Історико-правові особливості формування концепції державного суверенітету

ІСТОРИКО-ПРАВОВІ ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ КОНЦЕПЦІЇ ДЕРЖАВНОГО СУВЕРЕНІТЕТУ

Державний суверенітет традиційно розглядається у теоретико-правовому дискурсі не тільки як основна ознака держави, але одночасно як її базова функціональна складова, необхідна якість для реалізації будь-яких інших внутрішніх чи зовнішніх функцій держави на будь-якому конкретному історичному відрізку її становлення та діалектично-онтологічного трансформаційного розвитку.

Виходячи з подібних методологічних міркувань, важливим елементом наукового осмислення сучасних процесів трансформації та прогресивного перетворення сутності та змісту державного суверенітету є аналіз історико-правових передумов виникнення як суверенітету в об'єктивному державотворчому значенні, так і відповідного політико-правового вчення про особливу роль держави у суспільних процесах та правовому забезпеченні здійснення й охорони правомірних суспільних відносин.

Проблематика теоретичного визначення державного суверенітету як основної ознаки сучасної держави досить ретельно висвітлена в наукових працях М. О. Баймуратова, Ю. О. Волошина, В. Н. Денисова, О. В. Зайчука, М.В. Ільїна, О. Л. Копиленка, І.І. Лукашука, О. Ф. Скакун та інших вітчизняних і зарубіжних вчених-правознавців.

Водночас у наявних дослідженнях відсутній комплексний аналіз історико-правових передумов та конкретно-історичних особливостей формування політико-правової концепції державного суверенітету у нерозривному контексті практичного державного будівництва у суспільствах з різним культурним, політичним, правовим, соціально-економічним способом реалізації суспільних відносин. Саме у вирішенні цього важливого наукового завдання полягає теоретичне та практично-прикладне значення даного теоретико-правового дослідження у сучасних інтеграційних умовах державного і правового розвитку.

Мета статті - простежити історико-правові закономірності виникнення та розвитку теоретичної концепції державного суверенітету як основної ознаки держави.

У першу чергу, слід вказати на ту обставину, що історично першою формою сприйняття суверенітету було ототожнення особливих суверенних якостей з особистістю монарха як суверена, володаря, одноосібного носія державної влади. Зокрема, Платон стверджував, що одноосібна влада найбільш справедлива [1, с. 440], але він не протиставляє монархію республіці, оскільки, на погляд Платона, модель організації найвищої влади у державі залежить не від форми правління, а більшою мірою від можливістю знайти гідного кандидата у монархи, який має звитягу та мудрість [2, с. 9]. За відсутності подібної персони, має створюватися колегія правителів, члени якої у сукупності будуть представляти державну владу, тобто виступати носіями державного суверенітету у колективній організаційноправовій формі, що, втім, як можна зрозуміти, ще жодним чином не означало будь-якого посилання на народний суверенітет як джерело державного суверенітету Натомість, таким джерелом фактично визнавалися якості окремої особи чи групи окремих осіб, наділених монархічними повноваженнями абсолютного юридичного характеру та практично-прикладного функціонального змісту На думку Аристотеля, «у стародавні часи царі управляли безпосередньо всіма справами, що стосувалися держави, керували її внутрішньою та зовнішньою політикою, а згодом, після того як від деяких функцій своєї влади вони відмовилися самостійно, а інші були відібрані у них народом, в одних державах за царями збереглося тільки право підносити жертви, а в інших (там де мова може йти про збереження царської влади) — царі утримували за собою лише право бути головнокомандувачами за межами країни» [3, с. 122].

Логічно припустити, що сучасне визначення поняття «суверенітет» сформувалося саме на тлі створення монархічних центрів влади, розташованих на чітко визначених територіях з постійним населенням та фактичною й юридичною можливістю здійснення влади над даним населенням у відповідному територіальному просторі розповсюдження конкретного центру публічної влади.

Наприклад, М. В. Ільїн вважає першим фактично реалізованим прикладом створення суверенної системи взаємовідносин (тобто такої, що комплексно охоплює як внутрішні, так і зовнішні прояви суверенітету та суверенності. — Авт.) модель, побудовану у північній Італії внаслідок підписання Лодійського миру 1453 р. [4, с. 29]. До основи цієї системи було покладено принцип «самого собі принцепса» (лат. sibi princeps) та політико-правова модель балансу сил між суверенними суб'єктами [5, с. 11].

