Автономія Криму: імітаційність як джерело ризиків і втрат

Найпізніше порівняно з іншими регіонами увійшовши до складу УРСР, Крим, однак, виявив найпотужніший потенціал боротьби за підвищення власного статусу, що чималою мірою було зумовлене набутим у минулому досвідом автономізму і боротьби за державність. Відтворення республіки на початку 1991 р. мало, за А. Мальгіним, фундаментальне значення для розвитку Криму. У такий спосіб вдалося уникнути розвитку ситуації у напрямі етнополітичного конфлікту з перспективою втягнення у нього сусідніх держав. Населення Криму, інкорпороване у нове національно-державне середовище, дістало змогу порівняно легко пережити перехідний період, зберігши при цьому мовну й культурну самобутність. Автономія створила умови для інтеграції у кримське співтовариство представників раніше депортованих народів .

Б. Парахонський також писав про Кримську автономію як про прийнятний компроміс, який відвернув на початку 1990;х рр. масштабний конфлікт, зумовлений різноспрямованими інтересами Москви, Києва і місцевих еліт. Владні структури у Києві не були прихильні до силових рішень, і тому вони вимушено пішли на створення Кримської автономії, щоб таким чином локалізувати зростаючий внутрішній конфлікт між місцевою владою і кримськотатарськими переселенцями. З іншого боку, це була поступка кримським сепаратистам, які прагнули повернення півострова під опіку Москви. «Відбулася часткова нейтралізація сил, і конфлікт не набув серйозного розмаху. На той час Київ отримав стратегічний виграш» .

Значно менше оптимізму у зв’язку з утворенням АРК вбачаємо в аналітиці німецьких науковців. Герхард Сімон передбачав майбутні ускладнення у зв’язку з «штучним і неісторичним характером» Російської Федерації і неусталеністю її кордонів. Вже у 2000 році він писав про те, що мобілізація російської меншини в Криму у вигляді ірреденти чи руху за приєднання до Росії в 1992;1996 р. виявилася яскравим винятком на загалом спокійному фоні ставлення меншин до розвалу СРСР. Пророчим виявився і його висновок про те, що Мальгин А. Соборность и регионализм. — С. 135, 140−143. Україна і Росія в історичній ретроспективі. — Т. 3. — К., 2004. — С. 196. українізація Східної України містить конфліктний потенціал, який не піддається калькуляції Симон Г. Российский национализм русских и нерусских // Национализм в позднеи посткоммунистической Европе. — Т. 2. — М., 2010. — С. 20−21. Прайслер Ф. Усиление функций российского этнонационализма // Там же. — С. 55−69. У своїх передбаченнях Сімон виявився не оригінальним його колега Франц Прайслер пішов і далі, побачивши у посиленій функції етнічного націоналізму в Росії «засіб суспільно-соціальної ерзац-інтеграції». Як і Сімон, він докладно аналізував, зокрема, претензії РФ на Севастополь як «місто російської слави» і заяви її державних діячів щодо того, що історична свідомість росіян нікому не дозволить «механічно зрівняти кордони Росії з кордонами Російської Федерації і відмовитися від того, що створило славні сторінки російської історії». «Політика у цьому питанні, писав Ф. Прайслер, суттєвою мірою є функцією зовнішньополітичних інтересів Росії. Якщо буде потрібно, Москва форсуватиме цю тему, якщо ні наступить затишшя» .

Сюзан Стюарт упродовж 90-х рр. минулого століття вивчала кримськотатарський національний рух під доволі незвичним на той час кутом зору: що це «вклад у справу стабілізації чи навпаки?». Після повернення з місць депортації, констатувала вона, кримські татари стали значним політичним чинником на півострові завдяки здатності до самоорганізації (яку не зуміли продемонструвати 700 тис. українців Криму). Привнесений ними зовсім новий елемент включав у себе політичні, етнічні й економічні компоненти. На півострові з безліччю невирішених питань, що стосувалися його правового статусу, майбутнього Чорноморського флоту, необхідності реорганізації економічної системи й забезпечення соціальних гарантій тощо, новий кримсько-татарський елемент міг стати фактором стабільності, а міг істотно її розхитати. Німецькій дослідниці варто віддати належне: простеження домінантного різновиду кримськотатарського націоналізму у його сепаратному обличчі, що сполучало громадянські й етнічні іпостасі вивело її на справді пророчі прогнози. Якщо й надалі кримські татари й український уряд будуть лише обмінюватися красивими словами, писала вона у 2000 році, кримські татари або перейдуть на бік росіян, або почнуть діяти самостійно поза владними структурами півострова. «Обидва сценарії здатні дестабілізувати ситуацію в Криму і на Україні» Стюарт С. Крымско-татарское национальное движение: вклад в дело стабилизации или победы? // Национализм в позднеи посткоммунистической Европе. — Т. 3. — М., 2010. — С. 214−235.

