Під гетьманською владою

Рада Міністрів Української Держави відкинула планований раніше Центральною Радою поділ України на землі і залишила стару дореволюційну схему губернського устрою. Замість губернських і повітових комісарів Центральної Ради був введений інститут старост. Територія Донецького і Криворізького басейнів, як і раніше, в основному увійшла до Катеринославської губернії. У середині травня виконуючий обов’язки Катеринославського губернського старости полковник Осипенко видав наказ про призначення повітових старост.

В усіх повітах губернії поширювалася Грамота Гетьмана всієї України П. Скоропадського до українського народу, яка сповіщала про розпуск Центральної Ради та земельних комітетів, звільнення міністрів УНР, відновлення у повному обсязі права власності на землю, дозвіл її безперешкодної купівлі-продажі. Гетьман заявляв про наміри наділити земельними ділянками малоземельних хліборобів за рахунок відчуження земель по їх дійсній вартості від великих власників. Містилися й запевнення у твердому забезпеченні прав робітничого класу.

• 18 травня полковник Осипенко повідомляв населення Катеринославської губернії про правомірність денаціоналізації торгово-промислових і кам’яновугільних підприємств, оскільки всі розпорядження радянської влади втратили силу, а право приватної власності відновлюється у повному обсязі. Тому всі націоналізовані підприємства мають бути негайно передані їх власникам, які при необхідності мали звертатися до повітових старост.
• 25 травня гетьман П. Скоропадський призначив Катеринославським губернським старостою генерала Івана Чернікова. Він не був типовим армійським командиром, оскільки працював у військових навчальних закладах, а в роки війни — в управлінні Генерального штабу. В українській армії входив до комісії по заснуванню військових училищ і академій. У наказі при вступі на посаду він закликав населення губернії: «Прошу забути всі класові, національні, релігійні чвари. Пора припинити вбивства, розбій, насилля, захоплення чужої власності і всілякі анархічні виступи». Помічником губернського старости був призначений Євген Брофельдт.

Старостами повітів, які охоплювали територію Донбасу, стали Бахмутського — Юрій Жилінський, Слав’яносербського — Микола Кудрянов, колишні голови повітових земств царських часів, Маріупольського — Давид Хараджаєв. Останній був особливо колоритною постаттю — купець першої гільдії, дійсний статський радник, один з найбільших російських експортерів зерна. Водночас він був авторитетним громадським діячем, депутатом міської думи, повітового і губернського земств. Відомий своєю меценатською діяльністю. Пожертвував десятки тисяч рублів на будівництво міської лікарні, протитуберкульозного диспансеру, утримання навчальних закладів тощо.

Повітові старости були офіційними представниками центральної влади, наділеними досить широкими правами. З загостренням внутрішньополітичної ситуації в Україні їм надавалися додаткові повноваження репресивного характеру. До управління повітового старости входили сам староста, його помічник, інспектор Державної варти, урядовці різних розрядів. На початку своєї роботи вони керувалися обіжниками МВС, наказами губернського старости про забезпечення порядку і налагодження життя.

Щойно призначений Бахмутський повітовий староста Ю. Жилінський видав наказ, яким «заборонялися будь — які зборища, мітинги і збори, встановлювалася попередня цензура місцевої преси. Всі видання мали подаватися на перегляд повітовому старості або місцевим комендантам. Всі наявні вогнепальна і холодна зброя, бойові припаси повинні бути здані українським, німецьким або австрійським комендатурам».

Збройною опорою місцевої гетьманської адміністрації були підрозділи Державної варти, яка поєднувала функції дореволюційної поліції і жандармерії. Усвідомлюючи роль Державної варти у забезпеченні задекларованого гетьманом «порядку і спокою», уряд не шкодував грошей на її утримання. У кінці червня у розпорядження губернського старости І. Чернікова було направлено один млн. крб. для потреб місцевої Державної варти.

