РОЗДІЛ 3. Крах діяльності братства. 
Глибина його національно-духовного значення для українців

Приборкання імперським жалом організації

Історія важлива переможцям, бо вони втішуються її звитяжними сторінками за своєю участю. Але й ті, хто наразився на поразку та кару може гідно прийняти її урок, зберегти потрібність намірів та планувати їх дублювання згодом. Таким випадком увінчалась доля і членів Кирило-Муфодіївського товариства. Його скасували як суспільне явище та не знищили як національний орієнтир для, оживляючої свій морально-історичний потенціал, нації. Сумно, коли доля несправедлива, а коли її цю злу якість кують свої ж, то це неприпустимо. Саме так і закінчились потенційні наміри «братчиків», омегу яким приблизив студент Петров із своїми конспіративними навичками. Оволодіння ним жаги до чинів та «ліпшої» освіченості сприяло, гадаю, національній та культурній зраді.

Кирило-Мефодіївськетовариство, фактично, не зуміло влаштувати старт активній праці, відповідно, підготувавши лише ряд програмних документів .І повноцінно та виважено визначити основні цілі і завдання своєї діяльності не мало шансів, оскільки було викрите. Його учасники були заарештовані і після слідства, що формально велось (вирокимірилсь бажанням царя) в Києві та Санкт-Петербурзі, засуджено на різні терміни ув’язнення і заслано до різних міст Росії. Найважчий вирок отримав Т. Шевченко — його було віддано в солдати і відправлено в оренбурзькі степи із суворою забороною писати і малювати[7, c.54].

Розгром товариства української інтелігенції та покарання братчиків знайшли резонанс у Європі. Паризькі газети" Jornaldesdebat" i «Democraticpasifiqe» влітку 1847 р. вмістили повідомлення про арешт кирило-мефодіївців і засланняШевченка в солдати. Особливийінтерес до цихподійвиявилаавстрійська й більш вільнодумна західноукраїнськапреса, зокрема в газеті поборника національного руху на Галичині І. Вагилевича «Дневник руський» (1848. Ч. 4) буловміщеновіршпольськогопоета Г. Яблонського «Мученикам вольності з року 1847». Наступним номером періодики Кирило-Мефодіївськетовариство названо «змовоюмалоросіян», а Шевченка — «мучеником справируськоївольності». У статті «Слово о Русі і їїстановищіполітіческом» містисязаклик підтримувати традиції визвольного руху: «Чую голос народа, борющегося в путах деспотизму, чуювоззваніємучениківнародноїсправиШевченка, Костомарова, Куліша і інших» .

Детальніше про майбутнє адептів братства варто наголосити, що багато хто з них не полишили ідеї визволення, подолали смуток організаційної руїни та жили і працювали, що було сил. Їх доля сповнена наступними подіями життєвих перипетій.. Світоч письменства Шевченко покараний найгрізніше прямим указом царя Миколи І. Тараса віддали у солдати окремого Оренбурзького корпусу із забороною писати й малювати. Таке жорстоке покарання поет отримав за діяльність у товаристві та за поему «Сон». Поет та художник прожив мало -47 років. Як доречно зауважуть його досліжники, то з цих літ 34 роки був у неволі:24 роки — під ярмом кріпацтва і понад 10 років —у найжорсткіших умовах заслання. А ще —13 років — перебував під невсипущим наглядом жандармів, ці роки, здавалось би, були оповиті найліпшою свободо. Не дивно, що життя кобзаря стало символічною картиною долі нації. Братчик Микола Костомаров згадував у «Автобіографії»: «З усіх притягнутих до цієї справи та в цей день зведених разом у кімнаті перед тими дверима, куди нас викликали для очних ставок, Шевченко вирізнявся безтурботною веселістю й жартівливістю. Він комічно розповідав, як під час повернення до Києва арештував його на паромі косоокий квартальний; зауважував при цьому, що недарма він здавна не міг терпіти косооких, а коли якийсь жандармський офіцер, що знав його особисто в пору його попереднього життя в Петербурзі, сказав йому: «От, Тарасе Григоровичу, як ви звідси вирветесь, отоді заспіває ваша муза», Шевченко іронічно відповів: «Не який чорт мене сюди заніс, коли не та бісова муза» [19,c.].