Радикалізм національних вимог кримських татар дослідниця вбачала не в самих вимогах, а в тій ідеальній формі, якої мало набрати це утворення, що майже не полишало місця для компромісу з іншими політичними силами на півострові. Кримські татари відкидали ідею надання їм прав самоуправління на певних частинах кримської території, бажаючи дістати контроль над ситуацією на усьому півострові. Виходячи одночасно і з переконання про домінування в Криму протягом минулих століть, і з відносно нових уявлень про захист національних меншин і прав окремих груп, вони створили своєрідну комбінацію старого і нового, яка передбачала допомогу як з боку держави, так і з боку міжнародних організацій. «Цей процес роботи на двох рівнях, очевидно, сприяв успішній мобілізації мас кримськотатарського населення… Кримські татари… цілковито визнають наявність у росіян і українців інтересів, що надто відрізняються від їхніх власних. Однак вони не визнають права цих груп боротися за ці інтереси, якщо останні суперечать інтересам кримських татар». При цьому С. Стюарт зазначила, що у кримських татар і українців більше спільних політичних цілей, ніж у кримських татар з росіянами .

У очевидних розбіжностях аналітичних підходів слід бачити насамперед політичне підґрунтя: порівняно з вітчизняними науковцями зарубіжні мали незрівнянно більше можливостей для неупередженого аналізу подій, що відбувалися у зв’язку з розпадом СРСР. Але і у тих, і у інших проблема нечітко вираженого статусу АРК перебувала у центрі уваги. З різних позицій, але однаково заінтересовано вони шукали відповідь на запитання: чому своєчасно не були помічені й мінімізовані небезпеки, спричинені утворенням автономії у складі унітарної держави?

Головний парадокс, пов’язаний з утворенням кримської автономії, полягав у тому, що воно відбувалося «на межі часів»: Радянський Союз ще існував, але його підвалини вже були істотно розхитані. Партійно-радянська номенклатура і в Москві, і в Києві не могла не відчувати: ризики відцентрових процесів автономія здатна посилювати. Адже для всіх, хто здатен був тверезо мислити, була очевидною спорідненість автономістських настроїв у Криму з відповідними настановами балтійських «інтерфронтів», абхазьких чи осетинських противників режиму Гамсахурдіа, антирумунськи налаштованих придністровців. Обрана центром формула «відновлення автономії» мала б особливо насторожити київський бомонд: адже відповідно до українського законодавства «відновлювати» було Там само. нічого, бо автономії Криму у складі УРСР ніколи не існувало. Чому ж ніякого виразного протесту з боку Києва не пролунало? Якоюсь мірою тут давалася взнаки ілюзія щодо придатності автономізму для «розрубування» складних вузів у міжетнічних відносинах. Але значно більшою мірою атмосфера загальної невпевненості й розрахунок на силу імітації. Радянській бюрократії все ще здавалося, що сам по собі автономістський фасад здатен зарадити поглибленню суперечностей як «по вертикалі» між центром і периферією, так і «по горизонталі» у конкуренції місцевих інтересів та етнічних пріоритетів. Близькозорість такої позиції стала для вітчизняних еліт очевидною, коли після розпаду СРСР Росія виявила схильність до посилення свого впливу в Криму і навіть до відвертої підтримки місцевих сепаратистів.

Серед радикально налаштованих кіл російського політикуму у цей час була популярною ідея «мирного відновлення єдиної держави», і ситуація в Криму уявлялася їм сприятливою для пред’явлення до України територіальних претензій. Як було показано вище, російська геополітична думка упродовж кількох століть базувалася на підвалинах експансіоністського месіанізму, що сягає парадигми «Третього Риму». Концепти «зон впливу», сфери виняткових інтересів і їм подібні покликані були маскувати стратегію невизнання самостійності тих держав, які будь-коли перебували на російській орбіті. Обравши для своєї державної структури викривлену модель жорсткого централізму, закамуфльованого квазіфедералістським фасадом, російський політичний істеблішмент міцно зрісся з роллю «надцивілізатора», «старшого брата», хоч не міг не відчувати, що ця сумнівна роль наскрізь пронизана лицемірством та імітаційністю.