У результаті подальшого розпаду Лодійської системи міждержавних відносин та подальшого розвитку форм здійснення державної влади з’явилося три основні практичні моделі територіальної організації суверенних суб'єктів правових відносин. По-перше, це були територіальні утворення, що вимушеним чином федералізувалися в межах спільних кордонів (Швейцарська спільнота та об'єднані провінції в Нідерландах). По-друге, це унітарні державні утворення з єдиною державною релігійною конфесією (наприклад, Франція). По-третє, йдеться про унітарні державні утворення з поліконфесійним державнорелігійним устроєм суспільної життєдіяльності (середньовічні держави на території сучасної Німеччини) [4, с. 30]. У цьому контексті слід відзначити, що термін «суверенітет» є одним з основоположних у правових актах саме держав моноконфесіонального типу, в той час як поліконфесійні держави акцентували визначення своєї сутності та типу державно-владних відносин на категорії «федерація» або «феодалізація». Тому цілком природним є той факт, що сучасна інтерпретація державного суверенітету з’явилася саме у політико-правовій думці моноконфесійні унітарної Франції, спочатку на рівні концептуальних поглядів Ж. Бодена, а згодом — була виведена Ж.-Ж. Руссо на рівень знаходження прямих онтологічних паралелів між поняттями «державний суверенітет» та «народний суверенітет», причому останній розглядався як першоджерело будь-яких дій та актів публічної влади, адресованих як до власного населення, так і здійснених задля реалізації зовнішньополітичних функцій держави.

Водночас слід зазначити, що деякі дослідники пов’язують становлення категорії «суверенітет» з періодом Нового часу та просторовим масштабом європейських країн [6, с. 43]. На рівні політико-правових вчень вважається, що концептуальні основи визначення поняття «державний суверенітет» були закладені Ж. Боденом [6, с. 43], але водночас окремі елементи державного суверенітету як концептуальної теоретичної ідеї були сформульовані значно раніше в межах окремих складових частин загального уявлення про комплексне функціонування держави. Так, згідно деяких документальних джерел, перші випадки застосування терміну «суверенітет» відносяться до ХІІ сторіччя як категорії, що означає централізовану державу [6, с. 43]. Подібна інтерпретація тогочасного розуміння суверенітету підтверджується тією обставиною, що в Німеччині вказаний термін почав використовуватися лише у XVII сторіччі, оскільки централізованої держави на території вказаної держави на той час не існувало, а тому питання про пошук методологічної парадигми суверенного верховенства єдиної та неподільної державної влади протягом тривалого часу не було актуальним та розробленим на філософсько-ідеологічному рівні наукового пізнання.

Водночас у Франції, починаючи з ХІІІ сторіччя, категорія «суверенітет» походила від ідеї панування, верховенства, вертикального підпорядкування конкретній особі, якою у контексті реалізації суверенних прав був король як «суверен», адже його політикоправове становище у державі є суверенним за своєю сутністю та наявністю досить яскраво вираженого підпорядкування в межах чітко визначеної державної території. Подібної точки зору у середньовічній науковій думці (1280−1283 рр.) дотримувався, наприклад, Ф. Де Бомануар [6, с. 43]. Втім, необхідно відзначити, що суверенами у той час вважалися не тільки монархи, але і будь-які феодали, які мали фактичне панування та владу над населенням певної території, що належала їх відповідно до їх станових прав й привілеїв. Іншими словами, цілком справедливою буде теза про те що, суверенітет до Нового часу та створення Ж. Боденом принципово нової концепції суверенітету як виключно державницької (етатичне уявлення про суверенітет та суверена як його єдиного можливого легітимного носія. — Авт.) категорії розглядався скоріше як межа компетенції монарха (наприклад, короля Франції, правовий статус якого у цьому сенсі є досить показовим. — Авт.), феодала або будь-якого іншого теоретично можливого носія фактичної влади над населенням тієї чи іншої території, державної чи недержавної, а не в якості особливої ознаки держави чи її очільника. Таким чином, можна констатувати інтерпретацію у «дободенівський» час суверенітету як поняття, наближеного за змістом до категорії «компетенція» з притаманним їй обмеженим характером та структурою складових елементів без будь-якого діалектичного зв’язку з народом та народним суверенітетом як первинним джерелом походження державного суверенітету Це було цілком природним для тогочасного розуміння самої глибинної сутності природи державної влади та її первинного походження в особі конкретної особи — персонального носія фактичної влади. Більше того, навіть у вченні Ж. Бодена суверенітет розглядається вже як ознака держави та державності, але така, що походить не від народу, а від монарха-суверена і концентрується у повноваженнях монарха, без розподілу функцій держави з тими чи іншими станами, релігійними колами або представницькими органами у будь-яких їх організаційно-правових формах [6, с. 44].

