Геополітичні традиції, стратегія і зовнішня політика Російської Федерації

Геополітичні традиції, стратегія і зовнішня політика Російської Федерації

Російська Федерація — найбільша за територією держава планети, що займає понад половину Європи (східна частина) і Північний Схід Азії, посідає сьоме місце у світі за кількістю населення, є однією з найбагатших за природними ресурсами і володіє ядерним арсеналом, який можна протиставити американському. Росія є державою-спадкоємницею зниклої на початку 1990;х років наддержави — Радянського Союзу, що постала на території колишньої Російської імперії в 1917;1922 рр. РФ межує з 14 державами: Норвегією, Фінляндією, Естонією, Латвією, Литвою, Білоруссю, Польщею, Україною — на заході, Грузією, Азербайджаном, Казахстаном, Китаєм (КНР), Монголією, Кореєю (КНДР) — на півдні. Береги Росії омиваються з півночі Північним Льодовитим океаном, із заходу — Балтійським морем, з півдня — Чорним, Азовським і Каспійським морями, зі сходу — Тихим океаном, Беринговим, Охотським і Японським морями.

Росія володіє найбільшими у світі розвіданими запасами природного газу й сьомими за величиною розвіданими запасами нафти. Великі родовища вугілля є в Республіці Комі, у Східному Сибіру й на Далекому Сході. Багата також на залізну руду, боксити, нікель, олово, золото, алмази, платину, свинець, цинк. Більшість із цих ресурсів міститься в Сибіру, де великі відстані, малочисельне населення, суворий клімат і багаторічна мерзлота створюють значні труднощі для економічно ефективного видобутку й транспортування сировини до місць переробки й споживання.

У цілому Росія володіє величезним сировинним потенціалом і значними людськими ресурсами (населення країни — близько 142 млн. осіб). У національному складі населення переважають росіяни (80%), татари й українці становлять відповідно 4% складає і 3% населення Російської Федерації, інші етноси — 13%. Більшість віруючого населення РФ сповідує християнство (православ'я).

Російська Федерація виникла як східнослов'янська держава. Формування її нинішньої території розпочалося в період феодальної роздробленості Київської Русі у XII-XIII ст. Відомо, що від 60−70-х рр. XII ст. об'єднати навколо себе землі роз'єднаної на землі та уділи Київської держави намагалися «мати міст руських» Київ — на південному заході, і Владимир-на-Клязьмі - на північному сході. Вивищення Владимиро-Суздальської землі над іншими північно-східними землями Русі історики пов’язують з діяльністю Андрія Боголюбського — сина Великого київського князя і засновника Москви Юрія Долгорукого. Один з найвідоміших офіційних істориків царської Росії В. Ключевський писав, зокрема, що великорос уперше вийшов на арену історії в особі Андрія Боголюбського. Тобто сталося це у XII ст., а отже, як княжий Київ, так і держава Русь IX-XI ст., що їх і донині більшість російських істориків уважають своїми, аж ніяк не могли стати результатом творчості російського народу, якого на той час ще не існувало.

На підтвердження цієї тези варто навести й маловідомі широкому загалу міркування російського історика К Кавеліна з праці «Мысли и заметки о русской истории». Хоча вона вийшла друком ще 1866 р., офіційні історики Російської імперії та СРСР фактично ігнорували її. На думку відомого російського історика М. Покров-ського, це пояснюється невідповідністю думок К Кавеліна офіційній імперській історичній концепції, згідно з якою історія Київської Русі вважається першим етапом російської історії. Пишучи про етногенез росіян, К Кавелін стверджував:"… Мы прожили не тысячу лет, а гораздо меньше. Раскроем первую нашу летопись, которая писалась во всяком случае не позже XI в. Составитель ее знает малороссиян и перечисляет разные отрасли этой ветви русского племени; называет северо-западные отрасли того же племени; кривичей (белоруссов)., но замечательно, что великоруссов он вовсе не знает. Там, где теперь живут великоруссы, обитают по летописи, финские племена… Мы имеем все основания предполагать, что великоруссы образовались в особую ветвь не ранее XI века… Спрашивается, что же такое великоруссы?. Восточная отрасль русского племени образовалась частью из переселенцев из Малороссии и северо-западного края на финской земле, частью из обруселых финнов… Обрусевшие финнские племена внесли новую кровь, новые физиологические элементы в младшую ветвь русского племени…".

Таким чином, відлік власне російської історії, слід вести не від початку формування держави Русь із центром у Києві у IX ст., як це й донині роблять автори підручників з російської історії, а, принаймні, з часу посилення в 1154—1157 pp. політичної ролі Суздальського князівства, заснованого в першій половині XII ст. київським князем Юрієм Долгоруким. Визначальну роль у перетворенні північно-східних земель Руської держави на ядро нового могутнього державного утворення, за яким тільки у XVIII ст. остаточно закріпилася назва Росія, відіграло Московське князівство, що виокремилося як удільне з Великого князівства Владимирського в 1276 р. і поступово перебрало на себе роль збирача земель Північно-Східної Русі.

