Надособистісний, загальнолюдський аспект

Параджановські «Тіні» — це унікальне поєднання кінематографічного новаторства, індивідуальної неповторності режисерського і операторського стилю з глибиною та універсальністю сенсу, яка зближує фільм з міфом і фольклором, нагадує про надособистісний аспект художньої творчості, її одвічний зв’язок зі сферою родової пам’яті, архетипами колективного несвідомого.

Згідно з концепцією Карла Густава Юнґа, індивідуальне безсвідоме — лише вершина значно більшого за обсягом колективного несвідомого, надособистісного за своєю природою, успадкованого людиною подібно до інстинктів, а не сформованого на базі індивідуального досвіду. Якщо в особистісному несвідомому основну роль відіграють комплекси, то структуротворчими елементами колективного несвідомого є архетипи — універсальні моделі несвідомої психічної активності, що спонтанно визначають людське мислення і поведінку.

Завдяки своїй здатності об'єднувати протилежності, архетипні образи здійснюють посередництво між несвідомою психічною основою і свідомістю, виконують компенсаторну функцію. Це посередництво дає можливість сучасній унікальній, але однобічній індивідуальній свідомості відновлювати зв’язок з природним корінням, несвідомою, інстинктивною цілісністю первісних часів.

Неймовірна пластична експресія, могутня насиченість кольору, органічний зв’язок музики і руху, граничне зменшення ролі слів (акцент на мелодиці природної народної мови) фільму «Тіні забутих предків» — все це недвозначно апелює не так до свідомості, як до несвідомої сфери одвічних праобразів. За історією Івана і Марічки на інтуїтивному рівні прочитується світ архетипів, що обертаються навколо універсального досвіду життя і заново актуалізуються в кожному поколінні.

Передусім, очевидно, слід відзначити укрупнення характерів, свідому відмову від психологічної деталізації. Акторам Іванові Миколайчуку й Ларисі Кадочниковій вдалося створити узагальнені екранні образи, що вбирають у себе всю повноту народного характеру. Їхня зовнішність, вдача і доля здаються невіддільними від карпатської природи — лісів, гір, бурхливої річки і від життя гуцульського села з його буднями й святами, нескінченними народженнями, весіллями й похоронами. Драматична історія їхнього кохання осягається в космічному дійстві буття, тому все в ній закономірне, логічне та необхідне, позбавлене свавільної випадковості. В цій системі цінностей особиста смерть перестає лякати. Герої практично не турбуються самозбереженням, тому що вірять у глибші й довготриваліші істини.

Фільм переповнений універсальними міфологічними символами життя і смерті. Один із них — вода, первісна стихія, яка, за твердженням Юнґа, в багатьох міфологіях символізує материнське лоно, народження і смерть, початок і кінець. Марічка гине в бурхливих водах, отже, не зникає назавжди, а ніби повертається до одвічних начал. Втративши кохану, Іван символічно вмирає разом з нею, але, через певний час, повертається до життя, про що, крім появи кольору, говорить обряд обмивання перед весіллям. Саме до води схиляється герой в останні миті свого земного існування, перед зустріччю з Марічкою. І в останній сцені жінки обмивають мертве тіло, знаменуючи перехід людини в нову якість.

Доволі показовий у фільмі амбівалентний символ дерева. В першій сцені саме дерево стає причиною загибелі Олекси. Дараби, на яких, розкинувши руки, лежить Іван, приголомшений думкою про загибель Марічки, викликають асоціацію з розп’яттям.

Важливе смислове навантаження несе в образній системі фільму домінантний червоний колір — колір смертоносних вогняних коней і життєствердних весільних убрань, одвічний колір крові, а отже — життя і смерті одночасно.

Міфологічна основа фільму «Тіні забутих предків», роль і значення архетипів у цій картині, а також в усій творчості Параджанова є головними рушійними силами преображення.