Система особистих зв"язків у владі на пострадянському просторі

Система особистих зв’язків у владі на пострадянському просторі

Розбудова та відтворення системи особистих зв’язків у владі є ключовою ознакою, що забезпечує життєдіяльність, стабільність та непохитність політичних режимів, що зазнали деформації в процесі демократичної трансформації. Фактично особисті зв’язки виступають своєрідним каркасом, хребетним стовпом задля нарощування на нього раціональнолегального панування у веберовському розумінні, так званої «м'язової тканини» держави — офіційних управлінських структур.

Руйнування інституційної інфраструктури, що складалася насамперед з жорстко централізованої командно-адміністративної та бюрократичної системи з розвиненими контролюючими та силовими органами радянської держави стало певним викликом у процесі пострадянського державотворення. Маючи достатньо рівні стартові можливості задля розбудови власної державності, колишні республіки пішли значною мірою відмінними шляхами, проте й тут можна знайти певну загальну закономірність, що притаманна усьому пострадянському простору — система особистих зв’язків у владі.

Досліджуючи легітимацію пострадянських політичних режимів А. Скіперських виокремлює два варіанти інституціоналізації та розвитку нормотворчості, що в подальшому, на наш погляд, значною мірою і визначає особливості взаємин у межах неформальних зв’язків. Держави Центральної Азії, Росія, Білорусія, Грузія, Вірменія та Азербайджан гуртуються довкола першого варіанту, відповідно до якого взаємодія між політичними акторами скеровуються в значній мірі неформальними нормами, що й заклало підґрунтя для жорсткої нормотворчості, створення системи інституційних фільтрів «під себе». Україні та Молдові, що представляють другий варіант — пактовий, характерним є те, що сформульовані норми мають консенсусний характер в силу відсутності досягнутої змови на виході [1].

Проблема демократичного перетворення виявилася своєрідною пасткою для держав, що опинилися поза модернізацією та раціоналізацією, тобто відтворювали традиційні архаїчні практики, що є неадекватними сучасному світові та стрімкій динаміці економічних процесів і соціальних змін. Демократизація без паралельного процесу розбудови правопорядку опиняється у безвиході, інакше — інституційноправовий вакуум, з яким не в змозі впоратись новоутворена держава, заповнюється неформальними відносинами й інститутами [2]. Держава, що є неспроможною в правовому плані - не може забезпечити виконання законів, гарантувати права власності, а судочинство, відповідно, не здатне їх захистити. Формальна раціоналізація, що відбулася в Європі як відповідь на зародження капіталізму, який М. Вебер визначає як результат поступової раціоналізації людської поведінки та способу життя, звільнення від ірраціонального й інстинктивного, була за своєю суттю результатом діяльності юристів, тобто відбулася через «встановлення загальних для всіх „державних підданих“ правових норм», що сприяло появі легального панування. У пострадянських суспільствах, таким чином, яскраво виражений комбінований або проміжний типа панування, яке М. Вебер визначає як «патримоніальну бюрократію» [3,с.69−70] - синтез раціональної та традиційної (переважно станової) форм панування. Відтак відбулася матеріальна раціоналізація управління патримоніальним володарем, для яких капіталізм був «прагненням до наживи», що за М. Вебером немає нічого спільного з тим капіталізмом, який виник на Заході, як намагання «приборкати чи принаймні раціонально регламентувати це ірраціональне прагнення» [4,c.343], орієнтуючись на товарний ринок, а не спекуляцію чи політичну боротьбу.

Саме неформальне у такому випадку бере на себе системота структуроутворювальну функції задля налагодження державного механізму. Під неформальним необхідно розуміти все те, що виходить за межі формального, раціонально-легального, офіційного, тобто те, що виходить з-під кодифікування та контролю за дотриманням. Неформальні правила представлені стереотипами мислення, звичками і традиційними формами взаємодіїперсональна відданість, система патронажу, тіньові практики, норми, що існують для вузького кола, правила, що неписані, некодифіковані та нелегальні тощо, які використовуються задля компенсації відсутності правового й інституційного оформлення взаємин. Неформальні інститути є доволі складними для однозначного трактування. Формальні інститути трактуються як «набір форм альтернативної поведінки суб'єкта без урахування обставин заключення якогось виду угод», неформальні ж — виробляються у наслідок закріплення загальноприйнятих стереотипів у індивідуальній свідомості та є необхідними задля «забезпечення функціонування діючих формальних правил і їхніх змін у майбутньому періоді» [5,с.19]. У перехідних економіках спроби запозичення або утворення декоративного інституційного дизайну несе загрозу повного витіснення формальних правил неформальними.

