Інтернаціоналізація конституційного права як чинник впливу на процес модернізації правоохоронних органів

Стаття присвячена дослідженню специфічних особливостей впливу інтернаціоналізації конституційного права на конституційну модернізацію національної правоохоронної системи.

Встановлено, що конституції держав набувають риси основних законів членів міжнародного співтовариства, зацікавлених у підтримці належного мирного міжнародного правопорядку, що має безпосередній вплив на комплексний процес модернізації правоохоронної системи України у сучасних умовах правової глобалізації та європейської міждержавної інтеграції.

Ключові слова: прокуратура, правоохоронна система, правоохоронна діяльність, європейські стандарти, конституційна модернізація.

Миколенко В. А. Интернационализация конституционного права как фактор влияния на процесс модернизации правоохранительных органов.

Статья посвящена исследованию специфических особенностей влияния интернационализации конституционного права на конституционную модернизацию национальной правоохранительной системы.

Установлено, что конституции государств приобретают черты основных законов членов международного сообщества, заинтересованных в поддержании надлежащего мирного международного правопорядка, что имеет непосредственное влияние на комплексный процесс модернизации правоохранительной системы Украины в современных условиях правовой глобализации и европейской межгосударственной интеграции.

Ключевые слова: прокуратура, правоохранительная система, правоохранительная деятельность, европейские стандарты, конституционная модернизация.

Mykolenko V. A. Internationalization of constitutional law as a factor of influence on the process of modernization of law enforcement agencies.

The article investigates specific features influence the internationalization of the constitutional right to constitutional modernization of the national judicial system.

It was established that the constitution states acquire the features of the basic laws of the international community members interested in maintaining proper peaceful international order that has a direct impact on the complex process of modernization of Ukraine’s law-enforcement system in modern conditions of legal globalization and European integration of the interstate.

Keywords: prosecutors, law enforcement system, law enforcement, the European standards, constitutional modernization.

Актуальність дослідження. Реформа правоохоронної системи є одним з найважливіших та визначальних напрямів сучасного конституційно-правового розвитку, оскільки спрямована на підвищення ефективності реалізації правоохоронної функції як іманентної характеристики демократичної, правової, соціальної держави за умови концептуального спрямування реалізації цієї функції на захист прав та свобод людини і громадянина як найвищої соціальної та конституційної цінності у контексті всебічного втілення у регулювання суспільних відносин європейської правової традиції.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Слід відзначити, що зазначена проблематика досить ретельно розглядається у вітчизняній конституційно-правовій та міжнародноправовій літературі. Зокрема, можна відзначити праці М. О. Баймуратова, Ю. О. Волошина, Л. Р. Грицаєнка, Ю. М. Грошевого, Л. М. Давиденка, В. В. Долежана, В. С. Зеленецького, П. М. Каркача, О. Р. Михайленка, Ю. М. Тодики, О. Ф. Фрицького, В. М. Шаповала, Ю. С. Шемшученка та інших дослідників.

Водночас ще не вироблено концептуальні підходи до модернізації правоохоронної системи України на тлі інтенсифікації впровадження європейських правових стандартів, теоретичної моделі державної політики та її реалізації щодо удосконалення правового статусу прокуратури як структурного елементу правоохоронної системи держави, концептуального механізму реалізації реформи організації та діяльності органів прокуратури в Україні. Зокрема, ретельної розробки потребує проблематика впливу інтернаціоналізації конституційного права на процес реформування правоохоронної системи України в сучасних умовах європейської міждержавної інтеграції.

Мета статті - дослідити особливості впливу інтернаціоналізації конституційного права на процес конституційної модернізації правоохоронних органів України.

Виклад основного матеріалу. Конституційна модернізація правоохоронної системи держави, у тому числі, — органів прокуратури та статусу прокурора, — у сучасних умовах європейської міждержавної інтеграції безпосередньо пов’язана та внутрішньо детермінована процесами інтернаціоналізації конституційного права, що визначають основні напрями та тенденції новітнього конституційно-правового розвитку України.