М. Костомаров після річного ув’язнення зазнав вислання до Саратова під гласний нагляд поліції із забороною займатися навчальною і науковою діяльністю. Там пан Костомаров написав монографію «Богдан Хмельницький» та «Бунт СтенькиРазина». Не полишав культурної ниви: підготував збірки українських і російських пісень та ін. У 1855 р. Костомаров позбавлений нагляду поліції., а уже у вересні 1859 р. рада Петербурзького університету обрали його професором російської історії. У травні 1864 р. рада Київського університету надала М. І. Костомарову вчений ступінь доктора історичних наук. Мав велике щастя зустрітись у столиці з старими друзями, П. Кулішем і В. Білозерським. Вони організували Петербурзьку українську «Громаду», видавали журнал «Основа». У тому виданні було надруковано теоретичні праці М. Костомарова «Думки про федеративний початок у Древній Русі», «Дві руські народності» і «Риси народної південно-руської історії». До речі, у тому журналі було застосовано Кулішевий фонетичний правопис, який ним створений наприкінці 50-х рр. Помер Микола Костомаров 1885 р. і був похований на Волковому цвинтарі у Петербурзі.

Всеосяжна поміркованість збалансувала лояльність царату до його проступків на їх зло. Адже протягом діяльності товариства він тримався ідей федералізації, а не буремно-романтичних поступів.

Пантелеймона Куліша ув’язнили на два місяці в арештантське відділення військового шпиталю, а потім відправили на заслання до м. Тули, Там він прожив символічні 3 роки і 3 місяці.А також Куліш пише в тих краях «Историю Бориса Годунова и ДмитрияСамозванца», історичний роман «Северяки, автобіографічний роман у віршах «ЕвгенийОнегиннашеговремени» та інші, займався лінгвістикою., проявив цікавість до європейських мов. 1857 р. виходить його славнозвісна книга «Чорна рада». Пізніше її іменують першим історичним романом в літературі українців.Видав він український буквар і читанка — «Граматка», «Народні оповідання» Марка Вовчка, які він відредагував і опублікував. Спромігся він на відкриття своєї друкарні.Розчарували обставини Куліша в державній службі, оселився на хуторі Мотронівка, де й поринув у вирій перекладів, особливо Шекспіра, Гете, Байрона. Іван Франко назвав Куліша «перворядноюзвіздою» в українському письменстві та «одним із корифеїв нашої літератури».

Правовий центр товариства — Миколу Гулака вважають лідером радикального крила Кирило-Мефодіївського товариства, яке виступало за рішучі дії у справі ліквідації російського самодержавства та кріпосництва. Під час слідчих дій волів взяти на себе максимальну відповідальність, дбаючи про долі братчиків. Мужністю блищав на допитах, за що «какчеловек, способный на всякоевредное для правительствапредприятие» був засуджений до трирічного ув’язнення в Шліссельбурзькій фортеці. У червні 1850 р. його вислали до Пермі. Там він працював у губернському статистичному комітеті, У лютому 1855 р. Гулак звільнений поліцейського нагляду, втім за ним здійснювали конспіративний контроль. Працював викладачем математики, природничих наук та історії у навчальних закладах Одеси, Керчі, Кутаїсі, Тбілісі. Його перу належать праці з історії, математики, філософії, юриспруденції. Він володів грузинською мовою, переклав з грузинської («Витязь у тигровій шкурі» Шота Руставелі) та цікавився азербайджанською літературою.

В. Білозерський. Василь Білозерський викладав у Петровському кадетському корпусі у м. Полтава, був одним з авторів"Статуту" товариства. Після арешту в 1847 р. був висланий до Петрозаводська (Карелія). По звільненню жив у столиці імперії з 1856 р.. Там він включився до працю пітерського гуртка з колишніми товаришами. Тож не дивно, що 1861−1862 рр. був редактором першого українського щомісячного журналу «Основа». Далі доля його занесла до Варшави. Мав зв’язки з діячами на Галичині, співпрацював у газетах «Мета» і «Правда». Останні роки життя провів на хуторі Мотронівці.

Зрадник або розпусник національних інтересів Петров Олексій Михайлович (1827−1883) —будучи студентом уже величного Київського університету, зайого ницим доносом були заарештовані члени Кирило-Мефодіївського товариства. Він примкнувся то «братчиків», воліючи вступити до їх лав, ввійшов у довіру М. Гулака, дізнавався цінну інформацію, а перед тим і підслховував через стіни міркування ідейників організації.

За це поступок проти «своїх» же у травні 1847 р. він був зарахований на службу до III жандармського відділення. Пізніше доля його потрясла, у березні 1849 р. за викрадення документів 1-ї експедиції канцелярії III відділення зазнав ув’язнення. У жовтні 1850 р. після зізнався і його відправили на службу до м. Олонецьк, видавши на витрати 300 крб сріблом (додатково до тих 300 крб, які він одержав за донос). О. М. Варто зауважити, що згодом він писав мемуари, якими намагався спростувати сою згубну роль у знищенні царатом товариства.