Місто як простір ділових та соціокультурних контактів переселенської громади

Якщо відновлення втраченої природно-географічної складової економічних ресурсів було неможливим, а скорочення фінансових капіталів та оборотних коштів у нових умовах для багатьох членів громади — доволі непросто, то єдиною реальною перспективою залишалося якнайшвидше надолужити втрачений людський ресурс. Його основу становив так званий «людський капітал» — підприємницькі здібності та ділові зв’язки.

Напрямки ділової активності грецької громади Маріуполя. В перші місяці після облаштування греків географія ділових та соціокультурних зв’язків грецького міста здебільшого обмежувалася основними прикордонними пунктами Маріупольського повіту. Низка досить репрезентативних архівних документів дозволяють робити висновки не лише про характер, спрямування та інтенсивність цих контактів, але й доволі різнобічно репрезентувати їх суб'єктів. Так, багатоманітна реєстрова та фіскальна документація містить характеристики агентів за місцем проживання та приписання, соціальним статусом, родом занять, опосередковано — майновим станом.

Серед найбільш актуальних на той час для маріупольських греків ділових маршрутів найкоротшим був до найближчої до міста прикордонної застави фортеці св. Петра. Зведена 1770 р. при гирлі р. Берда як один з форпостів Дніпровської укріпленої лінії, Петровська фортеця відігравала важливу роль у сполученні Маріуполя з Кримським півостровом. Через її митну заставу «…йде пошта у Кримський півострів і до Керчі та Єніколі суходолом… 340 верст, а морем 190 верст». Саме у канцелярії коменданта фортеці бригадира Густава фон Таубе (?—1796) грецькі поселенці, збираючись вирушити у тій чи іншій справі до нещодавно залишеної своєї батьківщини, мали заздалегідь отримувати відповідний паспорт. Найчастіше греки зверталися до комендатури Петровської фортеці по дозвіл на комерційні поїздки до солеварень, що розташовувалися у прикордонній смузі. У торговельному житті тогочасного грецького міста гуртова та роздрібна торгівля сіллю відігравала велику роль. З окремих документів Грецького суду напевно відомо, що у 1781−1782 рр. близько двадцяти маріупольських купців та міщан займалися продажем солі, привезеної через кордон. Приблизно 5,5 тис. пудів її було у продажу в крамницях Маріуполя та на Білосарайській косі по риболовних промислах.

Упродовж 1781 р. у торгово-перевізних справах до так званих «бердянських» (розташованих між ріками Берда та Молочні Води) та кримських соляних озер, греками міста було здійснено понад шістдесят поїздок. У цих, як правило колективних, ділових експедиціях взяли участь близько 80 осіб¹⁶. Купці вирушали на возах, запряжених парою або трійкою коней, рідше — парою волів, у супроводі «товаришів», прикажчика або робітника (іноді — кількох): так, 13 квітня «грек Микола Александров з трьома робітниками» подався з Маріуполя до Петровської фортеці для отримання там «від бригадира Таубе на Молочні Води паспорта терміном на три м[іся]ці»; 10 вересня «маріупольський житель грек Іван Ільїн з трьома робітниками» відправився у тому самому напрямку «для взяття там від його високородія бригадира Таубе на Молочні Води на 20 днів паспорта»; 11 листопада «маріупольський житель грек Юрій Александров з робітником вирушив у фортецю Петровську і до річки Берди строком на один м[іся]ць» тощо¹⁷. Інколи міщани прямували торгувати сіль самостійно, як от, наприклад, 23 листопада «маріупольський житель грек Тохтамиш Давидов до фортеці Петровської і на річку Берду строком на 15 днів». Утім, заможне купецтво, навпаки, майже ніколи особисто не брало участі у тих експедиціях, відряджаючи скуповувати сіль членів своєї «фірми»: 9 серпня таким чином виїхав з Маріуполя «прикажчик Хаджі Михаїла Прохор Тиченко з трьома робітниками на одному парокінному возі на річку Берду за сіллю строком на м[іся]ць»; пізніше, 16 серпня того самого хазяїна «робітник Гнат Портянка з двома товаришами [був] відпущений на соляні озера строком на півтора місяці»; і знову 18 вересня представники того ж таки Хаджі Михаїла — прикажчик Прокіп Стеценко з чотирма робітниками — поїхали туди вже на піврічний термін .

