Історична регіоналістика. 
Історична регіоналістика

Історична регіоналістика

Вітчизняна історична регіоналістика переживає нині своєрідний бум локальних досліджень. У руслі антропологічного повороту, що розпочався наприкінці минулого століття, відбувається істотне переосмислення відносин по лінії «Я» та «Інший», дедалі більшу увагу привертає складна мозаїка українських регіонів, на зміну громіздким «синтезам» приходить конкретика, орієнтована на практичне знання. Симптоматичним став, зокрема, предметний інтерес до створення соціокультурних портретів окремих територій. Щоправда, сьогодні його стимулюють не так когнітивні новації, як сумні реалії життя: розколотість вітчизняного соціуму сягнула межі, коли підігріті зовнішньою агресією утопічні марення понад півтора року підтримують стан збройного конфлікту на Сході України. Сталося те, що важко було передбачити: різноспрямовані геополітичні атрибуції наклалися на такий рівень дезорієнтованості й дезадаптації значних мас людей, який створив вибухонебезпечну суміш тривалої дії. Остаточно загасити конфлікт не в змозі ані українська влада, ані скоординовані мирні й дипломатичні зусилля провідних гравців на світовій арені.

Досліджувати логіку політичних комбінацій і хитросплетінь початку ХХІ століття історикам доведеться довго, і відрадно констатувати, що ця складна робота почалася у розпал протистояння, по гарячих слідах. Особливо варто звернути увагу на те, що дискусії не припиняються під тиском політичних реалій, як це часто траплялося раніше, а матеріалізуються і у фундаментальних виданнях, і у науково-популярних брошурах, репрезентуються в електронному вигляді. Головна увага привернута, зрозуміло, до Донбасу — лише в Інституті історії України НАН України за останній рік надруковано понад 20 книг і брошур про історію регіону, його поселенську, демографічну структуру, про витоки проблем, які спричинили збройний конфлікт. Відрадно зазначити, що досягнутий в останні роки доволі високий рівень концептуалізації історичної регіоналістики дає змогу вийти за межі «проблемного» регіону у більш широкий простір дослідження міжцивілізаційних, політичних, етнонаціональних відносин.

Представлений проект є, по суті, першою спробою вписати історію Донецького краю у більш об'ємну цілісність історичного ареалу, яка піддається осмисленню у широкому контексті взаємодії цивілізацій, держав, етносів, культур. Йдеться про концептуалізацію Південної України як регіону, настільки ж цікавого з точки зору його історичної долі, наскільки й міфологізованого внаслідок амбівалентності в рефлексіях і репрезентаціях. Регіону, практично не осмисленого у його «кордонному» вимірі, не дослідженого у контексті становлення територіальної ідентичності з усіма її парадоксами, не розглянутого з точки зору моделювання образів території й ментально-картографічного осмислення. Зате явно переобтяженого ремінісценціями на теми витоків «малоросійства», концепту «Новоросії», специфіки одеського світосприймання, а також намаганнями «втиснути» у національну парадигму події і процеси, які відбувалися значно раніше, ніж ця парадигма стала домінуючою у вітчизняному історіописанні.

Репрезентована праця започатковує процес соціокультурного виміру регіонів України — і як історично сформованих, реально існуючих соціумів, і як образних конструкцій. Південній Україні честь відкрити цю серію випала по праву — адже саме з Півдня почалася політична, соціальна, дипломатична історія майбутньої країни, а утверджувана тут на базі рухливості населення міська традиція на кілька століть випереджала процес містоутворення в інших регіонах і сусідніх країнах. Сформований на перехресті кількох цивілізацій, у полі непростих взаємин різних етносів, держав, культур, цей регіон упродовж багатьох століть демонстрував чудеса витривалості та життєлюбства його мешканців, які не корилися сліпо примхам долі, а боролися за гідне місце власного регіонального хронотопу у часі і просторі. Той тип соціонормативної й політичної культури, який сформувався на цій основі, позначений виразними ознаками демократизму у найрізноманітніших його проявах. Але й сепаратистські настрої тут виявлялися виразніше, ніж у сусідніх регіонах, і саме вони у кінцевому рахунку призвели до того трагічного стану, в якому Україна перебуває сьогодні.

Кілька особливостей роблять південний регіон до певної міри унікальним. Це, по-перше, тривалість міської традиції. По-друге, це своєрідний стан культурного пограниччя між групами цивілізацій, де пролягли кілька природних і антропогенних кордонів: біологічний — між степом і лісом, географічний — між басейнами Чорного й Балтійського морів, соціально-економічний — між кочівництвом та осілим землеробством, етноконфесійний — між слов’янами-християнами та мусульманами, культурний — між цивілізаціями Заходу та Сходу. По-третє, сформований на цій основі сплав чи симбіоз різних етносів, конфесій, діалектів. По-четверте, це виразна сегментованість території, на якій співіснують кілька відмінних соціо-економічних укладів та життєвих світів. І нарешті, по-п'яте, це простір яскравих образних інтерпретацій, «юморин», специфічної молодіжної субкультури. Близькість моря і належність значної частини території регіону до рекреаційної зони зумовлює його сприйняття як «землі надій». Але цей образ миттєво зруйнували реалії збройної конфронтації, які, хоч безпосередньо зачепили не більше 1/6 території регіону, негативно позначилися і на якості життя, і на іміджі цього краю.

