Сучасні засади регіональної політики України в контексті регіональної політичної культури (концептуальний підхід)

Сучасні засади регіональної політики України в контексті регіональної політичної культури (концептуальний підхід)

Складна політична ситуація, яка склалася нині в розвитку нашої держави, свідчить про те, що жорстка централізація в управлінні країною та її економікою не має прогресивної перспективи. Український унітаризм має вдосконалюватися через децентралізацію і розширення повноважень регіонів, їх економічної самостійності, з метою більш ефективного використання ресурсів конкретної місцевості. Без децентралізації функцій у владно-політичній, соціальній і економічній сферах регіон не може забезпечити налагодження взаємозв'язків територіальних інтересів із загальнонаціональними. Кожний регіон, враховуючи власні економічні й соціальні потреби, повинен сам визначати свою участь у спільному з іншими регіонами розв’язанні міжрегіональних та загальнодержавних проблем.

Проекти та програми регіонального розвитку, які розроблені та впроваджуються в Україні, основний акцент роблять на економічних питаннях, випускаючи з поля зору соціально-демографічні й духовні механізми, ментальні особливості населення. Актуальність дослідження проблем регіональної політики в контексті регіональної політичної культури полягає в тому, що в умовах глобалізації та інтеграційних процесів, вкрай необхідною є активізація теоретичних та прикладних досліджень для вирішення найбільш пріоритетних, найбільш гострих і невідкладних регіональних проблем.

Метою цієї статті є аналіз проблем, основні тенденції, а також формування конкретних завдань, що повинні враховуватися органами державної влади при виробленні і реалізації державної регіональної політики України в контексті регіональної політичної культури.

Проблемні питання регіональної політики витікають, у першу чергу з етнічних особливостей регіонів України з її історичної спадщини, причому і не такої давньої. На певних українських територіях нині проживають люди, котрі починали свій життєвий шлях в інших державах, не покидаючи місця свого проживання. Якщо після утворення Радянської України більшість територій сучасної України увійшли до її складу, то Галичина (Львівщина, Тернопільщина й частина Івано-Франківщини) та Волинь (Луцька й Рівненська області) залишились у складі Польщі, Закарпаття (Закарпатська область) — у складі Чехословаччини, Буковина (Чернівецька область і частина Івано-Франківщини) — у складі Румунії до Другої світової війни, а частини Бессарабії (частини Одеської області) навіть після 1939 року належали їй. Остаточно процес формування території країни в її сучасних кордонах було завершено 1954 року з приєднанням Кримського півострова.

Як відомо, українська політична культура в загальних рисах повторює загальноєвропейські типи політичних культур й разом з тим вона має певні регіональні особливості, якими не варто нехтувати. Визначити ці особливості не просто. Деякі з них перебувають ще на стадії становлення, інші відмирають. Одні корелюються з політичною системою, що створюється, інші - з системою, що відходить у небуття. Окремі вже розгорнули свою якісну визначеність, осібні лише жевріють, хоча й заявляють про себе як необхідні та закономірні. політичний регіональний культура україна На думку відомого російського культуролога О. Флієра політична культура — це один з найбільших сегментів цілісної локальної культури, який різниться певною місцевою специфікою тих або тих ознак чи комплексів характеристик. Специфіка цих ознак може бути породжена й накопичена з різних причин: порівняно ізольоване від основного ядра проживання певної групи, особливе віросповідання, специфічні станово-професійні функції, те саме, але ще й в умовах сильного господарсько-культурного впливу сусідів, інше етнічне походження, незавершене злиття народів, які утворюють етнос тощо [1, с. 152−154]. Під цим оглядом регіональна політична культура є тією частиною загальної політичної культури, яка відображає політичні, економічні та соціокультурні особливості життєдіяльності громадян конкретного регіону, забезпечує реалізацію їх конкретних прагнень та інтересів на державному рівні.

