Первооткрыватели російської истории

САНКТ-ПЕТЕРБУРЗЬКИЙ УНИВЕРСИТЕТ.

МВС РОССИИ.

КОНТРОЛЬНА РАБОТА.

ПО ІСТОРІЇ на тему:

«Першовідкривачі російської истории».

Підготував слушатель:

ФП ФЕК курс I група 414.

Єжова А.А.

Перевірив рецензент:

______________________.

______________________.

2002 г.

[pic]стория у сенсі є священна книга народів: головна, необхідна; зерцало їх буття й діяльності: скрижаль одкровень і керував; заповіт предків до нащадку; доповнення, пояснення сьогодення й приклад будущего.

М.М. Карамзин.

(1766−1826).

«Історія держави Российского».

Звернення Карамзіна до своєї історії, багато в чому обумовлене індивідуальним обдаруванням письменника, конкретними особливостями його ідейно-естетичного розвитку, було на той водночас вираженням тієї загальну закономірність, яка виявляла себе у XVIII і на початку ХІХ століття. Саме просвітителі, попри ідеалістичний розуміння історії, завдали нищівного удару по які існували релігійним історичним концепціям, висунули ідею єдності історичного процесу, головне, ідею прогресу історія. Зацікавлення історії всього людства і окремих народів з кожним десятиліттям століття набував дедалі більшого розмаху, ставав дедалі більш устойчивым.

У Росії її, починаючи з Ломоносова, швидко складалася вітчизняна історіографія. Виходили праці з Росії Татіщева, Щербатова, Болтина. Публікувалися різні джерела, почалося вивчення літописів, виходили збірники документів. Проявляли інтерес до російської історії багато письменники і зокрема, просвітителі — Новиков, Княжнін, Радищев. Безсумнівно, національна історіографія мала значення для Карамзіна, він теж знав праці своїх попередників, спирався ними в «Історії держави Российского».

Своєрідність «Історії держави Російського» Карамзіна і зумовлювалося часом її написання, часом вироблення нового історичного мислення, розумінням національної самобутності російської історії по всьому її протязі, характером самих подій і тих випробувань, які випадали частку російської нації уже багато століть. Величезну роль грали політичні переконання Карамзіна, нацеливавшие його саме у історію російського держави, й естетичні, погляди письменника, визначили нове розуміння поезії минулого, вироблення особливої художньої структури сочинения.

Робота над «Історією» тривала більше два десятиріччя — з 1804 по 1826 рік. Карамзін, як нам бачиться, включався в загальноєвропейський «штурм» історії разом з попередниками французької школи романтичної историографии.

У «Історії держави Російського» немає як любовних, а взагалі вигаданих сюжетів. Автор не привносить сюжет на свій твір, але дістає його з історії, з реальних історичних подій і ситуацій — герої діють у заданих історією обставин. Тільки справжній, а чи не вигаданий сюжет наближає письменника до «істині», прихованої «завісою времени».

Поставлене ж історією сюжет розкриває людини її широких зв’язках із загальної життям країни, держави, нації. Так будуються характери відомих історичних діячів. Життя Івана Грозного відкривала безодню можливостей для побудови любовного сюжету — у царя було сім їхніх дружин та незліченну кількість тих, хто був жертвами його «безсоромного любощів». Але Карамзін виходив з українських громадських умов, які визначали і характеру царя, та її вчинки, і «епохи мучительства», потрясавшие всю Росію. Історична ситуація, створила можливість захоплення влади Борисом Годуновым, справила визначальний влив з його політику, з його ставлення народу, обумовила його злочин і моральні страждання. Чи ж тільки історія ставала матеріалом для літератури, а й література опинялася засобом художнього пізнання истории.

Відомо, з яким ретельністю вивчав Карамзін російські літописі. Спочатку, певне, вони його цікавили як безцінний історичний джерело. Однак у процесі роботи відкрилися то іншій якості - як велике явище давньоруської літератури. Карамзін — історик використовував факти літописі, піддаючи їх критиці, перевірці, поясненню і коментування. Карамзін — художник освоював естетичні принципи літописі, сприймаючи її як національний російський тип розповіді про минулому, як особливу художню систему, запечатлевшую російський погляд на події історичних діячів, долю России.

Саме літопис відхиляла вигадка. Літописці різних століть завжди підкреслювали, що мають справу з бувальщиною, з реальною дійсністю. Навіть легенди сприймалися як справжнє життя. Художність літописі визначалася не вигадкою, а розкриттям поезії дійсного світу. Величезну роль творчості літописця грали факти, події, історичні особи. Відбиралися найважливіші, значні події, причому ця важливість зумовлювалася їх здатністю висловлювати головну тему. Протягом семи століть йшов складний, виконаний трагічних протиріч процес єднання російських земель, подолання згубною феодальної, удільної роздробленості, бушувала, не затихаючи, боротьба за створення єдиного російського держави. І літописці запам’ятали цю кардинальну особливість (бік) життя що складається нації. Зміст цьому житті і це критерієм оцінки важливості, масштабності, загальнонаціональної значимості отбираемых фактів, подій та їхніх учасників — історичних осіб, своєї патріотичної діяльністю котрі справили послугу отечеству.