Вітчизняна історична регіоналістика має у своєму арсеналі достатньо інструментів для аналізу як спільних рис, так і специфічних особливостей українських регіонів — не в останню чергу завдяки вдалому поєднанню в ній геоекономічних, геополітичних, геокультурних підходів, а також макро-, мезоі мікрорівнів регіональної аналітики. Здійснений упродовж останніх років відхід регіонознавства від лінійної у своїй основі подієвості й викладу матеріалу «по періодах» дав змогу істотно урізноманітнити орієнтаційні модулі, проклав шлях до нового бачення історизму, незмірно розширив діапазон оціночних критеріїв. Докорінно переглянуто традиційні схеми центр-периферійних відносин — з одночасним уведенням концепту порубіжності як оптимального пояснювального модусу. Утвердження нового, значно гнучкішого від попередніх, погляду на регіоналізм відкрило шлях до осмислення багатоаспектності його проявів у реальному житті - від практичного обстоювання самодостатності регіонального розвитку до проявів тероризму, що розривають тканину цивілізованого співіснування різних спільнот всередині соціумів. Нове концептуальне обґрунтування дістала проблема кордонів.

Особливість даного проекту, яка має забезпечити йому сталий читацький інтерес, полягає насамперед у простеженні динамічних, нелінійних, багатофакторних процесів регіонального розвитку у величезному (два з половиною тисячоліття) часовому діапазоні, у контексті різноспрямованих впливів кількох цивілізацій і культур — кочової азійської, специфічної середземноморської, слов’яно-православної, мусульманської, євроатлантичної. Елементами неординарності позначений і авторський дискурсивний підхід: у фокусі дослідницької уваги тут не стільки історичні події й факти, скільки рефлексії й інтерпретації включно з міфами, фантомами, маніпулятивними технологіями. За такого підходу минуле постає як складний процес формування конкуруючих ідентичностей, а в самому процесі історіописання відшукуються теоретичні опори у вигляді оновлених ключових понять. Адже одна річ — осмислення територіальності у певних, доволі вузьких хронологічних рамках, і зовсім інша — простеження її еволюції у «просторі - часі» тривалістю у кілька тисячоліть. Упевнені, що лише на цьому останньому шляху можливо уяснити прихований смисл подій і порівняно недавньої, і віддаленої від нас у часі історії. Як доводять філософи, «смисл наукових понять змінюється не стільки зі зміною парадигм, скільки з розвитком і зміною синтагм — способів наукової конструкції та реконструкції абстрактних об'єктів. Узагальнення, які на перших порах виглядають як пошуки і знаходження нових способів розв’язання задач, врешті виявляються узагальненнями фундаментальних понять теорії і наповнюють останні новим теоретичним смислом"Попович М.В. Інтенсіональний аналіз у філософії науки і філософії культури // Теорія смислу в гуманітарних дослідженнях та інтенсіональні моделі в точних науках. — К., 2012. — С. 27.

Високий ступінь новизни даному проекту забезпечує уведення конкретного історико-культурного дослідження окремого регіону у контекст порубіжності як загальноприйнятної у світовій науці матриці осмислення перехідних станів і стикових погранич. Запропонованому понад 100 років тому постулату Ф.Дж. Тернера про значення фронтиру в американській історії судилося стати універсальною концептуальною основою дослідження погранич і «пористості» імперських кордонів, і саме американські історики свого часу звернули увагу на те, що американський Дикий Захід є відповідником «українського Дикого поля». Більше того, М. фон Гаген вважав, що українська історіографія має шанс стати «модним полем дослідження» лише за умови оволодіння методикою вивчення фронтирів з притаманною їм мінливістю кордонів і взаємопроникністю культурHagen von M. Does Ukraine have a history? // Slavic Review 54. — 1995. — № 3. — P. 669−670. Розглянувши простір Південної України як частину Великого кордону взаємодії між західною та східною цивілізаціями, авторка пропонованої праці не обмежилася вже усталеними апробаціями теорії фронтирів на українському матеріалі. Вона пішла значно далі, звернувши увагу на її вразливість у світлі сучасних реалій і запропонувала більш точну назву «історична лімологія» на означення наукового напряму, сфокусованого на дослідженні проблематики погранич.

За тих екстремальних умов, яких набула сьогодні проблема регіональної ідентичності, довелося придивитися іншим, прискіпливим поглядом на ті її складові, які визначають діапазон її впливу на національно-громадянську ідентичність. Розширення когнітивних можливостей виявляється у більш чіткому окресленні меж регіонів, їхніх кордонів, співвідношення їхніх параметрів і відповідних суспільних настроїв з іншими регіонами. Нової якості набула емоційна складова регіональної ідентичності, тобто засоби сприйняття людьми регіону як власного життєвого простору і як частини територіальної цілісності країни. Неможливо переоцінити і нові інструментальні можливості, які відкриває регіональна аналітика щодо мобілізації сил і ресурсів для ефективної відсічі агресору та деструктивним силам всередині країни.

