Освітня система за хрущовської відлиги

освіта радянський школа хрущовський Проте лібералізацію суспільно-політичного життя не даремно назвали «відлигою», тобто потеплінням посеред зими. Надто нестійкою вона була, і це підтвердила тривала дискусія про вивчення української мови в школі.

Восени 1958 р. М. Хрущов виступив з черговою ініціативою — проектом реформи освітньої системи. Серед його тез про наближення школи до виробництва найбільшого розголосу одразу набула теза № 19. У ній зазначалося стосовно України, що вивчення двох мов (у російських школах — української, а в українських — російської) має стати необов’язковим, щоб зменшити навантаження на школярів. Під час обговорення тез та їх роз’яснення на офіційному рівні стало зрозумілим, про що йдеться: російська мова повинна була залишитися обов’язковим предметом в українських школах, а ось українська мова в мережі російських шкіл в Україні мусила стати необов’язковою.

Оскільки батьків заохочували віддавати своїх дітей до російських шкіл, а українська мова у таких школах переставала бути обов’язковою, статус її понижувався мало не до нуля.

Після опублікування тез шкільна реформа підлягала всенародному обговоренню. І тут виявилося, що офіційна й неофіційна Україна виступають в тандемі проти 19-ої тези Хрущова. Першим позицію Компартії України оприлюднив секретар Київського обкому КПУ П.Тронько. У статті в компартійному журналі «Комуніст України» він поставив вимогу, щоб вивчення російської, української та однієї іноземної мови залишалося обов’язковим у всіх школах.

У законі про освіту, затвердженому Верховною Радою СРСР 24 грудня 1958 р., тезу № 19 опустили. За кожною республікою залишалося право виконувати чи не виконувати закладені в ній вимоги на власний розсуд. Коли приймалися закони про освіту в Азербайджані та Латвії, теза № 19 теж була опущена. Внаслідок цього компартійно-радянське керівництво обох республік зазнало чистки.

На Верховній Раді УРСР, яка приймала закон про освіту в квітні 1959 р., мовне питання не обговорювалося. Висловитися було дозволено лише міністру освіти І.Білодіду. Він висунув свій варіант тези № 19, який й був прийнятий як складовий елемент закону про освіту. Наголошуючи на потребі вдосконалити вивчення як російської, так і української мов у середній школі, ухвалений закон ясно вказував на головне: в російських школах українська мова мала стати необов’язковим предметом і вивчатися лише при достатньому числі учнів, які цього бажали. В мережі українських шкіл російська мова залишалася обов’язковим предметом.

Проте у першій половині 60-х рр. більшість учнів навчалася все-таки в українських школах. Не все так погано складалося і у вивченні української мови в російських школах. Де-факто вона залишалася обов’язковою, а не факультативною.

Курс на асиміляцію неросіян, який проводився нерішуче і непослідовно, дістав поштовх після ХХII з'їзду КПРС, який прийняв нову програму КПРС.

Розвиток освіти Після 1955 р. керівництво КПРС взяло рішучий курс на прискорення науково-технічної революції. Щоб забезпечити розвиток наукових досліджень, треба було починати з вузів і загальноосвітньої школи. Витрати на освіту в Радянському Союзі в другій половині 50-х рр. дійшли до 10 відсотків національного доходу, тобто у відносних величинах стали найвищими в світі. Щоправда, в першій половині 60-х рр. вони почали знижуватися.

У першій половині 50-х рр. у загальноосвітній школі обов’язковою була семирічна освіта. Проте вже тоді закладалися умови для переходу в перспективі на десятирічну освіту, особливо у містах.

За законом «Про зміцнення зв’язку школи з життям і подальший розвиток системи народної освіти», прийнятому Верховною Радою УРСР у квітні 1959 р., замість семирічного навчання запроваджувалося обов’язкове восьмирічне навчання для дітей і підлітків у віці від 7 до 15−16 років. Вимога закону була вперше реалізована у повному обсязі тільки з 1960/61 навчального року. Одночасно закладалися передумови для перетворення восьмирічок в одинадцятирічки. Всі десятирічки переводилися на 11-річне навчання.

В ході здійснення реформи навчання розпочався процес перетворення багатьох шкіл на школи-інтернати. Перші 50 інтернатів почали працювати ще в 1956/ 57 навчальному році, в них навчалося до 10 тис. дітей. Окремі фабрики й заводи брали школи-інтернати під свою опіку, оскільки бюджетних коштів не вистачало для налагодження навчального процесу на нових засадах. Завод ім.Кірова в Макіївці передав для школи-інтернату дачу «Горки», на території якої розміщувався великий парк, фруктовий сад і шість будівель площею в 3 тис. кв.м.

Школи-інтернати виявилися особливо зручними для сільської місцевості. У невеликих селах могли працювати тільки початкові школи, після цього учні змушені були ходити в сусідні села. У середині 60-х рр. кількість шкіл-інтернатів зросла вдесятеро, в них навчалося 212 тис. учнів. З 1960 р. почали діяти школи подовженого дня.

На ХХ з'їзді КПРС було поставлене завдання здійснити політехнізацію загальноосвітньої школи. Відтоді в школах були запроваджені нові предмети, які давали основи знань у галузі промислового або сільськогосподарського виробництва. Міністерствам і відомствам було дозволено передавати школам безплатно машини й прилади, що не використовувалися на виробництві, для налагодження політехнічного навчання.

На початку 1961 р. в школах працювало понад 400 тис. учителів. Щоб компенсувати нестачу кваліфікованих учительських кадрів, університети із середини 50-х рр. почали направляти в школу основну частину своїх випускників.