Розпад СРСР значно ускладнив відносини Росії з державами, які обрали шлях незалежності, насамперед з Україною. З самого початку вони були нещирими й напруженими, до того ж не оформленими належним чином у міжнародно-правовому сенсі. Парасолька СНД, яка розглядалася спочатку як інструмент «цивілізованого розлучення», а пізніше як доволі примарний засіб утримати бодай видимість єдності, доволі слабо камуфлювала і невизначеність відносин, і гострі суперечності всередині «співдружності». Навіть проблемою кордону Кремль не схильний був займатися всерйоз, вочевидь розраховуючи на відновлення «статус-кво» економічними засобами.

У відповідь на результати грудневого референдуму 1991 р. в Україні прес-секретар Президента РФ П. Вощанов уже 3 грудня заявив, що Росія лишає за собою право підняти проблему кордонів з республіками, які проголосили незалежність. Після запиту МВС України адміністрація президента РФ дезавуювала цю заяву. Але мер Москви Г. Попов, виступаючи наступного дня по телебаченню, не лише повторив тези Вощанова, але й конкретизував їх, поставивши під сумнів суверенітет України не лише щодо Криму, але й щодо Одеської області. Після гострих протестів української сторони у Київ для врегулювання конфлікту приїхав віце-президент РФ А. Руцкой. Але він же на сторінках «Правды» 30 січня 1992 р. недвозначно заявив, що «історична свідомість росіян не дозволить нікому провести механічне суміщення кордонів Росії і Російської Федерації, відмовившись від того, що становило славні сторінки російської історії» .

Так почала «розкручуватися» ідея історичної та юридичної «неправочинності» Акту про передачу Криму Україні у 1954 р. Чи не вперше її оприлюднив віце-адмірал у відставці, доктор військовоморських наук К. Сталбо Цит. за: Кульчицький С. Украинский Крым // Дзеркало тижня. — 2004. — 14 лютого. Сталбо К. Россия и Крым // Морской сборник. — 1992. — № 2. — С. 14−17., і саме на його «дослідження» посилався тодішній заступник голови комітету з міжнародних справ Верховної Ради РФ Є. Амбарцумов, коли пропонував розглянути питання про «неконституційність» Акту 1954 р. 23 січня 1992 р. Верховна Рада РФ порушила питання про конституційність і правову обґрунтованість рішень 1954 р. і звернулася із відповідним поданням до ВР України. Остання твердо заявила, що Крим є «невід'ємною частиною України в статусі повноправної автономної республіки». Однак 21 травня Президія ВР Російської Федерації прийняла постанову «Про правову оцінку рішень вищих органів державної влади РСФСР стосовно зміни статусу Криму, прийнятих 1954 року». У цьому документі постанова «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР» визнавалася «такою, що не має юридичної сили з моменту прийняття» (хоч до того у правовому полі її законність не ставилася під сумнів) Копиленко О. Крим як невід'ємна складова частина України: правові аспекти // Крим в історичних реаліях України. — К., 2004. — С. 5−7.

Уже по гарячих слідах цих подій фахівці з української діаспори дійшли висновку, що за суперечками про Чорноморський флот або статус Криму криється небажання російського політикуму визнати Україну як незалежну державу Шпорлюк Р. Падіння царистської імперії та СРСР. — С. 127. І в офіційних заявах російських політиків, і у ЗМІ Російської федерації постійно тиражувалися заяви про те, що, мовляв, отримавши «занадто багато» спадщини СРСР, Україна є тим не менше нежиттєздатним, аморфним утворенням, приреченим на неминучий розпад. Однак у цій державі, зокрема у «неоформленості» у договірному відношенні ряду ділянок державного кордону РФ", вбачалася, якщо судити з воєнної доктрини Росії, очевидна загроза воєнній безпеці Російської Федерації. У «Стратегічному курсі Росії» щодо держав учасниць СНД було неоднозначно заявлено, що РФ має намір зберегти «численні переваги свого колишнього геостратегічного становища».