Регіональній науці в її історичному вимірі сьогодні підвладні і осмислення методологічних та етичних викликів, пов’язаних із перетворенням регіонів на суб'єкти політики, і реконструкція й аналіз просторових мереж минулих епох, і порівняльні дослідження циклів господарського й соціокультурного освоєння територій, на базі яких сформувалися сучасні регіони, і дослідження міграційної рухливості населення й напрямів колонізаційних потоків, і простеження впливу локалітетів на процеси самоствердження й самоорганізації регіональних спільнот. Істотного прогресу досягнуто в осмисленні специфічності регіональних образних уявлень, місця й ролі символів, ритуалів, поведінкових і культурних стереотипів. І - що особливо важливо в українських умовах — регіоналістика впритул зайнялася предметним аналізом ментальностей, ідентичностей, інформаційних технологій, конфліктних полів. Вітчизняна історична регіоналістика вже міцно закріпила за собою статус субдисципліни, сконцентрованої на аналізі різних форм регіоналізму й регіоналізації не лише в історичній ретроспективі, але і в контексті сучасної соціотрансформаційної динаміки. І хоч «дійти до глибин» поки що вдалося лише на прикладі Криму й Донбасу, маємо надію на те, що в такий спосіб невдовзі буде розглянута через «збільшуване скло» уся палітра українських регіонів. Є всі підстави сподіватися, що соціокультурні портрети регіонів відображатимуть не лише економічні, політичні, мовні, конфесійні реалії, але й суспільні настрої, очікування, морально-духовні уподобання. І що «поза кадром» не опиняться, як це часто бувало донедавна, диспропорції в регіональному розвитку, прояви непрофесіоналізму на різних щаблях влади, «прірва нерозуміння» в оцінках конфліктних ситуацій тощо.

Гадаю, що шукати надійний методологічний ключ при цьому довго не доведеться — адже в активі вітчизняної регіоналістики концепт порубіжності й лімінальності з опорою на контекстуальність та стандарти раціональності вже успішно продемонстрував здатність відігравати роль пояснювальної парадигми. В основі новітніх моделей історичного дослідження, які часто називають неокласичними, лежать принципи універсалізму, сполучного з світоглядним плюралізмом. Усвідомлення історичного часу як багатомірної, багато в чому відносної константи дає можливість зрозуміти, чому навіть в межах одного регіону співіснують відмінні «життєві світи», діаметрально протилежні суспільні настрої, різні оціночні критерії.

Перенесення фокусу дослідницької уваги від часових ритмів до просторових взаємин і від пріоритетів подієвості до осмислення у порівняльному контексті територій і погранич актуалізувало науковий пошук у руслі «перехресних» історій, освоєння концептів рубіжності й граничності. Хоч постмодерністські теорії «смерті географії» чи «стиснення часу-простору» на перший погляд уявляються екзотичними, їхні акценти на «розкріпаченні територіальності» заслуговують, на наш погляд, на увагу науковців. Втрата цілим рядом територіальних спільнот (як, приміром, регіоном Південної України) власної традиційної ідентичності спонукує до осмислення меж внутрішньої диференціації окремих її елементів. Необхідний пошук нових, базованих на компромісах, форм взаємодії держави з громадянським суспільством, і роль незалежної політичної експертизи у цьому процесі має бути вирішальною.

Хотілося б, щоб пропонована книга не лише стимулювала інтерес до минувшини багатоскладового, з різнобарвними суспільними настроями регіону, але й змусила замислитися над тим, чому тенденція диверсифікації як антипод глобалізаційним процесам набрала там таких потворних форм. Надзвичайно важливо, щоб у розпочатих в країні процесах децентралізації голос істориків звучав вагомо й авторитетно. Здається, що автор монографії про Південну Україну істотно наблизилася до використання здобутків регіоналістики у практично-політичній площині.

Надалі важливим уявляється і наступний крок — уважне простеження особливостей сучасного регіоналізму з його незаперечними можливостями і тими ризиками, які він здатен породжувати. Регіоналізм ХХІ століття створює надійну базу для розширення простору децентралізації як популярного напряму політики і створює надійні передумови самоорганізації соціумів на мезорівні, максимально наближеному до потреб людини. Але водночас він доволі часто стимулює відцентрові процеси, аж до проявів сепаратизму з переростанням останніх у тероризм.

З регіоналізмом, який справедливо вважається одним з основних напрямів політичної модернізації, пов’язується сьогодні безліч ризиків і загроз. На прикладі непростих українсько-російських відносин світ мав можливість ще раз переконатися, наскільки політизованими й ідеологізованими є дискурси, базовані на оцінках місця й ролі регіоналізму. І у теорії, і у практичній політиці рух у напрямі від централізму до децентралізації стає провідною тенденцією, а це вимагає докорінного оновлення всієї системи регіональної аналітики. Від теоретичної регіоналістики суспільство вправі очікувати набуття статусу системно-динамічного інтердисциплінарного знання, здатного впливати на перебіг і якість політичних процесів.