Таким чином, перехідні економіки переважно скеровані неформальними відносинами, що реалізуються через патронажно-клієнтарні мережі, силове підприємництво, політичну корупцію тощо, що робить їх більш гнучкими, ефективними та надійними за формалізованими. Деформалізація відносин і правил призводить до ослаблення держави як інституту, що має діяти відповідно до суспільних інтересів та нести соціальні зобов’язання перед населенням. Перебуваючи в проміжному стані, коли старий інституційний дизайн вже не здатний реагувати на нові виклики, а новий — іще не створений, неабиякого розвитку отримує бюрократизація та адміністративне управління, що призводить до встановлення моноцентричного режиму на фоні імітаційного реформування та запозичення ринкової інфраструктури.

Інкорпорація різних форм особистих зв’язків у владу на пострадянському просторі (патронажно-кланові відносини, кліки, непотизм, фамілізм тощо)є не наслідком розпаду СРСР, а скоріше наслідком його утворення. Розповсюдження влади та управління в лічені дні на великій простір, що складається з різноманітних регіонів, а також необхідність їхньої консолідації в умовах руйнації попередньої інституційної бази та розбудови інфраструктурних можливостей нової держави неможливе було виключно через застосування формальних структур держави. Однопартійна система, що мала масову підтримку, внутрішню згуртованість і дисципліну, бюрократичні управлінські структури та силові органи забезпечували інституційну сталість. Але ключовим компонентом, як зазначає Дж.Істер, було сплетення неформальних джерел влади з офіційними структурами радянської держави, що власне і забезпечувало могутність держави. Дж. Істер є послідовником концепції «держава в суспільстві», відповідно до якої політичні інститути макрорівня є похідною від соціальних структур на мікрорівні. Система особистих зв’язків як неформальне джерело влади забезпечувала побудову всеохоплюючої соціальної мережі між різними республіками в межах кордонів СРСР. Щільний зв’язок між різними ланками соціальної мережі існував на основі довіри, особистої відданості, солідарності та певної ієрархічної залежності від учасників. Це все й забезпечувало зв’язок між центром та регіонами у пореволюційний період відповідно до двох видів політичних систем особистих взаємовідносин: «системи на основі „впливу“, в яких іде обмін інформацією між відносно рівними учасниками, і системи на основі „домінування“, в яких мізерні блага розподіляються на основі нерівних відносин» [6,с.26].

Дефіцит «бюрократичної» державної інфраструктури компенсувався персофінікованою системою, що сформувалася на мікрорівні, -«патримоніальною інфраструктурою», де «системи особистих взаємозв'язків стали тим засобом, за допомогою яких центральні органи держави були знову поєднані з регіонами. Існуючи в регіонах системи особистих взаємозв'язків забезпечували неформальну соціальну структуру, на базі якої здійснювався обмін інформацією, розподілялися ресурси та координувалася діяльність» [6,с.29]. Натомість з розпадом радянської державної машини кооптація нової політичної еліти відбулася довкола вихідців з колишніх парткомів, обкомів, комсомолу, впливових «червоних директорів», що напряму забезпечувалося адміністративним ринком, який за визначенням С. Кордонського є «жорстко, але багатовимірноієрархізована синкретична система (де економічні і політичні компоненти навіть аналітично не можуть від відокремленими), в який соціальні статуси й споживчі блага конвертуються один в одного за певними часткового неписаними правилами що змінюються у часі» [7,c.6]. Фундаментом адміністративного ринку були відносини взаємообміну, які будувалися на особистій довірі, деформалізуючи офіційні «правила гри» в процесі перерозподілу державних та економічних благ, оскільки відтепер позицією в соціальній структурі та адміністративним статусом чиновника визначалася доля «загального пирога», що свідчить про захоплення держави партійною бюрократією.

