Міський простір Волинської губернії у ХІХ ст

Розглянуто особливості функціонування міст Волині в умовах входу до складу Російської імперії, формування та зміни міського простору в Волинській губернії. Проаналізовано особливості розвитку міст державних та приватновласницьких. Висвітлено основні фактори, які сприяли на розвиток міст у Волинській губернії, а саме міські реформи 1870 р. і 1892 р. Вони передбачали створення і діяльність органів міського самоуправління, визначали коло питань, що передавалися у його відання. Динамічний розвиток урбанізаційних процесів на Волині стримувало повільне провадження реформ місцевого самоврядування, зокрема Міського положення 1870 р., яке впровадилося на Волині у 1881 р. Проаналізовано впровадження військової реформи у 60−70-х рр. ХІХ ст. у містах Волинської губернії, яка мала на меті формування сталих гарнізонів й передусім у тих, що мали важливе стратегічне розташування як прикордонних.

Ключові слова: державні міста, приватновласницькі міста, Волинська губернія, міське самоврядування, реформи, міське положення.

Зміст

Населення міста формами життя і повсякденної діяльності об'єднане у певну соціально-територіальну спільність, тому місто є історично конкретною соціальнопросторовою формою існування суспільства. Місто виступає як особлива соціально-територіальна форма організації суспільного виробництва, де відбуваються не тільки виробництво але й формування самих людей та їх способу життя.

Проблеми становлення і розвитку міст викликають постійний інтерес у дослідників на різних етапах розвитку історичної науки. Цей напрямок досліджень є одним із важливих і традиційних у світовій та вітчизняній історичній науці. Урбанізаційний процес насамперед передбачає розвиток міст, навколоміських структур і елементів, до того ж він розглядається як частина і певний критерій цивілізації. В рамках національної історії особливої ваги дана проблематика набуває у зв’язку із вивченням переломних періодів в історії України.

Розвиток українських губерній у ХІХ ст. став об'єктом вивчення багатьох істориків. Варто згадати багаті на статистичний матеріал роботи Братчикова [3]. Серед досліджень українських вчених, присвячених історії України ХІХ ст., домінуючою була соціально-економічна тематика. З останніх робіт можна виділити дослідження розвитку міст Волині у другій половині ХІХ — на початку ХХ ст. Оксани Карліної [11], Миколи Бармака [1], Олени Прищепи [15]. Однак розвиток міського простору Волині у XIX ст. потребує глибшого вивчення на підставі аналізу різних статистичних матеріалів. місто волинь урбанізація реформа.

4 липня 1795 р. Катерина ІІ указом Сенату «Про заснування Волинської та Подільської губерній» проголосила створення Волинського та Подільського намісництв. Відповідно до указу Волинське намісництво з губернським містом Новоград-Волинським складалося з 13 повітів: Новоград-Волинський, Лабуньський, Заславський, Острозький, Рівненський, Домбровецький, Овруцький, Радомишльський, Житомирський, Чуднівський, Луцький, Володимирецький та Ковельський [13].

Указом Сенату від 12 грудня 1796 р. «Про новий поділ держави на губернії» було скасовано ряд губерній, у тому числі і Брацлавська на Правобережжі України. А в 6 пункті зазначалося: «З колишньої польської України, Волині і Подолії, до імперії нашої приєднаних, за відокремленням достатньої кількості душ і площі для утворення Київської губернії, утворити дві губернії: Подільську і Волинську» [16]. Базалійський, Дубенський, Кремецький, Старокостянтинівський і Ямпільський повіти Подільської губернії були включені до Волинської губернії [20]. Розгляд урядом змін у територіально-адміністративному поділі Волинської губернії відбувся в 1797 р. Указом від 29 серпня 1797 р. [17, с. 195] Павло І затвердив доповідь Сенату, в якій були зазначені нові кордони цих українських губерній і поділ їх на повіти.

Волинська губернія складалася з 12 повітів, центрами яких призначалися міста Новоград-Волинський, Заславль, Острог, Рівне, Овруч, Житомир, Луцьк, Володимир, Ковель, Дубно, Кременець і Старокостянтинів. Позаштатними містами, приписаними до повітів, стали Чуднів, Лабунь, Домбровиця, Базалія та Ямпіль [20, с. 143]. Губернським містом, за поданням волинського губернатора Міклашевського та за згодою генералгубернатора О. А. Беклешова [21], було залишено м. Житомир, яке за розмірами було більшим, ніж Новоград-Волинський, розташовувалося ближче до Києва і в якому вже були облаштовані приміщення губернських владних структур і сформований в органах управління штат чиновників та канцелярських службовців.

