинку Кам’янецьПодільської області свідчить анонімний лист до секретаря ЦК КП (б)У З. Т. Сердюка: «Скрізь, як у спальнях, робочих кімнатах, клубі, кухні, на продуктових складах — брудно. Одяг і взуття не ремонтується, багато дітей не має ґудзиків біля верхнього і нижнього одягу. Робочі кімнати і спальні не опалюються. Діти не одержують належної норми харчування, тому що за рахунок дітей харчуються в дитбудинку всі вихователі та обслуговуючий персонал — всього 17 чоловік, замість 8-ми, для яких виписуються продукти лише на обіди. Встановлено, що вихователі б’ють дітей»⁸³³.

Радянська держава декларувала соціальний захист людям похилого віку, які сумлінно працювали все своє життя. Звісно, люди розуміли, що була війна, що вона призвела до руйнації народного господарства, але ж життя їх перетворилося на суцільну муку! Працювати вони були невзмозі, а пенсії одержували мізерні. Отож пенсіонери й зверталися по допомогу до місцевих і державних органів, а зрештою й до керівництва республіки. Так, група колишніх політкаторжан — персональних пенсіонерів написали про свій матеріально-побутовий стан у листі до М. С. Хрущова: «С сентября 1944 г. по настоящее время бывшие политкаторжане (в 1935 г. общество было ликвидировано) персональные пенсионеры республиканского значения не пользуются снабжением, согласно постановлению ЦК КПСС и получаем лишь по третьей категории, причем лимитных промтоварных книжек вовсе не получаем. Последнее обстоятельство привело к тому, что в продолжение пяти последних лет до того обносились, что остались без обуви, верхней одежды и проч. Из 54 человек в 1935 г. нас, бывших членов общества, осталось 19» (1946 р. А.А. Гердаєв, О.Д. Дмитриєв, Я. С. Абрамович, І.І. Батхан, Я.Г. Рабштайн)⁸³⁴.

Про важке життя розповіли старі більшовики м. Харкова у листі Г олові Ради Міністрів УРСР Д. С. Коротченку. Йшлося про те, що «…значительная часть старых большевиков по-прежнему живут в полуразрушенных квартирах и непригодых для жилья квартирах… Многие старые большевики не имеют крайне необходимой мебели, но приобрести таковую не могут из-за отсутствия средств. …во второй половине 1948 г. нам снизили пенсии от 1000 до 600 крб. в месяц,… Отменена дотация, выдаваемая ежеквартально каждому старому большевику-пенсионеру»⁸³⁵.

В останніх фрагментах наведено приклади проблем не пересічних пенсіонерів, а вузького прошарку людей, що, здавалося б, мали взірцеві заслуги перед партією і, відповідно, заслуговували на взірцеву увагу. Насправді, це були залишки тих, хто створили правлячу верхівку країни, але програли під час переформатування цієї верхівки у другій половині 1930;х років. Ціною програшу став дрейф їхнього матеріального забезпечення в напрямку до рівня пересічних громадян.

Від перших днів радянської держави панівна ідеологія навчала, що мати багато речей або просто гарні речі, вживати витончені або незвичайні продукти, користуватися «матеріальними благами», загалом бути багатим — це недостойно «радянської людини». Проте політична бюрократія була забезпечена всім, і це вважалося державним привілеєм. Утворилася не декларована рівність усіх громадян, а її ілюзія. Загалом же соціальна політика була спрямована на забезпечення мінімально можливих умов для виживання населення, необхідного як трудовий ресурс для виробництва. Водночас люди знали про «розподільники» та комфортабельні будинки для привілейованих, бачили цих привілейованих в персональних автомобілях тощо. Це також формувало в суспільстві відповідні настрої.