Вокалізм. 
Становлення норм вимови голосних та приголосних української літературної мови у ІІ половині ХІХ століття (на основі рукописів Трохима Зіньківського)

Реалізація голосних а, о, у, е, и, і в цілому віповідає їх вияву в сучасній українській мові: Академію, Одесу, угоду (Книжка, що взяв Басин, передана Голиковському, приємнику Басина, бачив уже оддрукованими послідні листки, скоро мусить вийти [7, 38 225- 1886]. Проте наявні деякі відхилення від норм сучасної літературної мови.

1. Голосний а

З етимологічним, а зафіксовано прикметник жаден [7, 45 189].

• (жадній [7, 45 261], жадноі [7, 45 218], жадної [7, 10]. Таке написання слова наявне й у словнику Грінченка [17, 470], й у Граматиці Сімовича [16, 207].
• 2. Голосний о
• а) Перехід о, е в і в новому закритому складі.

Письменник не завжди відображав зазначене чергування: рідкость[ 7, 45 263], сьогобочніj [7, 38 209], листов [7, 38 211], дословно [7, 38 230]. Таке написання має архаїчне забарвлення, адже ще Павловський у закритих складах передавав звук, що походить з давніх о, е, ь через і. Послідовно використовували і для передачі і з о та е й видавці «Русалки Дністрової «.

У відкритому складіписьменник зберігає етимологічний о у лексемах, в яких у сучасній літературній мові за аналогією до інших форм цих слів вживається секундарний і :

а) жонота [7, 170.543], (хоча: жінкою, жінота [7, 115], наконець [7, 45 245], безконечно[ 7, 45 225].

У закритих складах у Зіньківського виступає і: покінчити [7, 45 216], скінчиться [7, 38 215].

б) дождався [7, 45 239].

У сучасній літературній мові у префіксах до, по за аналогією «міг виникати звук і з о й перед двома приголосними, що стояли на початку кореня, після яких і між якими не було редукованого» [7, 158].

в) зопсуття[7, І.33 445], зо мною [6, 10]. Але: зібратися [7, 38 193], [7, 38 221а].

У сучасній літературній мові «аналогія поширилася також і на префікси та прийменники з секундарним о, який розвинувся з ъ, або й у позиції після кінцевого префіксального приголосного, після якого жодного голосного не було: зо, ізо, обо, надо, подо (із съ, из, надъ, подъ) [1, 158].

Секундарне і.

Москівською [7, І.33 445], москівський [7, І.33 445,4]. Хоча: помосковщення [7, І.33 445], московські, московських [6, 28].

У сучасній літературній мові о не змінюється на і у звукосполученні ов між приголосними [4, 134].

б) Перехід о в у Етимологічне о.

а) збереження у дієслові давнього суфіксаова-: зімовати [7, 45 261], порадовати [7, 45 246], столовався [7, 45 186], надруковати [7, 38 176], здивовало [7, 45 195,] хоча дивуватися [7, 38 218], формирувать[7, 38 221а]. Віддієслівний іменник: толковання [7, 45 195].

Суфіксовабув поширений ще в першій половині ХІХ століття, лише в другій половині цього століття за аналогією з формами теперішнього часу наую, його замінив суфіксува- [5, 301].

б) збереження прикметникового суфіксаоват-: виноватий [7, 45 238], маловато [7, 45 238].

Суфіксуват-, як свідчать автори «Історії української мови: Фонетика», — явище пізнішого часу [5, 301].

3. Голосний у

Наявний один приклад орфографічної передачі нескладотворчого голосного [э] буквою у: поуз [7, 45 231].

Василь Сімович указував, що орфоепічно після голосних приголосний в перейшов в у [17, 42].

4. Голосний е та його історичні зміни

Зіньківський послідовно передавав цей звук як е. Лише на початку слова зустрічається варіантне його відтворення: через е та э. Невластиву для українців літеру э увів Куліш, вживаючи її на початку слова та після голосних. У пошуках адекватної передачі звуків, до неї звертався і Зіньківський.

