Міське самоврядування в Чигирині (1592-1792 рр.)

Зручне географічне розташування Чигирина вплинуло на його історичну долю. Розташований в центрі України на берегах головної водної артерії — Дніпра, в малодоступному для ворога місці, «на перевозі татарському», неподалік від серця українського козацтва — Запорозької Січі, Чигирин був приречений бути містом козацьким, стати столицею української держави — Гетьманщини. Проте одним з факторів, можливо не головних, але важливих, таких, що сприяв перетворенню міста в політико-адміністративний центр України в середині XVII ст. було міське самоврядування.

Перша колонізаційна хвиля, що поклала початок існування Чигирина, як «старовинного їх запорозького міста», була перервана татарами спаленням поселень на Чигиринщині в кінці 70-х років XVI ст. Новій колонізаційній хвилі польський уряд відразу ж намагається надати легітимносгі. Черкаський староста Олександр Вишневецький оголошує. чигиринські землі незаселеними і випрошує королівський універсал на їх освоєння. Згідно універсалу від 1 травня 1589 р. землі чигиринські простягаються «від Тясмину, вище Чигирина в чотирьох милях, через поле в річку Дніпро, Дніпром вниз до річки Сули, від Сули до річки Бог, від Богу аж по границю корсунську, зі всіма грунтами, полями, ярами, борами, гаями, річками, озерами, ставками, пасіками з ловами звіриними та іншими всякими пожитками. «Черкаському старості дозволялося «над рікою Тясмином в такому доброму положенні «на перевозі татарському», «на тому врочищі Чигирин (…) замок збудувати, й місце (має) людьми вільними і купцями, і ремісниками заселити також». Універсал Олександру Вишневецькому з умовою, що землі не будуть заселятись «втікачами з інших міст наших» та розбійниками [1,61,768, арк. 4зв.-7]. Згідно сеймової постанови 1590 р. шляхта отримувала вільний доступ до колонізації земель південної Київщини, в тому числі й Чигиринщини, поширювала свій вплив на землі, які досі вважалися нічийними й на які мали права як польський шляхтич, так і селянин-втікач [2, 20]. Слідом за цим власники Чигирина намагаються здобути місту магдебурзьке право, яке давало б змогу утримувати таку необхідну в цих місцях фортецю. Крім того, магдебурзьке право давало володарю значно більші прибутки (в 5−10 разів більші, ніж село, на базі якого виникало місто). Містечка продовжували носити землеробський характер, оскільки поміщики не мали змоги утримувати селян на умовах панщини і змушені були погодитися з тим, що селяни переходили до містечок і продовжували займатися землеробством вже як «вільні» міщани, не відробляючи панщини, а тільки сплачуючи чинші [3, 26−27]. На прохання старости Олександра Вишневецького король Сігізмунд III видав грамоту, у якій зазначалося: «місту Чигирину, людям там осілим, і котрі потім приходити й осідати будуть, право магдебурзьке й слободи міські надаєм, даруєм вольності їм самим і потомкам їх вільно обирати собі війта, бурмистра з ранцями (…), а справи судові (…) (ж то): вбивство, поранення, побої, осоромлення (…) в тому місті нашому (належать) названому старості або дорадцю (…). Допускається в місті Чигирині ратушу збудувати, вагу, ятки всякі хлібні народні, і сто чоловік до порядку обходів та пожитків містечкових належить, збудувати треба і ремесла цехові спорядити, порядком інших міст наших превілейованих (…). Також дозволяємо в тому місті Чигирині ярмарки два річних мати і торги щоденні. Даємо вільність цього часу міщанам чигиринським підданим нашим купецтва (…), вільні тримати питва всякі, медом, і пивом, і брагою шинкувати (…). До права їх надаєм печать містечкову, герб: три стріли (навхрест перехрещені). До відбування справ міських міщанам нашим чигиринським проти кожного неприятеля нашому коронному, при старості нашому тамошньому, або наміснику його, конно, збройно завжди виїздити й зверхності його яко в часі покою, і в часі війни не виламуватись (…). Наш лист рукою нашою господарською підписаний дали міщанам Чигиринським, до якого для кращої твердості і печать нашу коронну привішати єсьмо казали. Писано в Варшаві на сеймі Вільному літа Божого народження 1592, місяця жовтня 15 дня (…) [1, арк.7зв.-10]. Магдебурзьке право обмежувалось перш за все правами старости, який був комендантом фортеці та збирачем державних податків. Значна доля прибутків та повинностей йшла на користь фортеці та на її озброєння, що не давало можливості конкретно розмежувати міське самоуправління та владу старост як коменданта фортеці. Виникла можливість останньому зловживати своїми службовими обов’язками [4, 23]. Тим більше, що до компетенції старости в Чигирині змушені «з домів і осад своїх, для оранки замкової, на пригін з сохою, на жнива з серпом, на сінокіс з косою, також на потреби замкові ходити (…)» [6, 17]. Членам магістрату, за службу надавалися землі на лівому березі Тясмину на північ від Чигирина. Так, на землях міського війта виникло поселення Війтово (тепер — Бітово, проте ще в середині XIX ст. користувалися первісною назвою) [5, 667−668], а на землях, що надавалися райцям — Райцево (тепер — Рацево) [7]. Міське самоврядування вибиралось щорічно в заздалегідь визначений день всіма жителями міста, що підлягали магдебурзькому праву. Віковий ценз учасників зборів становив від 25 до 90 років. Обов’язковим було володіння нерухомим майном у місті - «осілістю». Коли в більшості випадків міський голова (війт) призначався, як правило, державною владою, то в Чигирині ця посада була виборною, війт обирався на один рік. Війт очолював міські суди та міську раду. На річний термін обиралися райці; колегія райців обирала голову — бурмистра. Рада займалася податками, розподілом повинностей серед міщан, патрульнополіційною службою. Як зазначалося в документі, кримінальні справи не входили до компетенції міського суду, а передавалися у відання старости. Таким чином, в Чигирині не існував буркграфський суд — суд вищої інстанції. В місті діяли: виложний суд, що засідав тричі на рік і розглядав питання спадщини, майнові спори, боргові зобов’язання; та поточний, що скликався в міру необхідності на третій день після подачі скарги позивача. Суди складалися з війта (голова), лентвійта, бурмістрів, радців та декількох лавників [8, 174−180].

