Розділ іі. Блоги

У науковій літературі простежуємо позиції від категоричного заперечення належності блогів до сфери журналістики і до визнання їх авторськими проектами, «газетами з одним журналістом»,"громадянською", «громадською» або «любительською» журналістикою. Та й справді маємо чимало прикладів, коли нікому невідомі блоґери ставали широкознаними журналістами, а їхні авторські проекти переходили з інформаційних марґінесів у мейнстрім. Задавши відповідний інтернет-пошук, легко з’ясувати, що термін «блоґ» веде свій родовід від 17 грудня 1997 р., коли Джон Бергер вжив слово weblog (пізніше воно трансформувалося в іменник blog) стосовно свого мережевого журналу Robot Wisdom. Спочатку було дієслівне словосполучення logging the Web, що можна перекласти, як «вести в мережі щоденник». Це власне і відображено у перших визначеннях блоґа: сайт, на якому автор публікує приватний щоденник зі своїми роздумами і коментарями і, поміж іншого, подає гіперпосилання на інші сайти. Проте з того часу поняття «блоґ» значно розширило своє значення і увійшло в широкий вжиток. Свого часу редакція «Merriam-Webster» назвала «блоґ» найпопулярнішим (за пошуковими запитами) словом 2004 р.

Намагання відмежувати журналістику від блоґосфери є цілком зрозумілим. Поблажливе, якщо не сказати зневажливе, ставлення до блоґів насамперед пов’язане з надзвичайно простою процедурою відкриття/реєстрації блоґа. Блоґ може відкрити хто завгодно, а процедура мало різниться від реєстрації звичайної скриньки електронної пошти. На практиці сьогодні у світі щосекунди відкривають кілька нових блоґів. Абсолютна більшість з них не мають нічого спільного з журналістикою. З іншого боку, з-поміж мільйонів блоґів маємо чимало таких, які претендують називатися журналістикою: вони можуть охоплювати широкий спектр тем — від політичних коментарів і новин, до різних захоплень, займатися журналістськими розслідуваннями, подавати достовірні факти, містити інтерв'ю і таке ін. Отже, проблема полягає в різноманітності і різнотипності блоґів.

Чимало інтернет видань в Україні і світі (напр., «Українська правда», «Кореспондент», «Захід.нет») мають рубрику «Блоґи». Вести її можуть як журналісти (наприкла блоґ головного редактора «УП» Олени Притули), так і відомі інтелектуали з-поза меж редакцій. За своїм жанром це старі добрі «авторські колонки» або «Щоденники» — рубрики що здавна практикуються в традиційній друкованій періодиці. Щоправда тут є щонайменше дві суттєві різниці.

Перша полягає в тому, що автори блоґів на сторінках відомих ЗМІ мають персональний доступ до цього розділу сайту і публікують там матеріали у власній редакції, без втручання ззовні. Тобто внутрішньоредакційна цензура чи редагування, зазвичай відсутні.

Друга відмінність — кількісна. Традиційна паперова газета могла собі дозволити одну-дві авторські колонки. Натомість блоґерів тієї ж «УП» — близько півсотні. Щодня з’являється щонайменше 3−5 публікацій цієї рубрики. Особливі події можуть змусити вийти в світ із своїми міркуваннями водночас кілька десятків блоґерів, оскільки кількісних обмежень, на відміну від традиційних ЗМІ, в інтернет-журналістиці немає. В результаті, маємо підстави вести мову про новий розквіт есеїстики і публіцистики на сайтах інтернет-видань.

Про що це свідчить? По-перше, аж ніяк не можна стверджувати, що блоґи під однойменними рубриками відомих інтернет-видань доповнюють професійну журналістику чи становлять альтернативу до неї. Навпаки, такі матеріали сьогодні є органічною і невід'ємною частиною професійної журналістики. Це саме можна сказати про незалежні блоґи, автори яких дотримуються стандартів журналістської професії, пишуть репортажі і проводять журналістські розслідування. Такі незалежні журналістські блоґи, як свідчить практика, можуть належати як редакційним працівникам, так і незалежним журналістам. У цій справі також мало важить формальна журналістська освіта. Головне, як уже мовилось — дотримання професійних стандартів збору інформації і підготовки публікацій, серед яких далеко не останнє місце посідає журналістська етика.

Таким чином дотримання чи недотримання професійних стандартів, з нашого погляду, і є тим водорозділом, який визначає приналежність блоґа (чи інших нестандартних форм масової комунікації) до журналістики.

Ще можна почути міркування, що журналістський блоґ - це чернетка, перший начерк статті чи есею. Це правда тією ж мірою, якою чернетками можна вважати записи у звичайних (не мережевих) щоденниках.

З іншого боку, матеріали багатьох блоґів — аж ніяк не чернетки. Це, як уже згадувалось, — окремий жанр, наближений до жанру авторської колонки. Тобто міркування чи коментарі, позначені яскравим, часто емоційно насиченим авторським стилем, з акцентом на особистій точці зору. Окрім матеріалів цього жанру, у блоґах все частіше можна зустріти репортажі, журналістські розслідування, звіти та інші, побудовані на конкретних фактах, матеріали.

Таким чином, швидкий розвиток Інтернету на межі ХХ-ХХІ ст. відкрив нові можливості для розвитку недорогих демократичних медіа і в такий спосіб дав друге дихання класичній теорії вільної преси з її постулатом загальнодоступності медіа-ринку та широкого суспільного діалогу. Частина медіа-експертів вважають блоґоферу найдемократичнішим і найпопулярнішим медіумом за всю історію ЗМІ. Є в блоґосфері і професійні журналісти, яких мейнстрім витіснив на маргінеси. Усе це може означати, що «журналізм знову стає демократичним медіумом, який нікому не належить і який відповідає гаслу Скупа Ніскера: «Якщо вам не до вподоби новини, які вам пропонують, то творіть їх самі!» [О'конор Рорі, Пейн Корі. Блоґосфера — сфера найпопулярніших медіа // МедіаКритика. 2005. № 11. C. 60.].

