Інтереси як елемент правового механізму регулювання трудових відносин у сфері охорони праці

У статті автором категорія «інтерес» розглядається в такому складному й надзвичайно важливому інституті як охорона праці, де знаходять своє переплетіння індивідуальні, колективні, публічні інтереси тощо. Доведено необхідність урахування інтересів усіх суб'єктів трудового права для гармонійного розвитку законодавства про охорону праці. Зауважено, що інтереси працівника, як творця матеріальних і духовних цінностей, повинні мати первісне значення.

Ключові слова: інтерес, охорона праці, індивідуальні інтереси, колективні інтереси, публічні інтереси, суб'єкти трудового права.

В статье автором категория «інтерес» рассматривается в таком сложном и чрезвычайно важном институте, как охрана труда, где находят свое переплетение индивидуальные, коллективные, публичные интересы и тому подобное. Доказана необходимость учета интересов всех субъектов трудового права для гармоничного развития законодательства об охране труда. Замечено, что интересы работника, как создателя материальных и духовных ценностей, должны иметь первоначальное значение.

Ключевые слова: интерес, охрана труда, индивидуальные интересы, коллективные интересы, публичные интересы, субъекты трудового права.

In the article author considered «interest» concept in such complex and extremely important field as work safety, where individual, collective and public interests interweave. The author proved necessity of taking into account interests of all subjects of labor law for harmonious development of work safety legislation. The author also noted that interests of employee, as a creator of material and spiritual values, should have higher priority.

Key words: interest, work safety, individual interests, collective interests, public interests, subjects of labor law.

Постановка проблеми. Інтерес в усі часи існування суспільства виступав й виступає одним із основних рушійних сил поведінки людини. Навколо нього будуються різноманітні відносини, спрямовані на його задоволення або захист. Він виступає тим спусковим елементом, який запускає весь правовий механізм, починаючи із визначення правових норм, які регулюють суспільні відносини, в яких інтерес може бути задоволений, та пошуку тих прав, які визначають власну дозволену поведінку, або обов’язків інших осіб, виконання яких створить основу для реалізації інтересу. З цих підстав інтерес став предметом вивчення різних наук, й, перш за все, соціології, психології, юриспруденції, філософії.

Незважаючи на значимість інтересу для соціальних наук розуміння цього поняття досі не набуло усталеності та одноманітності. Залишається дискусійним питання щодо природи інтересу — чи належить він до психічної сфери, будучи певною психічною налаштованістю суб'єкта, або до об'єктивної реальності, набуваючи характеру умови людського існування, або є феноменом суб'єктивно-об'єктивним, що виявляється у цілеспрямованих діях суб'єкта, які зумовлені його намаганнями, бажаннями, що відбивають, у свою чергу, існуючі та іноді майбутні потреби.

Метою статті є дослідження інтересу, як елемента правового механізму регулювання трудових відносин у сфері охорони праці в сучасних умовах господарювання. охорона праця трудовий правовий Виклад основного матеріалу дослідження. Інтерес, що зароджується, формується, зумовлюється, перш за все, об'єктивними умовами — видами власності, характером розподілу, природою та устроєм влади, типом культури, укладом життя. Разом із тим інтерес є продуктом свідомої діяльності людей, коли визначаються їх потреби, співвідносяться цінності, з’ясовуються взаємовідносини. І тоді інтерес стає стимулом дій [1, с. 53].

Інтерес, як єдність об'єктивного і суб'єктивного, характеризував В. П. Грибанов, який відмічав, що суб'єктивна сторона інтересу проявляється у психічному ставленні суб'єкта до об'єкту (явища) реальної дійсності, намаганні володіти, пізнавати або бути до нього причасним, зумовлює ж поведінку людей об'єктивна необхідність, до якої належать економічний стан, національні особливості, політика та ідеологія, індивідуальні та професійні умови, обставини та ін. [2].

В. Бернацький, досліджуючи природу інтересу, визначив три його ознаки: зміст інтересу є адекватним змісту потреби; поза суспільним відношенням, яке остаточно формує інтерес, він не зароджується, а різновид суспільних відносин визначає й сутність конкретного інтересу; інтереси виникають не самі по собі, а лише всередині суспільного формування, тобто завжди мають свого носія [3, с. 45].