Велике Московське князівство займало зручне центральне положення щодо інших північно-східних земель Київської держави, а річкові й суходільні шляхи, що проходили його територією, надавали Москві значення важливого вузла торговельних та інших зв’язків між землями Русі. Прикрите з північного заходу від Литви Тверським князівством, а зі сходу й південного сходу від Золотої Орди Суздальсько-Нижегородською, Муромською та Рязанською землями, Московське князівство меншою мірою зазнавало руйнівних монголо-татарських нападів. Це дозволяло його правителям збирати й накопичувати сили, поступово створювати перевагу в матеріальних та людських ресурсах, закріпити за Москвою роль політичного центру формування централізованої Московської держави і вести боротьбу з Великим князівством Литовським і Руським та Польським королівствами за політичну спадщину Київської Русі.

Після звільнення від монголо-татарського ira в кінці XV ст. Московське князівство (з 1547 р. — царство) почало проводити активну зовнішню політику. Захопивши і підпорядкувавши собі сусідні руські князівства, воно розширювало свої володіння за рахунок східних і південних неслов’янських теренів — Казанського, Астраханського, Сибірського ханств, Поволжя, відвойовуючи їх у ханів Золотої Орди. Темпи експансії були стрімкими. Якщо Іван III успадкував у 1462 р. близько 430 тис. кв. км підвладної території, то Іван iV у 1533 р. отримав від свого батька, князя Василія III (1505−1533), владу над територією в 2,8 млн кв. км, а на кінець XVI ст. у межах Московського царства перебувало вже 5,4 млн кв. км. У середині XVII ст. поновилася московська експансія в західному напрямку — до України, Східної Білорусі, Балтії.

Суттєві зміни в усіх галузях і сферах соціально-економічного, політичного й міжнародного життя Московського царства, що поступово накопичувалися й визрівали протягом XVII ст., сприяли в першій чверті наступного століття якісному стрибку, — відстала напівазійська середньовічна Московія перетворилася на впливову європейську Російську імперію, яка вже через століття виступила з претензіями на військово-політичне домінування в цілій Євразії. У державному устрої остаточно завершився перехід від станово-представницької до абсолютної (самодержавної) монархії, з нетривалими періодами політики «просвіченого абсолютизму» 60-х — початку 70-х рр. XVIII ст. і початку XIX ст. за правління відповідно Катерини II та її онука Олександра І.

Складність і виняткова суперечливість розвитку Російської імперії у XVIII — середині ХіХ ст. зумовили непослідовність і кінцеву приреченість абсолютної більшості реформ, здійснених російськими царями Петром І та його наступниками. Від початку вони несли в собі консервативні риси, які в ході подальшого розвитку держави виступали щораз сильніше і, замість того щоб забезпечити ліквідацію відсталості, зберігали її. Унаслідок петровських реформ Російська імперія швидко наздогнала ті європейські держави, де зберігалося панування феодально-кріпосницьких відносин (Австрійська й Оттоманська імперії, Річ Посполита, Іспанія, дрібні німецькі країни), але не змогла ліквідувати відставання від держав, які стали на капіталістичний шлях розвитку (США, Велика Британія, Франція, Нідерланди).

Цьому також сприяв експансіоністський зовнішньополітичний курс, що привів Росію не до стабільності, національної консолідації і побудови громадянського суспільства, а до екстенсивного розвитку, відставання від Західної Європи, імперських амбіцій. Найважливішим аспектом російського експансіонізму було те, що на облаштування нових територій не залишалося ні часу, ні сил. Усі природні й людські ресурси йшли на утримання завойованого та здійснення нових завоювань. Як наслідок — у часи Російської імперії всі колонізовані цією державою народи, у тому числі й власне російський, не пройшли у своєму розвитку тих етапів економічного, соціально-політичного розвитку, що їх пройшли західні країни, не оволоділи правовими інститутами, не сформували високої масової побутової культури та необхідних інфраструктур громадянського суспільства. У царській Росії більшість народів, що її складали, так і не набули своєї ідентичності.

Сучасні дослідники вважають, що головними причинами краху, що його двічі упродовж XX ст. зазнавала Російська держава, стали насильство і надекспансіонізм. 1917 р. Російська імперія розпалася на тлі поразок у Першій світовій війні, СРСР, що також був політичним об'єднанням імперського типу, розвалився в 1991 р., уже в мирний час, після поразки в «холодній» війні.

Попри те, що розпад СРСР став, на думку другого президента Росії В. Путіна, «найбільшою геополітичною катастрофою XX ст.», геополітичний статус Російської Федерації забезпечує її присутність у колі впливових акторів світової політики і підживлює її прагнення повернути статус великої держави, що зазвичай визначається комплексом факторів, найважливішими з-поміж яких вважаються чисельність населення і розміри території, природні ресурси, економічні можливості, військова могутність, внутрішньополітична стабільність і рівень компетентності керівників держави.

