Маяковский: поета і поезії (WinWord 98)

Маяковський поета і поезії. Безумовно, кожен зголосившись на перо однак замислював сенсі програми та мети своєї діяльності. У російській поетичної традиції з XIX століття існувало два відповіді питання, чого слугує мистецтво, поезія. Перший варіант відповіді належить Пушкіну: мистецтво служить вічним цінностям буття, «служіння муз немає суєти», воно незалежно від віянь часу, насущних сьогохвилинних потреб, категорія користі йому невідома. Другий варіант відповіді дає Некрасов: «Я ліру присвятив народу своєму». У протиставленні «поэт/гражданин», він вибирає громадянина, кажучи, що поезія повинна служити «великих цілей століття», століття, а чи не вічності. Поезія двадцятого століття також ставила б перед собою — і намагалася відповідати це питання — питання сенсі програми та мети мистецтва. Символісти вбачали у поета обранця, здійснює зв’язок між вічністю, істиною, таємній поліції та людьми, людини, наділеного особливими здібностями і несе особливу місію, расплачивающегося за творчість ціною утрати частини душі, ціною відмовитися від простої людської щастя. Акмеїсти вбачали у поета Адама — першовідкривача світу, що дає імена всьому сущого. Інакше ставилися на роль поета футуристи. Поет — що це, хто своїм творчістю наближає майбутнє. Не в містичному плані, а цілком конкретно. Саме таке до творчості декларував Маяковський. З ім'ям Маяковського міцно пов’язано уявлення про поэте-новаторе. Таких сміливих радикальних змін — у поезії не зробив жоден поет 20века. Тоді цей століття марить новаторством. Але виявилося, що новаторство підпорядковується загальним закономірностям розвитку літератури та мистецтва. Вже майже вікова «епопея першовідкривача» переконує, що виникнення нових художніх форм -складного процесу, у якому примхливо перетинаються соціальна атмосфера, могутність і вплив характер таланту, літературні взаємодії, традиції, і т.д. Проте зіставлення досвіду Маяковського та її сучасників схиляє до думки, що приживаються надають впливом геть розвиток мистецтва ті відкриття, що відповідають потребам часу, сприяють утвердженню його прогресивних тенденцій. Отож і дорого нам творчість Маяковського, Блоку, Єсеніна, що це поети робили пошуки оздоровлення поезії і прагнули злити свою долю на долю народу. Маяковський зробив найсміливіший та рішуча крок перетворивши поезію в активну учасницю мітингів, демонстрацій, диспутів. Поезія вийшла площі, звернулася до колонах демонстрантів. На такі експерименти перетворення поезії на зброю мас не наважився жоден звеличувач формального експериментаторства. Але саме ця пошуки коштів безвідмовного впливу поетичного слова на свідомість, почуття, дії мас і вони становлять важливу риску «творчої лабораторії» Маяковського. Поет згадував про традиції трубадурів і декламаторов. Але й характер, та призначення, і цьогорічні масштаби зовсім їм безпрецедентні. У написаної 1930 року автобіографії Маяковський каже: «Я поет. Цим цікавий. Про це та пишу». Хто такий поет? Про що, навіщо, як і кому він пише? У чому сутність поетичного творчості? У вірші «Ось!» ми читаємо, що — що це, хто протистоїть натовпі. Він — багач серед убогих душой:

Ви, чоловік, вас у вуса капуста.

Десь недокушанных, недоїдених щей;

Ви, жінка, на вас білило густо,.

Ви дивіться устрицею з раковини речей. Він «грубий гун» з «метеликом серця». Парадоксальною поєднання, але іншим поет у вовчому світі не може, оскільки натовп, «стоглавая воша», нещадна всім, хто, а саме вона. Талан всіх які мають відчуває серцем у тому грубому світі - біль. І тому в поета не слова, а «судоми, злиплі грудкою». Він нагадує обивателів, але за це неподібність платить власної душею. Кидаючи виклик навколишнього світу, поет болісно відчуває свою самотність. Він готовий віддати все скарби душі «впродовж одного лише слово ласкаве, людське». Але в цього дивного світу таких слів в арсеналі немає. «Без'язика вулиця», якій він мріяв дати мову, знає лише «йдіть жерти» і «борщ». Саме такою — самотнім, ніжним, і грубим одночасно — постає в ранніх віршах Маяковського образ поета. У вірші «А ви міг би?» Маяковський вперше різко позначає свій творчий позицію. Не півтони і вишуканість тонких ліній, а фарба, виплеснута зі склянки, не вишукана музика блоковских «Арф і скрипок», а ноктюрн «на флейті ринв» — його поетичний арсенал. Цей вірш — своєрідний маніфест поета, прагне змінити на краще, вквітчати убогу «фарбу будня», щоб крізь дрібниці буденності побачити щось велике: «на страві холодцю» — «косі вилиці океану», в «лусці бляшаний риби» з вивіски — схожість із жіночими губами. Революція позначає нових відтінків у темі поета і поезії Маяковського. У 1918 року він пише вірш «Наказ по армії мистецтв». Тут у назві важливо передусім нове уявлення про мистецтво як про армію. Це цілком новий визначення мистецтва, яке Маяковського значимо. Важливий і жанр — наказ (непослух неможливо!) Якщо армія, отже, бій. З ким? Проти кого? Тож за що? На опікується цими питаннями можна спробувати знайти відповідь у вірші. Бій проти «мотлоху» й у мистецтві, і, у житті. Бій за нової людини, новий світ, нове мистецтво. У на самому початку вірші міститься призыв:

