Психофізіологічні основи мовлення

За допомогою поняття другої сигнальної системи І. П. Павлов позначив спеціальні особливості вищої нервової діяльності людини, що істотно відрізняють його від тварин. Цим, поняттям охоплюється сукупність умовно рефлекторних процесів, пов’язаних із словом. Слово при цьому розуміється як «сигнал сигналів» і є таким же реальним умовним подразником, як і всі інші. Робота другої сигнальної системи полягає перш за все в аналізі і синтезі узагальнених мовленнєвих сигналів.

Розвиток цих уявлень знайшло своє віддзеркалення в праці М. М. Кольцової, Т. Н. Ушакової, Н. І. Чупрікової і ін. Так, наприклад, Т. Н. Ушакова, спираючись на ці ідеї і приваблюючи сучасні уявлення про будову нервових мереж, запропонувала виділяти три ієрархічно організованих рівня в будові внутрішнього мовлення, розділення яких чітко просліджується вже в онтогенезі. Виділяють три рівні внутрішнього мовлення:

Перший рівень пов’язаний з механізмами дії і володіння окремими словами, що позначають події і явища зовнішнього світу. Цей рівень реалізує так звану номінативну функцію мовлення і мовлення і служить в онтогенезі основою для подальшого розвитку механізмів внутрішнього мовлення. Уроботах М. М. Кольцової, присвячених онтогенезу мовлення, було показано, що сліди словесних сигналів в корі мозку дитини разом з образами сприйманих предметів утворюють спеціалізовані комплекси тимчасових зв’язків, які можна розглядати як базові елементи внутрішнього мовлення.

Другий рівень співвідноситься з утворенням множинних зв’язків між базовими елементами і матеріалізованою лексикою мовлення, так званою «вербальною мережею». У численних електроенцефалографічних експериментах було показано, що об'єктивній і мовній зв’язаності слів відповідає зв’язаність їх слідів в нервовій системі. Ці зв’язки і є «вербальні мережі», або «семантичні поля». Показано, що при активації вузла «вербальної мережі» затухаюче збудження розповсюджується на довколишні вузли цієї мережі. Подібні зв’язки «вербальної мережі» виявляються стабільними і зберігаються впродовж всього життя. Т. Н. Ушакова припускає, що в структурі «вербальної мережі» матеріалізується мовленнєвий досвід людства, а сама «вербальна мережа» складає статичну основу мовленнєвого спілкування людей, дозволяючи їм передавати і сприймати мовленнєву інформацію.

Оскільки мовлення людини завжди динамічне і індивідуальне, то «вербальна мережа» через свої особливості, такі, як статичність і стандартність, може складати лише передумову і можливість мовленнєвого процесу. Тому згідно Т. Н. Ушакової в механізмі внутрішньої мовлення існує третій динамічний рівень, відповідною своїм тимчасовим і змістовним характеристикам продуктивного зовнішнього мовлення. Цей рівень складається з активацій окремих вузлів «вербальної мережі», що швидко змінялися, так що кожному вимовному людиною слову передує активація відповідної структури внутрішнього мовлення, перехідна шляхом того, що перекодувало в команди органам артикуляцій.

До периферичних органів мовлення відносяться:

• — енергетична система дихальних органів, необхідна для виникнення звуку (легені і головний дихальний м’яз — діафрагма);
• -генераторна система — звукові вібратори, при коливанні яких утворюються звукові хвилі (голосові зв’язки гортані — тоновий вібратор; щілини і затвори, що виходять в роті при артикуляції);
• -система резонатора (носоглотка, череп, гортань і грудна клітка).

Мовлення утворюється в результаті зміни форми і об'єму надставної трубки, що складається з порожнини рота, носа і глотки. У системі резонатора, що відповідає за тембр голосу, утворюються певні форманти, специфічні для даного мовлення. Резонанс виникає в результаті зміни форми і об'єму надставної трубки.

Артикуляція — це спільна робота органів мовлення, необхідна для вимовляння звуків мовлення. Артикуляція регулюється мовленнєвими зонами кори і підкірковими утвореннями. Для правильної артикуляції необхідна певна система рухів органів мовлення, що формується під впливом слухового і кінестетичного аналізаторів.

Процес мовлення можна розглядати як результат роботи периферичних органів, заснований на генерації диференційованих акустичних послідовностей (звуків) і такий, що є високо координованою довільною моторною активністю фонаційного і артикуляційного апаратів. Всі характеристики мовлення, такі, як швидкість, сила звуку, тембр, остаточно складаються у чоловіка після так званої «ломки голосу», а — після досягнення старшого підліткового віку і є стійкою функціональною системою, яка залишається практично незмінною аж до глибокої старості. Саме тому ми легко упізнаємо знайомого по голосу і по особливостях мовлення.

Висновок до розділу 1.

Таким чином зі всього вище сказаного можна зробити висновок, що мовлення дітей в молодшому шкільному віці зазнає різних змін і всебічно розвивається під впливом учбового процесу. Розкриваються всі функції мовлення, а це означає, що дитина вчиться планувати, висловлювати свої задуми мовними засобами, передбачати можливі реакції співбесідника, змінні умовляння спілкування, контролювати свою мовну діяльність. У дітей молодшого шкільного віку активно удосконалюються навички усного мовлення: розширюється словниковий запас, вони оволодівають все складнішими граматичними структурами. З початком навчання особливого значення набуває формування грамотності школяра, передусім читання і письма — форм символічної комунікації, які здійснюються з допомогою уваги, сприймання, пам’яті, асоціацій з наявними знаннями і конкретного контексту. Завдяки їм діти налагоджують зв’язок із зовнішнім світом, впливають на свій внутрішній світ. Читання вимагає засвоєння фонетики, набуття навичок декодування графем (літер), а письмо — удосконалення необхідних моторних навичок. Ці форми комунікації взаємопов'язані, адже читання є сприйманням змісту письмового тексту, а письмо — передаванням змісту в письмовій формі.