Та близько половини ділових поїздок греків цього напрямку мали пунктом призначення бердянську фортецю, оскільки не лише соляні озера, сама Петровська застава була для греків зручним місцем скупівлі солі у чумаків та місцевих промисловиків. Тут, всього лише на відстані дводенної дороги (61 верста або 65 км), можна було укласти вигідну угоду про придбання солі у перевізників або представника соляного заводу, забезпечивши товар відповідним «ярликом». Безпосередньо на місці грецькі підприємці сплачували так званий митний тариф і отримували право на провезення краму через заставу та його перепродування всередині губернії.

Вирушали купці з Маріуполя і до кримських міст. За паспортним реєстром 1781 р., того року було видано 15 дозволів на проїзд до різних кримських міст і назад. Однак найчастіше паспорти у глиб півострова отримували кримські жителі — переважно татари, вірмени, ногайці, що займалися доставкою дозволених до імпорту в Росію товарів (наприклад, бакалійних) у Маріуполь, Нахічевань тощо. Нечисленними подорожніми греками, що прямували з Криму до Маріуполя і далі (до Таганрога, Ростовської фортеці) могли бути лише довірені особи статського радника П. Веселицького, повноважного представника Росії при дворі Шагін-Гірея. Так, у січні 1781 р. з Криму через Маріуполь прямував за виданим особисто російським резидентом паспортом вірменин Реїз Киркор із супутником «в город Ростов для привозу бакалий». У квітні того ж року з півострова за дорученням П. Веселицького виїжджав перекладач хана Шагін-Гірея, такий собі «грек Августин» (у паспорті, виписаному російським резидентом, чомусь не було вказано інших даних подорожнього): «…явлен паспорт владетеля Шагин Гирей хана переводчику греку Августину, посланну от его светлости с одним будущим [при нем лицом. — Авт.] в Таганрог, подписан чрезвычайным посланником полномочным министром Петром Веселицким».

З меншою інтенсивністю відвідували кримські міста нещодавні маріупольські поселенці: фон Таубе видав їм лише кілька паспортів на проїзд до Криму у торговельних справах упродовж року. Ймовірно, це можна пояснити намаганням влади нейтралізувати загрозу рееміграції певної частини греків, незадоволених на той час умовами життя у Надазов'ї. Зокрема, 12 вересня 1781 р. було видане свідоцтво на ім'я «маріупольського жителя грека Павла Дмитрієва в тому, що відправлений він від маріупольського купця гречанина Хатжи Михаїла з прикажчиком Василієм Реїзом на одному морехідному човні до Кримського півострова». Певно, що таку люб' язність фон Таубе виявив не двом звичайним морякам, а хазяїнові судна: один з найзаможніших купців Маріуполя Михаїл Хаджи (Хаджинов) на той час обіймав посаду голови Маріупольського грецького суду. Отже, очевидно, що вже тоді греки мали нагоду усвідомити безпосередню залежність широти своїх бізнесових можливостей на новому місті поселення від наявності у них ділових і неформальних зв’язків серед представників місцевих російських владних структур.

Іншим надзвичайно актуальним маршрутом переміщень маріупольських підприємців був той, що проходив між грецьким містом та землями Війська Донського — насамперед, Черкаськом та фортецею св. Дмитрія Ростовського (або Ростов, пізніше — Ростов-на-Дону). Значна активність торгівельних відносин колишніх кримських греків з донськими станицями, що спостерігалася на початку 1780-х рр., не в останню чергу була зумовлена їхньою традиційністю.