У структурі інтересу А. Здравомислов визначив такі моменти: а) соціальне положення суб'єкта або сукупність його практичних зв’язків зі суспільством; б) ступінь усвідомлення стану, яке здатне мати широкий діапазон — від нерозуміння через невиразні відчуття й до ясності розуміння; в) ідеальні рушійні сили або мотиви діяльності, спрямовані на визначення об'єкту інтересу; г) сама дія, яка є утвердженням суб'єкту в ідеальному світі. Визначення таких характеристик інтересу дозволили А. Здравомислову визначити інтерес, як стан, що рефлексує у свідомості, і разом із тим розуміння, яке переходить у дію [4, с. 29].

Отже, інтерес завжди є об'єктивно та суб'єктивно обумовленим, пов’язаним із потребами конкретної особи та проявленим у відносинах людей. З одного боку, він знаходиться поза межами об'єктивної дійсності, хоча нею зумовлений та у ній проявляється. З другого боку, він незримо визначає майбутні дії та стан людських відносин.

Завдяки неодмінному виявленню у суспільних відносинах інтерес потрапляє у поле впливу правом, яке може як ураховувати й сприяти його реалізації, так і не відповідати йому, підштовхуючи до утворення нових інтересів.

У сфері законодавчого регулювання інтерес найчастіше використовується у значенні самостійного об'єкту правовідносин, реалізація якого задовольняється чи блокується правовими засобами. Р. Гугасян зазначив, що правова наука недооцінила роль у праві особистих інтересів, у той час як у механізмі правового регулювання керівне місце належить їм, оскільки правове регулювання в усіх випадках має бути орієнтованим у кінцевому рахунку на особисті інтереси [5, с. 443]. Саме з цих підстав, вважаємо, у останні роки посилилася увага науковців різних галузей права до категорії інтересу.

У сучасній правовій науці уже склалася впевнена позиція щодо фундаментального значення інтересу для правової реальності. Інтерес не є з точки зору права наперед визначеним, юридично сформульованим, конкретизованим, не є безумовним та очевидним. Він у той же час є можливим, допустимим та іноді навіть передбачуваним, і має бути дотриманий у разі його виявлення особою. Разом із потребами та цілями інтереси є рушійними силами діяльності суб'єкта, що пояснюється таким їх взаємозв'язком «об'єктивні умови — потреби — інтереси — цілі - діяльність особи».

За такого значення інтересу в аспекті впливу на правове регулювання суспільних відносин його можна віднести до передумов або факторів формування правового механізму. При цьому фактором такого впливу слід визнати не окремий особистий або приватний інтерес, а комбінацію інтересів різних суб'єктів права. Останні можуть знаходитися у рівному правовому становищі, навіть виступаючи у різних правових статусах, або у положенні, що припускає певне їх підпорядкування. Більше того, одна й та сама особа одночасно є носієм різних «нашарувань» інтересів: особистих, колективних, публічних, інтересів інших осіб приватного права.

Отже, кожному суспільному відношенню властиве переплетіння інтересів його учасників, які є багатоплановими, зумовленими не тільки змістом самих відносин, а й іншими складовими правового положення та об'єктивної реальності суб'єктів. Суспільне відношення стає «площиною вияву» комбінації інтересів різних його учасників, але у той же час без конкретного їх позначення. Як правило, вони проявляються в різних елементах правового механізму, й перш за все, у правах та обов’язках суб'єктів правовідношення, які визначені на рівні закону, та які самостійно прийняті ними на себе (шляхом фіксації у договорах, локальних нормативних актах).

У той же час на кожному етапі реалізації правовідношення в ньому наявна й публічна компонента, навіть у тому разі, якщо йдеться про приватноправові відносини. Публічна складова має вияв, перш за все, у тих правових нормах імперативного характеру, які через застосування заборон обмежують міру можливої і дозволеної поведінки їх учасників. У такий спосіб відбувається врахування й юридичне закріплення публічних інтересів, що пов’язані із виконанням державою покладених на неї функцій щодо забезпечення належного рівня життя населення, соціально-економічного розвитку країни, забезпечення безпеки на її території та інші.

Отже, кожне правовідношення стає фокусом поєднання різноманітних приватних та публічних інтересів, які виходять за рамки правового механізму регулювання суспільних відносин, але безпосередньо визначають його елементи, оскільки одночасно належать не тільки до його передумов, а й визначають результати його застосування.