Ще одною з проблем, пов’язаних з міським самоврядуванням, є проблема міського громадянства. В основному козацтво не користувалося правами міщан, хоча й проживало та мало нерухомість в містах. За браком документів Чигиринського магістрату ми не можемо робити категоричних висновків щодо чигиринських козаків, хоча можна припустити, що вони користувалися тими ж правами, що й громадяни міста (принаймні, набагатші з них). Так, Тишко Федорович Волевач, жому належали великі земельні угіддя з пасіками та хуторами та власний будинок в місті називається в тестаменті (заповіті), складеному 1600 р. «громадянином і козаком чигиринським» [9, т. З, 41−42]. Максим Михайлович — власник земель на р. Цибульник — згадується в 1615 р. «обивателем (громадянином, жителем) і козаком чигиринським» [б, 20].

З кінця XVI ст. Чигирин опиняється в центрі козацьких повстань. Згідно Конституції 1611 р. Чигирин, «як місто, спустошене від козаків», був звільнений від податків [10, 783]. Згідно люстрацій 1616 і 1622 рр. кількість «послушних», міщанських домів в місті залишалася сталою — 50 будинків. Кількість домів козацьких за цей період в місті зросла з 450 до 500 [11, арк. 1 зв.]. Таким чином, місто, незважаючи на всі заходи вживані польським урядом, продовжувало залишатися козацьким. Оренда з млинів та горілки давала відповідно в 1616 р. прибутку 1000 золотих [10, 784], а в 1622 — всього лише 500. Місто залишалось звільненим від податків, «бо їм слобода не вийшла, яка ще 10 років» [11, арк. 1 зв.]. В час урядування старости Яна Даниловича (1616−1628) виникає окреме Чигиринське староство [10, 783] та Чигиринський козацький полк [З, 44−45]. Повстання 30-х рр. XVII ст. в Україні сформували імідж міста як козацького центру, осередку визвольної боротьби. Навіть після поразки повстань в сеймовій Ординації 1638 р. поляки не наважились покарати чигиринців так, як жителів інших міст. Чигирин залишається одним з шести полкових міст з однотисячним козацьким реєстром. Лише в містах Черкасах, Корсуні та Чигирині козакам дозволялось оселятися, мати грунти та одружуватися з доньками міщан [12, 17]. На Чигиринському грунті виросло містечко Медведівка, жителі якого ходили на сходки й приймали участь у виборах на відповідні посади головного міста [4, 23]. Таким чином, на відміну від більшості міст, що користувалися Магдебурзьким правом, територія дії чигиринського магістрату не завершувалася за стінами міста, а поширювалася на всі міські землі та поселення, засновані чигиринськими міщанами.