Відомо, що у першій половині XVIII ст. греки Криму, на рівні з вірменами і турками, брали участь у торгівлі донських містечок. Так, у тексті царського указу від 10 січня 1734 р. зокрема зазначалися такі обставини: «…Донського війська старшин і козаків, котрі повезуть з верхових козачих містечок і з малоросійських і слобідських полків, сухим і водяним шляхом, для себе і на продаж хліб і харчові припаси — з того всього мит, привального та відвального, за колишніми їх звичаями і по указам в колишній Верховній Таємній Раді, що відбулася в 1727 і 1728 рр., і за посланими на Дон грамотами, за многія їх служби, не брати, і при таких митницях і на заставах затримування і образ їм аж ніяк не чинити; а якщо у фортеці Святої Анни від митних відкупників та в інших місцях в тому чинитимуться їм якісь образи, і за те тих людей по слідству штрафувати за указами без жодного упущення. У Черкаську, також і при кордоні з приїжджими греками, турками та вірменами торгувати їм незаповідними товарами по колишньому їх козацькому звичаю без мита [виділення наше. — Авт. ]. Старшинам і козакам валовими товарами, яких по указам до чужих юрт відпускати не дозволено, не торгувати і за кордон до Турецької області не відвозити; а з риби, яку вони ловлять в Дону, і з тієї риби, і з зробленої за їхнім тамтешнім звичаєм ікри, і з меду, і воску, й іншого, що вони, козаки, готують в домівках своїх самі, без покупки, мит з них не брати».

Зрозуміло, що Черкаськ і в надазовський період залишався для греків одним з найважливіших осередків торгівлі і найбільш активних напрямків їхніх ділових переміщень: за рік станицю відвідали 99 осіб, і ще, крім того, Ростовську фортецю — 82 особи. Крім приїжджих («по Дону вгору і вниз навантажені барки і невеликі судна рух мають»), підприємницький потенціал тогочасного Ростова становили понад 130 купців, 154 міщанина, кілька цехових ремісників, 419 мешканців різного звання, а також наявність «шкіряного купецького заводу».

Серед новіших, але більш перспективних векторів комерційних пересувань маріупольських греків на той час усталюється таганрозький. Його значення обумовлювалося важливістю експортних операцій через морський порт. «До Таганрозького порту приходять кораблі з різними біломорськими, а іноді неврангійськими винами, доставляючи при тому родзинки, фініки, винні ягоди, ріжки, імбир, каву, мигдальні турецькі та волоські горіхи, лимонний сік, лимони, помаранчі, апельсини, дерев’яне масло, маслини, ладан, смирну, сарацинське пшоно, турецький тютюн і турецькі шовкові та бавовняні матерії; а звідси відпускаються здебільшого залізо, ікра, масло коров’яче, сало, прядиво, шкіри та інші дозволені товари». Зв’язки Маріуполя з Таганрогом були стабільно інтенсивними: упродовж року греки-містяни отримали 57 «білетів», що давали дозвіл на комерційні поїздки понад 80 особам.

Зрештою «урбанізоване» (звісно, цей термін можна вжити лише з певними застереженнями) сільське господарство, зокрема його тваринницька галузь, як невід'ємна складова тогочасного господарсько-економічного життя маріупольської громади, також спонукала її до постійного приі транскордонного руху. Хоча для потреб розвитку тваринництва греки мали поблизу околиць міста 12 тис. десятин землі під вигін, утім специфіка їхніх господарств потребувала організації сезонного випасу отар і худоби на далеких пасовиськах. Здебільшого вони розташовувалися у ногайських степах уздовж р. Молочні Води, що не були під контролем Росії на той час. Для того, щоб оглянути свої отари і череди, провести їх необхідне лікування, заготівлю овечої вовни тощо маріупольським господарям у супроводі своїх робітників доводилося періодично перетинати кордон верхи на конях (іноді на повозах), здебільшого упродовж осінніх та наприкінці зимових місяців.

Отже, аналіз інтенсивності та напрямків переміщень греків підводить до висновку, що на початку 1781 р. — наступного після їхнього поселення у Маріуполі — будь-якої кардинальної зміни у спрямуванні ділової активності купецтва та міщан не відбувалося. Їхня поведінка свідчила про переважне збереження моделей, стратегій, задач та навіть режимів підприємницької практики, усталених з часу проживання в Криму.