Вибудовування міжособистих зв’язків із використанням інструментів контролю, що забезпечує інфраструктура держави, та особистої довіри відкриває доступ до влади. Однак для такої влади, яка є традиційною, персоніфікованою, головним є - встановлення зв’язків, оскільки особиста влада достатньо вразлива перед інтегрованою у клан системою особистих зв’язків із сильними соціальними зв’язками та спільною метою, адже мережа зв’язків складніше піддається руйнуванню, тоді як персоніфікована, особиста влада чутлива до будь-яких структурних змін та реконфігурацій. Система особистих зв’язків виступає своєрідним доступом до влади в повному обсязі та відкриває можливості задля її максимізації, бо неформальні зв’язки виробляють рішення, що в подальшому легалізуються офіційною системою, формалізуються як «правила гри». Типовим прикладом цього є використання державних інституцій (у тому числі - інститутів примусу задля боротьби з конкурентами) рентоорінтованими політико-економічними кланами, що монополізували економічний простір через контроль над політичною сферою. «Захоплення» держави та її переорієнтація на служіння і задоволення вузько корпоративних приватних інтересів правлячого класу та наближеного до нього великого приватного капіталу сприяють зміцненню та поширенню особистих неформальних зв’язків у владі на всіх рівнях. За таких умов держава як інститут фактично стає уособленням домінуючої, пануючої елітарної групи, яка здатна консолідуватися довкола постаті президента, попередньо забезпечив йому прихід до влади власною ресурсною підтримкою.

Для російського дослідника О. Макаркіна приживлення демократії на пострадянському просторі патологічно приречене на невдачі, що пояснюється саме інституційною специфікою:

переважна більшість президентських республік із обмеженим впливом парламентаризму свідчить про явне викривлення в системі стримувань та противаг (Росія, Білорусія, Казахстан, Туркменістан, Азербайджан тощо);

наявність фіктивної, номінальної опозиції, що не здатна скласти конкуренцію різновидам «спадкової» зміни влади та прийти до влади шляхом виборів (тандем передачі влади В. Путін-Д.Мєдвєдєв; пряма спадкова передача від батька до сина в азербайджанському варіанті; «пожиттєве правління» О. Лукашенка, Н. Назарбаєва, І.Карімова);

нарощення особистої влади через встановлення персоналістських режимів шляхом продовження термінів перебування при владі (подовження повноважень без виборів у Казахстані та Узбекистані; скасування обмежень щодо президентських каденцій у Білорусії, Азербайджані, Казахстані; подовження строку передування при владі для президента в Росії та Узбекистані) [8].

Однак, низка країн, що пройшли через політичні компроміси та створення широкої парламентської більшості (Україна, Молдова, Грузія, Вірменія та Киргизія) дозволяють умовно сегментувати пострадянський простір відповідно до циклічності демократизації/дедемократизації, акцентуючи увагу на можливості приживлення певних інституційних фасадів, наприклад, перехід до парламентськопрезидентської республіки в Україні чи за рахунок послаблення позицій кланових угрупувань, що претендують на порушення statusquo та остаточне витіснення конкурентів з поля гри. Отже, демократичні процеси є радше певним виключенням у вигляді політичного компромісу, ніж закономірним процесом трансформаційних переходів. Україна, що пройшла через два цикли зміни влади шляхом громадських протестів («помаранчева» революція та революція гідності), ймовірно стає лідером у поступовому послабленні «залежності від попереднього розвитку», що є перевагою зародків громадянської свідомості та активності, вимог прозорості та підзвітності влади, контролю за прийняттям рішень та люстрації, формування громадянина держави з мешканця. Вертикалізація виконавчої влади під постать президента (у випадку з Україною — консолідація довкола Януковича, що Ю. Мацієвський визначає як «бюрократична стабілізація» [9]) дозволила б вибудувати бюрократичну вертикаль, яка б функціонувала за власними правилами (персональна лояльність та ручне керування) і виключала можливість існування альтернативи у політичній системи. Усе це в різні часи відбулося в більшості країн пострадянського простору, що і спричинило тенденцію до персоніфікації влади:

Казахстан, Узбекистан, Таджикистан, Туркменістан — концентрація влади в єдиних руках відбулася в перші роки після падіння КПРС через застосування адміністративних методів, тобто країни оминули короткостроковий стан «керованого хаосу»;

Росія — ставка робилася на силові структури, бюрократична консолідація відбулася довкола них, що й відкрило шлях до влади В. Путіну. Ці зв’язки за Леденьовою мають чотиришарову ієрархію: «внутрішнє коло», що знаходиться на вершині та в центрі, та складається з групи особистих друзів В. Путіна, які займають ключові посади в державній владі, у тому числі - силових структурах; «корисні друзі" — мільйонери, що контролюють ключові економічні ресурси та пов’язані з владою; «ключові контакти» — технократи та управлінці; «опосередковані контакти» — члени групувань, що наближені до влади, але мають невизначену приналежність та розмиті кордони («пітерські», «юристи», «силовики») [10].