Знайдені у літописі принципи художнього розкритті світу минулого були засвоєно Карамзіним. Вони дозволяли йому спиратися у своїй творі на національну традицію. Єдність теми і сюжету особливо приваблювало письменника, оскільки цим хіба що підтверджувалася його ідея про благодійної ролі самодержавства. Літописна генеральна ідея виправдовувала та її зосередженість саме у історії російського держави, як і одержало вираження у заголовку твори. Але дослідження історії з допомогою літописів призвело до відкриттю інший істини, смисл якої полягав у тому, що прагнення єдності, будучи закономірністю розвитку, виражало корінну особливість російського національної самосвідомості. «Істина» звертала увагу на участь народу найважливіших загальнонаціональних подіях, змушувала думати ролі народу історії, оцінювати активність нації у створенні своєї государственности.

Сама «Історія» допомагає зрозуміти, що справді Карамзін поступово переконувався в «циническом політичному розрахунку» структурі державної влади, але переконувався не так швидко і. Працюючи письменник дедалі більше стоїть перед прикладами цинізму і політичного розрахунку великих князів, і царів московських — і, вірний «істині», він показував і це цинізм, і «несытство» князів і государів, та його постійне, а де й злочинну зневага національними інтересами. Так було в «Історії» зіштовхувалися, надходила протиріччя двоє начал розуміння державності: одне — яке від заданої ідеї про месіанської ролі самодержавства, інше— відкрите в літописах. Заглавие твори залишалося, але сенс розуміння держави изменялся.

Вивчення відчуття історії і літописів допомогло письменнику вбачати у реформі народі інстинктивне творче початок, що з особливої наочністю знаходило у часу важких випробувань, выпадавших частку батьківщини. Траплялося, що, кинутий князями, сам знаходив вихід із катастрофічних положень, проявляючи винахідливість, силу, відвагу в подоланні лих. «Історія» закарбувала багато тих проявів народної ініціативи. Приміром, в п’ятому томі, описуючи події під час пожежі у Москві 1445 року (князь Василь Темний був у полоні, все бояри і наближені князя втекли, «зрадивши народ розпачу на поталу»), Карамзін докладно розповідає про справи простого народу, кинутого напризволяще: «Чернь в галасливому раді поклала зміцнити місто: обрали володарів, заборонили втеча, неслухняних карали і в’язали, полагодили міські ворота і стіни, почали будувати житла. Одне слово, народ сама собі відновив і Порядок з безначалія, і до Москви зі пепла».

Літопис, як ми бачили, була Карамзіна як джерелом фактів — вона відкривала і ставлення до них сучасника їх— літописця. Тому найважливішим принципом «Історії» і став прагнення її автора «дивитися тьмяний дзеркало древньої літописі», слідуючи з ним у викладі й оцінці подій, не прикрашаючи вигадкою чи довільній здогадкою свій виступ. Розуміння погляду літописця, його «простодушності» та суду над сучасниками, у яких запам’ятався «дух часу», було Карамзина-художника. Карамзин-историк виступав з коментарем цієї літописної концепції (особливо у перших томах). Але взаємини між «літописним», художнім і аналітичним методом розповіді не перетворилася на єдину систему, в різних томах воно виявлялося по-різному. У четвертому, наприклад, томі, рассказывавшем про епоху татаро-монгольської навали, тріумфує літописне початок. Патріотичне почуття літописця визначало емоційні фарби карамзинского рассказа.

При описі епохи централізованого держави письменник гостро усвідомлює протиріччя між ставленням літописця до подій, до монарху і своєю позицією. Те, що літописцю здається злом, Карамзіним, вірному монархічній концепції, здається, з урахуванням історичної перспективи, благом. У оповіданні про Івана III — цьому, за його словами, «колосі Росії», монарха, зумів розгадати таємницю самодержавства, — письменник виправдовує його дії з власної життєвої позиції, хоч і вважає за необхідне оцінити його як людини, який «у відсутності мудрих властивостей ні Мономаха, ні Донського, але стояв, як государ на вищого рівня величия».

Так формувалися на літописної основі риси карамзинского історизму. Істориками давньоруської літератури вже відзначений особливий, породжений своєрідністю російської дійсності, історизм літописів. Карамзін добре знав Гердера, обізнаний із тими новими ідеями в історіографії, які отримували ту чи іншу собі втілення у працях багатьох французьких і англійських письменників. Усе це, безсумнівно, підготовляло Карамзіна до сприйняття історизму летописей.

Карамзін з «Історії» відкрив величезний художній світ древніх літописів. Письменник «прорубав вікно» до минулого, він справді, як Колумб, знайшов давню Росію, зв’язавши минуле зі справжнім. Минуле, віддалене від сучасності багатьма століттями, стало не як розфарбована вигадкою старовина, але, як дійсний світ, багато таємниць якого було розкрито як «істини», допомагали як розумінню історії батьківщини, але і служили сучасності. Відтворивши за літописом корінні риси російського національної самосвідомості, представивши його як наслідок історичного досвіду багатьох поколінь, як певну структуру психічної життя нації, зумовлену сукупністю обставин історичного буття народу, яка збагатилася новими рисами протягом останнього століття, він цим допомагав зрозуміти сучасні риси російського національного характера.