Незважаючи на досить широку географію торговельних зв’язків грецької громади Маріуполя спершу після переселення, активність різних напрямків ділових контактів була нерівномірною. Переважна більшість переміщень купецтва і міщан скеровувалася до традиційних місць кримської торгівлі — прикордонних міст і фортець (Черкаськ, Ростовська й Олександрівська фортеці тощо). Вельми інтенсивну динаміку у цей час зумовлювала участь міських греків у транскордонних операціях соляної торгівлі, відправними пунктами яких були солеварні та митні застави (бердянські й кримські соляні озера, Петровська фортеця). Економічні зв’язки з містами Кримського півострову у цей період були недостатніми, оскільки зовнішньоторговельна політика Росії стримувала господарську ініціативу переселенців і не сприяла налагодженню стабільних торговельно-економічних відносин з Кримом.

Натомість уже з другої половини 1781 р. спостерігається поступове урізноманітнення географії ділових маршрутів греків-містян, головним чином у напрямку внутрішніх губерній та регіонів. До постійного курсування, зумовленого здійсненням експортних операцій, короткочасних поїздок у межах повіту та у донські фортеці долучаються періодичні подорожі на більш далекі відстані, триваліші за часом. Відтепер у списках реєстрації дозволів на виїзд, виданих Грецьким судом, мета поїздки втрачає географічну конкретність формулювання і часто зазначається: «у різні великоросійські та малоросійські місця по торговельному промислу», іноді — у «місця Харківського намісництва по торговому промислу». Більшість з тих, хто виїхав за таким невизначеним напрямком, не планували повернутися додому того ж року, отримуючи подорожні документи на термін від шести місяців до одного року. У віддалені поїздки впродовж другої половини 1781 р. маріупольські підприємці вирушали понад 50 разів.

Відсутність наперед визначеного маршруту переміщень у цей період вказує на те, що маріупольські підприємці, подолавши перші кроки важкої соціальної адаптації, починали прагнути до розширення діяльності, зав’язування нових соціальних та економічних контактів. На цьому етапі грецький торговець змушений був здійснювати соціокультурне орієнтування та осмислювати безліч зовнішніх і внутрішніх (у тому числі бюрократичних, соціально-культурних, політичних та економічних) чинників устрою нового для себе суспільства. Незважаючи на очевидну складність та до певної міри ризикованість такої подорожі, грек-підприємець найчастіше діяв індивідуально, лише зрідка брав у супровід когось з робітників (зазвичай українців).

Ділові зв’язки грецької громади Маріуполя. Засноване на прикордонні місто, з його різнобічними торговельними зв’язками, формувалося як простір міжрегіональної економічної взаємодії та міжкультурних контактів, для яких сама специфіка міського життя надавала широкі можливості. У буденній підприємницькій (і службовій) діяльності окремих членів міської общини встановлювалися ділові зв’язки грецької громади. Здебільшого ці відносини складалися за необхідності у практичних соціальних контактах і були досить усталеними Але частина ділових стосунків виникали як випадкові або спонтанні контакти людей, зумовлені обставинами ділової практики.

Відповідно, формування, розвиток і підтримання ділових відносин базувалися на прийнятті спільних соціальних норм та цінностей, на взаємному дотриманні принципів довіри. Змістове наповнення ділових зв’язків утворювали міжособистісні стосунки, солідарність, прагнення до кооперації та взаємної підтримки. Отже низка архівних свідчень подають цікаві приклади, що стосувалися перших спроб мешканців грецького містечка долучитися до нових господарських та соціально-економічних взаємин, налагодити важливий для розбудови життя громади торговельний обмін.

Включившись у надзвичайно важливу для регіону торгівлю сіллю, греки встановлювали ділові зв’язки з українськими козаками, що займалися чумацьким промислом. Так, серед близько двадцяти маріупольських підприємців, що торгували 1781−1782 рр. сіллю, шестеро закупили її у чумаків. Оскільки на час переселення греків бахмутські, таганрозькі, курські та ін. купці та міщани уже зайняли у цьому бізнесі свої міцні позиції, маріупольські торговці відразу почали налагоджувати з ними практичні відносини, досить успішно вибудовуючи власні ділові мережі у цій ділянці.