На середину ХІХ ст. Волинська губернія займала площу «1,294 кв. геогр. милі або 62,643 кв. версти» [21]. До її складу входили 12 повітів: Володимирський, Ковельський, Луцький, Рівненський, Старо-Костянтинівський, Овруцький, Дубненський, Кременецький, Заславський, НовоградВолинський, Житомирський, Острозький [1, с. 42].

Характеризуючи міський простір Волинської губернії, насамперед, слід звернути увагу на місто утворюючі фактори, характерні для регіону. Під такими факторами розуміють економічні і соціальні умови, які визначають виникнення і розвиток населених пунктів, та від яких залежить структура населення і його чисельність, тобто розміри поселення і його тип.

Щодо місто утворюючих факторів Волинської губернії у складі Російської імперії в першій половині - середині ХІХ ст. важливим чинником був адміністративний фактор.

З часів Київської доби і впродовж багатьох століть містами називали різні типи поселень, які переважно відігравали роль військово-адміністративних центрів. Чіткого розмежування між населеними пунктами Волині, які називалися містами чи селами, в територіальному, адміністративному, фінансовому та інших відношеннях не існувало. Не відрізнялися вони і професіональною структурою населення, оскільки городяни мали право займатися сільським господарством, а селяни — торгівлею і ремеслом. Тобто, вони не мали юридично встановлених ознак, які б чітко розмежовували один вид міського поселення від іншого. Визначення населеного пункту містом залежало від потреб адміністративного поділу. Часто містом називали населений пункт, економічна роль якого в краї була не значною [11, с. 51]. Тому неможливо подати загальне визначення міста, важко виокремити також критерії поділу поселень на міські й сільські.

Для російської влади міста були засобом закріплення інкорпорованих територій у складі імперії та її господарського освоєння. Місто розглядалося як центр управління, політичного і фіскального контролю. Відтак офіційний статус міста в російській державній традиції надавався за потреби державного управління, і рідко враховувався історичний розвиток чи розвиток виробничих сил, як це було, скажімо, в Західній Європі.

З’ясувати, які саме поселення вважалися містами на межі ХVIII-ХІХ ст., можна завдяки довіднику «Розпис губернським і повітовим штатним містам, по новому розподілу губерній влаштованим з показом відстані від обох столиць і від губернського міста» [8, с. 14], який був виданий у 1797 р. У довіднику вказувався офіційний статус поселення. І власне поняттям «місто» означено 2 типи поселень: штатні - діючі адміністративні центри та «позаштатні» — поселення, які не мали статусу офіційних міст, але жителі, яких зберегли привілеї «міських обивателів». Офіційні міста мали різні ранги: губернське, повітове і неповітове, або заштатне [8, с. 23].

У Російській імперії, а отже, й у Волинській губернії після її включення у склад цієї держави, містами вважалися населені пункти, визнані містами владою. «Жалувана грамота містам» [3] 1785 р. сформулювала юридичні права «міських обивателів» і визначила формальні критерії міста — отримання від імператора власної жалуваної грамоти. Відповідно до цього документа створювалася міська спільнота з правами юридичної особи. Місто отримувало затверджені монархом герб і план, створювалося самоуправління. Офіційні міста мали привілеї у проведенні ярмарків, встановленні базарів, пунктів стаціонарної торгівлі, яка була заборонена у селах [11].

Наприкінці ХУЛІ - середині ХІХ ст. офіційні документи називають містами 12 населених пунктів: Житомир — губернський і повітовий центр, ВолодимирВолинський, Дубно, Заслав, Ковель, Кременець, Луцьк, Овруч, Острог, Новоград-Волинський, Рівне, Старокостянтинів — повітові центри [20].

Герби для губернського та повітових міст Волинської губернії були затверджені імператорським указом від 22 січня 1796 р. № 17 435 [19].

Поселення, які раніше були офіційними містами, а потім втратили свій статус, але зберегли міські привілеї за своїми міськими обивателями, називалися позаштатними містами. Поява позаштатних міст переважно пов’язана із адміністративними реформами. Вони відрізнялися більш складною, ніж сільські поселення соціальною структурою своїх мешканців і поряд з містами відігравали важливу роль у господарському житті краю, будучи важливою ланкою в міжлокальних господарських відносинах.