З огляду на аморфність і багатоаспектність блоґосфери, можна також говорити про блоґи як альтернативу «великим медіа»: вони привертають аудиторію, яка дещо розчарувалась у достовірності та об'єктивності традиційних ЗМІ. Натомість послуговуються громадянською інформаційною сферою, де панує гасло «Кожний громадянин — репортер». Щоправда, упродовж останнього часу маркетологи і політтехнологи належно оцінили маніпулятивні можливості блоґосфери і розпочали активно опрацьовувати цю сферу з метою отримання політичного чи комерційного зиску.

З кожним місяцем в Мережі збільшується кількість інтернет-ресурсів, які, хоч і не закорінені в традиційних медіях, проте безпосередньо вишукують, перевіряють та опрацьовують первинну і цілком оригінальну інформацію, тобто беруть інтерв'ю, пишуть репортажі та аналітику. Серед таких сайтів варто згадати дуже популярний в США TPM — (Talking Points Memo). Цей ресурс започаткував ще 2000 року Джош Маршал (Josh Marshall), подаючи там роздобуту власноруч інформацію. Залучивши рекламу і наростивши прибутки, Маршал отримав нагоду залучити додаткових співробітників. Сайт став таким впливовим, що під кінець свого першого десятиліття Джош Маршал здобув престижну журналістську нагороду імені Джорджа Полка (George Polk Award). Нині TPM є одним з найбільш відвідуваних політичних сайтів в усьому світі. Окрім власне блоґу Маршала, сайт має багато інших рубрик та розділів: «Журналістські розслідування», «Столиця» та інші.

Традиції якісних медіа продовжує, переповнений аналітичною інформацією, діаграмами та графіками сайт ProPublica. Окрім таких великих сайтів, в інтернеті є безліч блоґів серйозних фахівців у своїх ділянках (хай це буде політика Ірану чи доля українських газопроводів), які з тих чи інших причин не вийшли в мейнстрім, тобто залишалися відносно маловідомими. Тому не дивно, що більшість журналістів перед тим, як взятися за новий матеріал, звертаються до блоґосфери. Як приклад, називають блоґ «Інформований коментар» (Informed Comment) Хуана Соула (Juan Sole) з Мічиганського університету. Багато читачів вважають, що цей автор дає ґрунтовнійший аналіз подій в Іраці та Ірані, ніж розквартировані там репортери.

Поряд з такого роду блоґами маємо безліч прикладів іншого ґатунку: на блозі немає нічого окрім посилань чи анотацій з посиланнями на інші публікації в Мережі - такі собі рукотворні агрегатори.

Чи це можна відносити до ЗМІ? Агрегатори, як і соціальні мережі є важливим елементом сучасної системи масової комунікації. Точніше, елементом поширення інформації, але не її творення. Тому це, з нашого погляду, — не журналістика.

Новинні інтернет-агрегатори не відносяться до журналістики у вузькому розумінні цього слова. Проте загалом вони, подібно до дайджестів чи рефератів, є важливим складником медійної індустрії, допомагаючи аудиторії структурувати і споживати інформацію. Агрегатори, на кшталт Google News, не продукуючи жодного газетного матеріалу, використовують у своїх новинних підбірках заголовки й анотації найпопулярніших і найважливіших публікацій з різних джерел. Для того щоб прочитати весь текст, користувач переходить на відповідний веб-сайт.

Закінчуючи міркування на цю тему, варто зауважити їхню умовність і тимчасовість у такому мінливому світі віртуальних медій. Передусім йдеться про умовність межі між журналістикою і не-журналістикою. Вище ми наче дійшли висновку, що блоґерів, які ведуть мережеві щоденники, не можна автоматично зараховувати до числа журналістів. Усе залежить від того, чи дотримуються вони стандартів журналістської професії.

А як бути з мікроблоґами такого популярного сьогодні соціального сервісу Twitter, розмір повідомлення в яких не може перевищувати 140 знаків? Ніхто не заперечує, що мікроблоґи нерідко є важливим і достовірними джерелами фактологічної інформації. Скажімо, останнім часом інтернет-ЗМІ в Україні неодноразово посилалися на мікроблоґ Народного депутата Лесі Оробець, яка оперативно, із особистого смартфона виставляла там інсайдерську інформацію про події у Верховній Раді України. Причому ця інформація була недоступною для численних журналістів, які акредитовані у ВРУ.

Можна сказати, що згаданий мікроблоґ є джерелом первинної інформації, яку використовують журналісти. А сама Леся Оробець — політик, а не журналіст. До того ж, за її мікроблоґом стежить якась сотня-друга журналістів та інших політиків, що важко вважати масовою комунікацією. З іншого боку, ніхто не заперечить, що політик водночас може бути журналістом, свідченням чого є публіцистика Бенджаміна Франкліна чи нариси Володимира Винниченка. А сам мікроблоґ завтра потенційно може мати тисячу чи десять тисяч відвідувачів.

Для читача, що не замислювався над проблемами визначення журналістики, такі міркування здадуться крайнім виявом схоластики, яка не має практичного значення. Хіба що уявити викладача факультету журналістики, який дав студентові завдання написати та опублікувати кілька інформаційних заміток, і от студент приносить йому інформаційну добірку зі свого власного мікроблоґа. У такому разі наша схоластична дискусія набуде цілком практичного виміру, точніше оцінки у «заліковці».