Культуротворчі процеси в Україні в умовах незалежності

Культуротворчі процеси в Україні в умовах незалежності

Аналізуються основні тенденції розвитку культури в Україні в умовах незалежності. Розглядається важливий аспект державного будівництва — формування в незалежній українській державі власного культурного простору. Акцентується увага на визначальній ролі культури в добу потужних націєконсолідаційних процесів. Характеризуються процеси культуротворення, що тривають в українській діаспорі як вагома складова українського культурного простору. Зазначаються його впливи на збереження цілісності української культури активізацію державотворчого потенціалу, зміцнення позицій України у світовому співтоваристві. Робиться висновок, що серед шляхів подолання сучасних економічних, політичних, соціальних проблем в українській державі, одним з чи не найважливіших, є формування нової культурної ідентичності.

Ключові слова: культура, державна політика у сфері культури, національна культурна стратегія, процеси культуротворення, український культурний простір. культура націєконсолідаційний державотворчий

Актуальність теми зумовлена необхідністю виокремлення основних тенденцій розвитку культури в Україні в умовах незалежності з метою з’ясування та розкриття сутності процесів, що відбуваються в культурній сфері нашої держави. Зокрема: розуміння необхідності вирішення одного з найважливіших завдань державного будівництва — формування в незалежній Україні власного українського культурного простору.

Дослідженню проблем розвитку культури в добу незалежності України, здійснення культурної політики української держави, вивчення соціальних, економічних, політичних чинників її розвитку, присвячені праці таких українських дослідників, як В. Андрущенко, Є. Бистрицький, І. Дзюба, М. Жулинський, В. Кремінь, С. Кримський, В. Малімон, М. Попович, П. Саух, В. Шейко, В. Шинкарук та ін. 18;2;17;3;5;7;9;12;15;19;20;21].

Сучасний етап розвитку України визначає першочерговим завданням формування нової культурної моделі, в якій культура з другорядного займе центральне місце в стабільному розвитку країни, піднесення ролі культури в реалізації політики реформ. Також нагальним, на нашу думку, є розв’язання актуальних проблем щодо формування державної культурної політики, враховуючи той чинник, що" динамічний розвиток культури має ключове значення для успішної модернізації України" [1].

Міркуючи про культуру як вияв творчої потуги спільноти — «сукупного суб'єкту культуротворення», маємо акцентувати увагу на її визначальній ролі в добу потужних націєконсолідаційних процесів. Тому серед шляхів подолання сучасних економічних, політичних, соціальних проблем в українській державі, одним з важливих, вважаємо, є формування нової культурної ідентичності.

Також, не менш актуальним для сучасної української держави, є вирішення проблеми збереження власної національної культури в умовах включення до світових глобалізацій них процесів, що мають як позитивні так і негативні наслідки. Незаперечним є той факт, що у сучасному глобальному світі можуть успішно розвиватися лише ті держави, які опираються на інноваційну культуру. Тому її необхідно розглядати як стратегічний ресурс, від якого залежить розвиток суспільства. Погоджуємося з твердженням М. Жулинського, що прагнення бути в європейській спільноті пов’язане зі «спільними випробуваннями загальнопланетарного» характеру в усіх сферах життя. Для успішного розв’язання майбутніх глобалізаційних викликів необхідно передусім «мобілізувати власні національні ресурси-інтелектуальні, духовні; сформувати новий тип знання як основної складової суспільних цінностей» [7].

Власне вже наприкінці 80-х рр. минулого століття відбуваються помітні зміни у національній політиці України. Це, насамперед: повернення в нашу культуру творчості репресованих митців та представників української діаспори; ухвалення у 1989 р. «Закону про мови в Українській РСР», що проголосив українську мову державною ;створення громадських організацій, що починають активно впливати на суспільне життя: Українського культурологічного клубу, Товариства української мови імені Т. Шевченка (згодом — «Просвіта»), Народного Руху України за перебудову (1989 р.), учасниками якого стали діячі культури, зокрема письменники.

Звертається увага на відновлення історичної української символіки, державного статусу української мови, зростання ролі церкви. Культура стає засобом боротьби за державність.

