Про грошовий обіг на Галицько-Волинських землях у першій половині XIV ст

Період із середини XII й до другої половини XIV ст. часто називають «без — монетним», беручи до уваги надзвичайно малу кількість монетних знахідок та відсутність власного карбування. Серед товаро-грошей цього часу називають зливки-гривни, скляні намистини та браслети, шиферні пряслиця, бруски солі, мушлі каурі, господарські вироби, зерно, ювелірні прикраси, шкіряні та хутряні «гроші», фраґментоване срібло та ін.

Свого часу М. Ф. Котляр звернув увагу на умовності застосування самого терміна «безмонетний» для Південної Русі-України, зазначивши про можливість обігу куфічних диргемів до XIII ст., пізніше замінених фраґментованим сріблом. А на початку XIV ст. на західноукраїнських землях уже з’явилися празькі гроші. Але й на сучасному етапі багато проблем «безмонетного періоду», як і використання тих чи інших товаро-грошей, залишаються невирішеними.

Для українських земель вихід із «безмонетного періоду» пов’язується з празькими грошами — великими срібними високоякісними монетами, карбованими з 1300 р. І хоча в історіографії не існує одностайної думки щодо хронології та особливостей надходження їх на територію Східної Європи, частина дослідників погоджується з тим, що на західноукраїнських землях празькі гроші з’явились вже на початку XIV ст. Абсолютна більшість знахідок найперших празьких грошів Вацлава II (1300−1305 рр.) та Яна І Люксембурзького (1310−1346 рр.) походять із земель, що входили до складу Галицького й Волинського князівств. їх знайдено у житлах, культурному шарі, господарських спорудах, замкових та храмових комплексах.

Але дуже мало тогочасних скарбів, та й ті датуються часом, ближчим до середини XIV ст. Хоча для української ситуації характерні знахідки зливків — гривен і прикрас, частина яких датується першою половиною XIV ст., у тому числі празькими грошами. У сусідній Польщі зафіксовано чисельні знахідки як поодиноких празьких грошів, так і значних за кількістю скарбів монет Вацлава II та Яна І Люксембурзького (від декількох десятків до тисяч). Для першої половини XIV ст., для князівств Галичини й Волині, саме чеське срібло у вигляді монети (празького гроша) видавалося найбільш доступним і реальним джерелом для виробництва власних гривень — основного джерела ординського виходу.

Визнання короля Чехії Вацлава II ще й володарем значної частини Польщі збіглося з початком карбування празьких грошів — монет високої якості й ґатунку (1300 р.). Празький гріш міг потрапляти в Галицько-Волинську Русь із будь-якої європейської держави, де використовувалася чеська монета, але насамперед із польських земель, де він з’явився вже в перших десятиліттях XIV ст. Найдавніші повідомлення про використання празьких грошей відносяться до 1302−1308 рр. у Силезії, 1306 р. у Краківській землі та на Ополі, 1311 р. у Сандомирській землі, 1312 р. на Куявах, 1314 р. у Великопольщі, 1318 або 1333 рр. у Мазовії, 1335−1336 рр. у Пруссії.

Найперша зафіксована писемна згадка про використання празьких грошів на території України відноситься до 1320 р., коли князь Андрій Юрійович підтвердив низку пільг краківським купцям, серед них і зменшення податку на продаж худоби з 3 до 1 гроша. Але привертає увагу відсутність паралельних знахідок найперших празьких грошів і золотоординських монет періоду першої половини XIV ст. в лісостеповій частині України (за наявності таких знахідок другої половини XIV ст.).

Окремі поодинокі золотоординські монети, що можуть відноситися до цього часу, зафіксовано у Володимирі. Це виглядає доволі дивним, зважаючи на входження українських земель до складу ординської держави та величезні масштаби емісій джучидських монет. Водночас монети Токти (1291−1312 рр.), Узбека (1312−1342 рр.) та Джанібека (1342−1357 рр.) зустрічаються на золото — ординських пам’ятках півдня України, у похованнях, а це свідчить, що вони все ж таки надходили на терени західніше Дніпра. Найдавніші відомі скарби в лісостеповій частині України із золотоординськими монетами Токти, Узбека та Джанібека датуються 1360−1370-х рр.