До служби в новій охоронній структурі залучалися чини цих відомств царських часів, які повернули методи і засоби діяльності колишніх поліційно-жандармських органів. Необгрунтовані арешти, самоуправні дії стали звичними у практиці «державних вартових». Правління Луганської спілки «Горнотруд» скаржилося, що начальник районної Державної варти забрав печатку та штемпель організації і не повертає. Непоодинокими були напади на службовців варти, які восени стали масовими. У серпні був убитий начальник Державної варти Беляновського району Львов.

Однак слід відзначити, що й роботи у підрозділів департаменту Державної варти у Донецькому краї було чимало. Місцеві газети постійно повідомляли про вбивства, грабежі, крадіжки. Зберігся промовистий документ-звернення начальника Державної варти м. Юзівки в контору механічного цеху металургійного заводу з проханням виготовити 10 пар наручних кайданів.

До функцій Державної варти входив і політичний розшук. Однак громадсько — політичне життя краю було досить пасивним.

Діяльність лівих партій була паралізована німецько-австрійською окупацією. Більшовики масово евакуювалися. Меншовицькі організації працювали майже легально, використовуючи профспілки, підтримуючи їхні економічні вимоги. Кадети, представники яких у Києві склали урядову більшість і проголосили крайову організаційну автономію, підтримували гетьманську владу, однак сподівалися на відродження єдиної Росії.

Утворення у липні 1918 р. на з'їзді у Москві Комуністичної партії (більшовиків) України як складової частини РКП (б) істотно не вплинуло на посилення її ідейного впливу на Донбасі. Один з керівників луганських більшовиків Сазонов свідчив, що партійна робота призупинилась через відсутність працівників, пропаганда серед австрійських військ велася усна, у профспілках не велася через відсутність досвідчених працівників і перевагу там меншовиків. І тільки у жовтні, після ІІ з'їзду КП (б)У із зміною міжнародної і внутрішньополітичної ситуації, ослабленням окупаційного режиму їх посланці поверталися в Донбас, створювали підпільні осередки, готували збройні виступи проти гетьманського режиму і окупантів.

Основними «будителями спокою» влітку 1918 р. виступали профспілкові організації. Такі потужні і впливові об'єднання, як «Горно-труд», «Металіст» та інші протестували проти збільшення робочого дня, зменшення зарплати, порушення колективних договорів з боку власників. Вони підтримували вимоги страйкарів, надавали допомогу безробітним, влаштовували робітничі їдальні тощо. Влада вдавалася до розпуску окремих профспілок, але ті реєстрували нові статути і продовжували діяльність. До речі, Катеринославський окружний суд у цьому відношенні був досить ліберальним. Зокрема, у жовтні він зареєстрував Луганський робітничий клуб імені Карла Маркса.

Водночас у скрутних соціально-економічних умовах, при масовому безробітті, хронічних продовольчих труднощах, збіднілих органах міського і земського самоврядування посилили діяльність різні форми самоорганізації населення — спілки домовласників, квартиронаймачів, батьківських комітетів, інвалідів, кас взаємодопомоги та ін.

Процеси українізації, планомірно впроваджувані урядом Ф. Лизогуба у освітньо-культурній сфері, повітів Донбасу майже не зачепили. Ніхто з представників місцевої влади не володів державною мовою. Повітові адміністрації за рознарядкою посилали окремих учителів на курси українознавства до Катеринослава та Харкова. Обіцяні міністерством народної освіти підручники українською мовою так й не надійшли. Виняток складали залізничні установи міністерства шляхів сполучень, керівник якого Б. Бутенко докладав величезних зусиль до вивчення української мови службовцями залізниць. У Луганську такі курси діяли при залізничному училищі. Навчання було обов’язковим, а тим, хто не опанує відповідними знаннями, загрожувало звільнення з посад після 15 грудня.

Майже всі газети були російськомовними, лише кілька паралельно виходили й українською. Редакції потерпали від подвійного цензурного тиску. Окремі з них закривалися — «Вперед», «Начало», справа доходила до арештів видавців і редакторів. Чимало місцевих жителів відмовлялися від громадянства Української Держави, введеного законом від 2 липня. У вересні 1918 р. на розгляді у Слав’яносербського повітового старости знаходилося понад 500 таких заяв.