Для вітчизняних соціогуманітаріїв сьогодні не існує більш актуального завдання, ніж аналіз закладених у регіоналізмі балансу і дисбалансу загроз. Утворення відповідно до Указу Президента України (квітень 2015 р.) Ради регіонального розвитку відкриває обнадійливі перспективи для вироблення узгодженої позиції щодо соціально-економічного та гуманітарного розвитку регіонів, створення механізмів подолання диспропорцій у розвитку територій. Але, як наголошують фахівці Національного інституту стратегічних досліджень, розкриття потенціалу областей у сфері інновацій є довготривалим і складним процесом, який потребує ґрунтовного наукового забезпечення. Йдеться насамперед про необхідність формування в Україні надійної та адекватної системи моніторингу соціальної напруженості з метою визначення порогів стабільності соціальної системи регіонів та підстав для оперативного державного реагування. «Комплексне дослідження територіальних аспектів соціальної напруженості має забезпечити реальне визначення сильних і слабких сторін функціонування регіональних соціально-економічних систем, ідентифікувати сприятливі й загрозливі тенденції їх розвитку та запропонувати способи поліпшення ситуації"Донбас і Крим: ціна повернення / За заг. ред. В.П. Горбуліна, О. С. Власюка, Е.М. Лібанової, О. М. Ляшенко. — К., 2015. — С. 341−348, 408−409.

Представлені в межах вітчизняної історичної регіоналістики теоретико-методологічні підходи відкривають шлях до ґрунтовного осмислення місця й ролі регіоналізму в житті українського соціуму і відповідної прогнозної аналітики. Очевидно, що таке переосмислення потребуватиме свіжого погляду на співвідношення глобального і локального, національного і регіонального — з раціональним сполученням макро-, мезоі мікропідходів у соціальному аналізі. Пропонована праця, безумовно, створює для такого аналізу надійний фундамент.

Понад чверть століття тому сходознавець зі світовим ім'ям Омелян Пріцак виголосив на пленарному засіданні І конгресу світової організації україністів програмну доповідь «Що таке історія України?». За 10 років до того він уже ставив це питання під час відзначення 30-річчя УВАН у США. Тоді його заклик до переосмислення української історії до істориків-практиків, принаймні працюючих в Україні, не дійшов. Не був він належним чином осмислений і в 1990 році. Через два роки в одному з інтерв'ю вчений з болем зазначав: «найважливіше, чого українським історикам бракує, — це знання, що таке історія». І в націоналістичній, і в комуністичній версії її підміняють ідеологічні чи пропагандистські питання.

Лише тепер, через чверть століття пошуків і невдач, історична спільнота починає усвідомлювати неперехідну цінність тих теоретичних настанов, які містили обидві доповіді О. Пріцака. Адже йшлося про перехід від циклічно-міфічного, базованого на глорифікації власної етнічної традиції, до лінеарнологічного мислення — з багатоперспективним баченням минулого усіх типів держав і спільнот, які існували на теперішній українській території в минулому. Щоб ідея території (територіалізованого часу) зайняла спеціальне місце в структурі науки історії, доводив вчений, потрібен рішучий відхід від обмеження її державами «свого», тобто сьогоднішнього українського, етномовного кола. Звільнити українську історичну науку від тавра телеології, позбавити її навіть тіні будь-якого «культурного месіанізму», теорій «найменшого зла», обґрунтування «необхідності» української колонізації чи перенесення в минуле постулатів «українізації» етнічно неукраїнського населення можна лише шляхом уведення в її контекст історії тюрко-монгольської половецької держави, Кримського ханату, створення нарешті повноцінної демографічної історії Криму. Кочові союзи («пакси») печенігів і половців, грецькі держави-міста (поліси), з-поміж яких Боспорське царство проіснувало під різними династіями грекофракійського, готського та протоболгарського походження аж до хозарських та руських часів Х ст., мають не просто займати належне їм місце в українській історії. Осмислення їхньої специфіки дасть можливість представити Україну як східний форпост Європи, перехрестя багатьох культур і релігій, результат взаємовпливу й взаємопроникнення різних цивілізацій. Її історія нарешті перестане бути історією української етнічної маси (етнізм не є об'єктом історії) — її предметом має стати інтеграція в українській національній державі цілої низки цивілізацій. Це дасть змогу простежити на базі встановлених дихотомним аналізом фактів шість основних історичних циклів — політичний, економічний, релігійний, суспільний, культурний та психологічнийПріцак О. Що таке історія України? — С. 177−210.

Доводиться констатувати, що занедбаний стан вітчизняної тюркології доволі довго залишав цілий ряд поставлених О. Пріцаком завдань у сфері перспективного освоєння. На це, зокрема, звертав увагу О. Реєнт, помітивши ще у 2007 р. небезпечні тенденції прояву рухливого й динамічного регіоналізму у формах «галицького», «кримського», «східно-українського» сепаратизму. «При цьому одні експлуатують гасла „національної свідомості“, другі - „геостратегічного становища“, треті - „економічної самодостатності“, хоч мало хто з тих, хто гіперболізує специфіку і значення окремого регіону, уявляє собі не віртуальний, а реальний хід подій у напрямі його суверенізації, а також можливі наслідки».

