Писані кров'ю. Вау, губернаторе!

Адже на кону не просто безпека країни, а, власне, її суверенітет. Мова один з його стовпів. Ця аксіома от уже й справді писана кров’ю. Кров’ю мільйонів загиблих у Другій світовій війні. Останніми роками багато сказано про прямі аналогії сучасної російської політики з політикою Гітлера напередодні Другої світової, коли «захист» фашистською Німеччиною німецькомовних громадян призвів до аншлюсу Австрії (де, до речі, на референдумі після німецького вторгнення 99,73% австрійців проголосували за приєднання до Німеччини ну як тут не згадати про Крим?) і до анексії Судетської області Чехословаччини. І не виключено, що цю анексію чехи «проковтнули» не лише тому, що їх здали західні «союзники й гаранти» (схоже на наш Будапештський меморандум, правда?), а й тому, що свідомість громадян і влади ще не витравила з себе німецькомовної і колоніальної залежності. Хоча слід віддати належне: всуціль німецькомовна внаслідок тривалого перебування в складі Австро-Угорської імперії після Першої світової війни Чехія, прагнучи стати повноцінною державою, протягом 20 років фактично з нуля відновила чеську мову в усіх сферах життя.

А от створений 1948 року Ізраїль умів учитися на чужих помилках і не повівся ні на пропозиції зробити державною мовою арабську (20% населення були арабами) або й російську (як співав Висоцький, «там на четверть наш народ»), ні навіть знайому для більшості євреїв ідиш, а підняв з двохтисячолітнього забуття іврит і зробив його найміцнішим цементом для будівництва держави і нації.

Так само дбає про національну самоідентифікацію Франція. Протягом 1970;1995;х рр. вона безперервно вдосконалювала мовне законодавство у протистоянні з навалою англомовної маскультури (там в уряді є навіть міністр культури і франкомовності). Тепер лише французька є мовою освіти і ЗМІ, праці, торгівлі та публічних послуг, і «будь-який напис, оголошення, вивіска, нанесені або зроблені в громадських, публічних місцях чи в громадському транспорті і призначені інформувати населення» тільки французькою мовою. Законне місце рідній мові в державі й суспільстві забезпечили пільгове оподаткування і квоти для франкомовних кінофільмів, пісень, виконавців тощо, з одного боку, і штрафні санкції, тисячі перевірок і щорічний (до 15 вересня) урядовий звіт парламенту про стан французької мови з іншого.

Та насамперед це було зумовлено нетерпимістю моральних авторитетів нації до зневажання рідної мови представниками влади. «Потрібен закон, щоб контролювати збитки, завдаванні мові відповідальними особами, байдужими до неї, для яких вона тільки засіб меркантилізації, звертався до суспільства член Вищої ради французької мови Ів Берже. Коли В. Жискар д’Естен у 1974 році в день свого обрання президентом після подяк виборцям французькою мовою перейшов на англійську, сталося нечуване: він говорив мовою окупанта» (от і оцінка інавгураційної промови Петра Порошенка в 2014 році). Ів Берже вважав заміну французьких термінів англійськими, нав’язування англійської орфографії «видом гарячки, який загрожує французькій ідентичності. Ми в ситуації оточених і не розуміємо цього. Винні ми, бо зрікаємося, бо зло в нас, бо ми олаборанти» .

А Франція ж не була тоді в стані війни з Великою Британією, і французи не калічились і не гинули щодня від англійських або американських снарядів і куль. Просто їхню мову в усіх публічних сферах тіснила англійська, за якою стояли могутні Штати і Велика Британія. І французи оголосили їй війну, не боячись жодних звинувачень в обмеженості чи вузьколобому націоналізмі. Навпаки демонстрували національну самосвідомість і самоповагу всьому світові. Як, наприклад, 23 березня 2006 року, коли президент Франції Жак Ширак, а за ним міністри фінансів і закордонних справ Франції вийшли з зали саміту Євросоюзу на знак протесту проти виступу представника європейської федерації підприємців Unice, колишнього голови національної ради французьких підприємців Сеєра, який так розпочав свій виступ: «Я говоритиму англійською, мовою бізнесу» .

Хоча це ж було міжнародне зібрання. А щоб у парламентах або урядових структурах національних держав, та й федеративних, як-от у Росії, лунала недержавна мова, а тим більше мова окупанта уявити неможливо. А в Україні запросто. Кабмін, вихваляючись, що в ньому тільки один міністр не володіє англійською мовою, анітрохи не переймається, що української не знають значно більше. І не лише іноземці, яким, до речі, незнання державної мови не завадило отримати українське громадянство. Але щоб міністр внутрішніх справ ось уже два роки спілкувався виключно російською мовою — такої зневаги не стерпіла би жодна держава.