Головною турботою Ради Міністрів, а відтак й місцевих державних адміністрацій було виконання договірних зобов’язань з поставок хліба та сировини до Центральних держав. 15 липня був ухвалений закон «Про передачу хліба врожаю 1918 року в розпорядження держави». Він був спрямований на зосередження в руках уряду основних зернових ресурсів нового врожаю, як запоруки виконання зобов’язань перед союзниками, забезпечення внутрішнього ринку і стримування спекуляції харчовими продуктами. Відповідно до його положень весь урожай продовольчого і фуражного зерна поточного року, за винятком запасу на харчування і господарські потреби власника, надходив у розпорядження держави і міг відчужуватися тільки офіційними продовольчими установами — хлібними бюро та його агентами.

Проте заготівля зерна через пункти ДХБ велася досить повільно. Селяни намагалися збути врожай за ринковими цінами. І. Черніков робив спроби запобігти цьому явищу. У серпні він надіслав повітовим старостам обіжник, у якому наголошувалося на порушеннях закону від 15 липня, оскільки селяни масово вивозять зерно у міста і великі торгові пункти поза конторами Державного хлібного бюро. Губернський староста вимагав вжити рішучих заходів до реалізації хліба через пункти ДХБ. Виконати це було досить складно, адже встановлені державою з 1 липня тверді ціни на основні види зернових культур — за пуд пшениці — 9,6 крб., жита — 7,8 крб., ячменю — 6,9 крб., були значно нижчі за ринкові.

Від державної хлібної монополії і невигідної виробникам зерна практики хлібоздачі потерпало населення міст. У черговому донесенні МВС І. Черніков повідомляв: «Становище Слав’яносербського повіту і міста Луганська через повну відсутність хліба катастрофічне, загрожує бідуванням; з квітня не одержано жодного вагона хліба. На грунті голоду рудники і заводи закрилися… У Павлоградському і Бахмутському повітах вбивства і грабежі продовжуються». Тільки у середині серпня заступникові Слав’яносербського старости І. Тихоновичу вдалося «вибити» у Харківській конторі ДХБ наряд на 300 вагонів хліба для Луганська і повіту. А Маріупольська міська управа отримала 10 тис. пудів аж на початку листопада.

Складне продовольче становище було й у губернському центрі. Газета «Народня воля» 1 серпня писала, що катеринославським заводам, які відновили роботу, знову загрожує зупинка через нестачу продуктів харчування. Адже робітники — металурги отримували лише по чверті фунта хліба.

Значна заборгованість з заробітної плати, погане продовольче постачання, збільшення тривалості робочого дня, утиски профспілок викликали невдоволення робітників, призводили до масових страйків. Працівники Катерининської та Північно-Донецької залізниць активно підтримали Всеукраїнський страйк залізничників. Для збереження руху хоча б на основних магістралях німці змушені були привозити з Німеччини поїзні бригади. Залізничний вузол Дебальцеве повністю припинив роботу, не дивлячись на погрози німецького коменданта. У Гришиному страйк залізничників підтримали шахтарі. Страйкували також робітники і службовці соляних копалень у Бахмуті. Згуртованість залізничників, підтримка гірників та металістів, фінансова допомога колег з РСФРР дозволила витримати майже місячне страйкове напруження і домогтися певних поступок залізничної адміністрації, зокрема погашення заборгованості з заробітної плати. Звільнені за участь в страйку працівники в основному були поновлені на роботі.

У зв’язку загальним страйком залізничників Рада Міністрів 19 липня відновила чинність царського закону від 2 грудня 1905 р. про покарання за участь в страйках на підприємствах, які мають державне або громадське значення. Організатори страйків могли бути засуджені на термін до 4 років. Індивідуальна участь у страйку — від 4 місяців до 1 року і 4 місяців. Стільки ж отримували й підбурювачі заворушень.

