Формування теоретичних знань у процесі фізичного виховання

Теоретична підготовленість необхідна не тільки для повноцінного оволодіння руховими навичками. Вона є складовою частиною фізичної освіти в цілому. Тільки з її допомогою можна вирішувати задачу розвитку в дитини потреби до фізичного вдосконалювання, до систематичних самостійних занять фізичними вправами [31].

У процесі навчання недостатньо одержати певний обсяг різних знань. Необхідно ще розуміти їхній розвиток і взаємозв'язок, набути впевненості у своїх знаннях.

Обсяг і зміст теоретичного матеріалу визначаються на основі загально — педагогічних принципів і завдань навчання. Для школярів обов’язковий мінімум теоретичних знань установлений окремо для кожного класу державними програмами. Знання про властиво фізичне виховання повинні сполучатися з тими знаннями, які учні одержують при вивченні інших навчальних предметів [14].

Ефективність методики формування знань на уроках фізичної культури включає наступні моменти:

• 1) аналіз теоретичного матеріалу для вивчення рухової дії з метою визначення його механічної структури, необхідних рухових якостей і факторів зовнішнього середовища;
• 2) установлення зразкового обсягу й змісту знань, необхідних для розуміння закономірностей досліджуваної фізичної вправи й відповідної підготовленості учнів;
• 3) визначення тем загальноосвітніх предметів навчального плану школи, знання яких допоможуть засвоєнню досліджуваної рухової дії;
• 4) уточнення вже вивчених учнями тем загальноосвітніх предметів і тем, які тільки будуть вивчатися (це дозволить вчителю опиратися на наявні знання й знову викладати необхідний матеріал);
• 5) визначення послідовності в серії уроків, а також обсягу й змісту матеріалу на кожний урок;
• 6) розробку таких способів викладу матеріалу, які б органічно вписувалися в заплановану рухову діяльність;
• 7) рекомендації вчителям загальноосвітніх предметів і учням повторити необхідні теми в запланований термін [55].

Отже, кожна методика формування знань повинна будуватися на принципі з'єднання спеціального матеріалу про фізичне виховання з навчальним матеріалом інших загальноосвітніх предметів і руховою діяльністю учнів [19].

У найбільш загальному змісті знання характеризуються як сукупність накопичених у процесі суспільно-історичної практики людства відомостей про природу, суспільство, техніку й саму людину.

У рамках шкільної педагогіки знання розглядаються у двох аспектах: по-перше, як один з компонентів змісту шкільної освіти, представлений у конкретному навчальному предметі у вигляді дидактично обґрунтованої системи фактів, понять, які має певна наука, що лежить в основі відповідного навчального предмета; по-друге, як надбання кожного учня яке він здобуває в процесі навчання й може використати для досягнення певних цілей у конкретній області діяльності [36].

Викладені положення визначають значення й зміст знань у фізичному вихованні, без засвоєння яких не можливий жоден акт свідомої діяльності людини по оволодінню фізичними вправами, використанню їх з метою власного фізичного розвитку й зміцнення здоров’я [4].

Знання — перший ведучий компонент змісту фізичної освіти, що здобувається школярами в результаті навчання по предмету «Фізична культура».

Без засвоєння знань про закономірності рухів, способів виконання фізичних вправ і тактичних дій, принципів суддівства, організації й проведення самостійних занять з групою учнів неможливе повноцінне оволодіння руховими діями, уміннями тактичного, інструкторсько-методичного, суддівського й самоуправлінського характеру [39].

Тільки на основі знань діяльність може бути творчою, що дозволяє знаходити нестандартні рішення в проблемно-пошукових ситуаціях (наприклад, застосувати освоєні дії в незнайомих умовах, самостійно знайти оригінальний спосіб рішення рухового завдання).

І нарешті, без засвоєння знань про норми спілкування в колективі, про особисту й суспільну значимість фізкультурної діяльності неможливо опанувати досвідом емоційно-вольового регулювання власної поведінки, вибіркового відношення до явищ навколишньої дійсності [52].

Якщо ж урахувати, що повноцінна фізична освіта сприяє всебічному й гармонійному розвитку особистості учнів, то логічно визнати, що й знання сприяють цьому процесу.