У правовій науці визначено поділ інтересів на законні та незаконні, які не підлягають захисту та не гарантуються державою у зв’язку із порушенням чи обмеженням прав і свобод інших фізичних і юридичних осіб, держави, не відповідають загально суспільним інтересам, цінностям, Конституції чи законам України, загальновизнаним принципам права.

Р. Майданик розрізняє публічні та приватні інтереси, як інтереси держави та інтереси суспільства, з одного боку, та інтереси окремих приватних осіб — з другого. Він також виокремлює суспільний інтерес, який являє собою гармонізований інтерес публічних та приватних партнерів, і може кваліфікуватися як суспільна користь, соціальний ефект від здійснення партнерства в будь-якій сфері права [6].

Серед законних інтересів приватних осіб особливе значення мають охоронювані законом інтереси. З. Ромовська зазначила, що віднесення інтересу до групи охоронюваних законом інтересів створює його носію можливість діяти певним чином, претендувати на певну поведінку іншої особи, а в разі незадоволення цього інтересу звертатися за його захистом [7, с. 77].

З’ясування змісту та застосування категорії «охоронюваний законом інтерес» стало предметом розгляду Конституційного Суду України у справі № 1−10/2004 за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини 1 статті 4 Цивільного процесуального кодексу України. КСУ визначив поняття «охоронюваний законом інтерес» у логічно-смисловому зв’язку з поняттям «права», як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо неопосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

До ознак охоронюваного законом інтересу КСУ визначено такі його характеристики: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом.

Найтісніший зв’язок інтерес має з поняттям «суб'єктивне право», разом із яким вони стосуються встановлення меж дозволеної поведінки людини. На відміну від суб'єктивних прав, яким притаманна формально юридична конкретизація шляхом прямого закріплення, інтереси визначаються простим дозволом — дозволено все, що не забороняється законом. Саме тому вони виявляють себе найчастіше лише у разі їх порушення вже у правоохоронних відносинах, оскільки як і суб'єктивне право гарантуються і охороняються державою. КСУ визначив таку особливість інтересу, як відсутність забезпечення юридичним обов’язком інших осіб. Він відбиває лише легітимне прагнення свого носія до того, що не заборонено законом, тобто тільки його бажання, мрію, потяг до нього, а отже, й не юридичну, а фактичну (соціальну) можливість. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

На підставі глибокого аналізу ознак охоронюваного законом інтересу І. Венедіктовою було відзначено, що інтерес є передумовою виникнення, розвитку та припинення суб'єктивного права. Суб'єктивне право (міру дозволеної поведінки) можна розглядати, як засіб реалізації інтересу, який полягає у соціальній потребі (необхідності) такої поведінки. Шляхом реалізації суб'єктивних прав інтереси перетворюються у правовідносини, які врегульовані нормами права.

Така думка вченої, вважаємо, заслуговує на увагу, оскільки в ній розкривається те, що залишено без визначення КС України: з формально-юридичної точки зору охоронюваний законом інтерес та суб'єктивне право є різними об'єктами правового регулювання, але за своєю природою вони обидва виявляють потребу особи, визначають її прагнення. Іншими словами, названі феномени мають єдине походження — сформовані з урахуванням об'єктивних умов потреби особи. Відповідно суб'єктивне право, на наш погляд, виступає правовим засобом реалізації тієї частини законних інтересів, які визнані державою як такі, що для неї є з якихось причин важливими або значимими. Для таких інтересів суб'єктивні права стають правовим засобом їх реалізації.

У той же час охоронювані законом інтереси виділяються законодавцем як самостійні об'єкти, відмінні від суб'єктивних прав, які належать до однієї з останніх правових площин — дозволені можливості суб'єктів права. Така постановка питання дозволяє розширити розуміння аспектів співвідношення суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, а також суб'єктивних прав та законних інтересів у цілому. Більше того, воно дозволяє розкрити динаміку формування та здійснення інтересу, який не заборонений законом, яка може бути представлена таким чином: об'єктивні умови — потреби — інтереси — цілі - правові засоби (в тому числі суб'єктивні права) — поведінка/діяльність особи — правовідносини.

Таким чином, загальна категорія законних інтересів може бути представлена двома видами об'єктів, які отримали в законодавчому полі дещо відмінні правові механізми їх реалізації - це суб'єктивні права та охоронювані законом інтереси. Правові засоби реалізації останніх не мають забезпечувальних «обов'язків» із боку інших суб'єктів, хоча й можуть бути предметом захисту за допомогою засобів державного примусу.