Історик повинен радіти і сумувати зі своїми народом. Він повинен, керований пристрастю, спотворювати факти, перебільшувати счастие чи применшувати у своїй викладі лиха; повинен бути передусім правдивий; але може, навіть має всі неприємне, вся ганебна історія над народом передавати сумно, йдеться про тому, Що приносить честь, перемоги, про квітучому стані, спілкуватися з радісною ентузіазмом. Тільки в такий спосіб може вона зробитися національним побутописцем, чому насамперед може бути історик". Саме такою побутописцем і він Карамзін, автор «Історії держави Российского».

[pic].

С.М. Соловьев.

(1820−1879).

Народився Сергію Михайловичу Соловйов 5 (по зв. ст. 17) травня 1820 року у Москві сім'ї священика і законоучителя (тобто викладача закону божия) Московського комерційного училища. У училищных стінах, в службової квартирі жила сім'я його отца.

Бенешові роки «пройшли мені надзвичайно приємно; починаючи з четвертого класу, був вже першим учнем постійно, улюбленцем вчителів, красою гімназії; легко і весело було мені спілкуватись з вузлом книжок під мышкою вирушати до місцевої гімназії, знаючи, що в ній зустріне мене ласкавий, почесний прийом від усіх; було приємно відчувати, що маєш значення; було приємно, зайшовши у клас, спрямовувати крок до першим місцем (учні сиділи успіхами і кілька разів на року відбувалися пересадки), остававшемуся постійно за мною». 1].

П’ять років (1833—1838) в гімназії, з третього по сьомий клас, швидко пройшли. Спроможний, з явно вираженим інтересом до своєї історії гімназист був у доброму рахунку. Вчителі його відзначали, помічений він був і попечителем, нерідко посещавшим гімназію і університет. Багато пізніше Строганов характеризував Соловьеве: «Адже його пам’ятаю ще гімназистом. Якось я приїхав до Першу гімназію і мені трапився назустріч хлопчик такий білий, рожевий з більшими на блакитними очима, справжній розанчик, та був мені його як першого учня. З на той час я — не втрачав його з вида». 2] Випускний іспит в гімназії, який прирівнювалося до вступного до університету, Соловйов витримав відмінно. Після закінчення курсу Соловйову, як першому по успіхам, довірили написати для гімназичного акта твір на встановлену тему. У урочистому зборах гімназії він виступив із «Міркуванням необхідність вивчення древніх мов, переважно грецького, для ґрунтовнішого знання мови вітчизняного», опублікованому тоді ж. У російській друку вперше з’явилося ім'я Соловйова. Автору було вісімнадцять років. Людині, настільки успішно окончившему гімназію, заміченому попечителем, явно має стати студентом.

Вище історичне освіту Соловйов одержав у 1838—1842 роках першому, історико-філологічному, відділенні філософського факультету Московського університету. Університет разом із пов’язані з ним науковими товариствами, з його 33 кафедрами, професурою та студентської молоддю був осередком жвавої дискусії общественно-идейной життя тридцятих — сорокових років уже минулого століття. Публічні курси лекцій університетських професорів збирали великі аудиторії слухачів. Перебувала при університеті газета «Московські відомості» редагувалася, зазвичай, університетськими викладачами. Професори активно друкувалися у ній статті, дорожні нотатки, відкриті листи. Передові професора й студенти приймали щонайактивнішу що у ідейних, суспільних соціальних і науково-філософських суперечках, кипевших в московських літературних салонах. Слов’янофіли і західники протистояли один одному таких суперечках, до того ж час іноді разом виступаючи проти реакційної «офіційної народности».

Займався Соловйов в університеті старанно. Відвідував призначені лекції. Акуратно вів записи. Зазвичай багато читав. Бував й у студентської середовищі поза занять. У своїй хаті батьків свого товариша А. А. Григор'єва (майбутнього відомого поета і критика) Соловйов зустрічався зі студентами, початківцями поетами А. А. Фетом і ЯП. Полонским, М. М. Орловим (сином декабриста М. Ф. Орлова). Бував то й До. Д. Кавелін, хіба що кончивший курс московському університеті. Главою гуртка був Аполлон Григор'єв. Тут, обговорювали справи литературно-поэтические, читали і тлумачили Гегеля, філософствували. За словами Фета, в гуртку сходилися «найкращі представники тодішнього студентства». Сюди «приходив постійно записывавший лекції і находивший ще час давати уроки майбутній історіограф З. М. Соловйов. Він у міру тодішньому був надзвичайно начитан…». 3].

Першого року викладання на університеті теми лекцій Соловйова охопили період на смерть Івана Грозного. Джерела, які лежали основу курсу, спостереження з них і свої міркування лектор поклав основою нового дослідження. На літніх вакаціях 1846 року закінчив рукопис докторської дисертації. Наступного року вийшов друга преобъемистая книга молодого вченого «Історія відносин між російськими князями Рюрикова вдома». Вона викликала з десяток рецензій. Були деякі критичні відгуки, переважали позитивні. Про живий і тривалої полеміці довкола цієї книжки писав М. Р. Чернишевський ще наприкінці 1850-х років, тобто через тринадцять багатьох років після її появления.