Україна не зуміла протиставити цій підступній стратегії скільки-небудь виважену концепцію економічної й політичної незалежності, задовольняючись формулою «стратегічного партнерства» у відносинах з РФ. Найбільшим успіхом її зовнішньої політики вважався підписаний В. Путіним і Л. Кучмою Договір про російсько-український державний кордон, що набрав чинності навесні 2004 р. у ньому Росія нарешті офіційно визнала належність Україні півострова Крим з Севастополем. Реальна ціна цього документа була наочно продемонстрована через 10 років.

Природно, що антиукраїнська політична риторика політиків та ідеологів РФ підігрівала амбіції кримських сепаратистів. У ході переговорів щодо розмежування повноважень між делегаціями ВР Криму та ВР України у березні 1992 р. виявилася гостра розбіжність у підходах: Київ наполягав на визначенні повноважень Криму на основі виключно українських законів, Сімферополь намагався провести розмежування на основі міжнародних договірно-правових засад. 5 травня 1992 р. Верховна Рада Криму прийняла акт проголошення його державної самостійності, призначивши на 2 серпня референдум щодо його підтвердження. 6 травня парламент Криму прийняв Конституцію АРК. Крим проголошувався «правовою, демократичною, світською державою у складі України», але відносини з Україною відповідно до Конституції мали вибудовуватися на основі партнерства і окремого громадянства. Конституція АРК, отже, входила у гостру суперечність із Конституцією України. 13 травня ВР України визнала ці акти такими, що порушують Конституцію держави і поставила перед ВР АРК вимогу до 20 травня скасувати свої ухвали.

Таким чином, домігшись високого статусу територіальної автономії (про який мріють регіональні еліти багатьох країн), владні структури Криму заявили про його недостатність і відверто виявили претензії на суверенну державність. Йшлося, отже, про загрозу територіальній цілісності України, з чим, природно, офіційний Київ Известия. — 1993. — 8 октября. погодитися не міг. Внаслідок прямого втручання в українські справи Верховної Ради РФ конфлікт набув не лише політико-правового, але й міжнародного характеру.

Президент РФ Б. Єльцин не підтримав відкритий антиукраїнський демарш російських законодавців, але ініціював новий виток напруженості у російсько-українських відносинах педалюванням проблеми перебування на українській території Чорноморського флоту. Домовленість, досягнута під час літньо-осінніх переговорів між президентами України та РФ про встановлення подвійного контролю над Чорноморським флотом упродовж п’яти років, дещо пом’якшила напругу пристрастей. У вересні 1992 р. Верховна рада АРК привела найбільш конфліктні статті Конституції Криму у відповідність із Конституцією України.

Новий виток напруженості виник у грудні того ж року у зв’язку з порушенням З'їздом народних депутатів РФ питання про статус Севастополя. Ряд впливових російських політиків доводив, що надання йому у 1948 р. статусу міста республіканського підпорядкування вивело його за межі Кримської області і, отже, акт 1954 р. його не стосувався; Севастополь, мовляв, лишився «російським містом». 9 липня 1993 р. ВР РФ ухвалила постанову «Про статус міста Севастополя», в якій без жодної мотивації констатувався «російський федеральний статус міста Севастополя в адміністративно-територіальних кордонах міського округу станом на грудень 1991 р.». Парламентському комітету з конституційного законодавства пропонувалося підготувати «проект закону РФ про закріплення в Конституції РФ федерального статусу м. Севастополя», водночас Дума доручила уряду РФ розробити державну програму забезпечення цього статусу і розпочати переговори про виведення з міста українських спецпідрозділів. Під удар були поставлені, таким чином, не лише договір між Україною і Росією, але й угоди про створення СНД. Б. Єльцин змушений був дезавуювати рішення законодавчого органу Росії. Але мінімізувало конфлікт лише втручання Ради Безпеки ООН, яка 20 липня 1993 р. довела юридичну неспроможність рішення ВР РФ Див.: Рафальський О. Українсько-російські відносини як чинник внутрішньої політики // Актуальні проблеми внутрішньої політики. — 2004. — № 1. — С. 40.