В. Андріївим було справедливо висловлено лаконічну, але змістовну думку про те, що «держава і право були створені суспільством для того, щоб забезпечити природні права всіх і кожного члена даного суспільства» [8, с. 68]. О.І. Процевський зазначав, що свою регулятивну фУнкцію право здійснює шляхом встановлення правил поведінки через передбачення їх суб'єктивних прав і обов’язків, які й визначають зміст правовідносин [9, с. 65].

Останні теоретичні дослідження категорії інтересу в різних галузях правової науки створюють підґрунтя для формування думки щодо зростаючого значення законних інтересів порівняно із роллю суб'єктивних прав у правовому регулювання суспільних відносин. У той же час слід відзначити, що аналіз положень чинного Кодексу законів про працю України свідчить про закріплення більшою мірою суб'єктивних прав, ніж законних інтересів суб'єктів трудового права. У науковій літературі також основним чином аналізуються питання реалізації суб'єктивних трудових прав, нерідко поглинаючи їх обсягом зміст законних інтересів суб'єктів трудового права.

Так, О.Є. Костюченко законний інтерес у трудових правовідносинах визначив, як прагнення учасника цих відносин задовольнити свої потреби на основі прав й обов’язків, визначених у законодавстві та трудових договорах. Ним запропоновано класифікувати законні інтереси учасників трудових правовідносин на декілька видів за різними критеріями: 1) за змістом — матеріальні та нематеріальні; 2) за порядком встановлення — централізовані, локальні, індивідуальні; 3) за сферою дії - фізіологічні, соціальні, духовні; 4) за формою — грошові, натуральні.

Наведена позиція науковця свідчить про прирівняння та акцентування уваги на тій частині законних інтересів суб'єктів трудового права, які реалізуються через закріплення суб'єктивних прав учасників трудових правовідносин.

У той же час Л.О. Золотухіна визначила інтерес у трудовому праві, як результат відображення в діяльності суб'єктів трудового права об'єктивних умов їх існування та розвитку з метою найбільш повного задоволення потреб названих суб'єктів [10, с. 65].

На підставі аналізу істотних ознак і соціального змісту законних інтересів у трудовому праві авторка запропонувала їх поділ на інтереси, які проявляються у власне трудових відносинах (обумовлені потребою сторін трудових відносин в укладенні, зміні та припиненні трудового договору, і проявляються в умовах трудового договору), та інтереси, які виникають у відносинах, тісно пов’язаних із трудовими (з приводу навчання на виробництві, підвищення кваліфікації та перекваліфікації; встановлення умов праці; вирішення трудових спорів; у відносинах соціального партнерства тощо). Крім того, за суб'єктним складом нею вирізнено інтереси працівників, трудових колективів та власників підприємств, установ, організацій. Саме остання класифікація інтересів у трудовому праві виявляється основоположною для визначення співвідношення та взаємодії публічних і приватних інтересів у відповідній сфері правовідносин.

Особливу увагу сучасне трудове право приділяє закріпленню та гарантуванню суб'єктивних прав працівників, які історично на теренах нашої держави вважалися менш захищеною стороною трудових відносин.

Основні трудові права громадян визначені Конституцією України (ст. ст. 43−46), яка встановлює: кожен має право на працю, що включаєможливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується; кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом; використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров’я роботах забороняється; право на своєчасне одержання винагороди за працю; громадянам гарантується захист від незаконного звільнення; право тих, хто працює, на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів; право кожного працюючого на відпочинок; право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Кодекс законів про працю (далі - КЗоТ) України деталізує та доповнює найважливіші права працівників, серед яких слід відзначити право: на вільний вибір професії, роду занять і роботи; укладати, змінювати й розривати трудовій договір; виконувати роботу, що обумовлена трудовим договором; на здорові і безпечні умови праці, в тому числі знати до початку роботи за трудовим договором про умови праці, наявність на робочому місці, де він буде працювати, небезпечних і шкідливих виробничих факторів та можливі наслідки їх впливу на здоров’я; на компенсацію матеріальної та моральної шкоди, заподіяної під час виконання трудових обов’язків; на своєчасне одержання заробітної плати; на створення професійних спілок, право вступати до них і захищати свої трудові права, свободи й законні інтереси; на участь в управлінні підприємством; на ведення колективних переговорів, укладення колективного договору, інформацію щодо їх виконання; право звернення до суду для вирішення трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади та інші.