У баченні О. Реєнта осі «Захід — Схід» та «суходіл — море», що слугували методологічними орієнтирами у дослідженні вітчизняної історії, «ніколи не були рівнодійними й збалансованими. Навпаки, перебуваючи в перманентній суперечності і протиборстві, вони синтезували орієнтаційні й окцидентальні впливи і витворювали той звивистий вирій подій, який ми називаємо історією. Подібним чином на різних часових відрізках різним за величиною та реальним результатом був вплив військових, політичних, соціокультурних, етнічних, конфесійних чинників, які виявляли себе асинхронно». Оскільки проблеми регіоналізму на тлі активізації політичного життя легко перетворюються на інструмент політичної гри, очевидно, що віддавати долю регіонів на відкуп виключно політиків означає створювати нові загрози країні - аж до закріплення у суспільній свідомості думки про саму можливість розпаду держави. Складна конфігурація різних політичних впливів і асинхронність соціокультурних процесів вимагають від науковців «дуже уважного, якщо хочете — математичного врахування усіх складових процесу формування й функціонування регіонів, зважених узагальнень і використання досвіду минулого для моделювання ближчої і дальньої перспективи"Реєнт О. Соборність та проблеми специфіки регіонів України: теоретико-методологічні засади // Регіональна історія України. — Вип. 1. — К., 2007. — С. 91−106.

Тішимо себе надією, що останні праці Інституту історії України НАН України (у тому числі й об'єднані назвою «Студії з регіональної історії») створюють теоретичну (частково й емпіричну) основу для нового бачення феномена регіоналізму і пов’язаних з ним загроз. Представлена монографія у супроводі відповідної аналітичної записки, сподіваємося, дасть змогу неупередженому читачеві відкритими очима подивитися на історію південного регіону України у діапазоні двох з половиною тисячоліть, дещо переосмисливши її у складному переплетенні часових і стадіальних кон’юнктур, різних темпоритмів розвитку локальних соціумів. Дістає своє, поки що доволі схематичне, підтвердження об'єктивно існуючий вектор розвитку людських спільнот на певних територіях — від родоплемінних «паксів» до територіальних і етнічних спільнот з постійно ускладнюваною соціальною структурою. Крізь фільтр минулого легше побачити й вади сучасного розвитку, що зрештою привели Україну до стану однієї з найбільш проблемних держав Європи.

Своєрідний «когнітивний дисонанс», у стані якого опинилися частини до краю поляризованого українського соціуму, руйнує не лише підвалини цивілізованого співжиття, але й ту систему понять, які мають їх цементувати. Різні політичні сили, не кажучи вже про блогерів, вкладають різний зміст у категорії свободи, демократії, патріотизму, толерантності. Створюється сприятливе живильне середовище для нестримного популізму, з одного боку, і соціального цинізму, з другого.

Низький рівень політичної і правової культури, атмосфера моральної безнормативності обернулися небезпечним розмиванням ціннісних критеріїв. Приземлюються мотивації, втрачається грань між законним і незаконним, припустимим і неприпустимим. Люди готові захищати «своїх» навіть попри здійснені ними злочини. Все це руйнує нормальну тканину соціального співжиття. За таких умов, як показав У. Бек, ризики множаться за законами розширеного відтворення, стають вибухонебезпечнимиБек У. Общество риска. На пути к другому модерну. — М., 2000. — С. 21−40, 95. Девальвуються поняття культури довіри й відповідальності; несприйняття інакшості у системах світобачення стимулює психологічну готовність до застосування зброї.

Ставка РФ на стимулювання сепаратизму на південному Сході України в руслі відродження концепту «Новоросія» виявилася цілковито програшною. Опинившись у стані глибокої міжнародної ізоляції, РФ змушена відмовитися від стратегії і тактики «лобових зіткнень». Політики Росії не можуть не розуміти, що вони багато втратили, спровокувавши хвилю протестів у власній країні і довівши настрої русофобії до критичних значень в Україні. Зазнала цілковитої девальвації поширювана ідеологами «суверенної демократії» теза про унікальні морально-політичні і культурні якості росіян, які, мовляв, є привабливими для інших народів і які дадуть їй змогу реалізувати свій варіант концепції «м'якої сили». Як показав український досвід 2014;2015 рр., віра в «особливу місію Росії» поза її межами притаманна переважно маргіналам. У політичних протистояннях аналітико-експертний дискурс підмінений конспірологічними теоріями, що активно експлуатують теорії змови і пошук ворога «на стороні». Розхитуючи основи цивілізованого співжиття і роблячи ставку на насильство, такі теорії неминуче посилюють процеси дестабілізації й деградації політичних систем.

Тривала «гібридна війна» на Сході України стимулює намагання політиків і публіцистів порівнювати її з подіями «арабської весни». Вкласти їх смисл у поняття «фітна» («смута», «заколот») й справді спокусливо, тим більше, що в обох випадках маємо справу з таким прагненням до спрощень, коли емоції поборюють розумДив.: Исаев Л. М., Шишкина А. Р. Соблазнение революцией // Полития. — 2014. — № 2. — С. 21−33. Схожість простежується і у відсутності позитивних програм і впізнаванних лідерів, і у подібності мережево-інформаційних технологій. Але принципова відмінність — у майже повній відсутності в подіях на сході України релігійної складової. Та й уся проблема місця й ролі України є у глобальній політиці складнішою, ніж для більшості країн Близького Сходу — дається взнаки фактор «серединної Європи», коли все, що відбувається у країні, здатне створювати реальні загрози системі європейської і світової безпеки.

Те, що наша країна тяжко хвора, сьогодні очевидне для всіх, хоч величезна маса справжніх патріотів демонструє чудеса витривалості й мужності. В житті завжди є місце подвигу, але чим можна виправдати величезну кількість людських втрат і скалічених доль?