Відомості про населені пункти, які мали офіційний статус міських поселень у середині ХІХ ст., вміщує довідник «Міські поселення в Російській імперії», складений за наказом міністра внутрішніх справ. У ньому зазначено, що у Волинській губернії було 12 міст [8, с. 366−438].

До 1860-х років у Волинській губернії міськими поселеннями вважали й інші види неземлеробських поселень, а саме — містечка (торгово-промислові центри, заселені переважно євреями), «приватні міста». У становому, і в господарському плані вони були близькими до міст. Сучасники теж називали їх містами, хоча офіційних прав іменувати містами не було. Така форма міських поселень, як містечко була нетиповою для Російської імперії до входження до її складу Правобережної України, власне чужою історичною, соціальною і урбаністичною традицією [2, с. 52].

Неодноразово, одне і те ж поселення в офіційних документах іменувалося і містечком, і селом. Імперське законодавство в одних випадках відносило містечка до міських поселень, а в інших — до сільських. Наприклад, Бердичів в офіційних документах Російської імперії початку ХІХ ст. (наприклад, «Положення комітету Міністрів «Про залишенні поліції в містечку Бердичів» від 21.07.1816 р. № 26 369 [18]називається містечком. Щодо управління містечка були прирівняні до сільських поселень і перейшли у відання нижчих земських судів та повітових поліцій. Відомості про містечка по повітах у середині ХІХ ст. вміщує видання «Городские поселения в Российской империи» [8, с. 366−438]. Ті ж самі містечка перераховуються у неофіційному виданні «Волынский народный календарь на 1892 г.» [5, с. 33−34].

Особливістю розвитку міст Волинської губернії у досліджуваний період було те, що вони поділялись на державні та приватновласницькі. У 70-х рр. ХУЛІ ст. у Волинському воєводстві 90,4% міст і містечок перебували у приватній власності [15, с. 156]. Наприклад, Рівне і Дубно належали Любомирським, Староконстантинів, Заслав — Сангушкам, Бердичів — Радзівілам, Острог був поділений на дрібні ділянки, які належали приватним особам [15, с. 158].

Поряд із містами, що перебували у приватній власності магнатів і шляхти, були й вільні міста — колишні «королівські міста», які після приєднання Правобережжя до Російської імперії, перейшли у державну власність. Поступово російська влада переважно шляхом викупу у власників, змінювала статус приватновласницьких міст, які були адміністративними центрами губернії та повітів. Наприклад, місто Звягель спеціально для перетворення його у губернський центр (перейменовано на «новий град на Волині» — Новоград-Волинський) було куплене у казенну власність «з достатнім простором вигідної землі» [20, с. 197−198]. У 22 жовтня 1802 р. Житомир держава викупила у графа Ільїнського [8, с. 367]. На середину ХІХ ст. у приватній власності перебували наступні повітові центри Волинської губернії: Дубно, Заслав, Острог, Рівне, Старокостянтинів [20, с. 380].

Треба зазначити, що формальний офіційний підрахунок міст не може точно відобразити урбаністичну ситуацію, оскільки у другій половині ХІХ ст. поряд із адміністративними місто утворюючими факторами починають діяти й інші причини: місто утворюючу силу проявив економічний чинник. Фабрично-заводська промисловість концентрувала діяльність у зручних для неї місцях, найчастіше поза межами існуючих населених пунктів, які мали офіційний статус міст. Окремі заштатні міста і містечка, у яких динамічно розвивалась економіка, значно випереджали за багатьма показниками більшість повітових центрів. Наприклад, 1850 р. у повітовому місті Староконстантинів було 3 промислових підприємства з річним виробітком на суму 6 600 руб., а у містечку Красилів (Староконстантинівського повіту) — 26 промислових підприємств з річним виробітком на суму 11 270 руб. [7]. У повітовому місті Заславі тютюнова фабрика випускала у 1850 р. тютюнових виробів на суму 300 руб., а в містечку Шепетівка (Заславського повіту) цукроварня виробляла цукру на суму 400 000 руб. на рік. У м. Славута того ж таки повіту 4 промислових підприємства виробляли продукцію на суму більше 125 тис. руб. [4, с. 162]. Найбільш значним із них була суконна фабрика, яка виробляла щорічно більше 35,5 тис. м різних сортів сукна на суму 113 тис. руб. і на якій працювало 380 робітників [4, с. 97]. Суконні фабрики із значним річним виробітком продукції були у містечку Рожище Луцького повіту (65,6 тис. руб.), м. Дубровиця (Рівненського повіту (34,5 руб.) [4, с. 116].