У цьому зв’язку слід зазначити, що останнім часом активно обговорюється питання стосовно впливу міжнародного та європейського права на національне законодавство у сфері регламентації принципів та стандартів правоохоронної діяльності, включаючи основи правового статусу національних правоохоронних органів.

Як свідчить вітчизняний та зарубіжний досвід імплементації універсальних і регіональних правових стандартів, у вказаних питаннях міжнародне право не ігнорує національне право [1, с. 431]. Узгоджена практика державних органів різних країн, які представляють власні держави в міжнародних відносинах, може суттєво впливати на формування міжнародного звичаєвого права, а правотворча практика державних законодавчих, виконавчих та судових органів держави у міжнародній сфері також може сприяти виникненню міжнародного звичаю як одного з найстаріших джерел міжнародного права. Крім того, національне законодавство може бути доказом існування міжнародного звичаю або загальних засад права [2, с. 440].

Як приклад тісного взаємозв'язку між національним і міжнародним правом, можна навести регулювання питань громадянства. Так, з одного боку, міжнародне право залишає на розсуд національного права регулювання питань щодо конкретних умов набуття громадянства, однак, з іншого боку, міжнародне право вимагає, щоб національне законодавство стосовно питань громадянства узгоджувалося з міжнародним договірним і звичаєвим правом загального характеру [3, с. 85]. Міжнародне право не можна вважати повністю автономною і самодостатньою системою права стосовно національного права.

Прикладом зв’язку між національним і міжнародним правом є також фундаментальна засада міжнародного права раії sunt servanda («договорів треба дотримуватися»), яка має два аспекти: 1) зовнішній чи міжнародний аспект, який передбачає регулювання міждержавних відносин; 2) внутрішній аспект, який означає, що ця засада виконує роль своєрідного мосту між міжнародним і національним правом, тобто передбачає необхідність змін національного права відповідно до міжнародно-правових зобов’язань [3, c. 86].

Згідно з цією засадою держава зобов’язана впроваджувати у своє внутрішнє законодавство зміни, які є необхідними для виконання прийнятих на себе міжнародноправових зобов’язань. З чого також випливає, що держава не повинна посилатися на норми свого національного права чи прогалини в ньому як на привід для невиконання міжнародноправових зобов’язань. Ця засада неодноразово підтримувалася в рішеннях міжнародних судів та різних міжнародних документах [3, с. 86].

Цілком зрозуміло, що якби норми міжнародного права можна було б обійти за допомогою прийняття відповідних норм національного права, тоді міжнародне право в цілому втратило б своє значення і сенс як правовий регулятор міжнародних відносин. Наприклад, Постійна палата міжнародного правосуддя у справі 1932 року щодо громадян Польщі у Вільному місті Гданськ дійшла висновку, що: «держава не може посилатися на свою конституцію, щоб не виконувати своїх обов’язків, які випливають з міжнародного права або в силу договорів», а Міжнародний суд ООН у справі 1988 року наголосив на «фундаментальній засаді міжнародного права, згідно з якою міжнародне право має пріоритет перед національним правом» [4, с. 101].

Відповідно до ст. 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, сторона міжнародного договору не може посилатися на положення свого внутрішнього права для виправдання невиконання нею договору [5, ст. 27].

Однак примат міжнародного права над національним правом зовсім не означає, що положення національного права не мають жодного значення для міжнародного права. Насправді норми національного права є надзвичайно важливими для реалізації та ефективності міжнародного права. Держава за допомогою свого внутрішнього права виражає свою думку стосовно різних важливих питань, які безпосередньо стосуються міжнародного права. Наприклад, держава за допомогою норм національного права встановлює ширину територіального моря або стандарти охорони навколишнього середовища чи прав людини, тобто у такий спосіб реалізує і конкретизує норми міжнародного права [3, с. 86].