Але у скарбі з Біскупиць-Шляхетських окрім 42 празьких грошів Яна І Люксембурзького та Карла І (1346−1378 рр.), невідомих денаріїв та 2 срібних перснів згадується гривна. Уважається, що лодієподібні «татарські» зливки є продуктом переробки зібраного татарами в Русі срібла. Із його великою кількістю («руський вихід») пов’язується й низький курс срібла до золота порівняно з Середньою Азією та Іраном. Саме «татарські лодієподібні» та «новгородські зливки з горбатою спинкою» зустрічаються у східноєвропейських скарбах разом із золотоординськими монетами XIV ст. Серед майже трьох тисяч монет XIV-XV ст., зафіксованих Ґ.О. Федоровим-Давидовим у джучидських скарбах, присутні приблизно 120 зливків і їх половинок. Але на західноукраїнських землях лодієподібний зливок — рідкісна знахідка, яка може вказувати на ординську присутність, данину, переливку ординських монет тощо. Є повідомлення про знахідки лодієподібних гривен разом із празькими грошами (наймолодші Карла І, на Рівненщині).

Серед західноукраїнських знахідок періоду XIV ст. привертають увагу декілька скарбів, що характеризують стан грошового господарства. Молотівський 1896 р. із с. Демидова над Дністром складався з 65 цілих і обрізаних («minores et majores») празьких грошів Вацлава Il (3 обрізаних), Яна І Люксембурзького (59, із них 38 обрізаних, 3 невизначені), а також прикрас, які мали багато аналогій із мистецькими геральдичними виробами Галицько-Волинського князівства. Відсутність монет Карла І дозволяє датувати скарб не пізніше 1340-х рр. 1346−1349 рр. за наймолодшими монетами датується виявлений 2000 р. скарб із розкопок на території львівської пивоварні. Він складався з 63 обрізаних празьких грошів Вацлава II (2), Яна І Люксембурзького (55), Карла І (перших років карбування; 5). Такими ж роками датується скарб, знайдений 2003 р. біля м. Калуш на Івано-Франківщині, зі 120 грошами: Вацлава ІІ (3), Яна І Люксембурзького (115), Карла І (2) та угорського Карла Роберта (1323−1338 рр.; 1). Серед усіх монет 30 грошів були обрізаними.

Першою половиною X [V ст. датується виявлений 1866 р. скарб із Луцька, що складався зі 185 срібних монет і 3 зливків (два з них вагою 193,99 і 206,08 г.). Відсутність згадок про монети Карла І серед надісланих до Археологічної комісії 150 празьких грошів Вацлава ІІ та Яна І Люксембурзького дає підстави датувати скарб не пізніше 1340-х рр. Значна різниця у зафіксованій вазі двох зливків може бути пов’язана з переливом різних за якістю груп монет (наприклад різночасових празьких грошів Вацлава ІІ з пробою 930/1000 і вагою 3,77−3,86 г. та останніх — Яна І Люксембурзького з пробою 868−880/1000 і вагою 3,50−3,55 г., денаріїв чи диргемів), або ж різним територіальним походженням зливків.

Можливо, із монет Вацлава ІІ та Яна І Люксембурзького складалася й частина скарбів, датованих X! V ст.: із Володимира (21 чеський гріш), із Тернави на Хмельниччині (50 монет, з яких 32 празьких гроша, і 4 «куски» срібла), з Яровиці на Стиру (горщик із чеськими монетами). Частина депаспортизованих грошів зі Львівського історичного музею також, напевно, походить зі скарбів цього часу. Два обрізаних празьких гроша Яна І Люксембурзького відомі з поселення біля с. Пільний Мукарів (Хмельницька обл.), знайдені вкупі з мідним золотоординським пулом із двоголовим орлом та каблучками з галицькими геральдичними емблемами, що може бути підтвердженням надходження празьких грошів на схід від Галичини вже в першій половині X! V ст.

Тобто знахідки свідчать, що до 1340-х рр. з’являється потреба й можливості в тезаврації високоякісного монетного срібла — празьких грошів. Але їх дуже мало порівняно з сусідніми польськими землями, де зафіксовано десятки скарбів із сотнями й тисячами празьких грошів цього часу. Особливо великі скарби знайдено у Кракові та околицях. Джерела свідчать про значні грошові виплати у празьких грошах уже в перші десятиліття XIV ст.