Так, у 1885 році - экзамену, Эвксинський [7, 38 230],.

у 1887 — паралельні форми: екзамен, экзамену [7, 45 200],.

а пізніше — у 1890- 1891 роках — стала передача через е: екзамени [7, 38 184], елегією [7, 38 181].

а) Перехід е (та о) в і.

Етимологічне е.

• а) Нормою сучасної літературної мови є перехід у нових закритих складах е, о в і. Зіньківський у деяких прикладах зберігає етимологічне е в новоутвореному закритому складі: промеж [6, 28], по цей причині [7, 45 239]
• б) річі [7, 45 260]. У слові річ і виник з ђ, а такий секундарний і, як твердить Сімович, не змінюється [17, 55]. У граматиці Зіньківський відмінює це слово у однині: річ, річи, річі, річчю (речею), в річі; та в множині: речи, речей, речам, речами, річми, речах, речи [7, 100].
• в) варіантне написання: сімьЕю[7, 115а], семейна[7, 45 235], семью[7, 115а], вечерниці [7, 45 257], вечіра[7, 45 260].

Як вказує М. А. Жовтобрюх, секундарний і може виступати не тільки у закритому, а за аналогією, і у відкритому складі [4, 135].

• г) погадаіш [7, 4525] - у цьому слові Зіньківський послідовно передає перехід е в і. У сучасній українській мові в дієсловах другої особи однини цей перехід не відбувся [19, 66].
• б) Перехід е в о

Письменник зберігає е після шиплячих: вечерниці [7, 45 257], байдужести [6, 9].

У сучасній літературній мові у позиції після шиплячих та й перед наступним здавна твердим складом о переходить в е .

в) Перехід е в и В українській мові зближується артикуляція ненаголошених голосних е та и, що й «стало орфоепічною нормою сучасної української літературної мови» [5, 263]. Ця фонетична риса знайшла вираження в орфографії займенника мені. У підручнику «Історична граматика української мови» вказується на те, що «деякі письменники ще на початку ХХ ст. обстоювали фонетичне написання мині, а не етимологічне мені» [5, 163]. Така передача цього слова зафіксована в Граматиці Павловського, «Кобзарі» 1860 р. Шевченка, у статті «Сьогочасна часописна мова на Україні» Нечуя-Левицького.

У Зіньківського наявна варіантна передача займенника мені. Зокрема, у одному із листів 1886 року читаємо: мені, мене, мині [7, 45 228], у 1887р. — мині—мені [7, 38 221 а]. Проте поряд з мині [7; 45 227, 45 208, 45 231, 38 221а] переважає мені (листи 1888- 1889 років): [7; 38 178, 38 211, 38 176, 38 177а].

5. Голосний и

Голосний и восновному передається через и: вживати [7, 38 202]-1889 р., скінчивши [7, 38 185 ]-1890 р.

Проте у 1884 -1887 рр. наявні поодинокі випадки передачі цього голосного після зубних, шиплячих, р буквою ы (яка наявна у Максимовича, Квітки, Шевченка; «зовсім скасував букву ы» Куліш) [8, 292]:

1884 р.- журналы [7, 45 261], 1885 р. — лыстикам, невдовольнячымъ[7, 45 249], полышыв [7, 38 231], натуры [7, 45 253], недовольный [7, 45 255], 1886 р. — языки [7, 45 218], мужественный [7, 45 221], 1887 р. — священный [7, 38 220], Ганны [7, 38 215], языкам [7, 45 205], открытья [7, 45 195].

Листи 1888−1891 рр. букви ы не зафіксовують.

