Вступ. 
Петлюра Симон Васильович

петлюра націоналістичний політичний Петлюра Симон Васильович (10 травня 1879, Полтава — 25 травня 1926, Париж) — український державний, військовий та політичний діяч, публіцист, літературний і театральний критик. Організатор українських збройних сил. Член Генерального секретаріату Української Центральної Ради (від 28 червня — 31 грудня 1917) на посаді Генерального секретаря з військових справ. Головний отаман військ УНР (з листопада 1918 р.). Голова Директорії УНР (9 травня 1919 — 10 листопада 1920). Дядько патріарха Мстислава.

Життєпис

Народився у передмісті Полтави, був 3-м сином в родині, мав 3 братів, 5 сестер, батько — Василь Павлович Петлюра, міщанин; маючи 3 екіпажі, займався візницькою справою. Мати — Ольга Олексіївна, з давнього полтавського роду Марченків. Її батько був співзасновником Київського Йонівського скиту, ієромонах.

Навчання. Початок націоналістичної діяльності.

У віці 13-ти років розпочав навчання — спочатку в церковнопарафіяльній школі, згодом у Полтавській духовній семінарії (1895−1901). 1900 р., під враженням виступу, на організованій Петлюрою в Полтаві річниці Шевченка, Миколи Міхновського, вступає до лав РУП. 1901 року брав участь у Всеукраїнському студентському з'їзді, репрезентуючи громаду духовної семінарії, хоч на той час вже був виключений з навчального закладу за свою політичну діяльність.

Навесні 1902 року став одним із організаторів виступу семінаристів, які вимагали скасувати систему шпигунства, звільнити наглядачів, увести до програми українознавчі предмети. Їх домагання були сформульовані в спеціальній «петиції», під котрою було зібрано близько 200 підписів. За цей протест з закладу спершу було звільнено головних призвідців, а коли вся семінарія збунтувалася проти такого вчинку властей і учні почали чинну обструкцію викладів, то додатково ще коло пів сотні семінаристів були також виключені та закрито середні класи. Незабаром ці активісти взяли участь у селянських виступах 1902 року. С. Петлюра на чолі групи семінаристів, виключених із семінарії за заворушення, 17 квітня 1902 року прибув до Решетилівки Полтавського повіту, де влаштував мітинг. Після придушення руху жандармерія порушила кримінальну справу проти «підмовників». Рятуючись від неминучого арешту, Симон разом із приятелем та ідейним однодумцем П. Понятенком восени 1902 року виїхав на Кубань.

На Кубані.

На новому місці взяв участь в організації у Катеринодарі осередку РУП — «Чорноморської вільної громади». Того ж року розпочав журналістську діяльність, дописував до періодичних видань. Перша його стаття була опублікована в 1902 р. у львівському «Літературно-науковому віснику», котрий редагував Михайло Грушевський. Працював учителем у початковій школі в станиці Смоленській, згодом — у Катеринодарському початковому міському училищі. У 1903 р. влаштувався в археографічну експедицію член-кореспондента РАН Федіра Щербини, котрий впорядковував архіви Кубанського козацтва за дорученням наказного отамана Кубані Якова Малами. Невдовзі царська охранка вийшла на слід «полтавських біженців». С. Петлюру було ув’язнено в Катеринодарській в’язниці. Друзі добилися звільнення заарештованого під грошову заставу, котру за сина вніс батько.