Виявлення гривен-зливків і празьких грошів в одних скарбових комплексах передбачає ймовірний перелив других у перші. Але й таких можливих зливків дуже мало порівняно зі східними й південними районами Золотої Орди. І це при тому, що джерела вказують на доволі значний економічний потенціал Галицького й Волинського князівств. На початку XIV ст. Галицько — Волинське князівство, об'єднане під владою Юрія І Львовича (1301−1308 рр.) було значним територіальним утворенням, що намагалося зміцнити свої позиції як на заході, так і на сході. Про це свідчать повідомлення джерел, факт утвердження окремої Галицької митрополії, обрання ставленика галицько — волинського князя — Петра — загальноруським митрополитом та ін. Уважається, що верхівка Галицько-Волинського князівства своєчасно зорієнтувалася в політичній ситуації та взяла активну участь у розгромі сил Ноґая під проводом Токти. Але у XIV ст., як і у XIII ст., Галицько-Волинське та інші князівства Правобережної України залишалися у складі Золотої Орди. Повторена декілька разів на сторінках Іпатіївського літопису фраза стосовно подій останніх десятиліть XIII ст. на Правобережжі «бо бяху вси князи у воли Татарской» зафіксувала реальну політичну ситуацію.

У результаті воєнних кампаній та продуманої економічної політики ординцям удалося встановити власні порядки у Східній Європі. Цей новий устрій базувався на кількох основних військово-політичних та господарських засадах: 1) визнання верховної влади хана; 2) затвердження князів на своїх уділах за згодою ординської влади; 3) військова участь руських правителів у монґольських походах за вимогою ханів; 4) сплата данини й податків.

Так, у 1289 р. «при царях і радцях» отримав право на княжіння Мстислав Данилович. Західноруські князі повинні були зустрічати хана на кордонах своїх володінь, засвідчувати покору, забезпечувати всім необхідним ханське оточення та військо під час перебування на території князівства. В абсолютній більшості повідомлень про походи в європейські країни, насамперед у Польщу й Угорщину, спільно з руськими князями згадуються татари.

«Схизматики й татари» виступають поряд у відповідних папських буллах кінця XIII — першої половини XIV ст. Саме за вимогою монґольської влади (безпосередньо хана або його представника на місці), певно, і здійснювалися нищівні виправи. Як, наприклад, на Польщу 1302 р., коли його учасники могли вперше зустрітися з якісною «чеською валютою». Відомий за заповітом Володимира Васильковича вислів «а побором и татарщиною к князю» може свідчити про те, що західноруські князі самі збирали татарську данину.

Для першої половини XIV ст. не збереглося такого інформативного та яскравого писемного джерела, як Галицько-Волинський літопис, що закінчується на 1290-х рр. Але й окремі повідомлення, котрі дійшли до наших днів, свідчать, що згаданий вище порядок володарювання монґолів на Правобережжі Дніпра зберігався загалом і в першій половині XIV ст.

Дослідники справедливо звертають увагу, що становище західноукраїнських земель на рубежі XIII-XIV ст. було більш сприятливим, ніж десятиліття до цього, коли «всі князі були у волі татарській». Факт подачі цього матеріалу в Іпатіївському літопису в минулому часі дійсно може свідчити про деяке пом’якшення «неволі татарської», але не про її зникнення. Як і у XIII ст., західноруські князі також повинні були визнавати верховну владу хана, сплачувати данину, брати участь у воєнних походах монґолів. Анонімний географічний трактат 1308 р. говорить, що «Киґеша» — країна Лева — є данницею татар. Про це свідчить і лист Владислава Локетка до римського понтифіка від 1323 р., і арґументація Дмитра Детька й Данила Острозького перед Узбеком 1340 р. («Казимир захопив Русь і затримав виплату данини»).