Тривалою була страйкова боротьба робітників Луганського патронного заводу. Спілка фабрично-заводських службовців виступила проти порушення власником підприємства М. Оже-де-Ренкуром умов колективного договору, збільшення робочого дня, зменшення тарифних ставок, невиплати заборгованого заробітку. Тільки у вересні заводчанам вдалося отримати гроші за квітень і підвищення платні на 20−30%. При цьому слід зазначити, що у цей час чисельність працюючих складала всього 600 осіб. Після вивезення більшовиками у квітні матеріалів, обладнання, інструментів, а також кваліфікованих робітників завод так й не зміг відновити повноцінного виробництва. Хоч мав ще певні запаси патронів і матеріалів для їх виготовлення. Два місяці продовжувався страйк робітників паровозобудівного заводу Гартмана, які також отримали надбавку до зарплати по 2 крб. за кожну тисячу пудів виробів при відрядній оплаті.

У серпні застрайкували робітники Жилівського рудника у Бахмутському повіті. Незабаром страйк поширився на шахти Макіївського, Юзівського і Гришинського районів. Власники підприємств, Державна варта, німецькі військові комендатури намагалися зірвати страйки, вдавалися до арештів і вислання організаторів за межі України.

Досить складними були відносини органів міського і земського самоврядування Донбасу з місцевими державними адміністраціями. Вони були обумовлені рішучим неприйняттям керівництвом Української Держави обраних ще за часів Тимчасового уряду земських і думських зібрань, у яких нерідко переважали представники соціалістичних партій. Гетьман П. Скоропадський ідеалізував дореволюційні земства. Прем'єр-міністр Ф. Лизогуб був одним з найавторитетніших земських діячів Росії і прагнув повернутися до обрання місцевих органів на цензовій основі. До того ж чимало міських дум не підтримали повалення Центральної Ради. За цих умов уряд створив дві комісії по розробці нового закону про вибори міських дум і земських зібрань, затіяв тотальну ревізію їх діяльності, надав губернським старостам право розпуску земських зібрань і дум.

Однією з перших репресіям була піддана міська дума Катеринослава. Питання державного перевороту розглядалося 6 травня на її засіданні. Після бурхливих дебатів більшістю голосів 24 — за, 4 — проти, 14 — утрималось, дума прийняли резолюцію, в якій відзначалося, що здійснений в Києві переворот є авантюрою поміщицької контрреволюції за допомогою чужоземного війська. У постанові містився заклик до населення рішуче боротися проти гетьманської влади й встати на захист Установчих Зборів, які мали відкритися 12 травня. У відповідь військовий комендант наказав заарештувати членів міської управи. Біля будинку думи було виставлено німецьку військову варту. 9 травня 1918 р. в Катеринославській губернії були заборонені будь-які мітинги та демонстрації, а також рух по місту після 9 години вечора.

19 травня Маріупольський повітовий комендант видав наказ, яким спілкам міста та земствам заборонялося до особливого розпорядження продавати майно. Винні могли віддаватися до суду. Досить часто представники німецького та австрійського командування втручалися у роботу муніципальних органів. Це спричиняло ряд незручностей та проблем для місцевої адміністрації. Їм доводилось виділяти приміщення з освітленням для проживання солдатів і офіцерів. Ці витрати не компенсувалися державою. Присутність австрійських та німецьких військ у містах була досить обтяжливою для думських органів.

Нерідко військова адміністрація вдавалася до репресивних дій щодо органів місцевого самоврядування. 4 вересня до приміщення Олександрівської міської думи прибув наряд австро-угорських польових жандармів, які арештували кількох гласних думи. У зв’язку з цим в місцевих газетах повітова адміністрація пояснила, що арешти думців проведені через «неправильное израсходование казенных сум» і «подстрекательство против гетмана Украины и украинской державы». Заарештована була й Нікопольська міська управа на чолі з міським головою Головком. В Юзівці під час пленарного засідання була заарештована вся міська дума, в Нижньодніпровську — депутати соціал-демократи (меншовики).

Не дивлячись на гоніння, міські і земські управи в складних умовах дефіциту бюджету намагалися підтримувати життєдіяльність своїх громад. Маріупольська міська управа, користуючись можливостями порту, організувала завезення вугілля для потреб населення з Ростова-на-Дону, а керосину і нафти з Поті. З безробітних створювали загони по заготівлі дров у інших губерніях. Запустили в дію маслозавод з електричною тягою. Виділяли кошти на функціонування народного університету, відкрили консерваторію, опікувалися міськими училищами, приміщення яких були забрані під постій австро-угорських вояків.