Крім того, не є рідкістю така ситуація, коли міжнародний суд, розглядаючи конкретну справу, проводить аналіз відповідних положень національного права, без чого неможливо вирішити відповідну проблему міжнародно-правового характеру. Норми національного права можуть також служити доказом дотримання чи недотримання міжнародного права певною державою.

Зростання ролі міжнародного права в національних правопорядках здійснюється завдяки процесам інтеграції, глобалізації та інтернаціоналізації правових, економічних, соціальних, культурних, політичних та інших сфер сучасного світу [6, с. 121].

Інтернаціоналізація конституційного права є новим феноменом правової дійсності, осмислення якого юридичною наукою ще тільки починається. Дане питання набуло актуальності в Європі лише в кінці минулого століття у зв’язку з перспективою появи конституції в рамках Європейського Союзу. Інтернаціоналізація конституційного права, тобто галузі, найбільш «сакральної» з погляду національного права, ставить безліч правових проблем. Це обумовлено тим, що дане явище ще не знайшло чіткого теоретичного оформлення і тому не узгоджується з низкою положень, усталених в науці конституційного права [7, с. 30].

Отже, інтернаціоналізація конституційного права виявляється, насамперед, у зближенні національного конституційного права кожної демократичної країни з міжнародним публічним правом, внаслідок чого між ними часом зникає чітка межа [8, с. 26]. Досягнення конституційного права окремих країн узагальнюються на міжнародному рівні і включаються в акти міжнародного права — пакти, конвенції тощо, які зобов’язують держави — учасниці внести у своє національне законодавство ті чи інші демократичні конституційно-правові інститути (наприклад, певні права людини). У багатьох конституціях нині прямо записано, що загальновизнані принципи і норми міжнародного права складають частину національного права (в тому числі і конституційного), а в разі розбіжностей з нормами національного законодавства мають перед ними перевагу Так, згідно ст. 25 німецького Основного закону, «загальні норми міжнародного права є складовою частиною права Федерації. Вони мають перевагу над законами і безпосередньо породжують права та обов’язки для жителів федеральної території» [8, с. 26].

Більше того, XXI століття у науковій літературі нерідко називають «століттям інтернаціоналізації» [9, с. 8]. Але даним поняттям позначають настільки різні процеси, що відбуваються в багатьох сферах соціального розвитку, які неможливо привести до єдиного знаменника. Неправильним є твердження про те, що основні тенденції та причини інтернаціоналізації завжди та скрізь однакові. Слід зазначити, що хоча проблема інтернаціоналізації є заідеологізованою, раніше досить популярною в радянському суспільствознавчому дискурсі, в останнє десятиліття вона опинилася на периферії гуманітарної думки навіть в умовах поглиблених процесів глобалізації та міждержавної інтеграції [10, с. 247].

Протягом XX століття зберігався інтерес до питань інтернаціоналізації економіки й політики. Тільки нещодавно стали актуальними питання щодо проблем інтернаціоналізації конституційного права. Такі процеси безпосередньо пов’язані не тільки з підвищенням ролі міжнародного права у внутрішніх правопорядках держав, а й зі зміцненням та вдосконаленням конституційно-правового регулювання питань участі держав у процесах міждержавної інтеграції [11, с. 9].

Слід зазначити, що увага до проблем інтернаціоналізації правових систем формувалася протягом тривалого історичного періоду Незважаючи на традиційне розуміння в політико-правовій науці категорії «інтернаціоналізації» як процесу формування певного глобального або універсального явища, слід окремо розглядати сучасну сутність цих процесів, які мають відмінну природу, причину та істотну характеристику, від інтернаціоналізації, що відбувалася неодноразово в історії суспільства [12, с. 36].