Повідомлення писемних джерел про участь руських загонів разом із татарами в походах на Польщу (під 1302, 1324, 1325 рр.) та Угорщину (1332, 1334, 1335 рр.), литовські, білоруські й українські землі (1315, 1320-ті рр.) може свідчити не тільки про звичайну практику, а й про гостру нестачу коштів — данини з руських князівств. Останнім часом у деяких працях наголошується на помірності «ординського виходу». Утім у джерелах збереглися чисельні повідомлення про величезний економічний тиск золотоординської адміністрації на підвладне населення через покірних князів, баскаків та даруґ. «Ординський вихід» — цільові виплати на ханську ставку, був лише одним із багатьох зборів, що стягувався з підвладного населення. Але й він нерідко був непосильним для знекровлених нищівними монґольськими походами князівств Східної Європи. Із посиленням економічного тиску пов’язується низка повстань 1320-х рр. на північно-східних землях Русі, жорстоко придушених монґолами. Одним із найтяжчих злочинів, озвучених великому князеві тверському Михайлові перед стратою його в 1318 р., був такий: «Цареви дани не дал еси». У багатьох випадках, певно, ішлося не тільки про реґулярну данину, а про збільшені суми коштів, що пов’язувалися з воєнними діями монґольських ханів. Як, приміром, у 1339 р., коли під час походу на Смоленськ, що став союзником Ґедиміна, Узбек вимагав екстрений збір — «запрос», або в період виправи Джанібека на Тебріз у 1357 р. Суми були різними, але для підвладного монґолам населення все це означало вилучення не тільки прибутків, але й необхідних для прожиття коштів. У Волзькій Булгарії наслідком одного з таких «запросів» стало те, що мешканці змушені були продавати в рабство власних дітей. Напевно, що подібними «запросами» супроводжувалися й більшість походів степовиків на Польщу, Угорщину, Литву, тож стосувалися вони й мешканців Правобережної України.

Джерела свідчать, що у XIV ст. «ординський вихід» виплачувався у сріблі. До 1320-х рр. сума данини не визначається. У 1320−1370-х рр. для північно-східних теренів Русі вона становила понад, а після 1380 р. — не менше 10 тис. рублів-зливків. За даними грамот кінця XIV ст., «ординський вихід» із Великого князівства Владимирського (за Дмитра Донського) вираховувався у 5 тис. рублів (щорічно) та 1 тис. — безпосередньо з Московського князівства. По декілька сотень рублів у цій сумі становила данина з невеликих володінь. Розміри «ординського виходу» з Рязанського, Тверського, Ростовського, Ярославського, Білозерського, Суздальського, Смоленського князівств, а також Новгорода невідомі. Припускають, що сума данини становила не менше 15 тис. рублів-зливків на рік.

Терміну «рубль», що з’явився, згідно з берестяними грамотами, наприкінці XIII ст., відповідав срібний зливок вагою близько 200 г. Приблизно стільки ж важив і золотоординський сом-саум, який дорівнював 120 диргемам вагою, встановленою реформою Токти 1310−1311 рр., в 1,59 г або 1,52−1,56 г. Деякі дослідники вважають, що запроваджену цим ханом вагову норму за Узбека зменшили до 1,47−1,49 г., а потім, за Джанібека, знову підвищили до 1,52−1,55 г. Допускають також двомодальність випусків і монет, і зливків. В арабомовному граматичному трактаті XIV ст. слово «сом» виступає у значенні зливок (срібла).

В історіографії наводяться різні вагові параметри для різних зливків післямонґольського часу. Татарські золотоординські сауми (191−200 г.) відрізняються від соммо Кафи (213,3 — 218,911 г.), соммо Тани (197−198, 204−207 г.), Судака (202,5 г), соммо Трапезунда (204,756 г.). На 1333 р. вага татарського саума визначалася в 5 маґрибських унцій — 195,3 г. Або становила 191,9 г. За постановою сенату Венеціанської республіки від 1322 р., вага зливка для торгівлі у Причорномор'ї становила 198 г. У сучасних дослідженнях вага рубля-злив-ка для північно-східних земель визначається у 196−205 г. — до й 182−190 г. — після 1380 р. Значна різниця між найлегшими та найважчими зливками одного типу часто пояснюється втратою срібла при переплавленні. Дійсно, така технологічна операція з різними за якістю та вагою монетами, зливками і коштовностями передбачає різну вагу і якість отриманого срібла. Але й втрати його при литті різні дослідники визначають від 1−4% до 5−10−14% від маси. Побутує арґументоване твердження, що коли зливки важили менше, ніж установлено, то різницю доплачували монетами. Але в Орду руські князі доставляли вже готову кількість зливків данини, що збиралися й переплавлялися на місці. Золотоординську владу, певно, не цікавило, з якого срібла перелито зливки. Але їх вага та якість не могли бути меншими, ніж визначено ханською владою.