Розвиток ділових зв’язків етнічної громади Маріуполя, будучи ключовим чинником її економічного життя, виконував також ряд соціальних функцій. Найважливішими з них були, по-перше, протекторна, що відповідала потребі переселенців у захисті особистих та спільних інтересів. Встановлення міцних і надійних ділових зв’язків створювало певні гарантії для переселенців при виникненні несприятливих ситуацій та загрозливих зовнішніх обставин. По-друге, розвинені мережі ділових стосунків громади міста до певної міри слугували засобом соціальної адаптації, оскільки допомагали вирішувати не лише різноманітні практичні питання, але й проблеми пристосування до нових економічних та соціокультурних умов .

Завдяки «зовнішнім» діловим контактам з представниками поліетнічного регіону, часом гостро конфліктного характеру, члени громади пристосовувалися до прийнятої системи норм і цінностей, що з часом нейтралізувало негативні чинники включення грецьких підприємців до нового соціального простору, підвищувало впевненість та конкурентоспроможність етнічної групи. Нарешті, тісні ділові контакти всередині громади сприяли її консолідації та підтриманню спільної культурної та етнічної ідентичності.

Регіон відрізняв «не лише порівняно пізніший час входження до Російської імперії, географічні особливості, природно-кліматичні умови, етнічний і конфесійний склад людності, але й, найбільше, економічний потенціал…». Однак в імперський період багатий резерв цих чинників так і не був реалізований у повному обсязі. На практиці державна система прагнула домогтися досягнення певних економічних, політичних та адміністративних стандартів життєдіяльності регіону, нав’язувала йому певні стереотипи етно-соціального та етнокультурного середовища. Зрештою, конкретні політичні й адміністративні практики реалізації російського проекту перетворення етнічних громад Надазов’я на складову частину імперського простору, не зважаючи на дію системи економічних пільг, здебільшого не створювали умов для повноцінного соціокультурного розвитку та органічної господарсько-економічної діяльності грецької спільноти. Впроваджувані комплекси заходів, серед котрих були як методи заохочення, так і адміністративно-силові способи впливу, загострювали для прибулої грецької людності проблему виживання. Досить ефективною, хоча й неусвідомленою, відповіддю греків на ці виклики у досліджуваний період було поширення неформальних практик господарювання.

Зазвичай до неформальних сфер господарювання відносять діяльність дрібних хазяйств, а також індивідуальні економічні практики. У більш широкому розумінні це поняття включає будь-яку незареєстровану та нелегальну економічну діяльність (таку, як контрабанда тощо), а також осіб, котрі працюють в індивідуальному порядку без офіційного дозволу та реєстрації.

Частку зайнятих неформальними господарськими практиками мешканців Маріуполя дуже важко оцінити кількісно. Однак з того, що нам відомо, з очевидністю проявляється неоднорідність їхнього спектру. На одному його краї знаходяться ті, хто надавав певні послуги (наприклад, лікаря чи вчителя, найманого робітника у господарстві) та виробники різноманітних продуктів у власній господі для продажу — тобто, зайняті малокваліфікованою і малопродуктивною (і водночас важкою) працею, спрямованою на забезпечення простого виживання сімей. На іншому — приховані практики підприємців, що прагнуть у такий спосіб отримати збільшений прибуток (відповідно, неоподаткований). Серед документів Грецького суду знаходимо такі, що розкривають обидва види стратегій неформального господарювання. До першого належать досить численні згадувані у реєстрах суду прибулі до міста і тимчасово вибулі наймані робітники та заробітчани: зокрема, «Кримського півострова міста Козлєва татарин Хочай Чомаєв з братом Ахаєм, що за наймом для доставки у місто Ростов вірменину Рейзу Киркору, не доїхавши, тут у Маріуполі бакалію з рук збув…», або «Кримського півострова карасу-базарський житель Салават Агметанов, що за наймом греку Хаджи Фотію в місті Маріуполі бакалію доправив і з рук збув…», маріупольський житель «грек Тодор Юрієв з товаришами Савою та Євстратієм Бахмутського повіту у різні місця для заробітку шевською майстерністю» виїхали з міста на три місяці та ін.