Наведені суб'єктивні права працівників відбивають їх основні потреби, перш за все, у матеріальному забезпеченні свого життя та життя своєї родини завдяки здатності до праці, яка визначає як основний фактор й рівень заробітної плати, одержуваної працівником. Крім безпосереднього отримання оплати за свою працю, інтерес до матеріального забезпечення реалізується також і в таких суб'єктивних правах працівника, як право на матеріальне забезпечення в порядку соціального страхування в старості, у разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, на матеріальну допомогу в разі безробіття. Більше того, сьогодні вагомого значення набуває отримання від роботодавця поряд із оплатою праці так званого «соціального пакету», який спрямований на зниження видатків працівника на своє щоденне проживання (оплата медичних послуг, телефонних розмов, проїзду, участі у заходах, спрямованих на професійний розвиток та ін.).

Але не тільки матеріальні потреби працівників відбивають суб'єктивні права, що закріплені у трудовому законодавстві. Навіть простий погляд на зміст ст. 2 КЗоТ України свідчить про закріплення через конструкцію суб'єктивних прав й нематеріальних інтересів працівників. Зокрема, проведення значного часу протягом дня та тижня на робочому місці, умови якого впливають на стан здоров’я фізичної особи, зумовлює важливість права на здорові і безпечні умови праці. Можливість активно впливати на внутрішню політику на підприємстві, яка охоплює найважливіші питання діяльності працівників, й через це опосередковано здійснювати превентивний захист своїх прав та інтересів, відбивається у праві працівників на участь в управлінні підприємством, на об'єднання в професійні спілки та на вирішення колективних трудових конфліктів (спорів).

Висновки. Особливого значення категорія «інтерес» набуває в такому складному й надзвичайно важливому інституті, як охорона праці, де знаходять своє переплетіння індивідуальні (приватні конкретного працівника) інтереси, колективні інтереси (інтереси трудового колективу), публічні інтереси (інтереси держави) тощо. Саме враховуючи інтереси всіх суб'єктів трудового права, повинно розвиватися законодавство про охорону праці. При цьому інтереси працівника, як творця матеріальних і духовних цінностей, повинні мати первісне значення.

Проводячи реформування інституту охорони праці, необхідно, перш за все, виходити з того, що до приватних інтересів слід відносити не тільки індивідуальні інтереси працівників, а й роботодавців. По-друге, серед публічних інтересів у сфері праці слід розрізняти інтереси державні та інтереси суспільні, які виявляються на рівні соціального партнерства та діяльності органів місцевого самоврядування. По-третє, крім приватних та публічних інтересів виокремлюються ще й колективні інтереси, які виражають потреби певного трудового колективу та представляються, як правило, профспілковою організацією, що створена на підприємстві.

Література

• 1. Тихомиров Ю. А. Публичное право: учебник / Ю. А. Тихомиров. М.: Издательство БЕК. 1995. 496 с.
• 2. Грибанов В. П. Интерес в гражданском праве // Советское государство и право. 1967. № 1 // [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://civil.consultant.rU/elib/books/1/ page₂₃.html.
• 3. Бернадский В. О. Интерес: познавательная и практическая функции / В. О. Бернадский. Томск: Изд-во Томского ун-та, 1984. 186 с.
• 4. Здравомыслов А. Г. Потребности, интересы, ценности / А. Г Здравомыслов. Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1964. 74 с.
• 5. Гукасян Р. Е. Избранные труды по гражданскому процессу / РЕ. Гукасян. М.: Проспект, 2009. 480 с.
• 6. Розумна пропорційність та стабільність при визначенні балансу приватних і публічних інтересів — запорука справедливої експропріації // [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.scourt.gov.ua/dients/vsu/vsu.nsf/(documents)/92 9B2CC50EAE6EF1C2257EE7003191Е8? Оре^осите^&уеаг =2015&топШ=10&.
• 7. Ромовская З. В. Судебная защита охраняемого законом интереса З. В. Ромовская // Вестник Львовского ун-та. 1983. Вып. 22. С. 72−81.
• 8. Андріїв В. М. Природний характер трудових прав працівників / В.М. Андріїв // Право України. 2007. № 4. С. 67−71.
• 9. Процевський О.І. Окремі питання захисту прав на заробітну плату в судовому порядку / О.І. Процевський // Право України. 2008. № 2. С. 64−69.