Подібна тенденція була більш характерною і очевидною в індустріально розвинутих південно-східних та центральних регіонах України. Все ж економічний чинник набирав ваги до кінця ХІХ ст. і на Волині, хоча адміністративний чинник для розвитку міста був традиційно важливим в цьому регіоні.

Одним із нових визначальних факторів зростання міст у ІІ половині ХІХ ст. був розвиток ринкових відносин у всіх сферах економіки, поява нового виду транспортного зв’язку — залізниць тощо. Наприклад, Ковель і Рівне на початку ХХ ст. входили у список головних залізничних вузлів імперії [22].

Важливим чинником для розвитку міст Волинської губернії було розташування в них військових частин російської армії. Тимчасово або постійно в населених пунктах краю квартирували військові частини всіх родів військ. У містах Житомир і Дубно визначалися постійні квартири для військових, у прикордонних повітах (Кременецькому, Дубнівському, Володимирському) на постої перебувала чимала кількість військових, кількість яких коливалася у незначних межах залежно від зовнішньої політики імперії. Повинність з постою військ найменше накладалася на мешканців Луцького та Овруцького повітів через їх бідність і незначну кількість [4, с. 1−2]. За даними квартирного розпису 4 піхотного корпусу на постійних квартирах у Волинській губернії у 1847 р. перебувало 102 піхотні роти, 4 артилерійські батареї [4, с. 3]. Постійні військові шпиталі були створені в ітах Житомирі та Дубно, тимчасовий в містечку Клевань [4, с. 31].

У другій половині ХІХ ст. міста відігравали важливу роль як стратегічні військові пункти та місця дислокації військ. Завдяки впровадженню військової реформи у 60−70-х рр. ХІХ ст. розпочалося формування сталих гарнізонів у волинських містах, й передусім у тих, що мали важливе стратегічне розташування, зручне транспортне сполучення, можливість розміщення певної кількості військ.

Аналіз розміщення військ дозволив виокремити 14 міст з гарнізонами та умовно поділити їх на три групи [6]. Перша — міста з великими гарнізонами (включали штаби дивізій, декілька полків чи бригад); друга — міста з середніми гарнізонами (мали полк чи дивізіон); третя — міста з малими гарнізонами (квартирували роти, батареї чи ескадрони, а також місцеві команди). Міста, де з’явились сталі гарнізони, отримали завдяки цьому додаткові економічні вигоди, й саме в них наприкінці ХІХ ст. почали будувати гарнізонні (міські) казарми та військові містечка. Вони займали цілі квартали, а найчастіше — окремі райони чи передмістя, й тому суттєво змінювали загальне планування міст. Крім спорудження військових об'єктів значно зросли обсяги житлового будівництва — присутність військ потребувала значної кількості квартир для офіцерського складу, що спонукало міських землевласників активно споруджувати прибуткові будинки [12]. Але, разом з позитивним впливом на розвиток міст, наявність великої кількості військ мало й негативні моменти: непорозуміння між місцевими адміністраціями та представниками військового відомства, соціальні конфлікти між військовими та цивільними особами [14].

Безумовно фактором, який сприяв розвитку міст у Волинській губернії, були реформи 1870 р. і 1892 р. Вони передбачали створення і діяльність органів міського самоуправління, визначали коло питань, що передавалися у його відання. Хоча реформи впроваджувалися повільно, але вони відіграли чималу роль у становленні міського простору регіону [10].

Динамічний розвиток урбанізаційних процесів на Волині стримувало повільне провадження реформ місцевого самоврядування, зокрема Міського положення 1870 р., реальну дію якого волинські міста відчули лише з 80-х рр. ХІХ ст. Закріпила розвиток міських органів управління міська реформа 1892 р., хоча вона була менш демократичною і менш прогресивною, ніж попередня [9].

Одночасно, у досліджуваний період у Волинській губернії було чимало населених пунктів, що за своїм соціально-економічним розвитком відповідали статусу міста. Намагання надати деяким населеним пунктам міські права, як правило завершувалися невдачею. Причину тут слід вбачати передусім у недосконалій російській законодавчій базі, яка не мала чіткого відпрацьованого механізму зміни статусу населеного пункту на міський, а також у надзвичайному бюрократизмі тодішніх державних органів влади.

