Інструментальний ансамбль XVII ст

Цехові братчики обслуговували музичний побут міста: весілля, хрестини, похорони, а також — міські урочистості чи привітальні серенади з нагоди іменин високих сановників. Діяльність музикантів не обмежувалася містом — вони часто виступали з різних нагод і в околичних селах, дотримуючись вимог відповідного ритуалу. Так, М. Грінченко з цього приводу пише: «Ціла низка інструментальних мелодій супроводить народне весілля: тут і марші, які зустрічаються при прощанні молодої, вітальні мелодії гостям «на день добрий», чи інструментальне сповіщання перед хатою молодої, коли до неї приходить молодий зі своїм походом. Тут і спеціальні мелодії за вечерею в хаті молодої, коли в неї молодий з боярами, мелодії «при короваї» або «при вінку» .

Інструментарій цехових музик включав скрипки, цимбали, бандури, труби, сопілки, дуди, флейти, басолі, бубни, тулумбаси та ін., отже — поряд із традиційними народними інструментами, також — характерні для професійних оркестрових «капелій», що згодом діяли при магістратах, дворах вельмож. Значне місце у репертуарі цехових інструменталістів належало танцювальній музиці - народним танцям (метелиця, хрещик, голуб, журавель, коломийка); окремі пісні-ігри виконувались під супровід інструментів. Барвисті картини українського музичного побуту зустрічаємо в «Енеїді» І.П.Котляревського:

Бандура горлиці бриньчала, Сопілка зуба затинала, А дудка грала по балках; Санжарівки на скрипці грали, Кругом дівчата танцьовали В дробушках, в чоботах, в свитках. Цехові музиканти виконували також марші, танці інших народів, популярні на Україні - польку, краков’як, бариню, чардаш, полонез, кадриль та ін. Як репертуар, так і виконавство цехових братчиків спирались передусім на усні традиції. Проте, судячи з широкого розповсюдження в Україні різних форм музичної освіти (братські школи, колегіуми, Києво-Могилянська академія), можна з певністю вважати, що серед цехових музик були люди професійно підготовлені, а також і композитори, що творили репертуар для своїх колективів. Слід згадати і про інші сфери побутування та розвитку української інструментальної музики епохи бароко. Дуже важливу роль відігравала вокальна, інструментальна і вокально-інструментальна музика в запорізькому війську. Похідні козацькі пісні, марші, участь музикантів у відзначенні перемог, урочистих подій на Січі, врешті - найвище мистецьке досягнення — історична дума із супроводом бандури, — все це музичні явища, котрі вийшли за межі України. Так, перші відомості про українські козацькі думи знаходимо у польських історичних джерелах. До найдавніших належить згадка історика Сарницького (1506) про те, що козаки співають сумні пісні, які на Русі звуть думами143. Цей жанр, за висловом М. Лисенка, втілював любов народу до свого минулого; думу він слухав як «сповнену образів і барв епопею свого тяжкого горя або свого законного й заслуженого торжества» 144. Емоційний пафос, високий рівень кобзарського мистецтва мав відчутний вплив на творчість польських письменників і композиторів. Так, у польській поезії ХУП ст. виник модифікований жанр думи -" дума козацька", «дума запорізька» «дума українна» — перший літературний твір, опублікований у збірці польського поета А. Чахровського (1597−1599). До кінця XVI ст. відноситься чисто інструментальний зразок думи невідомого автора з латинською назвою «Рішгиг Вита» (1583). З приводу цього твору відомий дослідник слов’янських музичних культур Ігор Белза писав: «Невідомий польський композитор, який створив „Думу“, написану для струнних інструментів, звернувся саме до цього жанру, котрий був розповсюджений в українській, а потім і в польській народній творчості» 145. Із української інструментально-танцювальної побутової музики особливої популярності в Європі ХУЇ-ХУП ст. набули козачки, їх записи знаходяться у багатьох лютневих і органних табулатурах, зокрема польських та італійських. Проте, «оскільки українська танцювальна музика побутувала у Польщі, а звідси поширювалась в інші країни Заходу, то сприймалась там як польська» 146. Як свідчать дослідження українського музикознавця Лідії Корній вплив українського фольклору, зокрема різних його танцювальних форм на польську музику дуже відчутний. Для прикладу наводяться танці з органних табулатур XVI ст. з виразними ознаками гопакового ритму. Підтверджуючи, що носіями української музики на Заході були переважно інструменталісти, Л. Корній називає ряд прізвищ українських музик, котрі працювали у Польщі на королівській службі, а також при дворах польських вельмож, починаючи з XIV ст. Цебандуристи Тарашко, Чурило, лютнисти — Стечко, Подолян, Лук’ян, Андрейко, кобзар і лютнист Думський зі Львова та ін.147. Як видатний лютнист і композитор прославився у Польщі та Німеччині Альберт Длугорай (1550−1619), в юнацькому віці відомий під прізвищем бандуриста Войташка. Він залишив цінну пам’ятку лютневої музики — лейпцігську табулатуру 1619 р. Саме у ній вміщено «Гайдуцький танець», приналежність якого до українського фольклору безсумнівна.