Що чекає на Україну через півроку-рік, якщо омріяний мільйонами людей тривкий мир забезпечити не вдасться? Прислухаймося ще раз до міркувань блискучого аналітика І. Дзюби: «Війна множить і множить ненависть. Неважко побачити й зворотну залежність: ненависть підливає масла в полум’я війни. Попереду ж обох іде неправда, розчищаючи ґрунт для них. Брехня і ненависть плекають війну, розчищаючи поле для неї». І все-таки, доводить він, за будь-яких обставин на Донеччині житимуть не самі лише ідейні ліліпутіни й темні шалапутінці, а й люди, що вже відчувають або ще відчують, що їх вплутали в чужу жорстоку гру. Пережите впливає і вплине на погляди й настрої багатьох. По-різному. Хтось прозріє. Хтось утвердиться в своєму українстві. Хтось звинувачуватиме Україну в бідах війни і ще більше озлобиться. Хтось клястиме всі можливі влади. Різні настрої будуть й серед переселенців, і серед тих, хто приймав їх. Але над усіма тяжітиме пам’ять смертей, каліцтв і руїни. І якщо не всі, то багато хто з них будуть невільниками своєї злоби й ненависті. Або своїх моральних травм. Або своєї пам’яті. Це буде найтяжча спадщина"Дзюба І. Донецька рана України. — С. 77−78.

«Загадка Донбасу» не дає спокою і Г. Куромії. «Ніхто не знає, куди рухається Донбас». «Чи насправді хотіла Москва окупувати цей непростий регіон, коли вторглася на Східну Україну? Чи досі вона цього хоче? Чи й далі Донбас порушуватиме спокій України і світу?» Це лише деякі з багатьох проблем, які тривожать сумління відомого українознавця сьогодні. Знову й знову тиражуючи постулати «політичної войовничості цього українсько-російського прикордоння», він все ж не вважає, що населення Донбасу є проросійським. Незважаючи на різку політичну риторику, питання російської/ української етнічності та мови ніколи не відігравали і не відіграють провідної ролі в політиці Донбасу. Політичний прагматизм або, іншими словами, «безпринципність» так повністю і не зникли з цих пограничних земель. «Проблема Донбасу як землі свободи, що вороже ставиться до центральної влади, — це критичне питання про „державу“ та „націотворення“ в історії України». «Донбас як регіон ніколи не був до кінця лояльним до будь-якого керівництва чи ідеології. І це стане проблемою і для Києва, і для Москви, незалежно від того, як завершиться цей конфлікт».

Попри свою позірну «проросійськість», міркує далі Куромія, Донбас видається глибоко українським. «Це парадокс української історії. Але до цього парадоксу треба ставитися серйозно. Деякі відомі українські інтелектуали нині заявляють, що Україні краще було б відмовитися від Донбасу (та Криму). Боюся, що ці заяви недалекоглядні і що їхні автори не бачать історичного зв’язку між Донбасом і сучасною Україною. Крім того, цей погляд є безвідповідальним, бо ми не можемо стверджувати, що всі люди, які живуть на Донбасі - сепаратисти. Я особисто так не думаю. Відмовлятися від Донбасу (як від джерела проблем) означає ігнорувати політичну проблему українського націєтворення».

«Вже є ознаки того, що московська схема під назвою «Новоросія» потроху розсипається… Чи ця явна поступка — якийсь підступний політичний маневр? Хай там як, але залишити Донбас напризволяще — це не якийсь політичний чи інтелектуальний виклик, справжній виклик — захистити його як невід'ємну частину України. Якщо по закінченні війни Донбас нею залишиться, постане питання дати собі раду зі злочином і карою, а також прощенням і примиренням… Економічні завдання, що постають перед Донбасом, теж вражають масштабністю. Донбас має пройти довгу і складну трансформацію від індустріального до постіндустріального життя.

Схоже, Донбас і далі порушуватиме спокій України та світу. Та в той же час цей регіон має надзвичайний потенціал для перетворення України на енергетичну та демократичну державу. Тому для України життєво важливо не відмовитися від Донбасу, а інкорпорувати його" .

Очевидно, що це складне завдання не може бути розв’язане якимись специфічними, лише на мешканців Донбасу розрахованими, заходами. Сьогодні Україні конче потрібне комплексне стратегічне бачення кінцевої мети реформ і оптимальних механізмів їх реалізації. Децентралізація як генеральний напрям політики може бути ефективною лише за умови, якщо проводитиметься на всіх рівнях з чітким розведенням процесів державного управління та місцевого самоврядування і трансформацією адміністративно-управлінських функцій держави у інтеграційно-координуючі. Ієрархічний принцип в системі державного управління має зрештою поступитися принципу мережі. Муніципальна влада як самоврядна форма управління територіальними спільнотами може бути ефективною лише за умови тісної співпраці публічної влади і асоціацій громадянського суспільства.