6. Голосний і

У Зіньківського реалізується у буквах j, і, ы та ф :

а) На початку слова звук і передавався по-різному:

у 1884 році — і: іюня, інтереси [7, 45 261], інше [7, 45 260] але: иншого[7, 45 263]; наявне і варіантне написання через и та і: чи-то за власні інтереси, чи-то за які инші [7, 45 261];

у 1885 роціа) і: іншого, інакше [7, 45 256], інших [7, 45 245], інша [7, 38 232], хоча иншого [7, 45 248]; б) J (цю букву, за прикладом болгар і сербів завів, як вказує Огоновський, М. Драгоманов): jюля [7; 45 250, 45 249];

у 1886 році - і: іюня [7, 45 226, 45 227], іюля [7, 45 225];

у 1887 роціа) и: идеях, Ивана [7, 38 219], историі, индівіда, интеллигенція [7, 45 191]; б) j: jюня [7, 38 217], jюля [7, 45 199]; в) і: інститутом, Іліос [7, 38 220];

У кінці 80-х роківмайже виключно и: идеалистичним [6, 9], инче [6, 10], идеалиста [6, 11], инчим [6, 12], истин, инчі [7, І.33 445], именно [7, 38 177], из [7, 38 188], инші, интермедії [7, 38 193]; у 1891 — і: інчі [7, 38 182].

Таке варіантне написання пояснюється тим, що «у живому мовленні на початку слова може звучати [і] та [и] «[19, 29], а також тим, що в ХІХ — на початку ХХ століття не було усталеної передачі цього звука. А. Кримський зазначав, що Гребіна, Квітка, Шевченко писали початкове и. Куліш теж залишив и на початку слова. Початкове и, як вказує О. Горбач, харктерне і для словника Желехівського [3, 113]. Омелян Огоновський ототожнював і та и, зазначаючи, що и пишеться «на початку слова, тамъ, де чути звук і, якъ: ива, игла, имя, ити» [1, 260].

У граматиці Зіньківського звук і передається через и: Иван, Ивасик, Ивась, Иванівна, Иваниха [6, 127].

На початку ХХ ст., у 1919 році, О. Курило вказувала: «В початку слова треба писати і, тільки перед н пишемо в початку слова и» [9, 40].

Пізніше, у 1921 році, написання займенників з початковим и зустрінемо у граматиці Сімовича: «иньчий, иньча, иньче», «инакший, инакша, инакше» [17, 207].

У 1927 році Іван Огієнко зауважував: «Початкове і в своїх словах бренить у нас як і[…] цю ж вимову у нас перенесено й на чуже і з початку слова» [14, 148].

У 1929 році М. Гладкий відзначав, що на початку слова завжди пишемо і. Таке написання характерне і для сучасної української мови.

Зіньківський, йдучи за етимологічним правописом Максимовича, звук і передавав також літерами Ф, Ы, які вказували на його походження: из скФнчивших [7, 45 195] - 1887р, трФшки [7, 38 211] - 1888р. КЫтъ сірий, В чЫм ти варив обід? [7, 99] сЫ, в ч Ымся, в кЫмсь [7, 134], путЫ (родовий відмінок від путь[7, 124].

б) передача сполучника: у 1884 році - через і: і дбатиму на те[7, 45 263];

На початку і в середині 80-х-переважно через и: и ще[7, 38 231 ](1885 рік); Бо, як кажуть, ніколи було и вгору глянути [7, 38 228] (1886 рік); …як и пережив, був недужий и фізично и морально и одно другому щиро спомагало[7, 45 214] (1886 рік).

З другої половини 1889 і на початку 90-х — і: як духовні так і світські письмени[7, І.33 445], чистіші і вищі [7, 12]; порівняння і просте і поетичне і не пиихате [7, 38 180]; … здебільш бідняком йдучи на парахвію і маючи клопотатись про сім'ю [7, І.33 445,5]; воно-б і нічого, як би сини і відділившись слухали батькової ради ік, [7, 115]. Хоча у рукописі «Історичної казки» наявна і варіантна передача сполучника і (то через і, то через и): та не тілько хата и в сінях і в коморі и в стайні - навіть на воротях [7, 116]. И вже що горді були свооїм богомільством [7, 116]. А в осени риштував вози и виправляв синів у чумачку… [7, 115].