Основна література. 
Українське театральне відродження 20 рр. ХХ ст.

• 1. Красильнікова О. В. Історія українського театру XX сторіччя/ Красильнікова О. В.:Під. Ред. С. В. Головка, Т. В. Янголя. Репринт. Вид. К.:Либідь. 1999. С. 208.
• 2. Курбас О. С. Березіль:Із творчої спадщини/Курбас О. С;Під. Ред. М. Н. Москаленко; Упорядн. Та автор приміток: М. Г. Лабінський. К.: Дніпро, 1998. С. 518.
• 3. Наш театр: Книга діячів українського театрального мистецтва.1915 — 1991. Том ІІ/Ред. Колегія: О. Лисняк, Г. Лужницький. ОМУС, 1992. С. 796.
• 4. Театральная энциклопедия/Гл. ред. П. А. Марков. Т. ІІІ. Кетчер. Нежданова, — М.: Сов. Энц., 1964. С. 1086.

Додаткова література.

• 1. Брехт Б. О Литературе/сос. пер. и прим. Е. Кацевой.М.: Художественная литература, 1977. С. 430.
• 2. Гірняк. Й. «Лесь Курбас"/журнал «Україна і світ», Ганновер, зошит 18, 1958. С. 44.

Основні тенденції розвитку театрального мистецтва в XX ст

Культурний розвиток України у 20 — ті роки є один з разючих феноменів української історії. Країна, що переживала найважчу війну, вимушена відновлювати абсолютно зруйновану економіку, яка втратила багатьох вчених, письменників (загибель, еміграція), переживає справжній культурний злет. Революція привела в рух різні соціальні сили, дала відчуття свободи, створення нового, незвіданого. Серед майстрів культури були прихильники нової влади, і аполітичні люди, і противники більшовизму, які в розвиткові національної культури вбачали певну альтернативу незалежності, що не здійснилася.

Джерелом багатьох течій першої половини XX ст. — експресіонізму, кубізму, абстракціонізму, сюрреалізму — було заглиблення в спокусливі, й небезпечні глибини внутрішньої сутності буття, його суперечливого характеру. Проте нові течії в мистецтві першої половини ніколи не поривали з традиціями мистецтва минулого, виробленими багатовіковим досвідом.

Початок XX століття характеризується особливою насиченістю в пошуках нових засобів театральної виразності.

І мабуть, не випадково в цей період з’явилася нова театральна професія, яка сьогодні в театрі стала однією з головних, — професія режисера.

Якщо театр всіх попередніх століть із повною відповідальністю можна назвати акторським театром, то з початком XX ст. наступила епоха театру режисерського.

У повоєнні роки театральне мистецтво переживало не кращі часи, тому що увагу глядача притягав більш доступний і видовищний кінематограф, а потім і телебачення. За цих умов для повернення глядачів у театральні зали величезну роботу було здійснено драматургами і театральними режисерами, У США, наприклад, виникла суто американська традиція організації театральної справи.

Найвідоміший американський драматург Юджин О’нгл визначив шляхи розвитку театру на десятиріччя. В його п'єсах «Продавець льоду прийде», «Довга подорож у ніч», «Місяць для пасинків долі» створено картину абсурдності й глибокої ганебності людських відносин. Ці твори проклали дорогу для сприйняття публікою таких складних драматургів, як Тенессі Вільямс і Артур Міллер. У п'єсах Вільямса «Скляний звіринець», «Трамвай бажання», «Орфей спускається в пекло» та інших, світ людських відносин постає в усій своїй трагічності й проблемності. П'єси Вільямса було перекладено багатьма мовами, вони з успіхом ставилися на сценах найбільш престижних театрів світу. У роботах А. Міллера «Смерть комівояжера», «Вид з мосту», «Після гріхопадіння» підносяться проблеми цінності внутрішнього світу людини, його неповторності, відповідальності кожного за те добро і зло, яке він учинив.