У рамках регіону чи поселення найкращим чином реалізується «просторова форма демократії» і водночас забезпечуються умови для запровадження сучасних, інноваційних моделей розвитку. Саме ідея саморозвитку й самоорганізації стала фундаментом нового розуміння регіоналізму й регіоналізації. Але можливість переведення регіоналізму в режим дезінтеграції теж не виключена, і квазікорпоративні, клієнт-патрональні відносини здатні цю тенденцію Куромія Г. Загадка Донбасу: як зрозуміти його минуле і майбутнє // Режим доступу: http://www.histotians.in.ua/index php/en/dyskusiya. посилювати. Тому дилема «централізація/децентралізація» стає однією з найгостріших у практичній регіональній політиці і в адміністративно-територіальному районуванні.

Найскладніше завдання для української влади — повернення довіри до неї з боку населення Донбасу, що стало жертвою інспірованої з боку РФ «гібридної війни». Донести до кожного громадянина регіону підступність «гібридної тактики» — з комбінацією диверсій і тероризму, заколотів і партизанських дій, цілеспрямованим руйнуванням виробничої, транспортної й соціальної інфраструктури і залученням іноземних бандформувань — можна лише шляхом уведення в обіг величезного масиву інформації і грамотної її репрезентації на різних рівнях.

Неможливо довго жити у світі взаємовиключних істин, в полоні формули «або — або», або «слава», або «ганьба». Доведеться, хочемо ми цього чи ні, існувати у світі різноспрямованих «правд», шукати компроміси, діяти за формулою «і - і». Найтяжче засвоїти таку життєву стратегію буде, зрозуміло, тим, хто пройшов через бої і втрати. Суспільство має допомогти цим людям адаптуватися до мирних умов і не пропонувати простих розв’язок там, де потрібна наполеглива праця. Шукати вихід у нових Майданах і революціях безперспективно: соціум і так уже заплатив надто високу ціну за революційну екзальтацію й наївні ілюзії. Настав час солідарних дій; іншого шляху до кращого майбутнього немає.

Найважливіше тут — чітке визначення ступеня вини і відповідальності всіх учасників політичного процесу. Як вважає керівник відділу Східної Європи і Центральної Азії Міжнародної федерації за права людини А. Кулаєва, не можна допускати, щоб безкарність стала нормою. «Заморожені конфлікти — рушниця, яка час від часу стріляє». Навіть якщо конфлікт на Донбасі припиниться зараз, події можуть розвиватися трагічно — «культура безкарності піде всією країною». Попри те, що «гібридну війну» хоч і не заперечують, але й не визнають війною, з точки зору порушення фундаментальних прав людини ситуація в Криму і на сході України нічим не відрізняється від аналогічних випадків у Східній Європі. Тому треба ретельно розслідувати злочини, включно з тими, які скоєні українськими військовими .

Державна незалежність відноситься до числа тих непересічних цінностей, які не можна здобути раз і назавжди; її доводиться відстоювати постійно. Роль регіональної аналітики у цьому процесі неможливо переоцінити. А запоруку її ефективності варто бачити у Прокопенко М. Безкарність як норма // День. — 2015. — 28 жовтня. вмінні враховувати вплив на колективну психіку і суспільну мораль найрізноманітніших чинників — від політичних мотивацій до ідеологічних маніпуляцій.

Звернення до конкретного досвіду порубіжних спільнот переконливо свідчить: обличчя глобальної історії значною мірою визначається конкретикою співіснування людей на міждержавних і міжцивілізаційних стиках, у зонах активних контактів. І хоч ці контакти, створюючи для людей додаткові шанси, породжують і відчутні небезпеки, пограниччя незмінно виступають як ареали підвищеної соціальної мобільності. Парадокс історії полягає у надто суперечливій взаємодії у цих ареалах орієнтації на раціональність із потужним впливом консерватизму. Традиційні архетипи «долі» та «повернення» справляють настільки сильний тиск на суспільну свідомість, що настрої ущемленості й віктимності пронизують усю тканину суспільного буття.

Уведена соціологами для характеристики сучасного стану України категорія «кризове суспільство» — тривожний симптом, свідчення того, що розгортання руйнівних процесів у соціумі вже йде по всьому фронту, деформуючи усю систему. За такого збою соціального порядку відбувається потрясіння усіх підвалин суспільства, з інтеграцією у його модель невизначеності й турбулентності. Сутнісними ознаками суспільного життя стали псевдоіндивідуалізм і пізньопатерналізм, розтягнутий у часі шок супроводиться постійними кризамиВектори змін українського суспільства. — К., 2014. — С. 8−9, 47, 59−60, 201−203. Основою вторинної, неорганічної («наздоганяючої») модернізації є імітаційні процеси, прояви конфронтаційності соціальних інтересів, розбалансованість системи. Людина втрачає ціннісно-моральні опори, а соціум — цементуючу основу. Небезпека сповзання України у прірву історичного небуття може стати реальністю, якщо сьогоднішній політичний курс її еліт не зазнає кардинальних змін.

Вибудовувані політичною думкою сценарії її майбутнього, за визнанням авторів книги «Донбас і Крим: ціна повернення», зазвичай похмурі. Український соціум перетворюється на суспільство тотальної корупції та перманентного масового протесту, в якому оптимістичні прогнози розвитку «здаються штучними й безпідставними».

Автори цього видання фіксують п’ять сценаріїв розвитку подій українсько-російських відносин у контексті порушення територіальної цілісності України. Три з них радикальні, два — проміжні компромісні. Конкретно щодо повернення Криму й Донбасу спектр сценаріїв, на їхнє переконання, може бути розширено від сценарію вимушеної бездіяльності до досить оптимістичного — територіальної цілісності та примирення. Мінські домовленості не можуть вважатися складником жодного з сценаріїв, вони є лише необхідною, проте недостатньою передумовою сценарного підходу.

