Святкування народного свята — Різдва Христового

Міністерство охорони здоров’я України РЕФЕРАТ.

на тему:

" Святкування народного свята — Різдва Христового" .

За сім з половиною кілометрів на південь від Єру­салима в маленькому містечку Віфліємі (Бейт-Лехем «дім хліба» з єврейської) майже дві тисячі років тому Діва Марія «породила свого Первенця Сина, і Його сповила, і до ясел поклала Його, бо в заїзді місця не стало для них» (Луки, 2.7). Чоловік Марії-Йосиф назвав хлопчика Ієшуа (грецька форма імені Ісус), що давньоєврейською означало «Спаситель». Бо ще задов­го до появи дитини на світ сповіщав Йосифу ангел не­бесний: «І вродить вона сина, ти ж даси йому ймення Ісус, бо спасе він людей своїх від їхніх гріхів» (Мат­вія, 1,21).

Богонемовля ще тихо спало собі на сіні в яслах убогого вертепу — печери для утримання худоби, а весь навко­лишній світ уже змінився. Нова яскрава зірка з’явилась на небі й повела трьох мудреців із Сходу до Ісуса. Ан­гел зійшов на поля віфлеємські, і зачудовані пастухи поспішили привітати дитятко Боже, бо почули: «Сьо­годні в Давидовім місті народився для вас Спаситель, який є Христос Господь» (Луки, 2, 12). Світ змінився, бо просвітліли серця людські, і була в цю мить радість на небі, «і на землі мир, у людях добра воля!» (Луки, 2,14).

Так оповідає про народження Ісуса Христа Біблія. Із найдавніших часів у пам’ять про цю подію 7 січня святкують православні християни Різдво Христове.

У побутовому селянському календарі українців XIXпочатку XX ст. зимові святки — найкраща, найважливі­ша подія року (за своїм значенням вони майже не по­ступалися Великодню — найбільшому релігійному свя­ту православних).

В українців християнські традиції свята тісно пере­пліталися з давнішими звичаями язичницького поход­ження. Колись у цей час, невдовзі після зимового сон­цестояння, наші пращури відзначали народження ново­го, літнього сонця, поворот від зими до літа. Це на йо­го честь і досі запалюють під Різдво «живий» вогонь гуцули, а вуглини від тієї ватри вважають помічниками від усіх хвороб.

Вечір напередодні Різдва — «Свят-вечір», «вілія», «кутя» був магічним часом творення іншого, вимріяно­го буття. Звичні й буденні предмети, речі набували ча­рівної сили, а господар ставав домашнім жерцем. Уро­чисто вносив він до господи сніп, як правило, житній, і ставив його на покуті - на врожай і достаток. Це була коляда.

(а може, то втілення бога Коляди, чиє ім'я згадують літописи?) або ще «дідух», «дідочок». Із застромленими в нього серпом, граблями стояв він на покуті аж до Нового року, мирно сусідуючи з іконами — святинями інших часів, іншої релігії.

А панувала у Свят-вечір кутя — головна обрядова страва. Як удасться кутя — буде крута ще й із «вер­хом» — то буде на урожай, а в оселі щастя. Поклавши в рукавицю гроші (щоб водились), несе кутю на покуть господиня, а діти під час цієї церемонії завзято мека­ють, мукають, іржуть, квокчуть, крякають — щоб уся Ця живність плодилася, щоб курчата й каченята водилися. І перша ложка куті була для бджіл — кидали її до стелі, щоб рої велися. Друга-для самого морозу, Щоб отак задобрений, він не чинив збитків, не морозив посівів і городини.

На святковому столі 12 страв, і геть усі пісні. Риба просіл, пісний борщ, вареники, гречаники й пироги, пи­роги з капустою, грибами, квасолею, горохом, сливами, яблуками тощо. Зійшла вечірня зоря, й можна сідати вечерятипочинали із куті.

Повечерявши, брав господар зі столу потроху кожної із страв і ніс до хліва худобі, щоб не скаржилася. Бо за повір'ям у ніч під Різдво дарує їй Бог мову — за те, Що колись у давнину спав у яслах маленький Христос.

Кутю давали курам, «щоб гарно неслися», її несли на гостинець хрещеним батькам, бабі - повитусі, до­світчаній матері. Для предків, що в ці свята прийдуть у гості із того світу до живих, кутю залишали на столі на ніч. На Чернігівщині для них навіть значили ложку, перев’язуючи її жовтою стрічкою.

Різдвяна ніч повнилася чудесами: із колодязя мож­на, згідно з повір'ям, напитися вина, потрібно було тіль­ки втрапити до нього в цей часвода із трьох криниць;

принесена в роті, віщувала дівчатам про заміжжя. Прав­да цієї ночі, як ніколи, гуляє нечиста й зла скла. Це проти неї клали на чотири краї столу зубці часнику, засікав господар сокирою пороги господарських буді­вель, примовляючи, при цьому: «Згинь, щезни, нечиста сило!».

Наставало Різдво і все живе славило Ісуса Христа народженого.

«Благословіть колядувати?!» — допитувався «тичина» чи «береза» — ватажок порубочої громади.

«Та просимо, колядуйте!» І лунала колядка — «Но­ва радість стала» або «Господарський двір на семи стовпах».

А ще на Різдво «ходили з вертепом». Звичай цей, що виник під впливом католицьких релігійних містерій, по­ширений переважно у західних областях України.

Святкували Різдво серед зими: біліли сніги, тріща­ли морози. А за столами в хатах уже загадували на літо: намагалися раніше сісти вечеряти — щоб раніше жати, не дозволяли пити з відра — щоб не линув дощ серед жнив. І якщо вдавались намагання, то вірили, що заду­мане неодмінно здійсниться.

Різдво… Народилося нове сонце, народився Христос. Наші предки вірили їм обом, і це додавало їм снаги на тяжкий щоденний труд.