Для розглядуваного початкового періоду становлення ділових зв’язків греків у новому регіоні було характерним поширення такої категорії населення, як постійні мігранти — особи та члени їх сімей зі своєю специфічною стратегією виживання, котра полягала у постійній зміні місця / країни проживання. До цієї категорії варто віднести також жебраків, бродяг та інших осіб, життєдіяльності яких була притаманна особлива соціальна поведінка, однак вона також тяжіла до неформальних соціально-економічних відносин.

Типовим прикладом тут можна вважати випадок здійснення 1794 р. провадження Маріупольським грецьким судом щодо двох осіб у справі про порушення ними режиму пересування та ведення лікарської практики без офіційних дозволів. У матеріалах справи Грецького суду відклалися серед інших найбільш інформативні документи — особисті покази кримської грекині Катерини Осипової (за першим чоловіком, Пармаксиз), та її супутника бродівського єврея Мойсея Лейбовича. Як свідчили затримані під клятвою, до Маріуполя вони прибули з Таганрогу, а перед тим їм довелося багато блукати містами Російської імперії та Криму (Нахічевань, Севастополь, Балаклава, Бахчисарай та ін.). Не маючи медичної освіти (та й будь-якої взагалі), Катерина Осипова всюди бралася за лікування людей, щоправда, досить вдало. Останнім на момент здійснення провадження було успішне лікування у Маріуполі дружини грека-поселянина Юрія Дмитрієва. Зрештою саме цей чоловік узяв затриманих під своє письмове поручительство, а пізніше допоміг цілительці втекти, уникнувши суду (М. Лейбовича було відпущено раніше).

Серед тих, хто блукав у пошуках неформальних заробітків, були й військові поселяни Грецького полку та трьох Албанських рот, котрі розташовувалися у селянській окрузі міста. Очевидно, серед цих військових фронтальєрів самочинна міграція була досить поширеною, оскільки Грецькому суду довелося регулювати соціальні відносини з ними відповідним наказом. Згідно з документом, щодо таких військових осіб, котрі самі по собі вешталися поза визначеним місцем проживання, належало «усіх грецьких поселень атаманам, щоб зайшлих без письмових видів [тобто дозволів. — Авт.] служителів видивлятися, і таких, де знайдуться, то їх забираючи під караул, представляти у сей суд для відсилання у вказаний грецький піхотний полк».

Спільними ж ознаками будь-яких ділових зв’язків у неформальній господарській практиці греків були: а) високий ступінь пристосування до нових / змінюваних умов (як правило, спроможність мати кілька видів заробітків, здатність швидко змінювати умови та місце діяльності тощо); б) важливість ролі членів сім'ї, родичів, сусідів, просто земляків, у відносинах з якими переважають некорисливі мотиви (часто допомога без розрахунку на будь-яку оплату); в) вдавання до підвищеного ризику, ведення діяльності на межі закону.

Отже, упродовж перехідного періоду існування грецької людності як етнокультурної спільноти, котра в результаті міграційних процесів опинилася у порубіжному місті, різноманітні стратегії ділових зв’язків були однією з важливих умов виживання. Так, для окремої сім' ї стратегія виживання часто передбачала надання різноманітних послуг, а також налагодження справи в рамках певної родини (з подальшим обміном результатами праці). Серед основних видів діяльності можна виділити такі, як вирощування сільськогосподарської продукції, вироблення, обробка і продаж шкір, виготовлення реманенту, взуття, одягу тощо.

Крім того, на рівні етнічної спільноти стратегії виживання зводилися до, по-перше, якнайшвидшого налагодження виробництва і торгівлі та опануванню окремих ніш регіонального господарства; по-друге, захисту від зловживань місцевої влади, зазіхань шахраїв; по-третє, організації взаємодопомоги (сприяння і підтримки), у тому числі допомоги приїжджим землякам (їх побутовому облаштуванні, працевлаштуванні тощо). Певну роль у цих стратегіях відігравав зв’язок окремих членів громади з державними і суспільними структурами, завдяки чому вони отримували ряд додаткових можливостей, пільг тощо.