Першим важливим кроком на шляху формування власного культурного простору стало проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. Розпочалася розбудова самостійної держави, а отже, й формування власної культурної політики, спрямованої на забезпечення вільного розвитку національної культури та збереження української культурної спадщини.

Серед першочергових завдань, що постали перед незалежною державою у сфері розвитку української культури, варто виокремити наступні:

• — подолання регіональних відмінностей у підходах до бачення ролі й значення української культури у розвитку суспільства (при збереженні її крайової оригінальності та самобутності);
• — практична реалізація концепції єдності і нерозривної цілісності української культури у світі і в самій державі;
• — інтеграція в європейські та світові культурні процеси, міжнародні технічні та організаційні структури;
• — подальший розвиток мистецької творчості в усіх її виявах і розгалуженнях на основі демонополізації індустрії культури та технічного й технологічного переозброєння;
• — інвестиційна політика щодо підтримки розвитку української культури як з боку держави, так і приватного капіталу;
• — радикальне піднесення теоретичного концептуального рівня культурної політики і взагалі існування культурної сфери в Україні.

Другим кроком на шляху формування культурного простору незалежної України стало прийняття 19 лютого 1992 р. Верховною Радою України «Основ законодавства про культуру», де були задекларовані основні принципи державної політики в галузі культури, спрямовані на відродження і розвиток культури української нації та культури національних меншин, забезпечення свободи творчості, вільного розвитку культурно-мистецьких процесів, реалізацію прав громадян на доступ до культурних цінностей [11].

Наступним важливим кроком стало прийняття Конституції України (28 червня 1996 р.), яка підтвердила зафіксований попередніми законодавчими актами принцип державності української мови (ст. 10), гарантії її всебічного розвитку та функціонування в усіх сферах суспільного життя; проголосила гарантії і свободи у галузі літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності та авторських прав (ст. 54) [6].

За останнє десятиріччя ухвалено законодавчі акти, що регулюють правовідносини у сфері освіти, музейної, бібліотечної справи, кінематографії, діяльності творчих спілок, сприяють формуванню їх діяльності. Це, зокрема, Закони «Про музеї та музейну справу» (1995 р.), «Про бібліотеки і бібліотечну справу» (1995 р., січень), «Про професійних творчих працівників та творчі спілки» (1997 р.), «Про охорону культурної спадщини» (2000 р.). Робота над створенням нормативно-правової бази триває і відповідно сама база потребує вдосконалення, враховуючи реалії життя.

Тому логічним продовження стало прийняття у грудні 2010 р. Верховною Радою України нового Закону «Про культуру». Серед основоположних принципів та пріоритетів державної політики у сфері культури, вважаємо визнання «культури одним з основних факторів самобутності українського народу; сприяння створенню єдиного культурного простору України, збереженню цілісності культури; захист і збереження культурної спадщини як основи національної культури, турбота про розвиток культури» [14].

Нині триває обговорення Дорожньої карти проекту «Культура 2025. Довгострокова національна культурна стратегія», в якій серед основних цілей національної культурної стратегії визначено «переосмислення місця культури з другорядного (компетенції лише Міністерства культури та відповідних підрозділів) на центральне через демонстрацію її ролі в стабільному розвитку країни» [4].

Особливої уваги потребує політика в освітній сфері. На сьогодні ухвалено Державну національну програму «Освіта в Україні в ХХІ ст.» (1993 р.), Закон України «Про освіту» (1991 р.), Закон України «Про загальну середню освіту» (1993 р., 2-й у 1998 р.), Закон України «Про вищу освіту» (2014 р.).

З 2005 р. реалізується завдання входження України до єдиного європейського та світового освітнього простору в рамках Болонського процесу. Прийняття у 2014 р. нового «Закону про вищу освіту» має забезпечити відповідність вищої освіти в Україні світовим стандартам [13].

Розпочатий процес реформування освітньої галузі в Україні планується здійснити впродовж наступних 10 років. Сприятиме цьому й розроблена Національна стратегія розвитку освіти в Україні на 2012;2021 рр. Визначальним у цьому документі, на нашу думку, є визначення освіти як «стратегічного ресурсу» соціально-економічного, культурного і духовного розвитку, пріоритетного напрямку державної політики України.