Процес навчального пізнання під час занять фізичними вправами відрізняється деякою своєрідністю, обумовленою тим, що джерелом знань тут є не тільки інформація вчителя, але й сама рухова діяльність якою займаються учні: на основі м’язових відчуттів і осмислення результатів виконання фізичних вправ учень пізнає закономірності рухів, одержує знання про вплив вправ на прояв функцій окремих систем організму, переконується в необхідності займатися фізичною культурою. Причому деякі знання необхідні для засвоєння рухових дій (наприклад, про ступінь нервово-м'язових зусиль при відштовхуванні в бігу й стрибках, про рухові можливості власного організму) можуть здобуватися тільки при виконанні самих дій [21].

Знання засвоюються при активній розумовій діяльності, яка здійснюється в системі розумових операцій (аналізу й синтезу, порівнянь, узагальнень), і фіксуються у свідомості учня у вигляді інформації і понять. Свідченням сформованості знання є здатність учня практично відтворити показану або пред’явлену йому в словесному викладі фізичну вправу або дати словесний опис вправи на основі зорового сприйняття її показу. На рівні узагальнення знань про досліджуваний об'єкт вони здобувають характер поняття, словесна форма вираження якого являє собою вже не опис, а визначення. Визначення вбирає в себе істотні ознаки відповідного об'єкта, виражає його функціональні властивості [22].

Кожне поняття позначається певним терміном (фізична культура, фізична вправа й т.д.) і залежно від ступеня узагальненості знань здобуває більш загальний або приватний характер. Наприклад, поняття «режим» буде більше загальним стосовно поняття «режим дня». Засвоєння поняття проявляється в здатності учня виразити словесно його визначення з перерахуванням всіх істотних ознак. Знання здобувають практичну форму, коли застосовуються в діяльності у вигляді інтелектуальних або рухових умінь [57].

На основі одержуваної від учителя інформації учень ще до початку виконання вправи має можливість сформувати у власній свідомості знання про техніку вправи, скласти уявний проект і намітити способи рішення відповідного рухового завдання, передбачити можливі зміни у своєму фізичному вдосконалюванні. Однак знання стають керівництвом до дії лише за умови, якщо вони, по-перше, об'єктивно відбивають закономірності досліджуваних фізичних вправ і, по-друге, органічно включені в практичну діяльність [30].

Перша умова забезпечується тим, що школярам пропонується система знань і понять, що вірогідно розкривають сутність, закономірності, що лежать в основі виконання фізичних вправ, усього процесу фізичного виховання. Використання понять та спеціальної термінології сприяє раціоналізації процесу навчання, підвищенню щільності уроку, скорочує шлях навчального пізнання, оскільки, оперуючи стійкими термінами й поняттями, учитель звільняється від необхідності довгих пояснень [33].

Реалізація другої умови забезпечується такою організацією діяльності, що змушує учня застосувати засвоєні знання.

Однією з вирішальних умов повноцінності фізичної освіти школярів є озброєння їхньою системою знань. Ця система характеризується, по-перше, обсягом (різноманітністю) теоретичного матеріалу, що розкриває всі види фізкультурної діяльності школярів; по-друге, складом видів знань (фактів, понять, термінів і т.д.), що існують у відповідній науці. Обидва аспекти зв’язані єдиною цільовою спрямованістю на формування у школярів наукових знань про фізичне виховання й здатність до ціннісної орієнтації в ньому [18].

Структурна організація навчального матеріалу виражається в групуванні складових її навчальних тем по ознаках однорідної спрямованості їхнього змісту. На основі подібного групування виділяються дві групи навчальних тем, а в кожній з них — по три підгрупи.

Перша група поєднує теми, зміст яких спрямований на забезпечення необхідного рівня загальноосвітньої культури школярів в області фізичного виховання: розуміння сутності, значення й можливостей фізичного виховання в суспільстві. Рівень відповідної досвідченості визначається ступенем прояву, по-перше, елементів світогляду в оцінці досліджуваних явищ (мети й завдання фізичного виховання, знання рухового режиму як фактора забезпечення здорового способу життя й т.д.); по-друге, позитивного відношення до власного фізичного вдосконалювання; по-третє, навчально-пізнавальної й соціальної активності на заняттях і в суспільній роботі з фізичного виховання [22].