Французьку концепцію історичного становлення вчення про суверенітет та його практичного втілення можна фундаментально проаналізувати з використанням класичного теоретико-правового доробку відомого правника Л. Дюгі. На погляд Л. Дюгі, у французькій доктрині внутрішній суверенітет є лише публічною владою, а отже, суверенітет можна представити як елемент держави з точки зору її внутрішньої побудови [7, с. 76]. Подібна інтерпретація суверенітету походить, як вбачається, з політико-правових ідей Ж.-Ж. Руссо, сутність яких зводиться до розуміння суверенітету як панівної влади держави у суспільстві. Водночас іншою особливістю теоретико-правового розуміння суверенітету є охоплення досліджуваною категорію на протязі історичного процесу не тільки самої політичної влади у суспільстві, але і конкретного характеру такої влади, тобто йдеться про теоретичну можливість існування політичної влади без суверенітету та створення несуверенних держав в частині виконання зовнішніх функцій держави у її правомірних міжнародних відносинах. Ця ознака вступає у певне протиріччя з базовими постулатами французької доктрини, оскільки саме в наукових працях її найвидатніших представників остаточно закріпився нерозривний зв’язок поняття «суверенітет» з державною владою, а не будь-якою іншою публічною владою, наприклад, муніципальною.

У цілому, розробка теорії суверенітету Ж. Боденом та іншими авторами Нового часу переслідувала дві основні мети. Першою метою було усунення феодальної роздробленості європейських держав, цементування державної влади навколо єдиного політичного центру, а другою — звільнити монарха від церковної влади, зокрема, від влади Папи Римського. Упродовж багатьох століть у Європі панувала подвійна церковна та світська юрисдикція. Король вважався самостійним у земних справах, але він мав підпорядковуватися Церкві. Ця теорія на практиці трансформувалася у виключне та одноосібне право Папи Римського призначати імператорів [8, с. 38].

Важливим у вченні Ж. Бодена є висновок, що суверенітет не можна ототожнювати лише з особою суверена. Іншими словами, на думку видатного інтелектуала, суверенітет є дефініцією не найвищої влади, а насамперед — дефініцією держави [9, с. 53].

Як цілком слушно та обґрунтовано з історико-правової точки зору зазначають М. О. Баймуратов та Ю. С. Хоббі, на процес створення суверенних держав у Європі значною мірою вплинула також Реформація, яка викликала підсилення багатьох відокремлених народів і держав та завдала суттєвого удару гегемонії Священної Римської імперії. Тільки завдяки Реформації головною одиницею політичної влади стає самостійна світська держава [8, с. 38].

Крім того, слід зазначити, що перші теорії суверенітету носили теократичний характер, оскільки в їхній основі знаходився принцип божественного походження влади, і лише з часом акцент розуміння суверенітету зміщується від теократичного до світського. Як зазначав Т. Гоббс, тільки держава є абсолютно незалежною корпорацією, всі ж інші корпорації підвладні верховній владі держави. Наявність у державі вищої влади, котра стоїть над усіма організаціями і особами і самостійно визначає норми поведінки держави ззовні, сприймається ним як історична і логічна необхідність [10, с. 146−147, 179].

З цього часу в науковій доктрині верховна влада починає асоціюватися не з конкретною особою, а з абстрактним за своїм характером інститутом — державою. На погляд М. О. Баймуратова та Ю. С. Хоббі, саме з цього моменту слід говорити про суверенітет держави, оскільки раніше мова могла йти лише про суверенітет правителя [8, с. 39]. Як зазначає у вказаному контексті І. Д. Левін, «державний суверенітет перетворював монарха з власника влади в орган держави» [11, с. 29].

Також доцільно звернути увагу на погляди видатного вченого Гуго Гроція, що були ним висловлені у XVII ст. та спрямовані, за словами М. М. Микієвича, на «формування єдиного світового порядку з метою гарантування безпеки та мирного співіснування держав», причому діяльність Гуго Гроція «відбувалася в період, коли особливо активними були процеси перетворення феодальних держав у національні, суверенні» [12, с. 17].

Слід зазначати, що такі процеси були пов’язані, перш за все, з формуванням т. зв. Вестфальського світового порядку внаслідок підписання Вестфальського миру, що складається з двох мирних договорів, укладених 24 жовтня 1648 р. в містах Вестфалії Мюнстері та Оснабрюці, які містили норми щодо територіальних змін, релігійних відносин та політичного устрою Римської імперії [13, с. 63].

Отже, у правовій доктрині концепція державного суверенітету пройшла два основних доктринально-концептуальних періоди розвитку — період ототожнення поняття «суверенітет» з особистістю та одноосібною владою монарха-суверена (доконституційний етап) та період синхронізації політико-правової ідеї про державний суверенітет з доктриною народного суверенітету (етап конституціоналізму).