Важливою складовою культурного розвитку держави є наука. Головним науковим центром України є Академія наук, яка з 1994 р. має статус національної. У 2008 р. НАНУ відзначила 90-річчя від дня свого заснування. Академічні підрозділи ведуть наукові дослідження в усіх галузях сучасної науки, співпрацюють із зарубіжними колегами.

Наукові установи НАН України не тільки активно вивчають сучасне і минуле нашої країни, але й намагаються осмислити подальші перспективи її розвитку. Нині завершено академічне видання «Історії української культури» у 5-и тт. (2001;2014 рр.) — унікального системного дослідження тисячолітнього розвитку української історії.

Академія нині налічує 173 наукові інститути та установи, де працює більше 43 тисяч співробітників, з них понад 10 тисяч докторів і кандидатів наук. У складі Академії 478 академіків і членів-кореспондентів. Від колишнього СРСР Україна успадкувала потужну науку, яка й сьогодні за багатьма напрямами досліджень посідає провідні позиції у світі. Однак, сьогодні НАНУ доводиться долати значні труднощі, в першу чергу через брак державного фінансування.

Нині сумарно Україна витрачає на дослідження в 500 разів менше коштів ніж США, і в 30 разів менше ніж Росія. З бюджету на науку в Україні виділяється менше 0,4%ВВП, у розвинених країнах — 2−3%. Наслідком такого ставлення держави до своєї науки є вкрай низький рівень інноваційного наповнення ВВП (сьогодні він не перевищує кількох відсотків, поступаючись показникам розвинених країн), а також зниження рівня освіченості суспільства в цілому [15].

Україна має значні проблеми із проведенням ефективної наукової, науково-технічної та інноваційної політики. Стан наукової, науково-технічної сфери за останні роки погіршився: скорочено обсяг замовлень на наукову та науково-технічну продукцію, скоротилася кадрова та матеріальна база проведення досліджень та розробок, зменшилася результативність самої науки. У 2013р. питома вага загального обсягу витрат на науку у ВВП становила 0,77%, у т.ч. з коштів державного бюджету — 0,33% [16, с. 12].

Попри фінансові труднощі в науково-освітній сфері маємо й вагомі досягнення, передовсім в розвитку авіаційної науки і техніки. Україна входить до елітної дев’ятки країн, що мають замкнений технологічний цикл створення і виробництва авіатехніки. Крім проектування і виробництва пасажирських і транспортних літаків, в Україні є мережа авіаремонтних підприємств, в тому числі і для відновлення бойових літаків і вертольотів. Наша держава входить до п’ятірки країн, що мають замкнутий цикл виробництва космічних ракет. Українські підприємства володіють 17 із 22 відомих у світі технологій і беруть участь у 50-и міжнародних проектах.

Важливим напрямом культуротворчого процесу є повернення в Україну її культурних та історичних цінностей (реституція). За роки незалежності в Україну передано (повернуто та подаровано) понад 500 тис. одиниць архівних документів, книжок, творів мистецтва, меморіальних пам’яток, предметів археології. Ними збагачено фонди 145 державних та муніципальних музеїв, 19 історико-культурних заповідників, 30 бібліотек, 9 архівних установ [8].

Маємо акцентувати увагу й на внеску у формування національного культурного простору української інтелігенції. Ще у вересні 1991 р. з ініціативи Спілки письменників України, Народного Руху України, академічного Інституту літератури ім. Т. Шевченка, інших спілок у Києві відбувся Форум інтелігенції України, який поставив перед елітою народу конкретні завдання участі в державотворчому процесі.

Певною віхою на шляху культуротворчих процесів в Україні стали урочистості з нагоди 125-річчя від дня народження видатного історика України і першого Президента держави М. Грушевського у серпні 1991 р. у Львові. Засновується медаль Михайла Грушевського, яку з 1991р. присуджують двом українським діячам культури: одному представникові з України і одному — з діаспори. Першими лауреатами цієї нагороди стали: письменник, академік України О. Гончар та професор Колумбійського університету, мовознавець Ю. Шевельов (США).