З початком визвольної війни Чигирин перетворюється в столицю української козацької держави — Гетьманщини. Чигирин, як і більшість тогочасних міст, був поділений на дві частини: Мале й Велике міста. Мале місто, тобто сама фортеця-замок, було розміщене на Замковій або Кам’яній горі, яку звали інакше Городовою. Міське населення під Замком значиться в документах як Велике Нижнє місто. Територія міста разом з затясминською стороною дорівнювала площі Луцька і була трохи менша від площі Володимира-Волинського або Кам’янця, які в свій час були поряд з Києвом та Львовом найбільшими містами України [13, ІЗ]. В околицях міста добували селітру, виготовляли зброю та інше військове спорядження. Тут проходили ярмарки та щоденні торги. Місто перетворюється в один з торгових центрів України. Сюди прйізджали купці не лише з України, а й з Москви, Речі Посполитої, Османської Порти. Московський посол писав в листі до столиці: «А татарове, государь, приезжают к Чигирину и в Чигирине с жёнами торговать по все дни» [14, т. Ю, 60]. Таким чином, в Чигирині оселяються купці не тільки з України, а й з іноземних держав. Місто в силу обставин повинно було бути одним з найбільших ремісничих центрів України, але оскільки крім своїх столичних функцій воно відігравало роль одного з найбільших мілітарних центрів України, її арсеналу, то специфічною рисою ремісничого розвитку Чигирина стає зброярство. Тут кувалися шаблі, списи, бойові сокири, виготовлялися рушниці, пістолі, порох та інше військове спорядження, ремонтувалися та відливалися гармати. Відповідно, згідно з Магдебурзьким правом в місті повинні були діяти ремісничі цехи. чигирин міський гетьманський громадянство Одною з історичних проблем не вирішених сьогодні є проблема співвідношення гетьманської влади і Чигиринського магістрату. Хмельницький, зосереджуючи в своїх рухах практично нічим не обмежену владу намагався закріпити у власність і земельні багатства, не задовольняючись Суботовим та Новоселицею. Під Замостям Богдан Хмельницький протегує при виборі короля Яну Казимиру і при цьому вимагає від поляків надання у власність гетьману староства в Україні, «яке собі вподобає, а до цього староства 20 миль землі» [15, 144]. За Зборівським договором Хмельницький застеріг за собою Чигирин: «Чигирин, так яко єсть в своім обрубі, при булаві Войска Запорозького мает биті завше, которий і теперішньому гетьманові Войска своего Запорозького, благородному, его королівська милость, чинячи его вірним слугою своім і Речі Посполитоі приворочает» [14, т. З, 415−417]. Окрім того, від Яна Казимира 1649 р. гетьман отримав «местечки: Медведовку, Жаботин, Барки и Каменку с лесом, со всеми землями и полями, со всеми сенокосами и животными сборами, прудами, рыбными ловлями, звериными и бобровыми гонами, с поданными и их работами, уроками и повинностями, и всеми окольными местами. Он сам Хмельницкий, жена и дети, пока их от колена будет, имеют держать и владеть так, как прежде владели тем прежние помещики» [16, 169]. Під Білою Церквою Хмельницький вимагає «для собственного содержания» міста Черкаси та Боровицю [17,136]. Всі права на земельні володіння були підтверджені царем Олексієм Михайловичем [18, т.1−2,65]. На прохання гетьмана царем йому у володіння було надано також пряму пустелю й землі за Чигирином на вічні часи [16, 169]. Таким чином, у власності Хмельницького зосередилась практично більшість земель, наданих місту в 1592 р., згідно Магдебурзького права, гетьман стає повновласним господарем Чигиринщини. Проте, гетьманська столиця була ще й полковим містом. Відповідно, туг поширювались і військово-адміністративні повноваження чигиринського полковника. В документах того часу, переважно пов’язаних з прийомом іноземних посольств фігурує ще й посада городового отамана. Городовий отаман керував міськими справами, розташовував на постій в місті іноземні делегації, очевидно, мав і якісь особливі повноваження, оскільки на цьому посту ми бачимо і генерального обозного Федора Коробку [19, T. VIII, ч. ИІ, 245], і командира козацької розвідки Лавріна Капусту [ 19, т.ІХ, ч.ІІ, 599]. Згідно досліджень Івана Крип’якевича, в містах України періоду визвольної війни міщанська і козацька групи населення мали різне управління. Міщани підлягали владі війта з бурмистрами, козаки відповідно — полковникам та городовим отаманам. Іноді ці дві форми влади виступали разом [3, 199].