З погляду українського політолога С. Рябова, при визначенні поняття «політична культура» треба відштовхуватися від «розуміння людської спільноти як сукупності індивідів, які взаємопов'язані стосунками солідарності, поміж яких визначено визнану усіма ієрархічну залежність, де встановлені й дотримуються імперативні норми, за допомогою яких здійснюється регламентація взаємодії людей між собою, здійснено розподіл праці для забезпечення життєдіяльності усіх. При цьому солідарність — це властива окремій групі індивідів спільність інтересів, поглядів, цінностей, що мотивує їх до гуртування, узгоджених дій, взаємодопомоги, забезпечує існування групи як суспільної цілісності, створює «соціальний капітал».

Політична культура — це різні форми осмислення та свідомого, цілеспрямованого здійснення людьми практики існування спільноти в усіх формах суспільної солідарності. Це культура соціальності, шанування принципів соціальності (таких, зокрема як порядок, стабільність, добробут). Це — сукупність цінностей, які поділяють люди, знань і уявлень про влаштування суспільства [2, с.131].

Українська політична культура поєднує в собі різні системи цінностей, часом несумісні політичні орієнтації та діаметрально протилежні типи політичної свідомості, позитивні й негативні характеристики, містить в собі раціональні та ірраціональні чинники. Проте переважна більшість її характеристик концентрується навколо таких цінностей, як гуманізм, демократія, народовладдя заради свободи і незалежності. За роки незалежності Україна значно оновила структурні елементи політичної культури, цінності, навички, орієнтації, методи і прийоми політичної діяльності. Суспільство поступово звикає до політичного плюралізму, багатоманітності підходів до розв’язання нагальних політичних проблем, відкритого висловлення свого ставлення до політичних інститутів. Стає нормою позитивне настановлення на засвоєння світового досвіду, зростає почуття включення України до світового політичного процесу. Але стара радянська тоталітарна політична культура, трансформуючись у нову систему цінностей, дає про себе знати у вигляді формального, відчуженого ставлення до офіційних політичних норм, цінностей та інститутів [3, с.156]. Через це українська політична культура є суперечливою, оскільки поєднує в собі дві протилежні системи цінностей — тоталітарну і демократичну.

Мало того, в сучасній Україні регіональні політичні культури, які акумулюють весь історичний досвід територій, стали головними детермінантами їх політичного досвіду. Політична культура як найважливіший елемент регіональної політики будь-якого суспільства пов’язує воєдино політичні інститути й процеси з політичною свідомістю через зразки поведінки, цінності, емоції, установки, стиль життя, сприйняття світу. Відтак на неоднорідність політичної культури впливає й регіональний менталітет, зумовлений міжконфесійними відмінностями, особливостями віровчень та культової практики православ’я й уніатства. Так, греко-католики, що переважно сконцентровані на Заході України, за своєю догматикою тяжіють до західноєвропейського християнства, пов’язаного з римським правом і поняттям приватної власності, до влаштування вільного особистого життя. Для православного населення Сходу України характерні колективістське ставлення до життєвих проблем, прагнення надособистісної мети, милосердя, співчуття до нужденних, поблажливість до людських вад тощо. Православний більше підпорядковується дисципліні під впливом зовнішніх обставин, а греко-католик — внутрішніх. Можна говорити про більшу готовність греко-католицького Заходу країни, на відміну від православного Сходу, до лібералізації суспільства, приватизації економіки, ринкової конкуренції [4, с.73−74].

Особливості регіональної політичної культури проявляються внаслідок складної взаємодії низки системотворчих чинників, серед яких необхідно відзначити передусім особливості геополітичного характеру, способу освоєння території, структури населення та його етноконфесійного складу, соціально-економічних складових, нагромадженого політичного досвіду, наявності традиціоналізму і державницької орієнтації, наявності регіональної системи політичної комунікації, регіональної політичної еліти тощо.

