Підходи світової наукїґдо виникнення виховання як суспільного явища. 
Виховання у первісному суспільстві

Проблема розуміння факторів виникнення виховання та етапів його становлення не є новою. Вже у другій половині XIX століття у світовій цивілізації виникло декілька підходів щодо розуміння цього явища. Серед встановлених підходів досить чітко виділяються; біологічний, психологічний, релігійний та соціальний (трудовий). Перейдемо до короткого їх аналізу.

Основоположниками біологізаторського підходу щодо виникнення виховання є англійський філософ-соціолог Г. Спенсер і французький етнограф Ш. Летурно (кінець XIX ст.). Обидва відстоювали вульгарні еволюціоністські позиції. При цьому доводили, що виховання не є специфічною, характерною особливістю людського суспільства. Виховання є біологічним явищем, властивим всім живим організмам: як хребетним, так і безхребетним. Зокрема, у книзі " Еволюція виховання у різних людських рас" Ш. Летурно пробує довести, що виховання виникло за межами людського суспільства, тобто раніше, ніж з’явилася людина. На основі спостереження над тваринами Ш. Летурно робить висновок, що виховання існує вже у тваринному світі: кішка вчить кошенят ловити мишей, а качка каченят — плавати. Отже, за Ш. Летурно, людина, з’явившись на світ, наслідує вже встановлені, підготовлені форми виховання.

Психологічний підхід обгрунтував у кінці XIX ст. американський історик педагогіки П.Монро. Він визнав відмінність психіки людини від зоопсихіки. Тому позицію Ш. Летурно він піддавав критиці. Разом з тим, П. Монро вважав, що в основі виховання лежить наслідування дітьми дорослих. Таким чином, наслідування є механізмом, сутністю виховного процесу. За даними сучасної психології, засобами наслідування діти до 3-х річного віку привласнюють стиль поведінки батьків. Пізніше основним шляхом формування досвіду дітей стає управління виховним процесом з боку батьків, вихователів. Тому наслідування лише частково може пояснити сутність виникнення виховання.

Автором релігійного підходу до виникнення виховання був німецький історик педагогіки кінця ХІХст. К. Шмідт. Останній відстоював позицію релігійно-ідеалістичного походження виховання. За цим твердженням, у вихованні виявляється насамперед творча дія Духа Всемогутнього. У християнстві, як відомо, священною вважається Трійця (Бог — Отець, Бог — Син і Бог — Дух Святий). Останній і освячує здатність батьків виховувати своїх дітей. За біблейською міфологією, у момент вигнання із Едему (Раю) перших людей — Адама І Єви — Бог-Отець через Святого Духа надав їм здатності до виховання дітей.

Соціологічний підхід (трудовий) започаткований у другій половині XIX ст. німецькими соціологами К. Марксом і Ф.Енгельсом. Останній у роботах " Роль праці в процесі перетворення мавпи в людину" та " Походження сім «і, приватної власності і держави» показав, що причиною виникнення виховання була трудова діяльність первісних людей. У зв’язку з удосконаленнямтрудових процесів виникла необхідність виготовлення знарядь праці та вміння керувати ними. Таким чином, лише з виготовленням знарядь праці у первісних людей з’являється потреба у передачі підростаючим поколінням знань та вмінь виробництва і користування знаряддями. Саме старші змушені передавати молодшим трудовий досвід, щоб вижити в умовах боротьби з грізними силами природи. Завдяки праці, за Ф. Енгельсом, біологічні передумови виникнення людини змогли трансформуватися у людські на соціальному рівні.

В останні роки в новітній українській історико-педагогічній науці поступово утверджується соціокультурний підхід до виникнення виховання (І. Д. Бех, І. А. Зязюн, О. А. Дубасенюк, М.В.Левківський, О.В.Сухомлинська). За цього підходу виховання розглядається як результат накопичення досвіду соціальної, виробничої, мистецької та професійної культури. А головним його завданням стає інтеріоризація цих надбань зростаючою особистістю з тим, щоб забезпечити оптимальну її соціалізацію в суспільстві.

Виховання у первісному суспільстві.

З історії відомо декілька етапів становлення первісної людини. Зокрема, приблизно за 100 тис. років до нашої ери з’являється людина неандертальського типу, котра, приблизно у 40 тис. році до н.е., трансформувалася у кроманьйонця. Період між 100 тис. і 40 тис. років до н.е. називають в історії та антропології дородовим періодом. Очевидно, що на цьому етапі про виховання вести мову ще було б не зовсім коректним.

Проте відомо, що з 40 до 20 тис. років до н.е. період розвитку первісних людей отримав назву раннього матріархату. У ці часи люди стали проживати родами. Основними засобами виживання були полювання та риболовля. При цьому молодші діти належали всьому роду, хлопчики супроводжували чоловіків на риболовлю та полювання; дівчатка допомагали готувати їжу жінкам, виготовляти посуд та примітивний одяг, тобто займалися домашніми справами. Отже, на етапі раннього матріархату виховання було безпосередньо пов’язане з виконанням побутових обов’язків і ще не виділялось в особливу соціальну діяльність.

У період раннього матріархату, що особливо важливо, виникає певна система звичаїв і традицій, а також ранні родоплемінні культи: магія, анімізм, фетишизм, тотемізм. Очевидно, що діти пізнавали сутність цих культів у процесі безпосередньої участі у їх виконанні поряд з дорослими.

Приблизно за 20 тис. років до н.е. первісна родова община у своєму розвитку переходить до пізнього матріархату. У цей період відоме виготовлення значних знарядь праці та зачатки землеробства.

У зв’язку з розвитком знарядь праці старші (немічні) починають виконувати спеціальну соціальну роль — готувати дітей (окремо хлопчиків та дівчаток) до життя. Природно, значна увага приділяється виконанню дітьми перших законів людського співжиття: табу і толіону. Табу, з гавайської, означає не робити чогось недозволеного, щоб не нашкодити самому собі. Толіон розуміється як закон кривавої помсти.

Першоосновам матріархату починають вчити хлопчиків й дівчаток у цей період у перших навчальних закладах — " будинках молодУ, які функціонували окремо для дітей різної статі.

Доцільність вищеназваних закладів простежується й у період патріархату. Однак, у зв’язку зі створенням моногамної сім'ї, навчання у цих закладах починає доповнюватися домашнім вихованням.

На етапі патріархальної родової общини з’являються такі види діяльності, як мисливство, землеробство, скотарство та ремесло. Останнє дозволяло вдосконалювати знаряддя праці.

Загалом, трудове виховання підростаючого покоління цього періоду доповнюється знайомством з релігійними культами. У розумінні первісних дітей та молоді формується уявлення не лише про земне життя, а й про душу. Проте процес такого формування був досить довготривалим: спочатку «'країна мертвих» знаходилася під землею, а на етапі землеробських культів її «переносять» у небо. Очевидно, заслуговує на увагу те, що підростаюче покоління через примітивні культи привчали жити у злагоді з природою.

Вже в умовах первісного суспільства на етапі пізнього патріархату виховання виділяється як спеціальна соціальна діяльність, котра зумовлювалася конкретними вимогами тодішнього «виробництва» — здобуванням засобів для виживання. Виховання диференціювалося й відповідно до статі дитини (щодо хлопчиків і дівчаток).

Процес виховання у первісному суспільстві завершувався ініціацією (іпіііаііо — посвячення), посвяченням у дорослість, точніше, згідно зі статтю окремо існували практичні випробування для юнаків і дівчат, котрі засвідчували про їхню готовність до праці, до життя в общині.