З весни 1658 р. Чигирин стає резиденцією Київських митрополитів, незадоволених свавіллям московських воєвод. Під захист гетьмана до його столиці перебрався Київський митрополит Діонісій Балабан [20, 12,234]. Після його смерті в 1663 р. митрополитом обрано Йосипа Нелюбовича-Тукальського. Визволений з польського ув’язнення в Мальборку в 1665 р. Петром Дорошенком, Тукальський переїзджає до Чигирина, щоб стати правою рукою гетьмана [21, т.2, 140−141,126] в відстоюванні «незалежності господарства і патріархату» [22, 15,12].

Після смерті Б. Хмельницького різні політичні сили повели боротьбу за панування над «містом стольним козацьким» Чигирином. Громадянською війною скористалися сусіди, намагаючись зруйнувати молоду українську державу. Не зважаючи на небезпечні часи за клопотанням Івана Виговського 15 травня 1659 р. польський король Ян Казимир надав місту Медведівці «на грунті Чигиринськім осадженій» магдебурзьке право (на жаль, оригінал грамоти не зберігся) [11, арк.1 зв- 2]. Московські, польські, турецько-татарські армії, загони політичних опонентів протягом 1657−1676 рр. здійснили 13 облог і штурмів міста [23, 141], проте Чигирин залишався міцною фортецею. Турецький мандрівник Евлія Челебі, який відвідав гетьманську столицю в часи гетьманування Петра Дорошенка писав про Чигирин: «Це міцна фортеця, яка має три ряди стін… її цитадель стоїть на крутій скелі. Біля фортеці йдуть у три ряди непрохідні рови. Вона стоїть ліворуч від Дніпра і праворуч від Тясмина, і тут дві ріки зустрічаються одна з другою. Фортеця знаходиться на великому острові, ліворуч і праворуч від неї перекинуто (через річку) наплавні дерев’яні мости. У цитаделі стоять будинки солдатів-козаків, усі вкриті деревом, з городами і садами. Там, де знаходиться арсенал, чудові гармати, монастир з дзвіницею, схожою на башту… Той, хто побачить знаряддя війни та різні диявольські пристрої, рогатки, щити, щипці для куль та самостріли, котрі знаходяться навколо цієї фортеці, буде вражений від подиву… Тут і сам хитромудрий диявол здивувався б, якби він побачив ці знаряддя для вбивства». В Нижньому місті Челебі нарахував 10 тис. будинків та 27 бань церков (в перекладі — 27 бань дзвіниць, але така кількість церков в Чигирині не могла існувати, отож, вважаємо, що турецький мандрівник порахував з висоти Замкової гори бані церков, яких в період гетьманування Б. Хмельницького було 5, в більшості — п’ятибанних) [24, 82−83]. Якщо припустити, що лише половина будинків в місті була житловими, а середня кількість жителів в столиці повинна була сягати ЗО тис. чол. Таке кількісне зростання Чигирина було пов’язане в першу чергу з переселенням селян з околиць міста зважаючи на небезпечні часи під захист фортеці. Та й для розбудови самого міста та його укріплень потрібні були значні людські ресурси. В решті-решт, в результаті Чигиринських походів 1677, 1678 рр. гетьманська столиця була вщент зруйнована, а за вічним миром 1686 р. землі Чигиринщини повинні були залишатися пустелею [23, 141]. Відновлений на початку XVII ст., Чигирин вже не користувався попередніми пільгами, залишаючись лише містом старостинським. Лише з початку 80-х рр., після скасування Катериною II Запорозької Січі, за рахунок втікачів з Лівобережжя місто знову зростає. Вже за ревізією 1789 р. прибутки з староства збільшились в 2,5 рази порівняно з 1765 р. і становили 131 864 злотих. В самому місті було 138 будинків та 3 церкви [25, арк. 101−101 зв.]. За численними клопотаннями чигиринців 16 квітня 1792 р. польський король Станіслав Август відновив Чигирину Магдебурзьке право [1, арк. 1−13]. Проте, вже в травні 1792 р. російські війська окупували Чигиринщину. 27 березня 1793 р. був виданий маніфест Катерини II про включення Правобережжя до складу Російської імперії [26, т.2, 424−425]. Магдебурзьким правом чигиринці вже так і не скористались.