В економічному відношенні засноване греками після переселення у Надазов’я місто Маріуполь, разом з чималою сільською округою, й до початку нового століття не спроможне було досягти того рівня, котрим відзначалася економіка грецької спільноти в Кримському ханаті. Ставши частиною реалізації колонізаційної політики Російської імперії щодо порубіжних регіонів, греки повною мірою відчули наслідки руйнування своєї колишньої господарської системи. На тлі втрати колишнього соціального та економічного статусу більшістю членів спільноти її адаптація до нових соціально-економічних умов, незважаючи на поширення певних пільг у землекористуванні, оподаткуванні тощо, відбувалася за відсутності достатньо ефективного державного соціального захисту на новому місці. Таким чином, в обставинах значного погіршення економічного становища грецької громади Маріуполя налагодження та поступова розбудова мережі ділових зв’язків, удавання до практик неформального господарювання було необхідною умовою збереження етнічної групи.

У цілому для ділових зв’язків греків Маріуполя упродовж досліджуваного періоду були характерними невисока інтенсивність, нерегулярність, незначна вартість більшості оборудок, переорієнтація на внутрішній ринок, а також досить помітна частка ділових зв’язків у неформальних соціально-економічних відносинах. Серед причин останнього, на нашу думку, крім, прагнення отримання максимального прибутку, були також незахищеність особистості та етнічної спільноти у цілому від свавілля державних чиновників і посягань шахраїв. Отже поширення неформальних ділових практик, так само, як і часті втечі, намагання повернення до Криму, було одним з виявів мовчазного протистояння спільноти владному примусу. У цих обставинах надзвичайно зростала роль етнічного органу самоврядування греків, якому належало забезпечувати безконфліктний зв’язок громади з місцевою та центральною владою, створювати необхідні умови для соціокультурного та економічного розвитку етнічної спільноти. Однак натомість прикра тяганина і бюрократизм були постійними супутніми чинниками цих відносин, що не могло не викликати невдоволення греків.

Упродовж розглядуваного період важливу роль почали відігравати особисті відносини, що послужили базою формування ділових «мереж». У рамках провінційного міста на тлі сильного впливу неформальних економічних процесів цей чинник набуває характеру важливого економічного ресурсу, необхідної умови функціонування підприємств і комерційних фірм.

Також була яскраво вираженою роль етнокультурного чинника у формуванні ділових зв’язків. Окрім членів самої грецької громади, де практично були відсутні незнайомці, часто можна завважити представників інших етнічних громад. Насамперед, у ділові (торговельні) відносини грецької спільноти були частково включені колишні кримські співвітчизники (наприклад, вірмени з Нахічевані та кримські татари). Але активно залучалися і нові члени з місцевих жителів не-греків, а також різноманітні особи, що проїжджали / прибували з-за кордону (переважно малоазійські та архіпелазькі греки, котрі приєднувалися до грецьких громад Надазов’я, українці-вихідці з польських земель). Нові учасники ділових «мереж» найчастіше виступали як постійні або тимчасові контрагенти, позичальники у торговельних операціях, або в якості помічників чи посередників. У процесі функціонування ділові зв’язки греків здебільшого додатково підкріплювалися неформальними відносинами (послугами, взяттям обов’язку поручительства, сприянням у справах тощо). В цілому, такі особливості ділових взаємин характеризують грецьку громаду Маріуполя як досить відкриту, основний акцент діяльності якої припадає на досягнення щонайбільших прибутків та забезпечення власного розвитку, навіть за умов підвищеного ризику.

Зрештою Маріуполь — місто, розбудоване колишніми кримськими переселенцями, втілило модель регіонального центру, котрий, ставши міграційним полем не лише для корінних народів регіону та російського населення, а також для представників ряду європейських, закавказьких і близькосхідних етносів, сприяв виробленню нових суспільних та економічних підвалин, ряду новаційних устремлінь, слугував основою формування специфічної соціально-станової структури та полікультурного простору.