У історії російської вищій школі Соловйов залишився переконаним прибічником і захисником університетської автономії, проголошеної статутом 1863 року. У початковій підготовки проекту цього статуту і саме брав участь. Доводилося неодноразово Соловйову виступати проти тиску з боку реакційного міністра народної освіти Д. А. Толстого. У 1866 року Соловйов долучився до протесту молодих професорів проти порушення міністром статуту і навіть запропонував всім вийшла у відставку. Відставки для професури, зазвичай змушені, були характерним проявом ліберальної опозиції. Прийняти рішення про відставку для Соловйова було набагато непростим. Не можна забувати слова Б. М. Чічеріна: «Соловйов був людиною з дуже невеликими засобами, обтяженим сімейством Воно й матеріально, морально був із університетом, якому все життя. До того він і до діла був зовсім непричетний; з Петербурга він повернувся, як у Раді усе було скінчено. Попри те не вважав за можливе залишатися у університеті при такому кричущі порушення будь-якого законом і будь-якої справедливості. Цей благородною людиною жодної хвилини не завагавсь пожертвувати всім для боргу честі і совести». 4] Колективна відставка професорів все-таки відбулося через втручання спадкоємця престола.

Історик Бєстужев-Рюмін, слухач перших курсів молодого Соловйова, писав: «„Запитаємо людини, з ким вона знаком, і ми дізнаємося людини; запитаємо народ про його історію, і ми дізнаємося народ “. Цими словами Соловйов розпочав свій курс 1848 року, коли мені пощастило слухати: історія народу, ми його дізнаємося, але у повної історії, у такому, де на кількох першому плані виступають суттєві риси, де псу випадкове, несуттєве відходить другого план, віддається на поталу збирачі анекдотів, любителям „курйозів і раритетів“. Хто так високо тримав свій прапор, той вірив у майбутнє людства, у майбутнє свого і намагався виховувати підростаючі покоління у цій високої вере». 5].

Через півтора десятки років після Бестужева-Рюмина слухав Соловйова інший його учень — Ключевський. До 1863 року та його товариші були студентами, вже повидавшими і послушавшими різних професорів. «Почали ми слухати Соловйова. Зазвичай ми можемо вже струнко сиділи на місця, коли урочистій, трохи раскачивающейся ходою, з відкинутим тому корпусом вступала в словесну внизу [назва аудитории.—С. Д.] висока і повна постать в золотих окулярах, з необильными білявим волоссям та великими пухлими рисами особи, без бороди і вусів, котрі виросли після. З закритими очима, трохи розгойдуючи спеціалісти кафедри взад й уперед, неквапливо, низьким регістром свого трохи жирного баритона починав він говорити свою лекцію і протягом 40 хвилин рідко піднімав тон. Він саме говорив, а чи не читав, і говорив уривчасто, точно різав цю думку тонкими удобоприемлемыми скибочками, та її було легко записувати Читання Соловйова не зворушувало і не полонило, не било і почуття, і уяву, але це змушувало розмірковувати. З кафедри вчувався не професор, читає до аудиторії, а учений, який розмірковує вголос у своїй кабінеті. Суть, стрижневу ідею курсу хіба що кристалізувалася в улюблених, часто повторюваних лектором словах — «природно, і необхідно». «Соловйов давав слухачеві дивовижно цілісний, стрункої ниткою проведений крізь ланцюг узагальнених фактів, погляд перебіг російської історії. Наполегливо саме сповідував і повторював він, де потрібна, зв’язок явищ, про послідовності історичного поступу, про його законах, у тому, що називав він незвичним словом — историчностыо». 6] Нині це соловьевское Слово — історичність, — століття тому дивившее новизною, незвичайністю, витиснене историзмом.

Праця професора сполучився в Соловйова з їх постійним працею дослідника. У органічному поєднанні педагога і дослідника майже головна особливість творчого шляху Соловйова у російській науці. Вона сама рано зауважив із звичаю стисло цю особливість (у автобіографії він говорить про собі у третій особі): «Після досягнення професорського звання, він зробив працю написати повну Вітчизняну історію давніх часів до сьогодення й у серпні ц. р 1851 року Столипін видав перший тому, 1852-го другий, 1853-го третій, в 1854-м четвертий і приготував до друку п’ятий, доведений до царювання Іоанна IV». 7].

Проте задовго до професорства зароджувалося в Соловйова намір написати загальну історію батьківщини. «Давно, ще до його отримання кафедри, в мене прийшла думка написати історію Росії; після отримання кафедри справа за можливе необхідним. Посібників був; Карамзін застарів в очах всіх; потрібно було, упорядкування хорошого курсу, навчатися за джерелам; але чому ж це самий курс, оброблений за різними джерелами, не може бути публіці, яка жадає мати російську історію повну і написану як писалися історії держав у Європі? Спочатку мені здавалося, що історія Росії оброблений університетський курс; але коли розпочав справі, то знайшов, що гарний курс може лише наслідком докладної обробки, якої потрібно присвятити всю жизнь». 8].

Соловйов займався упорядкуванням матеріалів на першому томи «Історії» з 1848 року. «Річ спочатку йшло повільно, лекції були що всі приготовлені, багато треба було сторонніх статей через шматка хлеба…». 9] Але в міру накопичення матеріалу робота прискорювалась, ставала систематичної. Коли підготовку першого тому пішло з невеликим року, то починаючи з другого томи порядкові книжки головного праці Соловйова стали виходити у тій в год.

З незвичайній точністю Соловйов здійснював свій сміливий задум. Тома його «Історії Росії» виходили регулярно щороку, з 1851 року по 1879- і. Хотілося йому закінчити історію царствованием Катерини II. Та останній, 29-й, тому закінчувався подіями 1774 року. І вона вже по смерті Соловьева.