Перемога відвертого сепаратиста Ю. Мєшкова на виборах президента автономії в січні 1994 р. посилила напруженість у березні новообраний президент ініціював референдум про відновлення положень скасованої Конституції 1992 р. щодо договірних відносин з Україною і права на подвійне громадянство для кримчан. «Дехто, констатував С. Гантінгтон, під впливом цих подій уже почав задавати питання: «А чи не стане Крим наступним Нагірним Карабахом або Абхазією» Гантінгтон С. П. Протистояння цивілізацій та зміна світового порядку. — Львів, 2006. — С. 206.

Загрозлива ситуація в Криму, отже, сягнула таких масштабів, що політологи не виключали можливості «повномасштабного конфлікту, який за багатьма ознаками може набути характеру боснійської кризи» Гарань О., Коваль Я., Шевчук А. Україна та Крим у російських геополітичних концепціях // Політична думка. — 1994. — № 3. — С. 97. Тривожні симптоми виявили комплексні соціологічні дослідження громадської думки на півострові. Більшість кримчан не сприймала ідею виходу Криму зі складу України. Але варто було соціологам сформулювати питання інакше (ставлення до входження Криму до складу Росії), і 63% респондентів-росіян і 53% українців Криму висловилися «за» Хрієнко П., Колесніков Ю. Крим: амплітуди громадської думки // Там само. — С. 99 — 101.

Контент-аналіз регіональної преси, здійснений у 1994 р. В. Голоцваном (аналізувалися видання другої половини 1993 і першої половини 1994 р.), підтвердив негативну тенденцію кількість публікацій з мотиваціями виходу Криму зі складу України зросла у 1994 р. порівняно з попереднім роком майже втричі. Аргументи були стандартні: «Україна здійснює націоналістичний тиск на Крим», «усі кримські податки забирає Київ» тощо. Серед них було чимало і відверто спекулятивних на зразок: якщо «російська ідея» буде похована, то Крим очікує розвал і хаос Голоцван В. Питання регіональної політики та територіальної цілісності України в дзеркалі преси // Політологічні читання. — 1994. — № 4. — С. 39.

Гострота конфлікту зумовила втручання в українські події Верховного комісара ОБСЄ з питань національних меншин М. ван дер Стула. Місія ВКНМ почала роботу в Україні в листопаді 1994 р. і займалася врегулюванням конфлікту між Києвом і Сімферополем, а також кримськотатарської проблеми. Але на той час як робота місії увійшла в активну фазу, ВР України вже вжила рішучих заходів щодо приведення кримського законодавства у відповідність до українського. 17 березня 1995 р. український парламент скасував закон про президента Криму (і саму цю посаду), а також конституцію, прийняту у травні 1992 р. Докладніше див.: Кулик В. Зовнішнє втручання у внутрішні етнополітичні конфлікти // Національна інтеграція в полікультурному суспільстві: український досвід 1991;2000 років. — К., 2002. — С. 170−171. Новим законом «Про Автономну Республіку Крим» були суттєво обмежені повноваження ВР АРК. Вона втратила право на прийняття законів; уряд Криму був підпорядкований Кабінету Міністрів України. Виділений в окремий адміністративно-територіальний регіон Севастополь підпорядковувався безпосередньо центральним органам держави.

Нині, коли Росії, хоч і ціною величезних іміджевих та економічних втрат, все ж вдалося, скориставшись крайньою слабкістю й неефективністю «післямайданної» української влади, частково реалізувати свій анексіоністський задум, саме час задатися питанням: чому все-таки автономія виявилася додатковим чинником зруйнування (будемо сподіватися, тимчасового) територіальної цілісності держави Україна? Які органічно притаманні саме такій моделі автономізації вади виявилися джерелом її внутрішньої нестійкості?

У державно-правовій практиці існують два різновиди територіальних автономій адміністративно-територіальний і національно-територіальний. У першому випадку при утворенні автономій враховуються насамперед економічні, географічні, демографічні чинники, зокрема природні особливості, чисельність і густота населення, його тяжіння до певних економічних центрів, характер комунікацій і розміщення продуктивних сил. У другому випадку до уваги беруться головним чином етнічні фактори з врахуванням ареалу розселення етносів і їх специфічних потреб, а також травм, завданих їм у минулому.

