Форми та методи народного виховання зростаючої особистості

Протягом віків український народ в результаті спостережень, щоденної копіткої праці, аналізу життєвих ситуацій усталеним, традиційним шляхом нагромадив значний досвід формування відповідального ставлення дітей та молоді до трудової діяльності, в якому дослідники виділяють наступні групи методів морально-трудової підготовки: а) методи формування морально-трудового досвіду (ігри, приклад батьків, виконання доручень, обов’язків; дотримання правильного режиму праці та відпочинку;

привчання та вправи; уклад життя та діяльності дітей; безпосередня участь у трудових процесах); б) методи впливу на інтелектуальну та емоційну сфери особистості (роз'яснення, наставляння, розповідь, бесіда, порада, просьба, спостереження за працею та відпочинком старших); методи стимулювання (громадська думка; вимоги батьків; змагання; похвала; навіювання; застереження;

натяк; докір; заклинання; клятва; благословіння; заборона; заохочення; покарання).

Характеризуючи, зокрема, метод покарання, дослідники відзначали, що до нього вдавалися, особливо батько, якого боялися як суворішого і вимогливішого. Все ж, у більшості родин з вимогливістю розумно поєднувалися любов і ласка, чому сприяла і громадська думка: «Учи дітей не стражкою, а ласкою». Особливого значення як методу батьки надавали заохоченню, стимулюючи розвиток трудових здібностей дітей. З цією метою розумно поєднувалися і ласкаве, ніжне слово, і подарунок, і доручення більш відповідальної роботи. Традиційно в українських родинах цінували громадську думку. Громада засуджувала лінощі не тільки дітей, але й батьків за погане виховання: «Та дитина ледача, якої батько не вчив». І, навпаки, того, хто добре, швидко й майстерно брався за діло, не тільки відзначали, ставили в приклад, а й з глибокою повагою ставилися до його сім'ї. Поряд із традиційною трудовою підготовкою в родинах прагнули (особливо зі зростанням кількості початкових шкіл у другій половині XIX ст.), щоб діти оволоділи грамотою, особливо хлопчики — майбутні господарі.

За народною традицією, праця була необхідністю, обов’язком кожного. Формування почуття обов’язку розпочиналося з 5−6-ти років і виявлялося у піклуванні (догляді) старших за найменшими дітьми. З 7-ми років діти мали постійне доручення в сім'ї (наприклад, пастухування), за виконання якого вони несли Індивідуальну відповідальність перед батьками. У підлітковому віці збагачувався життєвий досвід, світорозуміння юних, і почуття обов’язку ставало більш усвідомленим. Це почуття пізніше переростало у переконання, що кожна трудова дія має бути доведена до логічного завершення. Таке переконання підсилювалося впливом обрядовості, громадською думкою, стимулюванням з боку батьків, і на етапі дорослості у юнаків і дівчат відповідальність усвідомлювалась, як критерій (мірило) ставлення до самого трудового процесу та його результатів.

Особливістю традицій, які викристалізувались як мета і виховні засоби родинної педагогіки, було те, що у селянському середовищі процес виховання істотно не відрізнявся від реального життя сім'ї, громади та ін. Джерелом виховних засобів була система взаємовідносин селянської родини, яка створювалась протягом століть, її трудова діяльність. Традиції були безпосередньо вплетені у процес життя, і трудове виховання, передусім, здійснювалось у контексті реального повсякденного життя.

Засобами традицій народна педагогіка формувала у дітей та молоді інтерес, звичку до праці, завзяття і наполегливість, прагнення до переборення труднощів, свідоме ставлення до виконання трудових операцій, уміння співпрацювати. Керуючись громадською думкою, що здорова людина не може сидіти без діла, народна мудрість засобами дитячого фольклору та з допомогою звичаїв, обряд, свят підводила юних до переконання в необхідності праці, розвиваючи почуття обов’язку та індивідуальної відповідальності.

Отже, важливим шляхом реформування системи виховання е відновлення виховного потенціалу народної педагогіки і, разом з тим, впровадження нових форм і методів, що слугувало б головній меті національного виховання, а саме: набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування у молоді незалежно від національної належності особистісних рис громадян Української держави, розвиненої духовності, фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури.

У народній педагогіці сформувалися наступні форми організації виховного процесу:

• — індивідуальна, що передбачає раннє родинне виховання;
• — групова, для якої характерне включення дітей та молоді у спілкування з однолітками, дорослими;
• — фронтальна передбачає участь у народних обрядах, святах. Загалом методи народної педагогіки у вихованні умовно можна поділити на чотири групи:
  • 1. Методи формування свідомості (розповідь, бесіда, пояснення, роз’яснення, порада, наставляння, дискусія).
  • 2. Методи формування досвіду (організація способу життя та діяльності дітей; вправи; участь у праці та відпочинку; виконання доручень; участь в іграх).
  • 3. Методи стимулювання (громадська думка, заохочення, навіювання, заборона, застереження, покарання)
  • 4. Методи самовиховання (самозобов'язання, самонавіювання само переконання, самоконтроль, самооцінка, самопокарання.).

Впровадження ідей народної педагогіки у повсякденну практику особистісно-орієнтованого виховання школярів може здійснюватися наступними шляхами: організацією фольклорних та етнографічних експедицій по історичних місцях, до народних умільців; проведенням календарних і родинних свят, обрядів, вечорів, вечорниць, ярмарок на фольклорній основі; веденням літопису; складанням генеалогічних карт; залученням учнів до активної участі у збереженні святинь свого народу, пам’яток історії та культури, його природи; зустрічей з представниками старших поколінь; організацією гурткової роботи* з ознайомлення із народно-прикладним мистецтвом, фольклором, народними інструментами; створенням етнографічних музеїв.