Акуратність Соловйова підготовкою томів його величезного праці разюча: адже міг взяти за основу більш-менш систематичне виклад подій російської історії, доведена Карамзіним лише на початок XVII століття. Решта час Соловйов висвітлював з урахуванням власних розвідок в архівах та сховищах і первинної обробки маси документів, отложившихся протягом двох столетия—XVII і XVIII.

Осьову, новаторську від своєї ідеї учений рельєфно висловив у певних кожному, хто цікавиться минулим, початкових рядках передмови для її «Історії Росії»: «Не ділити, не дробити російську історію деякі частини, періоди, але з'єднувати їх, стежити переважно за зв’язком явищ, за безпосереднім преемством форм, не розділяти почав, але розглядати їх у взаємодії, намагатися пояснити кожне явище з внутрішніх причин, як виділити його із загальної зв’язку подій і підпорядкувати зовнішньому впливу, ось обов’язок історика нині, як розуміє її автор запропонованого труда». 10].

Ця основна установка закладена у лекціях, окремими дослідженнях і в оглядовому розгляді ученим загального плину російської історії від древніх часів перед початком другої половини уже минулого століття, тобто великих поворотних в усьому ході цієї історії подій, якими стали скасування кріпацтва в 1861 року та інші прогресивні буржуазні реформи, з нею пов’язані, реформи, за яких був всією душею. Скасування кріпацтва він вважав справою невідкладним і давним-давно за потрібне для поступального розвитку та зростання России.

…Історико-філософські, теоретичні погляди Соловьева-историка поклали міцне початок становленню та зростання нової російської історичної науки за умов буржуазної Росії. У цих поглядах творчо преломлены ідеї кількох істориків і філософів Еге. Гібона, Д. Віко, Ж. Сисмонди, Ф. Гізо, І. Эверса і Р. Гегеля. Особливо виділяв Соловйов Эверса і Гегеля. Сильне враження вразила нього «Філософія історії» Гегеля, але, — пояснював він, — «абстрагованості були на мене; я народився істориком» (Записки, з. 268—269). Здається, що ж усе-таки гегелівську ідеалістичну діалектику опанував грунтовно. Істотною внутрішньої пружиною історичного розвитку стали йому протиріччя, та боротьба суперечливих почав, властивих кожному історичному процесові, явища, події, діячеві. Але боротьба протилежностей дозволялася, у сенсі Соловьева-историка, поступово, рух йшло постійно зростає і під час такого руху, силою протиборства внутрішніх причин це закономірно сприяла зміні старого новим; а нове органічно включало у собі притаманні йому власні внутрішні противоречия.

«Три умови мають особливе впливом геть життя народу: природа країни, де живе; природа племені, якому він належить; хід зовнішніх подій, впливу, які від народів, що його окружают». 11].

Природа, географічна середовище, у якій йшла історія Росії, саме Соловьевым-историком показано і її своєрідності (величезна рівнина зі безліччю річок, не мала чітких розділяли, доступна навалам), і її зв’язки з іншими умовами — населенням, народами, котрі жили у середовищі, і з третім умовою— впливом околишніх .этносов.

Пояснюючи кожне явище історія внутрішніми причинами, Соловйовісторик намагався показувати все явища у взаємозв'язку коїться з іншими, не дробити російський історичний процес силою-силенною епох. У Росії він встановлював чотири великих раздела;

I. Панування родового ладу — від Рюрика до Андрія Боголюбского.

II. Від Андрія Боголюбского на початок XVII століття. а) Боротьба родового і державної ладу — від Андрія Боголюбского до Івана Калити; б) Об'єднання російських земель навколо Москвы—от Івана Калити до Івана III; в) Торжество державного початку — від Івана III до припинення Рюрикова будинки і початку XVII в.

III. Вступ Росії у систему європейських держав — від перших Романових незалежності до середини XVIII века.

IV. Новий період Росії — від середини XVIII століття до так званих великих реформ 1860-х годов.

[pic].

ВАСИЛІ ОСИПОВИЧ КЛЮЧЕВСКИЙ.

(1841—1911).

Понад століття це має власну історію. За життя вченого він був відомим є й користувалося величезної популярності. У 1920—1940;х рр. в загальної критиці всього культурного і наукового спадщини, що залишився нам, воно оцінювалося дуже по-різному, часто двояко, але всім критиків було очевидним його наукове значення. З 1950;х рр., коли почалося глибоке вивчення творчості В. О. Ключевського, знову зріс інтерес до імені історика серед широкої маси читачів, й у час воно стоїть у ряду найбільших діячів російській та світової культуры.