Для формування інтересу до уроків необхідно роз’яснити в кожному класі значення визначеної системи занять як державної, обов’язкової для всіх форм організації фізичного виховання школярів. Сутність самодіяльних форм організації фізичного виховання (заходів в режимі дня, заняття в позаурочний час у школі й позашкільних установах, самостійні заняття) роз’ясняється не тільки при викладі програмних тем, але й у рекомендаціях учителя по використанню запропонованих програмою видів занять [14].

Ознайомлення з видами спорту здійснюється в процесі вивчення практичних розділів програми (гімнастики, легкої атлетики й т.д.), орієнтуючись на зміст яких учитель визначає теми теоретичного характеру.

Перша підгрупа представлена в програмі тематикою медико-біологічного характеру: значення занять фізичними вправами для фізичного розвитку й зміцнення здоров’я, реакції організму на різні фізичні навантаження, перша допомога при травмах на заняттях.

Друга група навчальних тем має іншу цільову спрямованість. Вона забезпечує спеціальну теоретичну підготовленість школярів до раціоналізації власної рухової діяльності, проведенню самостійних занять, участі в суспільній роботі.

Перша підгрупа навчальних тем другої групи поєднує теми, що стосуються техніки рухових дій і основ тактики змагань по видах вправ шкільної програми. Їхнє засвоєння позитивно позначається на динаміці формування рухових умінь, на ефективності використання засвоєного матеріалу в навчальній і змагальній практиці.

В другу підгрупу входять теми, що розкривають основи проведення самостійних занять: «Правила безпеки занять» (II-IX класи), «Самострахування при виконанні фізичних вправ» (VII клас), «Правила самостійного виконання вправ» (VIII і IX класи), «Тренувальні навантаження й контроль за ними по частоті пульсу» (X клас) [54].

У загальний і руховий режим школярів доцільно ввести в різних класах у вигляді окремих підтем наступні повсякденні факти:

• 1. приклади раціонального режиму різних контингентів людей;
• 2. варіанти загального рухового режиму для школярів окремих класів;
• 3. приклади використання в режимі дня різних форм занять фізичними вправами;
• 4. наукові факти: залежність працездатності від рухового режиму; вплив видів фізичних вправ на організм та їх дозування;
• 5. поняття й терміни: загальний і руховий режим, активний відпочинок, розумова і фізична працездатність, стомлення й перевтома, форми занять фізичними вправами;
• 6. методичні знання: принципи підбору й визначення послідовності вправ;
• 7. правила регулювання навантаження з урахуванням завдань, змісту, форм і місця занять у загальному режимі дня;
• 8. вимоги до організації окремих занять і всього комплексу заходів;
• 9. оцінювальні знання: значення загального й рухового режиму, активного відпочинку для підтримки працездатності й попередження стомлення [35].

Кінцевою метою придбання знань є застосування їх на практиці. По ступені готовності до цього розрізняють три рівні засвоєння знань. По досягненні кожного з них знання набувають певних якостей (оперативність, гнучкість, усвідомленість, глибину, міцність, повноту), які у сукупності характеризують їхню повноцінність [59].

Перший рівень засвоєння знань є результатом сприйняття, усвідомлення змісту (розуміння) і фіксації в пам’яті отриманої інформації. Проявляється цей рівень у здатності учня пізнавати вивчені об'єкти, наприклад види фізичних вправ, або відтворювати деяку суму знань про них (перераховувати істотні ознаки конкретної вправи, описувати схему її виконання). На даному рівні засвоєння найбільше явно проявляється повнота знань, яка вимірюється відношенням кількості засвоєних відомостей до сукупності, запропонованої вчителем. Для досягнення цього рівня цілком придатний пояснювально-ілюстративний метод навчання, тобто передача учням готових знань у словесній або наочній формі. Дидактичними умовами найбільшої його ефективності є, по-перше, наявність у навчальній інформації повної характеристики властивостей досліджуваного об'єкта; по-друге, використання словесного викладу в єдиній системі з показом, демонстрацією й практичними діями; по-третє, застосування методів активізації сприйняття, осмислювання й запам’ятовування змісту навчальної інформації (наприклад, попереднє виділення вчителем об'єктів спостережень при організації показу вправи).