Отже, перші процеси інтернаціоналізації почали формуватися ще в Стародавніх Греції та Римі. Саме в той час виникають перші ідеї свободи та рівності всіх людей, вчення про право та державу, які з певними змінами використовуються у сучасних умовах державноправового розвитку. Ще у V — IV ст. до н. е. давньогрецькі софісти (Гіппій, Антифонт та ін.), розрізняючи правові системи різних міст-полісів, підкреслювали загальність права, згідно з яким усі люди, незалежно від їхньої державної або етнічної належності є вільними й рівними. Представники школи давньогрецьких стоїків (IV — І ст. до н. е.), а згодом давньоримські стоїки (І ст.) у своїх трактатах формулюють космополітичні концепції всесвітнього правового порядку, та світового громадянства всіх індивідів [13, с. 446].

У сфері правового регулювання перші інтернаціоналістські підходи з’явилися у римській юриспруденції, ще у ІІ - ІІІ століттях [14, с. 608]. Вченням римських юристів характерні три положення системи права, а саме: природне право, або права людей і тварин, право народів та внутрішньодержавне право окремих народів [15, с. 224]. Саме в цей період формуються основні параметри, якісні характеристики й тенденції в інтернаціоналізації права [16, с. 432].

Важливу роль у процесі інтернаціоналізації державно-правових концепцій, принципів та інститутів у Західній Європі відіграла рецепція римського права. Деякі автори обґрунтовують утворення сучасного європейського права саме в період переходу від Середньовіччя до Нового часу [17, с. 28].

Процеси інтернаціоналізації в середні віки були в цілому пов’язані з християнськими вченнями про всесвітню державу. У період пізнього Середньовіччя (до XVI ст.) процеси інтернаціоналізації передували виникненню та зміцненню національної держави [10, с. 249].

Період Нового часу знаменувався інтернаціоналістськими уявленнями про право і державу, які були розвинені в багатьох ліберальних правових ученнях Дж. Локка, Т. Гоббса, Т. Джефферсона та ін. Чимало доктринальних інтернаціоналістських правових положень отримали закріплення в перших офіційних конституційно-правових актах, зокрема, Декларації незалежності США 1776 року, французькій Декларації прав людини і громадянина 1789 року тощо.

Ж.-Ж. Руссо, І. Кант та інші мислителі ХІПІ - ХІХ століть пов’язували перспективи державно-правової інтернаціоналізації з досягненням вічного миру на шляху утвердження та дотримання всіма державами загального для всіх міжнародного правопорядку, який забороняє війну. І. Кант висунув концепцію поступового формування всесвітньої конфедерації республік (держав з правовим ладом) як шляху до загального (всесвітнього) правового ладу та вічного миру на Землі [18, с. 75].

Великий вплив на прискорення процесів інтернаціоналізації державно-правових інститутів мали поширення й рецепція національних систем європейського права в колоніальних країнах, в результаті чого у колоніях почали поступово утверджуватися системи права їх європейських метрополій. Слід зазначити, що поширення системи права однієї держави іншою є ефективним механізмом інтернаціоналізації національних правопорядків, що на сучасному етапі забезпечує процеси міждержавної інтеграції. Багато положень у частині прав людини, суверенітету народу, взаємовпливу внутрішньодержавного (національного) і міжнародного права є основою інтернаціоналізації національних правових систем держав і в сучасний період, а самі положення в повному обсязі закріплені у багатьох конституціях світу, в тому числі у Конституції України [10, с. 251].

Останнім часом терміни «глобалізація»,"інтернаціоналізація конституційного права", «конституціоналізація міжнародного права» дедалі частіше використовуються в науковій літературі, засобах масової інформації, стали ключовими категоріями в системі сучасної юридичної і політичної науки та практики, давши підґрунтя багатьом академічним дебатам [10, с. 254].

Глобалізація проявляється, передусім, в інтернаціоналізації внутрішнього права держав, являючи собою одну з головних тенденцій розвитку цього права у ХХІ ст.

Зростання ролі взаємодії країн із зовнішнім середовищем призводить до того, що національні правоохоронні системи будуються з урахуванням вимог зовнішнього середовища і міжнародного права, у тому числі, йдеться про формування рамкових засад конституційно-правового статусу правоохоронних органів, зокрема — прокуратури.