Наприклад, на думку О. Проскуріної, «своєрідність регіональної політичної субкультури Донбасу зумовлена:

• 1) особливістю історичного характеру;
• 2) депресивним характером регіону й нерозв’язаністю багатьох важливих проблем;
• 3) поєднанням демократичних цінностей, традиціоналістських і патерналістських традицій, що послаблюються, з електоральною свідомістю, якій властиві високі очікування стосовно демократії і влади;
• 4) високим рівнем критичного настрою стосовно місцевої влади;
• 5) високим рівнем політичної участі населення порівняно з іншими регіонами країни;
• 6) клієнтельна модель організації елітних груп, для яких соціальний простір — це особиста домовленість між патронами клієнтельних груп. Деякі особливості цієї субкультури обумовлені прикордонним характером регіону, що проявляється в налаштованості проти запровадження приватної власності на землю, продажу її іноземцям тощо" [5, с.77].

Отже, регіональна політична культура як важливий компонент політичного процесу є складним багаторівневим і багатоаспектним утворенням, основною функцією якого стає відтворення політичного життя певного регіону, забезпечення спадкоємності політичного процесу. На кожному його етапі виникали протиріччя між регіоналізмом і державністю. Проте сучасний регіоналізм не потребує феодальної розрізненості. «Найбільш конструктивна ідея регіоналізму, — вважає О. Проскуріна, — полягає в досягненні множинності в єднанні, в цілісності, реалізації принципів демократії, захисті багатоманітності від уніфікації й знеособлення. Мета ефективної регіональної політики — забезпечити перевагу конструктивних начал, досягнення історичного компромісу і об'єднання спільним суспільним проектом» [Там же, с.75]. Усі ці обставини свідчать про те, що в Україні регіональна політична культура виявляється характерною основою регіональної політики.

В Україні існують 27 адміністративно-територіальних одиниць унітарної держави (враховуючи анексований Крим), які різняться за кількістю населення, внутрішньою структурою, соціально-демографічними та ментальними особливостями мешканців, рівнем соціально-економічного розвитку, історичним минулим, національним складом, геополітичними характеристиками й особливостями політичної та електоральної поведінки. Також має місце стійке уявлення про те, що в регіональному розвитку щось відбувається не так, щось потрібно змінити, розглядаються різноманітні соціально-економічні й духовні механізми цих змін. Якихось конструктивних кроків з боку уряду щодо регіонального розвитку поки не видно.

Розробка та реалізація регіональної політики — одне із найактуальніших і складних завдань державної влади. Політика регіонального розвитку має розглядатися у безпосередньому зв’язку з процесом реформування державного управління та децентралізації. Якість державного управління на будь-якому рівні визначається рівнем ефективності управлінських рішень, що приймаються і здійснюються суб'єктами державної регіональної політики. Успіх прийняття рішень (крім іншого) значною мірою залежить від інформації, яка є у розпорядженні того, хто уповноважений приймати рішення. Незалежно від рівня управління процес прийняття управлінського рішення передбачає такі етапи: збирання (накопичення) необхідної інформації; розробка проекту рішення (обробка інформації, аналітичні розрахунки, аналіз можливих наслідків прийняття рішення; коректність рішення щодо законодавчої бази, відповідність рівню повноважень того, хто приймає рішення); прийняття рішення (складання документа, в якому відображено суть прийнятого рішення). Вся інформація, яка необхідна для прийняття управлінського рішення, має бути отримана своєчасно. Виконання такого рішення мають відслідковувати ті, хто це рішення прийняв, до того моменту, як виконання буде завершено.

В сучасних умовах інформаційно-організаційні аспекти і форми управління починають ставати першочерговими проблемами в регіонах. При цьому важливо забезпечити замкнуті управлінські цикли на кожному рівні управління у відповідності з його функціональними завданнями. Технічні потужності і програмні ресурси контурів управління повинні будуватися так, щоб кожний управлінський орган в кожному з контурів міг формувати в автоматизованому режимі свій банк даних.