22 листопада 1991 р. вперше на державному рівні було відзначено ювілей М. Грушевського у Києві. Загальноукраїнського значення набуло проведення в Одесі у листопаді 1991 р. першого Всеукраїнського міжнаціонального конгресу з проблем духовного відродження народів, які живуть в Україні.

Наступний 1992 р. проходив під знаком великомасштабних культурно-політичних акцій. Серед яких варто виокремити затвердження нового складу Комітету з присудження Державних премій ім. Т. Шевченка (поч. 1992 р.), до якого увійшли провідні діячі культури О. Гончар (голова), Ю. Мушкетик, І. Драч, А. Мокренко та ін. Першими лауреатами Шевченківської премії незалежної України стали: в’язень сталінських концтаборів Б. Антоненко-Давидович (посмертно), письменник-емігрант, автор першого в світі широкомасштабного роману про злочини тоталітаризму «Сад Гетсиманський» І. Багряний (посмертно), дисидент І. Калинець, П. Мовчан, Р. Лубківський, публіцист С. Колесник, літературознавець М. Жулинський; художники М. Максименко, Г. Синиця; художній керівник Державного оркестру народних інструментів України В. Гуцало, композитор О. Костін та два творчі колективи за значний внесок у популяризацію української музичної спадщини та хорового мистецтва — капела бандуристів ім. Т. Шевченка з Детройта, США (художній керівник Г. Китастий) та хор ім. О. Кошиця з Вінніпегу, Канада (художній керівник В. Климків).

Звертає увагу той факт, що вперше лауреатами премії стали представники української діаспори — свідчення того, що українська держава почала змінювати своє ставлення до української діаспори, розглядаючи ї як невід'ємну складову українського народу, а здобутки української еміграції в науково-освітній та мистецькій сфері як складову загальнонаціональних культурних надбань.

У нашу культуру повертаються забуті імена — величезна культурна спадщина митців та вчених, які були репресовані в різний час або емігрували і працювали за кордоном: П. Куліша, М. Костомарова, М. Драгоманова, М. Грушевського, В. Антоновича, І. Огієнка, Д. Чижевського, Є. Маланюка, В. Винниченка, І. Багряного, М. Хвильового та ін., чия наукова та творча спадщина на тривалий час була вилучена з культурного обігу. Опубліковані також твори І. Дзюби, О. Гончара, Є. Сверстюка, В. Стусата ін., що раніше були заборонені і не друкувалися.

Характеризуючи сучасний культурний простір України маємо говорити й про вплив на нього ринкових відносин та масової культури. Зокрема, попри активний розвиток літературного процесу, у якому беруть участь письменники старшого покоління і молода генерація, у ньому набувають поширення комерційні жанри: фантастика, детектив, любовно-авантюрний роман.

В останні десятиліття в українську культуру проникає постмодернізм (художні течії, що панують у західному мистецтві з 2-ї пол. 1970;х рр.).

Характерними його рисами є: звернення до художніх традицій попередніх епох, одночасна орієнтація на маси та еліту, звернення до гротескних типів художньої виразності, іронії, ілюзії; різноманітність стилів (відео, інсталяція, хепенінг). Письменники позбавляються традицій соціалістичного реалізму. З’являються неоавангардистські групи, які використовують традиції європейського постмодернізму («Бу-Ба-Бу», «Пропала грамота», «Нова генерація»). Серед письменників нової генерації варто виокремити — Ю. Андруховича, В. Герасим’юка, П. Гірника, О. Забужко, І. Малковича, В. Неборака та ін.

Найяскравіше представлена постмодерністська свідомість у творчості Ю. Андруховича («Московіада»). Письменник вдається до таких прийомів, як фрагментарність, візуалізація тексту, самоцитація, гротеск.

Набуває популярності жанр історичного роману, звернення до героїчного минулого українського народу, боротьби за відстоювання власної свободи і незалежності, на прикладі творчості В. Шкляра «Чорний ворон. Залишенець» .

Важливою складовою культурного процесу в незалежній Україні є книговидавництво і преса, які сьогодні, на превеликий жаль, переживають не кращі часи. Економічна криза в Україні й практично повна відсутність власної паперової промисловості, призвели до вкрай негативних тенденцій у розвитку національної преси і книговидавничої справи. В Україні як і раніше переважають російськомовні видання. Попри це, за роки незалежності в Україні було перевидано київським видавництвом «Глобус» діаспорну «Енциклопедію українознавства» в 10-и томах за ред. В. Кубійовича.