В.О. Ключевський народився Пензі 16 січня 1841 р. Його батько, Осип Васильович, закінчивши духовну семінарію в 1838 р., не відразу зумів визначитися на постійну службу і лише у 1846 р. отримав прихід на р. Суре на селі Можаровке Городищенського повіту Пензенської губернії, що й мешкав до наглу смерть. Життя сільського священика мало відрізнялася від його парафіян. Про. У. Ключевський сам, самотужки займався сільське господарство, яке маленького сина частину свого дитинства провів серед сільських дітлахів і добре запам’ятав сільську життя, до того що ж у останні десятиліття кріпацтва. Ці враження залишилися в У. Про. Ключевського протягом усього життя, і не сумніватися у цьому, що вони зіграли не останню роль подальшому становленні його ідейних установок. У 1850 р. хлопцем загинув його тато: є підстави вважати, що нещасний випадок стався при стихійному біду — грозі з зливою. Сім'я, на той час зросла, опинилася у критичний стан. Вдова, Ганна Федорівна, будучи дочкою на той час померлого протоієрея одній з пензенських церков, цілком імовірно, з допомогою родичів переселилася до Пензи, де купила невеличкий будиночок. Частину його ще вона здавала постояльцям, було основною статтею доходів осиротілої сім'ї. Десятирічний син, майбутній історик, було визначено у парафіяльне духовне училище, за рік перейшов у повітове духовне училище, і з вересня 1856 р. й під кінець 1360 р. пройшов курс місцевої духовної семінарії. Навчання в духовних навчальних закладах була безплатна, і до того що ж учні мали невеличку стипендію, що дуже істотно для сім'ї. Сімейні лиха сильно позначились в фізичному стані хлопчика, але вже настав при закінченні повітового училища і особливо у семінарії він став різко виділятися у своїх однолітків і другого року семінарського навчання сам став давати уроки. Чудова від природи пам’ять тим більш розвинулася у процесі схоластичного духовного освіти, до якому з роками у У. Про. Ключевського дедалі більш виникала ворожість. «Схоластика — точильний камінь наукового мислення: у ньому каміння не ріжуть, а про камінь вострят», — кинув, втім, надалі В. О. Ключевський одне із багатьох своїх афоризмів, майстерно їм создававшихся. 12] До того ж у передреформні роки серед семінарської молоді почалося бродіння, і У. Про. Ключевський не відставав своїх товаришів. Почалися сутички з начальством семінарії. У. Про. Ключевський постійно займався світським самоосвітою, читав твори У. М. Татіщева і М. М. Карамзіна і навіть журнал «Сучасник», доходивший до семінарської молоді. Дедалі більше отрешаясь від можливості духовної кар'єри й надходження в Духовну академію, У. Про. Ключевський у грудні 1860 р. подав прохання про звільненні з семінарії у зв’язку з «слабким здоров’ям» і «стеснительными домашніми обставинами». Після нелегкої боротьби з ректором він лише березні 1861 р. отримав увольнительное свідчення, не закінчивши семінарський курс навчання, і наприкінці липня виїхав до Москву із наміром опанувати историкофілологічний факультет Московського університету. Дядько юнаки, священик І. У. Європейців, підтримав його матеріально, вручивши на дорогу 100 рублей.

У університет 16 вступних іспитів В. О. Ключевський здав успішно; невдовзі поновилися заняття, і автора листа до Пензи змінили свою тональність. Провінціал швидко втрачав свою захопленість й гадав більше про сутності буття, історії, філософії й літератури, християнстві і ліберальності, ідеалізмі і Фейербахе, про країну тощо. п. Судячи з просторості цих листів, можна подумати, що У. Про. Ключевський свої міркування більше довіряв старим друзьям-семинаристам і обережно входив у середу університетського «студентства. Він поступово ставав москвичем; не втрачаючи у подальшому зв’язки України із Пензою, він туди ніколи потім і кільця не приїжджав. Щоправда, в семінарії пам’ятали його, а набагато пізніше, в апогей всеросійській популярності, навіть їм гордились.

Наукові інтереси У. Про. Ключевського в університеті визначилися досить швидко. Серед лекторів — «знаменитих особистостей» — він виділяв професора З. У. Ешевского, котрий читав курс загальної історії, але з першого ж курсу зблизився з іншого «знаменитої личностыо» — Ф. І. Буслаевым, преподававшим історію давньоруської словесності, відвідував його дім, у його керівництвом вивчав рукописи в Синодальної бібліотеці і з які є даним, остаточно 1863 р. вважав не істориком, а філологом. Саме Ф. І. Буслаев підводив У. Про. Ключевського до думку про першорядною ролі народу історії. Обстановка 1860-х рр., коли особливо яскраво виступала передова демократична громадськість, тим паче сприяла утвердженню У. Про. Ключевського у цій думці. У бурхливих подіях студентське життя у роки він намагався займати позицію «неучасті», але цей нейтралітет ні абсолютно байдужим. Відомо, кілька пізніше він підтримував ознайомлення з М. А. Ишутиным і членів його гуртка. У. Про. Ключевський прагнув сам визначити свої громадські позиції, й у плані показово його ставлення до є ще однією «знаменитої особистості" — З. М. Соловйову, чиї лекцій з російської історії він слухав на першому курсі. Долі було завгодно так скласти обставини, що й через майже 20 років У. Про. Ключевський з права став наступником С. М. Соловйова спеціалісти кафедри російської истории.

Протягом 1870-х рр. В. О. Ключевський став лектором трьох вищих навчальних закладів Москви й військового училища і можливість широко показати викладацький дар. Збережені згадки У. Про. Ключевском та її твори дозволяють зрозуміти, у чому суть цього дару, котрий йому надзвичайної популярності серед студентської молоді. Також точно вважатимуться, що лекційне обдарування була лише початковою умовою успіху шляху до всеросійській известности.