Отже, особливістю розвитку міст Волинської губернії у досліджуваний період було те, що вони поділялись на державні та приватновласницькі. Поряд із містами, що перебували у приватній власності магнатів і шляхти, були й вільні міста — колишні «королівські міста», які після приєднання Правобережжя до Російської імперії, перейшли у державну власність. Поступово сільська влада, переважно шляхом викупу у власників, змінювала статус приватновласницьких міст, які були адміністративними центрами губернії та повітів. Формальний офіційний підрахунок міст не може точно відобразити урбаністичну ситуацію, оскільки у другій половині ХІХ ст. поряд із адміністративними місто утворюючими факторами починають діяти й інші причини.

Список використаних джерел

• 1. Бармак М. В. Формування владних інституцій Російської імперії на Правобережній Україні (кінець XVIII — перша половина ХІХ ст.) — Тернопіль, 2007. — 512 с.
• 2. Бовуа Д. Битва за землю в Україні 1863−1914. Поляки в соціоетнічних конфліктах / [Пер. З. Борисюк]/ Д. Бовуа. — К.: Критика, 1998. — 336 с.
• 3. Братчиков А. Материалы для исследования Волынской губернии в статистическом, этнографическом, сельскохозяйственном и других отношениях. — Житомир: Тип. Губернского правления, 1868. — Вып.1 (12). — 182 с.
• 4. Военно-статистическое обозрение Российской империи / [издаваемое по Высочайшему повелению при 1-м отделении Департамента Генерального штаба]. — Т.10. — Ч.3: Волынская губерния / [сост. штабс-капитан Фритче]. — СПб., 1859. — 158; сведения специальные. — 32+19 с.
• 5. Волынский народный календарь на 1891 г. — Житомир, 1891.
• 6. Вся Россия. Русская книга промышленности, торговки, сельского хозяйства и администрации. Адрес-календарь Российской империи. — С. -Петербург, 1897. — Т.2. — 3399 с.
• 7. Гордуновський О. М. Розвиток промислового виробництва у поміщицьких господарствах Правобережної України першої половини ХІХ ст. / О. Гордуновський // Український історичний журнал. — 2000. — № 1. — С. 61−71.
• 8. Городские поселения в Российской империи. Том 1. — СПб.: Тип. тов. Общественная польза, 1860. — 465 с.
• 9. Гуржій І.О. Україна в системі всеросійського ринку 60−90-х років ХІХ ст. / І.О. Гуржій. — К.: Наукова думка, 1968. — 192 с.
• 10. Задорожнюк А. Б. Промислове виробництво в містах і містечках Подільської губернії кінця ХVІІІ - початку ХХ ст. / А. Б. Задорожнюк, О.П. Реєнт. — К.: Інститут історії України НАН України, 2008. — 270 с.
• 11. Карліна О. Повітові міста Волинської губернії: особливості міського управління 1795−1861 рр. / О. Карліна // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої іст.: наук. зап. Рівнен. держ. гуманітарного ун-ту. — Рівне, 2009. — Вип.17. — С. 50−55.
• 12. Павлюк В. В. Магнатерія Волині в умовах розвитку ринкових відносин у другій половині ХІХ ст. / В. Павлюк // Український історичний журнал. — 2000. — № 1. — С. 102−108.
• 13. Полное собрание законов Российской империи (далі - ПСЗ- 1). — 1-е изд. — СПб., 1830. — Т. XXIII. — № 17 352.
• 14. Полонська-Василенко Н.В. Історія України / Н. ПолонськаВасиленко. — К.: Либідь, 1995. — Т.1: До середини ХVІІ ст. — 672 с.; Т.2: Від середини ХVІІ ст. до 1923 року. — 597 с.
• 15. Прищепа О. П. Міста Волині у другій половині ХІХ — на початку ХХ ст. — Рівне: ПП ДМ, 2010. — 287 с.
• 16. ПСЗ-1. — Т. XXIV. — № 17 634.
• 17. ПСЗ-1. — Т. XXIV. — № 18 117.
• 18. ПСЗ-1. — Т. ХХХІІІ. — С. 957.
• 19. ПСЗ-1. — Т. ХХІІІ. — С. 492.
• 20. Указ об утверждении городов и штата по Волынской и Подольской губерниях // Материалы для истории Подольской губернии (1792−1796). — Каменец-Подольск, 1885. — Вьіп.І. — 385 с.
• 21. ЦДІАК України. — Ф.533. Канцелярія київського військового губернатора. — Оп.1а.
• 22. Цецик Я. П. Особливості соціально-економічного розвитку Волині наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. / Я. П. Цецик // Сторінки історії. — К.: Політехніка, 2011. — Вип.32. — С. 78−85.