З’явилися приватні видавництва на зразок «Критики», яка до того ж видає часопис «Критика» у співпраці з Українським науковим інститутом Гарвардського університету, США (гол. ред. Г. Грабович), дитячого видавництва «А-БА-БА-ГАЛА-МА-ГА», яке заснував поет І. Малкович у Києві. Для підтримки і популяризації української книжки з ініціативи громадськості 1994 р. у Львові започатковано щорічне проведення форумів видавців України. На сьогодні їх відбулося уже чотирнадцять. Важливою подією стало відкриття у Києві, Харкові, Львові, Вінниці, Івано-Франківську української книгарні «Є», де пропонуються видання переважно українською мовою, влаштовуються презентації, круглі столи, літературні читання.

Серед українських видавництв, які не втрачають популярності за останні 10 років: «Кальварія», «Основи» Соломії Павличко, «Фоліо», «Махаон — Україна», «Наукова думка», «Просвіта», «Києво-Могилянська академія», «Критика», «Дух і Літера», «Факт» .

Традицію поетичних антологій 90-х рр. ХХ ст. продовжує антологія поетичної творчості «Дивовид». Поети, які потрапили до антології, є гордістю української сучасної поезії: Ю. Андрухович, Н. Білоцерківець, Ю. Буряк, М. Воробйов, В. Герасим' юк, П. Гірник, В. Голобородько, О. Ірванець, А. Кичинський, В. Кордун, О. Лишега, І. Малкович, Т. Мельничук, П. Мідянка, К. Москалець, В. Неборак, І. Римарук, Т. Федюк, В. Цибулько, Г. Чубай.

В останні десятиріччя відбуваються істотні зміни й у розвитку української художньої культури, що пов’язано з руйнуванням радянської тоталітарної системи і розбудовою незалежної держави, утвердженням національно-демократичних ідей. Сучасне мистецтво пропонує глядачеві широкий діапазон тем, образів, стилістичних напрямків.

Аналізуючи сучасні культуротворчі процеси в українській культурі маємо говорити перш за все про її цілісність. Адже культуру творять не лише українці, що проживають в Україні, але й поза її межами. За даними науковців, сьогодні за межами України проживає від 15 до 20 млн. українців (східна та західна діаспори). Вони не лише вберегли для себе культурні надбання свого народу, законсервувавши певним чином культурні традиції, які знищувалися за часів радянської влади в Україні, але й сприяли популяризації та ширенню знань про свою батьківщину. Тим самим вони сприяли входженню української культури до світової.

В умовах еміграції осередком національно-культурного життя була і залишається національна церква — Українська православна і Українська греко-католицька. Як соціальний інститут вона сприяє збереженню національної ідентичності, подоланню меншовартості та об'єднує українців, розсіяних по світу. Визначною постаттю українського православного руху за межами України став митрополит Іларіон (Іван Огієнко). Заслугою Огієнка є перший оригінальний переклад Біблії українською мовою, духовне об'єднання українських православних церков у Канаді, США та ін. країнах. Це сприяло організаційному оформленню української православної автокефалії, національно-мовній єдності українців діаспори та України, що забезпечувало цілісність українського культурного середовища [10].

Українські церкви, зважаючи на їх організаційну стабільність, тяглість та розгалужену позарелігійну суспільну функцію, відігравали важливу роль у процесі етнічного збереження та протистояння асиміляції, у справі виховання «повновартісних людей, — глибоко побожних, чисто православних і свідомих національно» , — наголошував Митрополит Іларіон.

Осередками збереження української національної ідентичності стали й заклади освіти. Перші українські освітні осередки на американському континенті з’явилися 1888р., коли у Шенандоа (штат Пенсильванія) було відкрито найпершу школу українознавства серед нашої еміграції. Напередодні ж Першої світової війни вже при кожній церковній громаді у США діяли школи для дітей рідною мовою.