Видання «Курсу російської історії» мало визначальне значення у долі імені вченого. Якби «Курсу», його лекторское обдарування залишилося б долею мемуарних спогадів, яке опубліковані дослідження ставили автора лише одне ряду зустрічей за найбільшими істориками кінця XIX — початку XX в., але трохи більше того. «Курс російської історії», як його ні оцінювали у минулому, залишається пам’ятником російської історичної думки, що містить у собі концепцію історичного поступу Росії «. У цьому вся основне значення «Курсу російської истории».

Майже десять останніх років життя У. Про. Ключевський присвятив підготовці та виданню «Курсу». У 1901 р. після свого 60-річчя він, за правилами того часу, подав у відставку, але викладання університеті, і Духовної академії було понад ним залишено. Ліберальна позиція історика, чітко визначилася у революції 1905 р., ускладнила становище У. Про. Ключевського в Духовної академії. Притягнутий на роботу комісії у справах пресі й установи Державної Думи, У. Про. Ключевський виступав за буржуазні принципи свободу преси (зокрема і зажадав від духовної цензури), наполягав на законодавчому статуте Думи і бессословном порядку виборів у неї. У тому 1906 р. від партії кадетів спробував балотуватися у Сергиевом Посаді у І до Державної думи, але виборці їх підтримали. У результаті з кінця 1905 р. у У. Про. Ключевського почалися відкриті сутички з керівництвом Духовної академії і реакційно налаштованої професурою. За рік, у вересні 1906 р., У. Про. Ключевський подав у відставку і, попри велелюдні сходки студентів, вимагали продовження викладання, залишили лише у званні почесного члена академії. Однак цей ж десятиліття У. Про. Ключевський виявився лектором ще одного навчального закладу — училища живопису, ліплення і зодчества. Спілкування з молодими художниками допомогло вченому перейматися на конкретні художні обличчя історичних, діячів і створювати жанрові сцени. До його слухачів там було чимало майбутніх видатних митців, і збереглося навіть думка, що У. А. Сєров створив свою знамениту ескіз «Петро» під враженням лекцій У. Про. Ключевського про Петра I та її эпохе.

Концепція історичного процесу у Росії, відбита У. Про. Ключевским в «Курсі російської історії», протистояла поглядам державної школи російських істориків другої половини Х|Х в., концентрировавших першорядне увагу до роль держави історія нашого суспільства та проблемі керування ним часто в доти чисто правовому аспекті. Та не у тому полягала значення «Курсу». Усі попередні У. Про. Ключевскому російські історики, издававшие праці з систематичним викладом Росії, дотримувалися фактологічного чи проблемно-фактологического викладу. Весь колосальний досвід лекційному діяльності допоміг У. Про. Ключевскому порвати з цим традицією. Його «Курс» був першою і, на жаль, до справжнього часу єдиною спробою проблемного підходи до викладення російської історії. З іншого боку, досвід читання курсів і з загальної історії навів його до негативному відношення до усталеному погляду про виключно самобутньому характері історичного шляху Росії. У. Про. Ключевський піднімав питання про общеисторическом процесі, у якому кожна «місцева» історія має своєрідність, але він «дає готовий і найбільш багатий матеріал для історичної социологии"[13], оскільки «успіхи людського гуртожитки, придбання культури або цивілізації… створено спільними чи преемственными зусиллями всіх культурних народів, та перебіг їх нагромадження не то, можливо зображений в тісних межах якоїсь місцевої истории…"[14]. Скептик за натурою і вимогливо обережний учений, У. Про. Ключевський не бачив можливості у недалекому майбутньому визначити закономірності історичного процесу, але сама постановка проблеми про законах історії всього людства дуже показова до рівня його наукового видения.

У «Курсі російської історії» в окремих статтях У. Про. Ключевський створив цілу галерею багатоликих образів царствовавших у Росії монархів. Робилося те ним не через вірнопідданих спонукань. Уважний читач зверне увагу на на суто особистісні їх оцінки. У вітчизняної історіографії майже двоє століть точиться суперечка стосовно особи Івана Грозного. Його страшна діяльність пояснювалася по-різному — патологією, поганим вихованням, внутрішньої боротьбою за трон, політичної боротьбою царя разом із дворянством проти боярства, т. е. феодальної аристократією; останнім часом сталим думка у тому, що це жахи другої половини XVI в. породжені терором диктатури феодального класу (як дворянства, і боярства) на чолі з царем в ім'я утвердження самодержавства як політичною системою, що відповідало поглядам і нахилам самого Івана IV. У, Про. I Ключевський у цій суперечці відмовлявся вбачати у реформі Івана IV політичного діяча, коли його підпорядкував потреби державного життя капризу особистого самовластья. Так У. Про. Ключевський зводив разыгравшуюся трагедію країни, до особистим якостям правителя.