Висновки

Таким чином, інтернаціоналізація конституційного права виражається в інкорпорації в конституційні норми міжнародних принципів, норм і стандартів, визначенні у конституційних нормах співвідношення міжнародного і конституційного права.

Отже, міжнародне право служить інструментом інтернаціоналізації внутрішнього права, його повороту до потреб зовнішніх зносин, з одного боку, та приведення до певного рівня єдиних стандартів, з іншого. Конституції держав набувають риси основних законів членів міжнародного співтовариства, зацікавлених у підтримці належного мирного міжнародного правопорядку, що має безпосередній вплив на комплексний процес модернізації правоохоронної системи України у сучасних умовах правової глобалізації та європейської міждержавної інтеграції.

Список використаних джерел

• 1. Поленина С. В. Взаимодействие международной и внутригосударственной правових систем / С. В. Поленина. — М., 1987. — 851 с.
• 2. Чиркин В. Е. Сравнительное конституционное право / В. Е. Чиркин. — М., 2002. — 501 с.
• 3. Мережко О. Співвідношення міжнародного і національного права / О. Мережко // Юридичний журнал. — 2009. — № 2. — С. 85−86.
• 4. Shaw M. Prawo miedzynarodnoe / M. Shaw. — Warszawa, 2000. — 125 р.
• 5. Віденська конвенція про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р. // ООН. — 1969. — Ст. 27.
• 6. Розенберг А. М. Международное и конституционное право России: аспекты соотношения и взаимодействия / А. М. Розенберг // Актуальные проблемы российского права. — 2009. — № 2. — С. 120−126.
• 7. Гагаева Е. А. Влияние европейского права на конституционное законодательство государств Восточной Европы: автореф. дис. … канд. юрид. наук: спец. 12.00.02 / Е. А. Гагаева; Мордовский государственный университет им. Н. П. Огарева. — Саранск, 2010. — 23 с.
• 8. Страшун Б. А. Конституционное (государственное) право зарубежных стран / Б. А. Страшун. — М.: БЕК, 2000. — 430 с.
• 9. Савчин М. В. Конституційна традиція України та сучасний конституціоналізм: тенденції глобалізації та фрагментації / М. В. Савчин // Порівняльно-правові дослідження. — 2008. — № 2. — С. 8−12.
• 10. Волошин Ю. О. Конституційно-правове забезпечення європейської міждержавної інтеграції: монографія / Ю. О. Волошин. — К.: Логос., 2010. — 428 с.
• 11. Денисов В. Н. Суверенітет України і міжнародне право / В. Н. Денисов. — К.: Манускрипт, 1995. — 359 с.
• 12. Лукашук И. И. Глобализация, государство и право, ХХІ век / И. И. Лукашук. — М.: Спарк, 2000. — 416 с.
• 13. Бурханов Р. А. Политические учения античності: учеб.-метод. пособие / Р. А. Бурханов. — Нижневартовск, 1995. — 489 с.
• 14. Памятники римского права. Законы ХІІ таблиц. Институции Гая. Дигесты Юстиниана. — М.: Зерцало, 1997. — 620 с.
• 15. Черниловский З. М. Римское частное право: элементарный курс /

З. М. Черниловский. — М.: Новый юрист, 1997. — 289 с.

• 16. Мартенс Ф. Ф. Современное международное право цивилизованных народов / Ф. Ф. Мартенс. — М.: Зерцало, 2008. — 467 с.
• 17. Харитонов Є. О. Деякі питання класифікації європейських систем приватного права / Є. О. Харитонов. — К., 2007. — 35 с.
• 18. Кант И. К вечному миру / И. Кант. — М.: Московский рабочий, 1989. — 85 с.
• * Миколенко Віктор Андрійович — кандидат юридичних наук, проректор Східноєвропейського університету економіки та менеджменту.

Стаття надійшла до редакції 07.03.2017р.