Зазначені проблеми в діяльності центральних регіональних органів управління, що пов’язані з організаційним та інформаційним аспектами керівництва, актуалізують необхідність створення інформаційно-аналітичних служб на всіх рівнях державного управління. Саме ці служби мають комплексно вирішувати питання аналізу інформаційних потоків різних сфер соціального, економічного та політичного життя регіону з урахуванням системного підходу при вирішенні виникаючих проблем. При цьому повинна бути чітко відпрацьована система взаємодій на всіх ієрархічних рівнях управління як по вертикалі, так і по горизонталі. Це дозволить підвищити ефективність прийняття управлінських рішень за рахунок:

• — автоматизації обміну інформацією як між структурними підрозділами органа управління, так і з органами управління інших рівнів ієрархії;
• — повнішого забезпечення інформаційної підтримки процесу прийняття управлінських рішень на основі регіональних інформаційних ресурсів;
• — оперативного інформаційно-довідкового забезпечення нормативними та законодавчими актами державного та регіонального рівня;
• — створення та втілення в практику роботи систем моніторингу соціально-економічних, економічних та інших процесів, що відбуваються на території регіону;
• — застосування перспективних технологій аналізу та моделювання соціально-економічних процесів на території регіону.

Більш переконливою видається позиція авторів, які вважають, що державне управління за своєю правовою суттю є регулятивною діяльністю і характеризують регулювання як невід'ємний елемент управлінської діяльності, одну із загально-управлінських функцій [6, с.108].

Основною тенденцією розвитку державного управління у сучасному цивілізованому світі є його регіоналізація. У всіх документах і програмах розвитку ЄС скорочуються повноваження національних державних інститутів і зростає роль регіональних структур управління. Це не тільки наслідок дії інтеграційних механізмів на європейському континенті, але й внутрішня логіка розвитку державного управління. Навіть держави з традиційно жорсткими унітарними механізмами управління все інтенсивніше розвивають процеси децентралізації. Розширення самостійності регіонів переносить проблему державного управління на регіональний рівень, який в управлінському відношенні сьогодні є не менш складним, ніж управління з центру.

Говорячи про територіальну організацію влади на українських теренах, потрібно розрізняти як внутрішній, так і зовнішній аспект цієї проблеми. Внутрішній аспект — це принципи та структура побудови внутрішньодержавної «вертикальної» організації влади. Зовнішній — характеризує форми існування окремих українських земель в історичній ретроспективі і дозволяє проаналізувати зв’язки між ними, що дає змогу з’ясувати ґенезу висвітлення так званих федералістських ідей у світлі сучасних процесів регіонотворення.

У цілому необхідно підкреслити, що українська державність в усіх її конкретних проявах ніколи не набувала федеративної форми, хоча ідеї федералізму майже завжди існували у політико-правовій ідеології, що формувалася на наших теренах. І тому при розробці регіональної політики України необхідно намагатися зберегти унітарність країни при її можливій децентралізації (або регіоналізації).

У процесі створення нової децентралізованої системи управління необхідним елементом є поєднання загальнодержавних, регіональних та місцевих інтересів, урахування місцевої специфіки соціально-економічного, політичного і культурного розвитку. Соціальне управління повинно відповідати інтересам політично пануючих груп і об'єктивно зумовленим соціальним цілям, тому першочерговими є проблеми не технічної організації, а проблеми координації і з’ясування політичних цілей та інтересів (і на загальнодержавному рівні, і на рівні окремих регіонально-адміністративних одиниць).

Також важливо звернути увагу на ще одну особливість загального характеру, що стосується розробки проектів концепцій регіональної політики — це недоцільність об'єднання в одному документі таких питань як адміністративна реформа, зміцнення основ місцевого самоврядування, реформування організації влади, визначення розподілу функцій та повноважень різних рівнів управління. В Україні ще не створено правової бази, не тільки для регіональної політики, а й для досягнення регіонами оптимального самоврядування, немає чіткого розподілу повноважень між центральними та місцевими органами виконавчої влади й органами місцевого самоуправління з питань управління і регулювання соціально-економічним розвитком регіонів. Без створення адекватної законодавчої бази здійснення державної регіональної політики залишиться недостатньо ефективним, що підтверджує вітчизняний та зарубіжний досвід. Такої ж думки дотримуються ряд провідних вітчизняних регіоналістів [7, с.6−12].

