Микола Садовський. 
Корифеї українського театру

Справжнє прізвище Миколи Садовського — Тобілевич. Він народився 6 березня 1856 року в селі Костуватому Бобринецького повіту Херсонської губернії. У дитинстві Миколка дуже близько сходився із селянськими дітьми, від матері чув чимало хорошого про театр, адже Євдокія Зіновіївна бачила вистави мандрівних труп Млотковського і Жураховського, знала напам’ять п'єсу «Наталка Полтавка». Юний Микола захоплювався виставами, які у Бобринці влаштовував брат Іван (Карпенко-Карий) та Марко Кропивницький.

Не закінчивши Єлисаветградського реального училища, в 1877 році Микола пішов добровольцем на російсько-турецьку війну, був хоробрим воїном і в боях за Шипку одержав георгіївський хрест. Після війни перебував на військовій службі в Бендерах, де й зустрівся із М. Заньковецькою. Влітку 1888 року вони заснувати трупу, яка плідно гастролювала десять років, влившись трохи пізніше в «Товариство російсько-малоросійських артистів під орудою Панаса Саксаганського», в яке на три сезони приєдналася і трупа М. Кропивницького.

Діяльність Миколи Садовського та Марії Заньковецької розпочалася в липні 1900 року в Полтаві виставою «Глитай, або ж Павук». Через півроку ними ж була поставлена високо актуальна у той час комедія Івана Карпенка-Карого «Хазяїн».

У 1906 році Марія Заньковецька та Микола Садовський організували в Києві перший стаціонарний український професійний театр, якому аж через рік уряд віддав Троїцький народний дім як приміщення для праці.

Трупа Садовського ставила українські, російські та зарубіжні п'єси, а сам керівник був неперевершеним майстром трагічних ролей.

У п'єсі М. Старицького «Богдан Хмельницький» Микола Садовський грав роль гетьмана. І. Мар’яненко згадував його виступ: «У сценах прийомів і боїв — булава, якою Микола Карпович володів досконало. Поводився він у козацькому вбранні зовсім вільно, невимушено, немов то був його звичайний повсякденний одяг».

Найулюбленішою роллю Миколи Садовського була роль Сави Чалого в однойменній трагедії Івана Карпенка-Карого. Суперечливий образ освіченого козака, спочатку ватажка повстанських мас, а потім ревного служителя польської шляхти, вдавався М. Садовському особливо. Ось як виглядала остання частина твору у виконанні корифея: «Похиливши голову, Чалий запитував: «Що ж брати мої хотять?» Йому відповідали, що настав час розплатитися за всі кривди, які він вчинив народу. Тоді Сава-Садовський, пробуючи зіграти на козацькій честі, просив дати йому можливість вмерти у чесному поєдинку. Йому відмовляли в праві на поєдинок. «За те, що кіш у Чорнім лісі наш спалив, — виголошував вирок Гнат Голий, — за те, що ловив товаришів своїх і в руки панські віддавав, за те, що церкву ти спалив, тебе громада наша смерті присудила».

Першу фразу Сава-Садовський слухав з гордо піднятою головою, навіть з усмішкою, на другій — схиляв голову, а коли чув про церкву, закривав лице руками і повертався спиною до месників, які вбивали його. Технічно це робилося так: шабля Медведя, що стояв праворуч, проходила поза спиною і виходила ліворуч між пахвою і рукою Сави. Кравчина робив той же рух зліва направо, а Гнат всаджував шаблю прямо у спину Чалого. Було враження, що дійсно Садовського-Саву прокололи шаблями…".

Неперевершено грав Микола Садовський Опанаса (драма «Бурлака» Івана Карпенка-Карого), Командора («Камінний господар» Лесі Українки), воєводи («Мазепа» Ю. Словацького), Пузиря («Хазяїн» Івана Карпенка-Карого), городничого («Ревізор» М. Гоголя).

У роки громадянської війни, захворівши на тиф, М. Садовський був напризволяще залишений у Кам’янці-Подільському. Дивом йому вдалося дістатися до Львова, а звідти виїхати до Чехословаччини, де жив і вчився в університеті його син Микола.

Актора весь час тягло додому, в Україну. В його листах до знайомих — біль і жаль, і ностальгія.

Не завжди об'єктивним був М. Садовський до театру Л. Курбаса та й самого режисера театру «Березіль», але ці думки залежали від того, що надто різними були течії цих творчих театральних угруповань.

Повернувся М. Садовський до Києва у 1926 році. Мріяв про українську оперу, про нові досягнення, а виявилося, що в радянському театрі запанував дух колективізму настільки, що режисер взагалі втрачав провідну роль у трупі. Все це Микола Садовський сприймав боляче, весь час буркотів про «молоде вино», яке не варто наливати у «старі міхи».

Разом із Саксаганським і Садовським театральна трупа здійснила у 1927;1930 роках гастрольні подорожі і мала неабиякий успіх, головним чином через присутність корифеїв.

Передчуваючи швидку кончину, Микола Садовський наважився перепросити Марію Заньковецьку, яка довгі роки була його дружиною і яка все ще ображалася, що колись дозволив їй покинути театр; їхня розмова була тиха і чуйна, але єдина. Більше вони не зустрічалися.

У 1931;1932 році Садовський уже на гастролі не їздив. Він переніс інфаркт, слабнув на очах. Помер Микола Карпович Садовський сімдесятисемирічним у печально відомому 1933р. Похований на головній алеї Байкового кладовища. Минуло зовсім небагато часу, і поруч поховали Марію Заньковецьку — кохану, подругу в житті і на сцені.