Джерела не зберегли суми «ординського виходу» для українських земель, хоча й існують повідомлення, що такі виплати здійснювалися. В очах літописця однією з основних заслуг Коріатовичів, коли вони прийшли на Поділля, стало те, що вони «босакам (баскакам — Г. К.) выхода не почали давати». Але можна здогадуватися, що сума «ординського виходу» з об'єднаного Галицько — Волинського князівства за Юрія Львовича могла бути не меншою, ніж ті 1 тис. зливків, що їх сплачував в Орду Дмитро Донський. Якщо ж зважити на чималу територію, природні та людські ресурси західной центральноукраїнських теренів, то сума виплат із правобережних князівств могла наближатися до кількох тисяч зливків.

Виявлення празьких грошів першої половини XIV ст. в одних скарбових комплексах зі зливками-гривнами свідчить про те, що саме чеські монети могли стати одним з основних джерел для переплавлення у зливки — реґламен — товану форму «ординського виходу». Найперші празькі гроші, що з’явились у Чехії 1300 р., мали близько 3,8 г ваги, пробу металу 930/1000, і вважалися еквівалентом чистого срібла. Незважаючи на поступове зниження ваги та якості (до 3,50−3,53 г., проба 860−880/1000), наприкінці правління Яна І Люксембурзького вони залишалися чи не єдиним джерелом якісного срібла. Але для того, щоб отримати один зливок вагою 190/192−210 г., треба було переплавити 50−60 празьких грошів Вацлав II та Яна І Люксембурзького. Тобто для разового річного «виходу» з Галицько-Волинського князівства слід було назбирати понад 50 000 празьких грошів Вацлава II, якщо вважати 1000 гривен умовною сумою данини з цих земель. А за перше десятиріччя XIV ст. необхідно було акумулювати й відправити в Орду суму, еквівалентну понад пів — мільйону грошів. Певно, з усіх князівств Правобережжя ця сума була в рази більшою.

Безумовно, наведені підрахунки умовні, адже сума данини невідома, а на переплавку йшли не тільки празькі гроші. Але назбирати декілька десятків тисяч празьких грошів через податки, внутрішню й зовнішню торгівлю, в умовах натурального господарства на початку XIV ст. для галицько-волинських князів було дуже непростим завданням. Тим більше, що «вихід» срібла до ханської ставки був не єдиним значним платежем. В очах сучасників податкова система монґольської держави висмоктувала величезні кошти з підкорених народів: «вони […] своїх данників обкладають значним тягарем […] податків. […] Як наприклад, земля Анґ (?), що належала якомусь знатному баронові. По-перше, хан отримує свою данину, що складається принаймні з 15 драхм або аспрів; […] по-друге, особливий володар; по-третє, обласний володар […]; по-четверте, урочисті посли (пипсі) воіеппев; по-п'яте, часті підношення дарів, після цього треба давати […] гінцям коней та утримання. Понад те від кожного селянина — робітника беруть по 3 аспра, від кожного бика і від шести овець — 3».

Певна річ, значна кількість подібних «баронів» була й на Правобережжі. Із нащадками розбитого 1362 р. на Синіх Водах Кутлубуга пов’язуються «барони», згадані у вірменських джерелах середини XV ст. Улус Хурмудая існував на правому березі Дніпра в районі Києва ще в 1390-х рр. Значні економічні інтереси мали й семеро татарських князів, з якими за «особисту данину» домовився Казимир ІІІ у 1356 р. Можна тільки здогадуватися, у що обходилося населенню західноруських князівств перебування різноманітних монґольських військових континґентів, забезпечення адміністрації, послів тощо.

Для того, щоб покрити тільки «ординський вихід» і залишитися правителями у своїх володіннях, просто не бути знищеними, західноруським князям доводилося вилучати величезні людські, природні та грошові ресурси. Імовірно, у гривни переплавлялося все наявне срібло в монетах і прикрасах. Віднайдення останніх поряд із празькими грошами та гривнами у скарбах західноукраїнського реґіону засвідчує виконання ними подібних до грошей функцій.