У Канаді (Манітоба), де оселилися наші перші емігранти, система двомовності, забезпечена законом 1897 р. (угода Грінвей-Лоріє) для національних меншин, що діяв до 1916 р., сприяла розбудові та діяльності державних українсько-англійських шкіл. У 1900;х рр. у різних місцевостях цієї країни відкриваються українські читальні «Просвіти» імені Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Драгоманова, Михайла Павлика.

В Європі українське шкільництво постає ще в 19 151 918 рр., коли зусиллями Союзу Визволення України по таборах полонених українців в Австрії та Німеччині було зорганізовано школу грамоти у Фрайнштадгі, а в Райштадгі й Зальцведелі - народну 6-класну, у Вецлері - 4-х класну школи. Упродовж 20-х рр. ХХ століття на європейських теренах уже діяли різного роду матуральні курсита — курси грамоти, зорганізовані українськими старшинами.

У період другої еміграційної хвилі, яка отримала назву політичної, охоплює час між двома світовими війнами і була спричинена поразкою національно-визвольних змагань 1917;1921 рр., значна кількість українців опинилася на теренах Європи. Найбільш сприятливі умови для проживання і громадської роботи склалися в Чехословацькій республіці. Саме тут ефективно функціонували та набули загальноукраїнського значення українські високі школи — Український Вільний Університет, Український Високий Педагогічний інститут ім. М. Драгоманова у Празі, Українська Господарська Академія в Подєбрадах, Український Інститут Громадознавства (з 1929 р. — Український Соціологічний Інститут). Великим досягненням українських науково-освітніх сил на еміграції стало заснування науково-дослідних інституцій, зокрема: Українського Наукового Інституту в Берліні (1926 р.) і Варшаві (1930 р.). Певний час це були єдині українські високі школи в світі, які виховали тисячі фахівців, сприяли розбудові української науки та освіти й були її репрезентантами.

Українські вчені і педагоги С. Русова, С. Сірополко, Волошин, І. Огієнко, С. Смаль-Стоцький, М. Шаповалта інші, викладаючи у школах та наукових установах країн проживання, сприяли тим самим і до поширення знань про Україну та українство.

Кінець Другої світової війни та її наслідки зумовили третю хвилю масової української еміграції чисельністю близько 200 тис. чол., яка складалася із «переміщених осіб», що походили з різних земель України — східних, центральних і західних. Українське наукове життя в тогочасній Європі зосереджується довкола УВАН, НТШ та Спілки Наукових Працівників. До діяльності українських наукових та освітніх інституцій у повоєнні роки долучилися кращі наукові сили з західних і східних земель України — Н. Полонська-Василенко, О. Оглоблин, В. Щербаківський, І. Мірчук, Д. Дорошенко, О. Баранів, Б. Крупницький, П. Курінний, В. Кубійович, Л. Окіншевич, Ю. Панейко, Янів та ін.

Характеристика життєдіяльності українських освітніх закладів зарубіжжя показала, що рідні школи, «просвітні» товариства з моменту їх появи у країнах поселення українців були не лише осередками освіти, але й вели значну культурно-просвітницьку діяльність як серед своїх земляків, так і в суспільному середовищі країни проживання. З цією метою створюються драматичні, театральні, музичні гуртки, студії декоративно-ужиткового мистецтва, хори, спортивні клуби тощо. Зокрема велику культурно-просвітницьку роботу проводять музеї української культури міст Саскатун, Вінніпег, Торонто, Український архів-музей в Едмонтоні (Канада), Свидницький музей українсько-русинської культури у Словаччині тощо.

У країнах західного світу засновуються українознавчі науково-дослідні інституції - центри, програми, проекти при університетах. Серед них: кафедра українських студій при Торонтському університеті (1980); Центр українських студій при Манітобському університеті (1981); кафедра української культури та етнографії імені Гуцуляків при Альбертському університеті (1989); кафедра українознавства при університеті Оттави (1993); Центр дослідження української спадщини при Саскачеванському університеті (1999); Програма вивчення України імені Петра Яцика (з 2001) при Торонтському університеті; Фундація Українознавчих студій в Австралії (ФУСА, 1974).

Отже, процес культуротворення, що триває в українській діаспорі, є вагомою складовою українського культурного простору, щосприяє збереженню цілісності української культури, активізації державотворчого потенціалу, зміцненню позицій України у світовому співтоваристві.