Література

• 1. Центральна наукова бібліотека ім. В. Вернадеького НАН України. Інститут рукопису. 61, 768 (Архив А.Кистяковского. Привилей короля Станислава Августа Вольному городу Чигирину).
• 2. Кулиш П. А. История воссоединения Руси. СПб., 1874. T.l.
• 3. Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. Львів, 1990.
• 4. Антонович В. Исследование о городах в Юго-Западной России по актам 1432−1798.К, 1870.
• 5. Похилевич Л. Сказания о населённых местностях Киевской губернии. К, 1864.
• 6. Марочкін В. П. Антифеодальний і визвольний рух на Україні в першій чверті XVII cm. К, 1988.
• 7. Авторські польові матеріали. Записано від Анастасії Харлампіївни Колісник (1923 р.н.) в с. Рацево Чигиринського району, листопад, 1997 року.
• 8. Сас П. М. Феодальные города Украины в конце XV- 60-х годах XVI в. К, 1989.
• 9. Історія України в документах і матеріалах. К, 1946. Т.З.
• 10. SlownikgeograЯczny Krolewstwa Polskiego. Warszawa, 1880. t.l.
• 11. ЦД1А України у Києві. Ф.2227. on. 1. cnp. 152. (Виписи з привілеїв, люспграцій… до історії Чигирина).
• 12. Петровський М. Н. Нариси з історії України Визвольна війна українського народу проти шляхетської Польщі і приєднання України до Росії. К, 1940. Bun. IV.
• 13. Логвин Г. Н. Чигирин. Суботів. К, 1954.
• 14. Акты ЮЗР. СПб., 1861. Т.З.; СПб., 1878. Т.10.
• 15. Смолій В.А., Степанков В. С. Богдан Хмельницький. Соціально-політичний портрет. К. 1993.
• 16. Буцинский П. М. О Богдане Хмельницком сочинение. Харьков, 1882.
• 17. Рігельман О. І. Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі.К, 1994.
• 18. Памятники, изданные временной комиссией для разбора древних актов.К., 1852.Т. 1−2.
• 19. Гру шевський М. С. Історія України-Руси.К, 1995. T. VIII. Ч.П. К., 1996. Т.ІХ/І. К, 1997.; Т.ІХ/ІІ.
• 20. Софонович Ф. Хроніка з літописців стародавніх. К., 1992.
• 21. Величко С. Літопис. К., 1992. Т. 2.
• 22. Целевич О. Причинки до зносин Петра Дорошенка з Польщею в 1670- 2р. //ЗНТШ. Львів, 1898. Кн.5. Т. 25.
• 23. Солодар 0.1. Чигирин — столиця козацької держави // Українська козацька держава: Витоки та шляхи історичного розвитку: Матеріали Шостих Всеукраїнських історичних читань. К. Черкаси, 1997. Кн. 2.
• 24. Челеби Эвлия. Книга путешествия. М., 1961.
• 25. ЦДІА України в м. Києві. ф.486. оп.З. од./зб.335. (памятная книжка Западного края на 1860 год. Составил Д. Т-нъ).
• 26. Історія Української PCP. К, 1979. Т. 2.