Дії щодо деанексії Криму сьогодні не на часі, проте «бездіяльність» на цьому напрямі вже не є абсолютною. Розроблено програму і проводяться певні заходи щодо захисту майнових прав та інтересів держави, які можуть дати значний ефект лише за умови міжнародно-правового та соціокультурного консенсусу — готовності всіх учасників міжнародних відносин діяти за спільними правилами. Збройний (радикальний) сценарій щодо вирішення кримського питання — це сценарій тотальної війни, можливий, якщо російське керівництво вирішить розпочати відкриту збройну агресію з метою отримання сухопутного коридора в Крим або безперешкодного доступу до свого військового контингенту в Придністров'ї. Але для України розвиток подій за таким сценарієм означав би повну мілітаризацію суспільства. Та й для всього світу, який уже пройшов точку неповернення у своїй системній взаємозалежності, він є фатальним.

Щодо тотальної війни за Донбас, то частково цей сценарій уже зіграно. Але відвойовані в збройний спосіб території не можна вважати звільненими, допоки не буде виграно «боротьбу за душі й серця». Сумнівність «тотального успіху» з боку України в цій війні підтверджена даними опитування громадської думки. Такий, героїчний і жертовний сценарій найменш імовірний. Бажання воювати заради примх незначної кількості політичних авантюристів немає ані в українського, ані в російського народів.

Другий радикальний сценарій — сценарій «відтинання» або «стіни» — передбачає остаточну відмову України від окупованих територій і повний розрив з ними. Тією чи іншою мірою до реалізації такого сценарію підштовхують Україну західні партнери та учасники Мінського переговорного процесу, схиляючи Київ до бачення особливого статусу Донбасу. Але виконання цієї умови, порушуючи логіку процесу мирного врегулювання, здатне створити істотні загрози національній безпеці України і неминуче завдасть втрат її престижу на міжнародній арені.

Третій радикальний сценарій — сценарій сателітності - передбачає пошук способів сепаратного миру з Росією на вигідних для неї умовах — з визнанням автономії Донбасу та відмовою від повернення Криму. Але таке примирення позбавить зовнішню політику української держави значної частини незалежності та прив’яже її історичну долю до історичної долі РФ. регіоналістика конкретика локальний Четвертий сценарій — сценарій заморожування — полягає в заморожуванні конфлікту за зразком Придністров'я, Абхазії, Південної Осетії. Цим сценарієм, який влаштовує Росію і найбільш конформістські та проросійськи налаштовані прошарки європейського суспільства, передбачається залишення найбільше постраждалих в результаті конфлікту регіонів (ДНР та ЛНР) у складі України із покладанням на неї економічного тягаря їх відновлення. Але дефакто на Донбасі діятиме контрольований з РФ маріонетковий режим, що стане джерелом політичної нестабільності й істотно загальмує шлях України до Європи. «І хоча такий сценарій передбачає досить швидке припинення активних бойових дій на Донбасі, в перспективі Україна залишиться «маріонетковою державою нескінченної кризи».

П’ятий сценарій — сценарій ані війни, ані миру, або обмеженої війни і перманентних переговорів — передбачає обмежену та стримувальну війну проти Росії та колабораціоністів на сході з метою завдати їм якомога більше демотивуючих втрат — з постійно триваючим переговорним процесом і одночасним нарощуванням військового потенціалу України з поступовим переходом від пасивної оборони до активної. Наразі ми маємо справу саме з цим сценарієм. Його функція може бути і позитивною (виграти час, коли це потрібно, досягнувши твердої паузи), і негативною за умови надмірного затягування такої паузи.

На тлі економічного руйнування Російської імперії та за умови збереження в Росії діючої політичної влади, доводять фахівці, вірогідність реалізації мирного сценарію розвитку подій в Україні таки зберігається, але за наявності таких чотирьох «мироутримувальних» стовпів: потужна економіка, розвинене громадянське суспільство, сильна армія, віртуозна дипломатія.

«Отже, сьогодні «ціна повернення» безпосередньо залежить від того, наскільки швидко буде «розміновано» свідомість щодо вирішення проблеми національної самоідентифікації, каталізатором якої має бути задоволення економічних і соціальних інтересів громадян України. Не можна виключати «розмінування» свідомості мешканців Криму і Донбасу, не «роззброївши» мізки жителів інших регіонів України"Донбас і Крим: ціна повернення. — С. 18, 441−457.

Від грамотних дій влади і реального контролю з боку громадянського суспільства сьогодні залежить, чи збережеться Україна як суверенна держава і суб'єкт політики. Відмова від імітаційності в політиці, приборкання всемогутніх олігархічних кланів, перекриття каналів «втечі» за кордон народних коштів, оживлення економічної активності - це лише першочергові з тих заходів, які належить здійснити. І хоч не варто розраховувати на надто швидкі успіхи, сил владі й соціуму має надавати усвідомлення: дорогу, хоч яка вона складна, опанує лише той, хто йде. Йде з відкритими очима і з чітким розумінням мети.