Таким чином, у результаті наукового аналізу історико-правових передумов становлення та розвитку державного суверенітету як основної ознаки сучасної держави можна дійти до наступних загальних висновків, що відображають мету дослідження в даній частині: а) на доконституційному етапі розвитку держави і права (до XVIII сторіччя) поняття «суверенітет» тісно пов’язувалося з особою суверена, під яким розумівся одноосібний монарх або будь-яка інша особа, яка мала фактичну владу над населенням в межах певної території, з чого випливала відсутність правових обмежень щодо форм та методів здійснення сувереном своїх владних повноважень; б) поступове практичне втілення починаючи з XVIII сторіччя доктрини державного суверенітету як наслідку та необхідної умови реалізації народного суверенітету пов’язано з загальним процесом становлення конституціоналізму як теорії, втіленої на державному рівні починаючи з прийняття перших світових конституцій наприкінці XVIII сторіччя, основний юридичний зміст якої полягає у введенні «обмеженого правління» на основі суспільно-політичного принципу розподілу влади в державі на три основні гілки, що, у свою чергу, породжує можливість втілення положень, що суперечать один одному, в актах різних гілок влади, виданих в межах своєї компетенції, які одночасно визнаються джерелами конституційного права, втілюючи у тому числі відповідні політичні інтереси різних державних органів та вищих посадових осіб; в) на протязі світової історії держави і права знаходженню нових прогресивних форм та методів реалізації державного суверенітету допомагало реальне, гарантоване ефективно діючими правовими механізмами втілення ідеї «обмеженого правління» (на відміну від тоталітарних режимів, таких, як правова система СРСР, де правові норми практично у повному обсязі в частині регулювання політико-правових відносин вступали у суперечність з реальним наповненням відповідних правовідносин та правовими й позаправовими механізмами їх здійснення); г) зовнішній (міжнародний) вимір державного суверенітету у його сучасному вигляді концептуально сформувався під впливом Вестфальського мирного договору, а остаточно був сформульований на універсальному рівні у принципових положеннях Статуту Організації Об'єднаних Націй та інших базових міжнародно-правових документах.

Список використаних джерел:

• 1. Платон. Государство / Платон // Государство. Законы. Политик. — М.: Мысль, 1998. — 798 с.
• 2. Серегин А. В. Эволюция учения о монархической форме правления в истории политико-правовой мысли / А. В. Серегин. — Ростов-на-Дону: ИПО ПИ ЮФУ 2010. — 192 с.
• 3. Аристотель. Политика / Аристотель // Политика. Афинская политика. — М.: Мысль, 1997. — 458 с.
• 4. Ильин М. В. Суверенитет: развитие понятийной категории / М. В. Ильин // Суверенитет. Трансформация понятий и практик / под ред. М. В. Ильина, И. В. Кудряшовой; Моск. гос. ин-т междунар. отношений (ун-т) МИД России, каф. сравнит. политологии. — М.: МГИМО-Университет, 2008. — С. 14−42.
• 5. Crage G. Force and Statecraft / G. Crage, A. George. — N. Y.: Oxford University Press, 1983. — 304 p.
• 6. Мусихин Г. И. Суверенитет, монархия и революция: история становления и взаимоотношения понятий / Г. И. Мусихин // Суверенитет. Трансформация понятий и практик. — С. 43−57.
• 7. Дюги Л. Конституционное право. Общая теория государства / Л. Дюги. — М.: ИНФРАМ, 2013. — 427 с.
• 8. Баймуратов М. О. Модифікації державного суверенітету в умовах європейської інтеграції в контексті взаємовідносин Європейського Союзу з державами-членами / М. О. Баймуратов, Ю. С. Хоббі; за ред. д. ю. н., проф., Заслуженого діяча науки і техніки України М. О. Баймуратова. — Суми: Університетська книга, 2013. — 300 с.
• 9. Ковальчук В. Б. До питання про державний суверенітет та легітимність державної влади в політико-правовій концепції Ніколло Макіавеллі та Жана Бодена / В. Б. Ковальчук // Держава і право: збірник наукових праць. — Вип. 35. — К.: Інститут держави і права ім. В М. Корецького НАН України, 2007. — С. 49−56.
• 10. Гоббс Т. Левиафан или материя, форма и власть государства церковного и гражданского / Т. Гоббс; предисловие и редакция А. Ческиса, пер. П. С. Юшкевича. — М.: Соцэкгиз, 1936. — 502 с.
• 11. Левин И. Д. Суверенитет / И. Д. Левин. — СПб.: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2003. — 373 с.
• 12. Микієвич М. М. Інституційне право Європейського Союзу у сфері зовнішньої політики та безпеки / М. М. Микієвич. — Львів, 2005. — 415 с.