Окрім кола наближених осіб з великого бізнесу чи регіонально споріднених, нового значення набуває феномен «сім'ї» політичного лідера, який вбудовується у владну вертикаль переважно центральноазіатських країн у вигляді прямої спадкової передачі влади, або перетворення «сім'ї» на олігархічну організацію та її поступову інкорпорацію до системи прийняття політичних рішень у випадку президента України Януковича та команди так званих «младореформаторів». «Сім'я» виступає своєрідним консерватором влади при передачі влади до дітей політичного лідера, а також із залучення найближчого оточення родини до політичного процесу [11]. В Україні питання про наступника президента (прямого родича) ніколи не стояло на порядку денному, обмежуючись переважно кандидатурою пактового варіанту, яка б задовольняла ключові елітарні групи та великий капітал («слабкий» В. Ющенко чи В. Янукович як противага авторитарній Ю. Тимошенко). Проте ставка В. Януковича на найближче оточення та інкорпорація їх у виконавчу вертикаль мала меті консолідацію жорсткої президентської вертикалі на фоні збагачення олігархічного угрупування, що претендувало на зачищення політичного та економічного поля та поступову «приватизацію» держави та новий перерозподіл активів через усунення слабкіших конкурентів. Відтак відбулося зіткнення інтересів ключових великих капіталістів, які свого часу привели В. Януковича до влади, та власне «сім'ї» як нового олігархічного утворення. І саме боротьба різноманітних елітних групувань та міжкланова конкуренція між собою, що виступає своєрідною системою стримувань та противаг, може в свою чергу зробити ставку на демократичний пакт та реформування інститутів, що забезпечить їм менші видатки у довгостроковій перспективи, аніж короткострокове накоплення капіталу.

Підсумовуючи, зазначимо, що система особистих зв’язків у владі на пострадянському просторі - це суттєвий компонент традиціоналізму, архаїчності політики, що суперечить модерновій інституційній структурі. Проте здатність до самовідтворення та принцип взаємності роблять міжособисті зв’язки певною інтегруючою силою в соціальній організацій, що заповнює інституційний вакуум, який виявився у наслідок гальмування повномасштабного реформування. Інституційна слабкість адаптованих під сучасність залишків радянської державної машини каталізує виробництво нових пострадянських неформальних практик, в основі яких лежить система особистих зв’язків, як у вертикальному, так і в горизонтальному зрізі, а також значною мірою детерміновані національними соціокультурними особливостями.

Список використаних джерел

• 1. Скиперских А. Легитимация и делегитимация постсоветских политических режимов. — ЕГУ, 2006. — 142 с.
• 2. Геец В. Либерально-демократические основы: курс на модернизацию Украины // Экономика Украины. -2010. — № 3. — С.4−21.
• 3. Вебер М. Хозяйственная этика мировых религий. Попытка сравнительного исследования в области социологии религии.

  Введение

  // Избранное. Образ общества. — М.: Юрист, 1994. — С.43−77.

• 4. Вебер М. Попередні зауваження до «Зібрання праць із соціології релігії"// Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. — К.: Основи, 1998. — С.338−354.
• 5. Носова О. Институциональный анализ и его применение в экономической теории // Ойкумена. Альманах сравнительных исследований политических институтов, социальноэкономических систем и цивилизаций. — Харьков: Константа, 2006. — Вып.4. — С.13−32.
• 6. Истер Дж. Советское государственное строительство. Система личных связей и самоидентификации элиты в Советской России. — М.: РОССПЭН, 2010. — 255 с.
• 7. Кордонский С. Рынки власти. Административные рынки СССР и России. — М.: ОГИ, 2000. — 240 с.
• 8. Макаркин А. Постсоветское пространство: авторитаризм и компромиссы [Электронный ресурс]. — Режим доступа: http://magazines.russ.ru/nz/2011/6/ma21.html
• 9. Мациевский Ю. Смена, транзит или цикл: динамика политического режима в Украине в 2004;2010 гг. // Полис. — 2010. -№ 5. — С.17−37.
• 10. Панеях Э. AlenaV. Ledeneva. CanRussiaModernise?Sistema, PowerNetworksandlnformalGovernance [Электронный ресурс]. — Режим доступа: http://www.soclabo.org/index.php/laboratorium/article/view/456/1116
• 11. Мостовая Ю. Обоюдный тупик [Электронный ресурс] //Зеркало недели. — Режим доступа: http://gazeta.zn.ua/POLITICS/oboyudoostryy_tupik.html