Серйозною проблемою є інституційне забезпечення реалізації регіональної політики в Україні. Практично в кожній з сучасних розвинених держав є спеціальний орган чи навіть система органів, які займаються виключно регіональною політикою держави. Такий орган має обґрунтувати та запроваджувати механізми реалізації регіональної політики; координувати розробку регіональних комплексних програм розвитку та цільових регіональних програм; здійснювати комплексний моніторинг розвитку регіонів; здійснювати експертизу рішень щодо галузевого розвитку, тобто визначати, яким чином вони можуть позначитися на регіональному розвитку та міжрегіональних диспропорціях. Підсумовуючи викладене можна констатувати, що нині в Україні програми регіонального розвитку у своїй більшості не відповідають одній із обов’язкових вимог — вирішенню невеликої кількості найбільш пріоритетних, найбільш гострих і невідкладних регіональних проблем. Першочерговими завданнями у сфері регіональної політики на найближчу перспективу мають стати:

• — розроблення Державної стратегії регіонального розвитку на основі Стратегії соціально-економічного розвитку України;
• — необхідність збереження унітарного характеру держави, що є однією з основних гарантій територіальної цілісності і збереження суверенітету в умовах неадекватної реакції регіональних еліт, яка може виявлятися у своєрідному тлумаченні тих чи інших принципів федеративного устрою;
• — державна регіональна політика повинна бути сконструйована таким чином, щоб сприяти виходу регіонів у міжнародну систему поділу праці, підвищенню рівня їх конкурентоспроможності в умовах глобалізації світової економіки.
• — законодавче визначення (на засадах децентралізації) оптимальної моделі управління на державному і регіональному рівнях;
• — інституційне забезпечення реалізації державної регіональної політики: необхідно визначити центральний орган виконавчої влади, відповідальний за регіональну політику;
• — запровадження комплексного моніторингу розвитку регіонів з вдосконаленою системою регіональної статистичної інформації;
• — проведення реформи адміністративно-територіального устрою, розмежування повноважень між центром і регіонами.

Отже, регіональна політика повинна мати довгостроковий характер, базуватися на досвіді країн з розвиненою ринковою економікою, зокрема країн ЄС, узгоджуватися з місцевою специфікою проблем і не суперечити основним положенням економічних реформ, які повинні проводитись новим урядом. Активна регіональна політика сприятиме мобілізації всіх регіональних ресурсів для забезпечення економічного зростання та зміцнення демократичних засад розвитку українського суспільства.

Список використаних джерел

• 1. Флиер А. Я. Культурология для культурологов / А. Я. Флиер. — М.: Академ. проект, 2000. — 325 с.
• 2. Рябов С. Громадянське суспільство та політична культура / С. Рябов // Україна в сучасному світі. Конференція українських випускників програм наукового стажування у США. Ялта, 12−15 вересня 2002 р. — Київ, 2002. — С.129−134.
• 3. Сипко О. С. Політична свідомість і політична культура сучасної України: регіональні особливості в контексті проблеми формування української політичної нації / О. С. Сипко // Вісник ХНУ ім. В.Н. Каразіна «Питання політології». — 2008. — № 518. — С.25−36.
• 4. Погоріла Н.Б. Регіональні поділи в Україні: на прикладі політичної культури / Н.Б. Погоріла // Політична культура: теорія, проблеми, перспективи. — К., 2004. — С.63−81.
• 5. Проскуріна О. Політико-культурний вимір Донбаського регіону // Політичний менеджмент. — 2008. — № 2 (29).
• 6. Керецман В. Ю. Державне регулювання регіонального розвитку: теоретичні аспекти: монографія / В. Ю. Керецман. — К.: УАДУ, 2002. 188 с.
• 7. Чумаченко М. Г. Самоврядування й економічне регулювання розвитку регіону / М. Г. Чумаченко // Регіон в системі нових економічних і правових відносин: матеріали Всеукраїнської наукової конференції. — Івано-Франківськ: Сіверсія, 2008. — С.6−12.