Товарищи!

На баррикады!

Барикади сердець і душ. Якщо йдеться про «барикадах сердець і душ», отже, що новий має стати зброєю у війні минулого й майбутнього. Пісня повинна «громити вокзали», забезпечувати руху колеса паровоза, піднімати у бій полки справжньої армии:

Усі раддепи не зрушать армий,.

Якщо марш не дадуть музиканти. І поетичний арсенал футуриста скидається на образотворчі кошти старого искусства:

Вулиці - наші кисти.

Площі - наші палітри. Голос нового поета — це пісня і свист. Не вишукана звукопись, а немилозвучні «ер, ша, зара» — його «хороші літери». Його музика — це неймовірне суміщення рояля і барабана, і запитають обов’язково, «щоб гуркіт був, щоб грім». Арена нового мистецтва — вулиця. На вулицю потрібно тягти роялі і барабани, на покликані йти «футуристи, барабанщики і поети». Цей вірш — декларація нового мистецтва, мистецтва діяльного, перетворюючого, бойового, воюючого за у новий світ, за серця й душі. У вірші «Наказ № 2 по армії мистецтва» поет призывает:

Товарищи,.

Дайте нове мистецтво -.

Такое,.

Щоб виволокти республіку із грязі. Пісня повинна запустити шахти, вивести пароплави з доків, дати «вугілля з Дону», «нафту з Баку». Чи може мистецтво вирішувати такі прикладні завдання? З погляду Маяковського, може це має. Для цього він повинен стати гаслом, плакатом, змінити філософський пафос на агітаційний. Він поезія — це рід зброї. Поетичне слово має лише донести її до читача думку, схвилювати його, а й спонукати до негайному дії, зміст і суть якого — побудова нового світу. Поезія виявляється зброєю у великої війні минулого й майбутнього. І ця образна система й більш пізньому вірші «Розмова із фининспектором поезію». Вірш — це бомба, батіг, прапор, порохова бочка, які мають підірвати старий світ. Поет — це робочий, трудівник, а чи не обранець і жрець, має робити найтяжчу роботу заради сьогодення й майбутнього. Не про це каже Маяковський в останньому незавершеним вступі до поеми «У повний голос» (1930)? Вірші - це «старе, але грізна зброя». Поет — «асенізатор і водовоз, революцією мобілізований покликаний». Його вірш ввійде у майбутнє як «в наші дні ввійшов водогін, зроблений ще рабами Риму». Показова образна система цього вірша — «асенізатор», «водовоз», «водогін». Всім цих слів є спільне значеннєва категорія — «очищати». Поет — що це, хто очищає авгієві стайні світу від бруду. Є єдине, мабуть, суттєва відмінність в інтерпретації теми поета і поезії в віршах 1918;1921 років з більш пізніх. Ранні вірші оптимістичні. Гасла, заклики, бадьорість голосу і духу, загроза стосовно «незгодним» — от їх емоційне тло. У пізніших віршах з’являється нота гіркоти. Виявляється, що поезія -«пресволочнейшая штуковина», що поетична серце гостріше переживає біль нерозуміння і невдач, що доводиться «себе вгамовувати, стаючи на горло власної пісні». Вгамовувати, щоб лірична нота не вирвалася з серця, що залишилося все настільки ж ранимим і ніжним, як і 15−20 років як розв’язано. Та все ж поетові не здається надмірною ціна, що він оплачує те що бути за потрібне «своєї країни», бути на передньому краї битву за їхню нову життя. Але це — поетична декларація. У житті усе було трагічніше і страшніше. У житті доводилося, особливо останні роки, доводити свого права називатися поетом революції, у житті доводилося ставати як на горло власної пісні, а й власним переконанням — наприклад, розпочинати РАПП, з письменниками якого в нього був нічого спільного. У житті доводилося змиритися про те, що ніхто не прийшов у його виставки, присвячену 20-річчю творчої діяльності. Хто знає, може, саме ця трагічні протиріччя і дозволив пострілом у серце -той самий «метелика поэтиного серця», яку він говорив ще два зовсім молодим?.. Його слово справді полководець людської сили. Його голос — голос эпохи.