У дискусіях, що велися після утворення кримської автономії, зверталася увага на її багато в чому специфічний статус адміністративно-територіальної автономії. З врахуванням унітарного характеру держави цей статус найчастіше порівнювали не з суб'єктами федерації у Німеччині чи у Бельгії, а з автономними регіональними об'єднаннями Каталонії і Країни Басків в унітарній Іспанії. Але і у цьому разі відмінності виявлялися суттєвими. Адже названі автономні утворення Іспанії були національно-територіальними, такими, що склалися на основі каталонського і баскського етносів Клинченко О. Украина и Россия: проблемы региональной политики и ее роль во взаимоотношениях двух независимых государств // Украина и Россия в новом геополитическом пространстве. — К., 1995. — С. 77−78. У Криму ж говорити про кримськотатарський чинник як визначальний для автономного статусу не доводилося.

При утворенні на півострові саме адміністративно-територіальної автономії брався до уваги той факт, що такі автономні утворення більш стійкі, стабільні і прогнозовані. Але при цьому, на наш погляд, не був належним чином врахований чинник анізотропності (термін Б. Родомана), коли горизонтальні зв’язки в територіально обмежених соціумах виявляються значно слабшими, ніж вертикальні, а тому різні сегменти цього соціуму по-різному реагують на зовнішні подразники Родоман Б. Б. Россия — административно-территориальный монстр // Режим доступу: http://www.polit.rU/lectures/2004/11/04/гоДошап.Мт1. Три великі етнічні спільноти в Криму мали різні ціннісні пріоритети і навіть зовнішні орієнтації, а у сукупності з протилежно спрямованими інтересами у земельному питанні і амбіціями еліт це породжувало постійний стан латентної конфліктності Див.: Нагорна Л. П. Етнічна анізотропія в Криму: витоки, прояви, проблеми // Проблеми інтеграції кримських репатріантів в українське суспільство. — К., 2004. — С. 101−113.

У цьому зв’язку важко погодитися з обережно висловленою Т. Шульгою тезою про наявність підстав для того, щоб «вважати АРК не тільки (і, ймовірно, не стільки) територіальною, скільки етнічною автономією» Шульга Т. С. Територіальний чинник в історії України доби незалежності: теорія та практика // Життєвий простір України: політичний та гуманітарний виміри (1991— 2010 роки). — К., 2012. — С. 248. В сучасному світі етнічні автономії, як правило, створюються з метою надання окремим територіальним спільнотам, які компактно проживають у межах певної держави і відрізняються від основної маси населення у мовному, культурному, релігійному відношенні, можливостей реалізації права на самовизначення, гарантованого міжнародним правом. А чиї етнічні інтереси була покликана обстоювати АРК? Як політичний проект Москви насамперед росіян. Але, становлячи більшість населення півострова, росіяни навряд чи потребували спеціальних механізмів захисту своїх інтересів. Серйозні політико-правові підстави для існування автономії створював кримськотатарський чинник. Але автономія в Криму існувала не для кримських татар, а скоріше як форма протистояння кримськотатарському рухові. Як засіб узгодження різноспрямованих інтересів трьох найбільших етнічних спільнот вона також виявилася малоефективною. Як інструмент політики Києва ще меншою мірою: адже на території півострова виявилося два «хазяїна». Якщо ж враховувати неоднозначну дію кримськотатарського чинника, то навіть три: адже в Криму активно діяла вертикаль органів кримськотатарського національного самоврядування, яка складалася з Курултаю (з'їзду), меджлісу (центрального виконавчого органу), понад 300 регіональних і місцевих меджлісів у місцях компактного проживання кримських татар. кримський автономія незалежність татарин Курултай не визнав правомочність кримської автономії і наполегливо доводив, що Крим є «національною територією кримськотатарського народу, на якій тільки він має право на самовизначення так, як воно викладене в міжнародних правових актах» .

Недивно, що вся історія існування АРК у складі України виявилася по суті історією конфліктів спочатку відкритих, аж до виразних проявів сепаратизму, згодом латентних. І якщо з відвертим сепаратизмом у 90-х рр. київській владі завдяки допомозі місії Верховного комісара ОБСЄ вдалося справитися, то перед лицем активізації проросійських сил на півострові після 2005 року вона виявилася безпорадною. Численні організації проросійського спрямування відкрито заявляли про реалізацію політичного проекту «Народний фронт Севастополь Крим Росія» з метою повернення півострова під юрисдикцію Російської Федерації. А колишній представник Президента України в Криму Геннадій Москаль у 2006 р. відверто констатував: «Влади тут немає. Це просто бутафорія і видимість влади. Хто таку модель виробив той людина абсолютно недалекоглядна… Влада абсолютно безпомічна… Слабка влада, яка зміцнила себе криміналітетом, більше я тут нічого не бачу» Див.: Сенюшкіна Т. О. Попередження та врегулювання етнічних конфліктів: державно-управлінський вимір (проблеми теорії, методології, практики). — Одеса, 2005. — С. 181. Губогло М. Н., Червонная С. М. Крымскотатарское национальное движение. — Т. 2. — М., 1992. — С. 109−111. Дзеркало тижня. — 2006. — 4 листопада.