Чи всім перерахованим критеріям відповідає Російська Федерація? Адже її попередниця — Радянська держава, на відміну від США — справжньої наддержави, — була однобокою наддержавою, що свою економічну слабкість компенсувала політичною дисциплінованістю, військовою силою і значними природними ресурсами. Чи може Росія конкурувати на світовій арені на рівні з іншими великими державами?

Попри територіальні втрати, що їх зазнала пострадянська Росія внаслідок розпаду СРСР, вона залишається водночас європейською, азійською та азійсько-тихоокеанською державою, континентальною та океанічною. У Європі Росія стала країною, що за своїм впливом і вагою зрівнялася з Великобританією і Францією. У Східній Азії, вона посідає (передусім у військово-політичному відношенні) місце, еквівалентне тому, що й Китай. Як друга країна у світі за ядерним потенціалом Росія здатна, у разі необхідності, кинути виклик будь-якій державі, адже тільки РФ у військово-політичному плані може протистояти США.

Росія має особливе, унікальне положення в геополітичній структурі сучасного світу. Вона розкинулась на величезних просторах, що утворюють своєрідний становий хребет, що з'єднує Європу і Азію в єдиний континент. Як і сто років тому, інтереси Росії скрізь: в Європі, на Близькому та Середньому Сході, у Центральній Азії, Азійсько-Тихоокеанському регіоні і на теренах СНД. Із цим не погоджується більшість керівників західних країн, адже вони переконані, що розпад СРСР і закінчення «холодної війни», відповідають їх корінним життєвим інтересам. Тому вони будуть протидіяти будь-яким спробам Росії повернути собі статус наддержави, й передовсім у тому, що стосується намагання Росії консолідувати пострадянський простір в економічному, політичному та військовому сенсі.

Сучасна Росія за своєю політичною значущістю і впливом на події у світі, у тому числі як постійний член Ради Безпеки ООН, безперечно, залишається однією з великих держав. Не випадково Захід, визнаючи політичну вагу і потенційну економічну могутність Росії, запросив її до участі у групі восьми провідних країн світу. Поряд з геополітичним положенням і наявністю ядерних озброєнь до основних відзнак, які дозволяють вважати Росію великою державою, належать її потенційні можливості у сфері демографії, ресурсного забезпечення, високого науково-технічного потенціалу тощо.

Природно, що Захід у цілому і США зокрема зацікавлені в подальшому ослабленні Росії. Водночас Захід не може не усвідомлювати того, що Росія самим своїм існуванням забезпечує відповідний баланс сил, відіграючи позитивну геополітичну роль на світовій арені. Збереження цієї ролі Росії є одним з головних засобів застереження сповзання Європи, а також світу в цілому, до геополітичного хаосу.

Росія сама має визначити власне місце і роль у світовій політиці, усвідомити свої національні інтереси у зовнішньополітичному вимірі. Найбільший інтерес Росії на глобальному рівні полягає в її активній і повноправній участі в побудові такої системи міжнародних відносин, у якій їй належала б роль, відповідна її політичному, економічному й інтелектуальному потенціалу, військово-політичним й зовнішньоекономічним можливостям та потребам.

На початку 1990;х рр. у багатьох складалося враження, що Росія поступово увіллється до світу демократичних держав, розпрощавшись зі своїм імперським минулим, проте з обранням у 2000 р. президентом В. Путіна, Росія, схоже, повернула до методів і цілей часів царської імперії. Цьому, зокрема, сприяла й поява низки розбіжностей між Росією і США на межі століть. Це і розширення НАТО, і ситуація на Балканах, і протиракетна оборона, і відносини з Іраном, і права людини всередині Росії. Яскравим свідченням зростання сили Росії та її позиціонування як одного із центрів впливу стали слова керівника Пентагону Р. Гейтса про те, що нинішня політика Росії зумовлена «прагненням гегемонії у власному „близькому зарубіжжі“», і Заходу, що перебуває в енергозалежності від Росії, доведеться рахуватися з її інтересами.

Актуальність висловленого Р. Гейтсом стала очевидною після війни на Кавказі в серпні 2008 р., коли Росія фактично розчленувала територію Грузії, визнавши незалежність Південної Осетії та Абхазії. Фактична анексія частини грузинської території через створення та підтримку маріонеткових режимів засвідчує відродження в Росії доктрини «права сили» під час вирішення міжнародних проблем. Прийняте російським керівництвом рішення про визнання незалежності Південної Осетії й Абхазії несе загрозу миру та стабільності в Чорноморсько-Каспійському регіоні й на європейському просторі, підриває існуючий міжнародний порядок, порушує цілісність принципів, закріплених у статуті ООН та інших міжнародно-правових документах.

Реакцію Заходу на дії Росії в Грузії можна порівняти зі ставленням провідних держав Європи до Мюнхенських угод 1938 р., що започаткували процес розчленування Чехословаччини. Урівноважити цю політику покликаний запропонований адміністрацією Президента США Б. Обами курс на «перезавантаження» відносин з Росією.