Підсумовуючи вищевикладене можемо стверджувати, що в добу потужних націєконсолідаційних процесів, пов’язаних з розбудовою української державності, культура відіграє надзвичайно важливу роль. А відтак серед шляхів подолання сучасних економічних, політичних, соціальних, культурних проблем в українській державі, одним з чи не найважливіших, є формування нової культурної ідентичності.

Список використаних джерел

• 1. Актуальні проблеми формування державної культурної політики. Аналітична записка [Електронний ресурс].
• 2. Бистрицький Є. К. Конфлікт культур і філософія толерантності / Є. К. Бистрицький // кн.: Ідея культури: виклики сучасної цивілізації. — К.: Альтерпрес, 2003. — С. 3−11; С. 77−96.
• 3. Дзюба І. Між культурою і політикою / І. Дзюба. — К.: Сфера, 1998. 372 с.
• 4. Дорожня карта створена для проекту «Культура 2025.

Довгострокова національна культурна стратегія» [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://mincu1t.kmu.gov.ua/mincu1t.

• 5. Жулинський М. Гуманітарний простір України або які сили «стрясають наш духовний Всесвіт» / М. Жулинський // День. — 2008. — 27 березня (№ 56).
• 6. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. / Міністерство юстиції України. — К.: Українська правнича фундація, 1996. — 56 с.
• 7. Крымский С. Б. Контуры духовности: Новые контексты идентификации / С. Б. Крымский // Вопросы философии. — 1992. — № 12. — С. 21−28.
• 8. Кулініч М. Ю. Архівна україніка і діяльність державної

служби контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України (2000;2011рр.): короткі підсумки [Електронний ресурс] / М. Ю. Кулініч. — Режим доступу: http://www.archives.gov.ua/Pub1icat/AU/AU₃_2013/02.рбї. ;

• 9. Малімон В. І. Культурна політика держави як чинник реформування суспільства: автореф. дис. … канд. держ. упр.: 25.00.02. / В. І. Малімон. — Івано-Франківськ, 2011. — 20 с.
• 10. Огієнко І. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу / І. Огієнко. — К.: Довіра, 1992. — 142 с.
• 11. Основи законодавства про культуру: Закон України, 14.02.1992 р. № 2117-ХІІ[Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/1aws/show/2117−12. — Заголовок з екрана.
• 12. Попович М. Нарис історії української культури / М. Попович. — К.: АртЕл, 1998. — 728 с.
• 13. Про вищу освіту: Закон України, 01.07.2014 р. № 1556-УІІ [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua /1aws/show/1556−18. — Заголовок з екрана.
• 14. Про культуру: Закон України, 14.12.2010 р. № 2778-VI [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua /laws/show/2778−17. — Заголовок з екрана.
• 15. Саух П. Сучасні трансформації науки і освіти, алгоритм їх

взаємодії в умовах суспільства знань [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://eprints.zu.edu.ua/6090/2/Modern%.

20transformation%20of%20science%20and%20education.pdf. ;

Заголовок з екрана.

• 16. Стратегія реформування вищої освіти в Україні до 2020 року (проект) [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.mon.gov.ua/img/zstored/files/HE%20Reforms%20Strateg y%2011₁₁_2014.pdf. — Заголовок з екрана.
• 17. Українська культура в контексті світових глобалізаційних процесів / НАН України, Ін-т мистецтвознав., фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського; голов. ред. Г. Скрипник. — К.: [б.в.], 2005. — 360 с.
• 18. Українська культура в європейському контексті

/ Ю. П. Богуцький, В. П. Андрущенко, Ж. О. Безвершук, Л. М. Новохатько; [заред. Ю.П.Богуцького]. — К.: Знання, 2007. — 679 с.

• 19. Шейко В. М. Історія української культури: монографія / В. М. Шейко. — Х.: ХДАК, 2001. — 400 с.
• 20. Шинкарук В. І. Духовная культура — человек — искусство / В. І. Шинкарук. — Вибрані твори: у 3-х т. — К.: Український Центр духовної культури, 2004. — Т. ІІІ. — Ч. І. — С. 297−310.