Основні етапи колективізації

Колективізація сільського господарства почалася ще в 1918;1919 pp. Як правило, у колгоспи, радгоспи, комуни селяни вступали добровільно, примусові заходи не набули ще масового характеру. Значна частина селян зоставалася самостійними господарями.

В 1928 р. Й. Сталін став ініціатором проведення суцільної колективізації. На його думку, що була підтримана більшістю ЦК ВКП (б), колективізація мала створити умови для прискореного завершення індустріалізації. Вважалося, що колгоспи зможуть забезпечити країну великою кількістю дешевого хліба. Крім того, в ході колективізації передбачалося вирішити ще одну, вже суто політичну проблему, — ліквідувати прошарок заможного селянства, що не підтримувало радянську владу.

• 1928р. — Уряд СРСР ухвалив рішення в стислі строки провести суцільну колективізацію.
• 1929р. — Пленум ЦК ВКП (б), який відбувся у листопаді, визначив, що колективізацію в Україні слід завершити восени 1931 — навесні 1932 pp.
• 1930р. (січень — березень) — Партійно-державний апарат України почав застосовувати примусові заходи колективізації. В колгоспи було зараховано 75% селянських господарств з реманентом, худобою, кіньми та ін.
• 1930р. (березень) — Прийнята постанова ЦК ВКП (б) «Про заходи по ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації» (куркулями називали тоді заможних селян). Й. Сталін виступив в газеті «Правда» з критикою примусових методів колективізації (вони були названі «перегинами»), переклав відповідальність за них на місцеве керівництво.
• 1930р. (квітень) — Селянам повернули присадибні ділянки, корів (одну), дрібну худобу, реманент. До кінця 1930 р. всім бажаючим не заважали виходити з колгоспів.
• 1931 р. — Відновилися примусові методи колективізації. 200 000 селянських господарств було знищено як куркульські, майно було передане колгоспам (це набуло назву «розкуркулювання»).
• 1932 — 1933 рр. — Колективізацію було завершено. Індивідуальних селянських господарств залишилося не більше 1%.

Аби забезпечити високі темпи колективізації, більшовики направили до українського села 62 тис. робітників. Сюди прибули також так звані 25-тисячники, — як правило, російські робітники, які мали здійснювати аграрну політику партії. На 1 червня 1930 р. у республіці було насильницьки колективізовано 90 тис. господарств, а всього за роки колективізації - 200 тис. Разом з усіма членами сімей «куркулів» це становило 1,2−1,4 млн. осіб. Більше половини з них було депортовано на Північ і до Сибіру. В 1932 р., запровадивши паспортну систему в містах, влада фактично прикріпила селян до колгоспної землі, зробила їх державними кріпаками.

Отже, в результаті «соціалістичної колективізації» радянська влада досягла багатьох цілей. Заможне і здатне до продуктивної праці селянство (куркулі, значна частина середняків) було винищено. Інша частина селян, насамперед найбідніших, була загнана до колгоспів, унаслідок чого сталося розселянювання українських хліборобів. Через масові репресії значною мірою був підірваний генофонд українського народу в цілому і українського селянства зокрема. Усе це негативно вплинуло на створення високопродуктивного сільського господарства і піднесення життєвого рівня населення.

У 1932;1933 рр. український народ, особливо селянство, відчули на собі, мабуть, один з найтрагічніших результатів колективізації - голодомор. Його витоки, як уже зазначалося, слід шукати в аграрній політиці радянської влади. Плани хлібозаготівель, зокрема, ніколи не були економічно обгрунтованими, вони по суті означали продовольчу диктатуру. В українських хліборобів вилучали майже дві третини валового збору зерна, переважну більшість тваринницької продукції. Крім того, колгоспи власними силами утримували машинно-тракторні станції і продукції для достатньої оплати праці хліборобів у них уже не залишалося.

У 1931 р. майже третина урожаю була втрачена під час жнив. Плани хлібозаготівель, однак, залишилися без змін. У 1932 р. площа посівів в Україні зменшилась на одну п’яту. План же хлібозаготівель був піднятий на 44%. В 1932 р. була прийнята постанова «Про охорону соціалістичної власності», згідно з якою за «присвоєння» навіть жмені зерна з колгоспного поля селяни каралися розстрілом або концтабором. У засіки держави тоді забирали навіть насіннєвий фонд, не видаючи колгоспникам ані зернини.

У республіці почався голод. У березні 1933 р. ним було охоплено 103 з 400 районів. Однак навіть за цих умов значна кількість зерна йшла на експорт. Центральна влада спромоглася виділити Україні лише 3 млн. пудів хліба. Яка його частина потрапила голодуючим, і сьогодні залишається невідомим. Відоме інше: втрати України становили 3,5−5 млн. чоловік.