Співзвучні мотиви спостерігаються і в творчості європейських драматургів, які створили «драму абсурду». Найвідоміші представники цієї течії — французькі драматурги Ежен Йонеско (румун із походження) І Семюель Беккет (походженням ірландець).

У п'єсах Йонеско «Лиса співачка», «Урок», «Носоріг», «Небесний пішохід» домінують відчуття кошмару і нісенітності існування. Широкої популярності набули п'єси С. Беккета «В чеканні Годо», «Кінець гри», «Остання стрічка». У 1969 р. творчість драматурга було відзначено Нобелівською премією.

На відміну від кіномистецтва, розрахованого на мільйонні аудиторії та значною мірою пересічного споживача, театр усе ж таки залишається елітарним мистецтвом.

Український драматичний театр початку XX століття можна охарактеризувати двома головними прикметами, які випливали з історичних реалій, що склалися в українській культурі того часу. По — перше це був театр багатющого досвіду просвітницької діяльності в утвердженні та збереженні української літературної мови, популяризації національної драматургії, основ національної акторської та режисерської школи, а, по-друге, — це був театр найбільш гнаний та заборонений імперсько-шовіністичною системою Росії.

У першій прикметі ми маємо справжнє суцвіття постатей корифеїв, заслуга яких — у становленні та розвитку українського національного театрального мистецтва: М. Кропивницький, М. Старицький, М. Садовський, І.Карпенко-Карий, П. Саксаганський, М. Заньковецька, Г. Борисоглібська, Т. Бачинська, І.Гриневецький, К. Рубчакова та нескінченна галерея портретів та імен інших, які своїм життєвим та мистецьким подвигом навіки уславили театр України у світовому просторі.

Друга ознака — це, радше, свідчення незнищенності національного духу українців, бо хтозна, чи якийсь народ у тогочасних утисках російської імперії зумів би так високо піднести прапор своєї культури як символ плідного поступу за відсутності найелементарніших умов існування.

Проте не тільки згадані вище корифеї сцени характеризували мистецький стан української театральної школи початку XX ст. як стан високої художньої проби.

Театральні трупи Г. Деркача, Д. Гайдамаки, Л. Теплинського,

А.Шатківського стали помітним явищем в історії українського театру свого часу. Так, скажімо, трупа останнього (А.Шатківського), за оцінкою тодішньої преси, отримала широке визнання під час гастролей у містах Росії: Симбірську, Самарі, Астрахані та Західної Європи: Гельінгфорсі, Копенгагені, Лондоні, Берліні, Відні, Варшаві, Празі та ряду інших.

Перехід від XIX до XX ст. у світовому театральному мистецтві позначений авангардистськими пошуками та експериментами. Аналогічні процеси відбувалися практично в усіх видах мистецтва, що пояснювалось значним впливом на творчість провідних митців філософських концепцій А. Шопенгауера, С. Кьєркегора, О. Конта, Ф. Ніцше, 3. Фрейда, А. Бергсона та ін.

Серед театральних героїв початку XX ст. переважали люди зі складу незначних, звичайних. Колишня розважальність, етнографічна пізнавальність вже повністю замінені гострим соціальним конфліктом між багатими і бідними. Драма цього періоду максимально прив’язана до реального життя українського селянства. Проте вже на початку XX ст. інтерес до цієї теми було втрачено. Почали з’являтися драми — феєрії, драми — казки, драми — опери. Багато було драм на злободенні теми, які називали своєрідними «протоколами епохи».

Новим етапом у розвитку українського театру став 1918 р. У Києві утворилися три театри: Державний драматичний (очолювали О. Загаров, В. Кривецький, виховані на традиціях Костянтина Станіславського і Володимира Немирова — Данченка), Державний народний (очолював Панас Саксаганський. До складу трупи увійшли Марія Заньковецька, Любов Ліницька, Дарія Шевченко. Репертуар складався з побутової, історичної й класичної тематики.) і «Молодий театр» (модерний український театр «Березіль», очолював режисер — реформатор Лесь Курбас).