Довго і складно складався у В. О. Ключевського образ Петра I. На початок XX в. У. Про. Ключевський розвивав думку З. М. Соловйова про історичної зумовленості діяльності Петра I як «вождя», почувствовавшего потреби народу і творив свої перетворення що з народом. Щоправда, на відміну З. М. Соловйова У. Про. Ключевський був далекий від панегірика і неоднозначно розглядав підсумки реформ Петра I, зазначаючи невідповідність поміж їхніми задумом і результатами. У цьому, з статті «Петро Великий у своїх співробітників», У. Про. Ключевський цікаво порушував питання про нравственно-воспитательном вплив навколишніх лісів і народ Петра I з його невсипущим почуттям боргу і напруженої думкою, про спільний благо. Проте на початку XX в. в «Курсі російської історії», У. Про. Ключевський дедалі більше критично став підходитимемо аналізу, реформ Петра I та його наслідків народу. Він про перенапряжении народних сил, сковывании народного праці та життя. Усе краще виявлялася антимонархическая і антидворянская громадська позиція У. Про. Ключевського, а «Курс російської історії» дедалі більше набував соціальну спрямованість,. У. Про. Ключевський вірно помітив, що бюрократизація призводила до масовому казнокрадству й іншим посадовим злочинів, і зраджував свій погляд на оточуючих Петра I; адже раніше вона бачила у яких співробітників Петра I, то «Курсі російської історії» вони виступали у ролі його палацевих слуг. У цьому У. Про. Ключевський бачив можливості висловити різко негативне ставлення до самодержавству як політичній системі. «Самовладдя саме собою огидно як політичний принцип. Він ніколи не визнає громадянська совість. Але й миритися з особою, у якому ця протиприродна сила сполучається з самопожертвою», — укладав У. Про. Ключевський характеристику Петра I та її епохи й хіба що виправдовуючи самодержця над його благі спонуки та стремления. 15] Про зміни у поглядах У. Про. Ключевського на Петра I можна судити і на його численним афоризмів. Мабуть, нікому з царюючих осіб не приділяв у яких стільки уваги, скільки Петру I за самодурство, деспотизм, небажання розуміти народ для досягнення поставлених завдань тощо. п.

Більш як комусь В. О. Ключевський приділив місце у своїх історіографічних роботах З. М. Соловйову. Річ полягала й не так в шанобливій пам’яті учня до молодого вчителя, як у прагненні У. Про. Ключевського показати у різних аспектах значимість З. М. Соловйова на певному, причому вже минулому, етапі історії історичної науки. У. Про. Ключевський, починаючи з студентських років, ніколи беззастережно ні послідовним учнем З. М. Соловйова. У працях Соловйова Ключевського приваблювала ідея закономірного еволюційного історичного процесу, але, як вказувалося, на противагу розгляду наступності лише політичних форм розробляв методологічно іншу концепцію історичного процесу. Ще 1377 г. у своїй журнальної статті «Двадцятип'ятиліття Історії Росії З М. Соловйова», зазначаючи четвертьвековую дату початку виходу знаменитого праці, У. Про. Ключевський так оцінював його значення: «Серед письменників, предпринимавших працю написати історію Росії, З. М. Соловйова може бути першим, що з успіхом спробував подивитись явища нашої історії це й трезво"[16]; У. Про. Ключевський протиставляв З. М. Соловйова М. М. Карамзіним, який у своїй спробі створити такий працю, «руководясь естетичними і моралистическими завданнями історика, зупинявся переважно на явищах, які вражали почуття чи уяву, і найчастіше не знав, як оцінити й куди подіти факти, у яких виявлялися найсильніші биття пульсу народної життя. Багато який читав і вивчав, Карамзін про що свідчить недостатньо размышлял"[17].

ВИКОРИСТАНА ЛИТЕРАТУРА.

* Карамзін М. М. Перекази століть. Г. П. Макогоненка, М., «Щоправда», 1988.

* Соловйов С. М. Читання і його розповіді з історії Росії. С. С. Дмитриев,.

М., «Щоправда», 1989.

* Ключевський В. О. Історичні портрети. Діячі історичної мысли.

В.А. Александров, М., «Щоправда», 1990 ———————————- [1] Соловйов С. М. Обрані праці. Записки. М., 1983, с. 250. [2] Барсуков М. Життя невпинно й праці М.П. Погодіна. Книжка 7. СПб., 1983, с. 337. [3] Фет А. А. Ранні роки моєму житті. ((Аполлон Григор'єв. Спогади. Л., 1980, с. 317. [4] Чічерін Б. М. Спогади. Московський університет. М., 1929, с.201−202. [5] Бєстужев-Рюмін К.Н. Біографії і характеристики. СПб., 1882, с.256−257. [6] Ключевський В. О. Твори. У 8 т. Т.8. М., 1959, с. 239,255,259. [7] Біографічний словник професорів і викладачів імператорського Московського університету 1755−1855 рр. Ч. II, М., 1855, с. 434 [8] Соловйов С. М. Обрані праці. Записки. М., 1983, с. 326 [9] Соловйов С. М. Обрані праці. Записки. М., 1983, с. 323 [10] Соловйов С. М. Твори. О 18-й кн. Кн.1. М., 1988, с. 51. [11] Соловйов С. М. Зібрання творів. Видавництво «Громадська користь», СПб. Б.г. Стб.761. [12] Ключевський В. О. Листи. Щоденники. Афоризми і думки історію. М., 1968, с. 394. [13] Ключевський В. О. Твори у томах. М., 1987, Т. I, с. 36. [14] Ключевський В. О. Твори у томах. М., 1987, Т. I, с. 35. [15] Ключевський В. О. Твори у томах. М., 1989, Т.4, с. 203, 204. [16] Ключевський В. О. Твори. М., 1959, Т. VII, с. 465, 466. [17] Ключевський В. О. Твори. М., 1959, Т. VII, с. 466.