Чималим господарством опікувалися й повітові земства. Зокрема, на утриманні Слов’яносербської повітової управи знаходилося 150 шкіл з близько трьома сотнями учителів, 8 лікарень і 8 медамбулаторій. Бюджет повітового земства на 1918 р. складав 8 млн. крб., які в основному витрачалися на освіту та охорону здоров’я, а також на агрономічні заходи, ветеринарну та дорожню служби.

Взятий урядом курс на реформування органів місцевого самоврядування, твердо впроваджувався на місцях. Катеринославський губернський староста генерал І. Черніков вимагав від повітових старост, щоб очолювані ними ревізійні комісії з’ясували особовий склад земських зібрань і міських дум, за якими партійними списками ті обиралися в 1917 р. та чи є порушення в їх діяльності. Як правило, ревізії виявляли порушення у роботі управ, передбачені певними статтями карного статуту. Це давало підстави усувати весь склад управ, їх голів віддавати до суду, хоч основними були причини політичного характеру. Адже депутати міських і земських органів самоврядування були обрані ще у 1917 р. при Тимчасовому уряді. Серед них переважали представники соціалістичних партій, які були опозиційно налаштовані до гетьманської влади та іноземних окупантів.

Зокрема, Бахмутська ревізійна комісія, очолювана повітовим старостою, констатувала, що міська дума складалася переважно з есерів, меншовиків і, навіть, більшовиків. Вони ж перебували й у міській управі. Цим пояснювалася її слабка господарська діяльність. Дума була звинувачена у заполітизованості і 9 вересня розпущена.

У серпні — вересні Рада Міністрів прийняла нові закони про вибори думських і земських зібрань. Порівняно з відповідним демократичним законодавством Тимчасового уряду вони вводили суттєві цензові обмеження: вікові — 25 р., осілості — 1 р., соціально-фахові — не допускалися до участі у виборах військовослужбовці, студенти, ченці, працівники суду, прокуратури та інші. З прийняттям нових виборчих законів усі земські і думські зібрання були оголошені розпущеними. Рада Міністрів затвердила графік виборчої компанії, за яким вибори мали відбутися 24 листопада і 8 грудня. Згодом вони були перенесені на 20−29 грудня.

Організація виборчої кампанії була покладена на місцеві адміністрації. Вони мали утворювати і фінансувати виборчі комісії. 12 жовтня комісії мали почати роботу, а 14 листопада опублікувати списки виборців. Для забезпечення роботи комісій Катеринославська губернія отримала аванс у сумі 130 250 крб. з розрахунку 20 крб. добових — голові та 15 крб. — членам виборчої комісії.

Підготовка виборів до органів місцевого самоврядування збіглася у часі з істотним ускладненням внутрішньополітичної ситуації в країні. Гостра урядова криза привела 17 жовтня до відставки уряду. Єнакіївська променшовицька газета «Голос рабочего» з цього приводу писала: «Сумнівно, щоб знайшовся на Україні хоч один великий життєздатний клас, який би пожалкував за тими, хто йде». Такі видання, як «Славяносербский хлебороб» і «Мариупольский вестник» подали офіційні повідомлення про відставку і про сформування нового кабінету міністрів без коментарів.

Загалом слід відзначити, що випуски цих газет складалися з великого блоку оголошень, повідомлень та об’яв комерційно-побутового змісту, офіційної інформації української та німецької влади, а також відділу місцевого життя. Аналітичні матеріали подавалися дуже рідко. Газета «Екатеринославские губернские ведомости» — орган управління губернського старости матеріали про життя повітів Донбасу висвітлювали мало, очевидно, не маючи там кореспондентської мережі.

Що ж до діяльності виборчих комісій, то фактично вони пройшли стадію формування власного складу і зупинилася на підготовці списків виборців. На призначений час їх оприлюднення у середині листопада гетьманська влада у Донбасі фактично впала, а для П. Скоропадського і уряду, які взяли курс на федерування з небільшовицькою Росією, вибори міського самоврядування втратили актуальність.