Виявлення італійських, золотоординських, угорських, польських, трапезундських монет, що можуть відноситися до першої половини XXV ст., свідчить про значні потенційні можливості у залученні монетарного срібла на західноукраїнських землях. Але постійна необхідність відправки в Орду чималої срібної маси нівелювала найважливішу функцію грошей — накопичення.

Очевидно, саме цим можна пояснити майже повну відсутність скарбів першої половини XIV ст. на економічно розвинутих, орієнтованих на європейські зв’язки західноукраїнських землях. Із подіями 1340-х рр., коли з’явилися передумови для невідправлення величезних срібних ресурсів в Орду, пов’язуються й окремі скарби з найпершими празькими грошами в них.

Безумовно, не варто абсолютизувати «ординський вихід» як основний дохід Орди. Адже не тільки данина з руських земель забезпечувала державну скарбницю монґолів. Попри значні прибутки від неї та воєнних походів, основною статтею доходів уважаються митні збори. Саме контроль над найважливішими річковими та сухопутними комунікаціями в умовах натурального господарства забезпечував реґулярні грошові прибутки. Величезні потоки срібла з підкорених районів Середньої Азії та Кавказу, купецькі капітали, розробка старих і нових срібних родовищ давали чималий зиск. За підрахунками сучасних дослідників, монетний фонд Золотої Орди щороку оновлювався на 15 млн диргемів.

Певно, що монґоли застосовували запозичені в Азії та Європі передові технології в добуванні й обробці металів. Відомо, що на копальнях Джунґарії працювали полонені німці, а французькому бранцеві майстрові-ювелірові Вільгельмові Буше було доручено справу оздоблення ханських покоїв. Величезне значення для золотоординської держави мали сировинні ресурси Уралу та Сибіру, адже масове карбування срібних диргемів фіксується не у XIII ст., а в наступному, XIV ст., із початком правління хана Узбека, коли Західний Сибір (орда Шайбана) було приєднано до його володінь.

Не вірно було б пояснювати й надзвичайно малу кількість скарбового матеріалу першої половини XIV ст. на західноукраїнських землях тільки ординським фактором. Карбування власної монети у Львові у другій половини XIV ст. передбачало й залучення великої кількості старих грошей. Культурний шар більшості руських міст і поселень першої половини XIV ст. зазвичай знищений або дуже ушкоджений пізнішими планувальними роботами, що непридатне для закладання скарбів. Але вилучення значних грошових сум для відправки в Орду видається найголовнішим фактором у продовженні «безмонетного періоду». «Вихід» значної срібної маси поряд із «запросами», «почестями», «постоєм» та іншими поборами з підневільного населення був лише однією, але дуже важливою ланкою цілісної системи з вилучення природних, людських та грошових ресурсів.

Празький гріш, що налічував аж 12 дрібних монет-денаріїв і містив відповідний напис у множині «Grossi Pragenses», від початку був запрограмований як такі собі «міжнародні гроші» та «засіб накопичення). В умовах ординського панування він ніс певну надію на заощадження й вихід із суцільної бідності. Саме в українській мові слово «гроші» (на відміну від інших європейських країн) стало назвою не окремого монетного номіналу, а узагальнюючим терміном. За багатьма показниками, напередодні монґольського завоювання Русь стояла перед кардинальними зрушеннями в монетній справі та грошовому обігу, але навала кочовиків перервала ці процеси. Окремі, нечисленні знахідки празьких грошів початку XIV ст. свідчать, що західноруські князівства долучилися до загальноєвропейських тенденцій і ввійшли в «період срібного гроша», незважаючи на монґольське поневолення. У розвитку товарно — грошових відносин і, відповідно, феодалізму велике значення мала не тільки наявність природних покладів дорогоцінних металів, рівень політичного та економічного розвитку, а й близькість до територій із розвинутим монетним обігом. Сусідство Галицького, Волинського князівств із насиченою «європейською валютою» Польщею мало виняткове значення для розвитку феодалізму на цих землях, обумовлювало їх входження в новий період монетарного розвитку.