Аналітики зафіксували кілька зон напруженості, які робили ситуацію в Криму нестабільною. У сфері державного будівництва через різні погляди на утворення, роль і характер кримської автономії. У галузі культури з огляду на різне бачення процесу функціонування та статусу мов (російської, української, кримськотатарської). В галузі освіти з приводу невдоволення різних етнічних спільнот її змістом і структурою. У галузі економіки через відмінні підходи до повернення колишнім депортованим землі, майна тощо. У галузі релігійних відносин через неспівпадіння позицій щодо ролі і становища релігійних конфесій християн Московського та Київського патріархатів, мусульманської общини. У галузі соціального планування і прогнозування через незгоди щодо напрямку розвитку півострова. У військовій галузі через різні підходи до військової організації в регіоні, зокрема щодо статусу Чорноморського флоту.

Не можна не бачити того, що статус автономії чималою мірою сприяв блискавичному переходу Криму під юрисдикцію Російської Федерації у 2014 році. Багато в чому специфічна модель адміністративно-територіальної автономії зробила її своєрідною формою регіонального самоврядування, що дало змогу мінімізувати політичний вплив етнічних факторів. Кримські татари, хоч і виступали постійно проти суто територіального статусу автономії, не могли не розуміти нереалістичності своїх вимог щодо утворення на півострові кримськотатарської державності і тому обмежувалися деклараціями. Що ж до офіційного Києва, то цілеспрямовану діяльність по налагодженню продуктивної співпраці росіян, українців і кримських татар він фактично підмінив «роботою» на пониження статусу автономії. Однак ані ліквідація інституту президентства на півострові, ані заходи щодо перепідпорядкування Києву структур виконавчої влади значного ефекту не дали.

Наявність власного парламенту й урядових структур, одноканального бюджету, відповідної інфраструктури полегшила місцевим сепаратистам завдання ізоляції півострова у вирішальний момент розгубленості й недієздатності київської влади. Швидко й організовано провівши (чи імітувавши) якусь подобу референдуму, вони певною мірою легітимізували проголошення незалежності Криму, що відкрило шлях до його анексії Російською Федерацією.

Отже, втрату Україною Криму слід розглядати не лише у контексті експансіоністської політики Російської Федерації, але й з врахуванням того стану напруги, який був зумовлений самим фактом існування на півострові адміністративної територіальної автономії з доволі невизначеним статусом. Створена в Криму своєрідна форма регіонального самоврядування з власним парламентом і урядом, що мав подвійне підпорядкування, наявність на півострові вертикалі органів кримськотатарського національного самоврядування на чолі з Курултаєм та меджлісом, невизначений статус Севастополя з паралельним існуванням у його складі цілого ряду територіальних одиниць із власними органами місцевого самоврядування все це робило управлінські структури лише обмежено дієздатними. Зрештою на півострові сформувалася типова модель регіонального сепаратизму (формула М. Степика), побудована як на кланових економічних інтересах, так і на політичних амбіціях місцевих еліт.

Наявність у Криму автономії полегшила завдання сепаратистів; Росії вдалося розрубати «кримський вузол» напрочуд швидко і без єдиного пострілу. Але не можна не бачити і тієї потужної негативної енергії, яку вивільнила порівняна легкість розв’язання складних територіальних проблем шляхом «фейкових» референдумів. Ця уявна легкість створила феномен депривації розходження між завищеними очікуваннями і реальними можливостями. Сепаратистські настрої швидко поширилися на східні регіони України, хоч очевидно, що можливості реалізації там кримського сценарію з самого початку були примарними. Невдовзі стало ясно, що вже саме по собі «розповзання» сепаратизму здатне створити багато проблем як для України, так і для РФ.