Другий рівень засвоєння знань проявляється в готовності до застосування їх за відомим навчальним зразком в знайомих або незначно варіативних ситуаціях. Подібна готовність оцінюється оперативністю знань, що характеризується двома ознаками: кількістю ситуацій, у яких учень здатний застосовувати знання (наприклад, використати пульсометрію з метою визначення функціонального стану власного організму у спокої, під час уроку, під час самостійних занять) і кількість засвоєних способів застосування для рішення одного й того ж завдання (наприклад, регулювання навантаження зміною кількості повторень, довжини дистанції, тривалості й характеру відпочинку). Дидактичною умовою розвитку оперативності знань є ознайомлення учнів з можливо більшою кількістю ситуацій, у яких можуть застосовуватися дані знання, і кількістю способів їхнього застосування в кожній ситуації. Закріплюються ці знання шляхом багаторазового й варіативного повторення. Для досягнення другого рівня засвоєння знань використовується репродуктивний метод навчання, що забезпечує формування вміння застосовувати знання за зразком.

Третій рівень засвоєння знань проявляється в готовності учня до творчого й швидкого застосування їх у нових, незнайомих ситуаціях, обумовлених як специфікою застосовуваних вправ, так і умовами їхнього проведення, а також особливостями діяльності учнів. Подібна готовність до використання таких знань оцінюється гнучкістю знань, тобто вмінням швидко використовувати саме ті знання, які в більшій мірі відповідають виниклій ситуації (наприклад, вибирати раціональні тактичні дії в змагальних ситуаціях, які раніше не зустрічалися в практиці учня), або конструювати новий спосіб діяльності (знаходити нові варіанти сполучення елементів у розученій комбінації й т.д.). Дидактичною умовою навчання тут є використання системи проблемно-пошукових завдань, які змушують учнів самостійно здобувати знання, дозволяють опановувати елементами пізнавально-творчої діяльності [37].

Прояв якостей знань виявляється тією чи іншою мірою на будь-якому рівні засвоєння знань. Облік ознак прояву якостей дозволяє ефективніше формувати знання.

Ознакою усвідомленості знань на першому рівні засвоєння є здатність учня роз’яснити сутність позначеного терміном поняття (наприклад, що означає «поперемінний двокроковий хід»), описати своїми словами (перетворююче відтворення) схему виконання дії, витягти із всієї сукупності засвоєних про неї знань, потрібних для відповіді на поставлене питання. На другому рівні засвоєння знань усвідомленість проявляється в умінні виявляти власні помилки й помилки в діях товариша, знаходити їхні причини на основі порівняння із заданим зразком. На третьому рівні усвідомленість проявляється у вигляді здатності самостійно використовувати знання відповідно до заданої мети (наприклад, підбирати вправи для виправлення рухової помилки) [1].

Глибина знань вимірюється кількістю усвідомлюваних учнем істотних зв’язків між знаннями. На першому рівні засвоєння знань ознакою глибини знань є здатність учня виявити прямі зв’язки між руховою структурою дії й терміном, що позначає його. На другому рівні глибина знань буде характеризуватися вмінням усвідомлювати наявність зв’язків між знаннями й руховою дією, наприклад: критерії оцінки ефективності техніки виконання, природа виникнення конкретних помилок. На третьому рівні глибина знань проявляється в умінні розкривати зв’язки між технікою дії й біомеханічними закономірностями відповідних рухів [27].

Міцність засвоєння знань виражається в стійкій фіксації й тривалості зберігання в пам’яті знань і способів їхнього застосування, свідченням чого є здатність відтворювати зміст отриманої інформації. Міцність підвищується в міру зростання усвідомленості й розширення діапазону застосування знань не тільки у вигляді словесного відтворення, але й втілення їх у практичних діях [40].

Зі сказаного випливає: чим вищий рівень засвоєння й ширший комплекс знань, що проявляють учні, тим у більшій мірі гарантується успішність самостійного рішення різних завдань фізичного вдосконалювання [48].